Функції центрального банку

У вітчизняній і в російській літературі функції центрального банку найчастіше ототожнюють з основними напрямами його ді­яльності, а саме з емісійною діяльністю, з діяльністю як банку банків, банкіра уряду, органу банківського регулювання і провід­ника грошово-кредитної політики.

У Законі «Про Національний банк України» декларується ос­новна функція банку - забезпечення стабільності грошової оди­ниці України, що є кінцевим результатом, тобто завданням, на досягнення якого центральний банк спрямовує свою діяльність. Стаття 7 Закону проголошує інші функції НБУ, котрі охоплюють різні види діяльності банку - від проведення грошово-кредитної політики, банківського регулювання і нагляду до сертифікації банківських аудиторів і ліквідаторів банків, а також деякі банків­ські операції, наприклад операції з банківськими металами.

Ураховуючи особ­ливий статус і призначення центрального банку, видається за до­цільне виділити його специфічні функції, що визначають його сутність і відрізняють від інших ланок банківської системи. Най­більш прийнятним є виділення наступних функцій:

- монетарного й економічного регулювання;

- управління банківською системою;

- управління грошовим оборотом;

- банківського обслуговування загальнодержавних та урядо­вих потреб.

ФУНКЦІЯ МОНЕТАРНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ.

Цент­ральний банк у ринковій економіці виконує роль головного орга­ну державного регулювання макроекономічних процесів за до­помогою грошово-кредитних (монетарних) методів, що зумовлює його вирішальний вплив на стабільність національної валюти і стійкість банківської системи. Грошово-кредитне регулювання є одним із невід'ємних елементів загальноекономічної політики держави. Воно передбачає розроблення і впровадження центра­льним банком грошово-кредитної політики, що являє собою ком­плекс взаємопов'язаних заходів щодо регулювання грошового ринку, спрямованих на досягнення заздалегідь визначених соціа­льно-економічних цілей. Головною стратегічною довгостроко­вою метою сучасної грошово-кредитної політики є збалансова­ний розвиток національної економіки, який досягається регулю­ванням пропозиції грошей та загального рівня цін у країні.

Загальною тенденцією в економічно розвинених країнах є зростання ролі ринкових методів грошово-кредитного регулю­вання, що забезпечують його більшу гнучкість і відповідність ви­сокій динамічності процесів в економіці. Сучасна практика гро­шово-кредитного регулювання передбачає застосування традицій­них методів, що набувають нового звучання і використовуються центральними банками для ефективного впливу на грошовий ри­нок та на макроекономічні показники.

Основні методи грошово-кредитного регулювання:

- операції з цінними паперами та з іноземною валютою (ку­півля чи продаж);

- регулювання рівня обов'язкових резервів;

- регулювання рівня облікової ставки;

- маніпулювання умовами рефінансування комерційних банків.

Однією з ключових макроекономічних характеристик будь-якої країни є стан банківської системи. Центральний банк, як орган грошово-кредитного регулювання, застосовує монетарні методи (рефінансування комерційних банків, купівля цінних паперів на відкритому ринку тощо) для підтримання ліквідності і надійності банківської системи у випадку тимчасового дефі­циту ліквідних коштів, а також у разі фінансових потрясінь, притаманних ринковій економіці. При цьому слід ураховувати, що забезпечення стійкості банківської системи за допомогою монетарних методів пов'язане з певними суперечностями. Ви­рішуючи проблему ліквідності банківської системи, централь­ний банк здійснює додаткову емісію, що може мати інфляційні наслідки.

Важливою складовою функції монетарного та економічного ре­гулювання є проведення центральним банком валютної політики, яка тісно пов'язана з грошово-кредитною політикою. Валютна по­літика включає такі основні орієнтири: забезпечення оптимально­го обмінного курсу, підтримання рівноваги платіжного балансу, сприяння стабільному функціонуванню внутрішнього валютного ринку, оптимізація структури офіційних золотовалютних резервів, поступова лібералізація валютних операцій, стримування «втечі» капіталу, убезпечення економіки від світових валютних криз. Дія­льність центрального банку як органу монетарного регулювання має бути спрямована на дедоларизацію національної економіки, що знижує вразливість економіки від впливу зовнішніх факторів і підвищує ефективність грошово-кредитної політики.

Функція монетарного та економічного регулювання є пріори­тетною для центрального банку в ринковій економіці. Взагалі всі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємо­зв'язані і взаємообумовлені, проте, безперечно, грошово-кредит­не регулювання економіки за допомогою монетарних інструмен­тів є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку і його роль у ринковій економіці.

ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКОЮ СИСТЕМОЮ

Передбачає, що центральний банк, як орган державного управління, застосовує до банків різні заходи впливу з метою забезпечення стійкості ба­нківської системи. Центральний банк здійснює управління бан­ківською системою, не втручаючись в оперативну діяльність бан­ків, не вимагаючи від банків проведення операцій, які могли б послабити їх фінансовий стан, не посягаючи на свободу підпри­ємницької діяльності банків. Центральний банк у процесі управ­ління ставить за мету сприяти обачливій та розважливій поведін­ці банків, виконанню ними вимог фінансової безпеки й ефек­тивному управлінню банківськими ризиками.

Функція центрального банку щодо управління банківською системою реалізується в кількох напрямах.

1. Центральний банк регулює доступ на банківський ринок з ме­тою перешкоджання проникненню до нього економічно нестабіль­них, ненадійних, із сумнівною діловою репутацією банків. З цією метою він визначає певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатися банківською діяльністю.

2. Центральний банк забезпечує створення нормативної бази, яка регламентує діяльність банків (наприклад, організацію і принципи банківського кредитування, порядок відкриття рахунків у банках, порядок проведення міжбанківського переказування грошей), ста­ндарти ведення бухгалтерського обліку, правила складання ста­тистичної звітності, порядок проведення в банках внутрішнього аудиту, порядок організації та функціонування в банку системи ризик-менеджменту тощо.

3. Центральний банк здійснює нормування діяльності банків. Він установлює для банків економічні нормативи з метою обмеження ризиків у їхній діяльності. Наприклад, нормативи кредитного ри­зику спонукають банки уникати концентрації кредитного ризику, диверсифікувати й оптимізувати кредитний портфель, проводити сек'юритизацію кредитів. Центральний банк вимагає від комер­ційних банків за певними нормами формувати резерви на покриття можливих втрат від проведення банківських операцій, здійснюва­ти відрахування у фонд гарантування (страхування) депозитів.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків сприяє зміцненню платіжної дисципліни в міжбанківських відносинах, прискоренню грошових потоків внутрішньобанківської системи, поліпшенню їх прозорості та легітимності, що сприяє підвищенню довіри до банків з боку їх кліє­нтів як важливої передумови їх стабільності.

Кредитне обслуговування комерційних банків також відкри­ває центральному банку широкі можливості для регулятивного впливу на діяльність банків і для управління всією банківською системою.

По-перше, кредити центрального банку - це один з інстру­ментів впливу на грошову пропозицію. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, на основі чого розвивається ресурсна база банківської системи. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк вико­нує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним бан­кам короткостроковий кредит для підтримання їх ліквідності.

По-третє, кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення у такий спосіб безпе­ребійного функціонування системи міжбанківського переказу­вання грошей.

Національний банк України поступово освоює методи креди­тування комерційних банків, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. У сучасних умовах він здійснює рефінан­сування комерційних банків через надання кредитів овернайт, тендерних кредитів, стабілізаційних кредитів і проведення опе­рацій прямого РЕПО.

Важливими напрямами управлінської діяльності центрального банку є формування системи гарантування вкладів та нагляд за банками, покликані захищати вкладників і кредиторів від можли­вих втрат коштів та запобігати невиваженому, ризиковому ве­денню банківського бізнесу.

Загальносвітовою тенденцією розви­тку системи банківського нагляду є запровадження ризик-орієнтованого нагляду, тобто нагляду на основі оцінювання ризиків, притаманних кожному банку та банківській системі в цілому, а також застосування до банків адекватних заходів реагування.

ФУНКЦІЯ УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМ ОБОРОТОМ

Полягає у задово­ленні центральним банком попиту економіки на гроші, а також у створенні і забезпеченні функціонування платіжної системи.

Центральний банк має монопольне право на забезпечення су­купного грошового обороту банкнотами і монетами (готівкою), які є єдиним законним платіжним засобом, обов'язковим для приймання за всіма видами платежів і в оплату боргів на терито­рії даної країни. Як емісійний центр країни центральний банк за­звичай має повноваження щодо виготовлення грошових знаків, а також організації і регулювання їх обігу.

Емісія готівки (грошових знаків) в історичному плані найдав­ніший вид діяльності центрального банку. У XX ст. емісійна дія­льність центрального банку зазнала істотних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифі­кацією грошового обороту - розширенням сфери використання депозитних грошей і появою електронних грошей.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер. Забезпеченням банкнот слугують головним чи­ном державні цінні папери в портфелях центральних банків. Така емісія банкнот відкриває можливість надлишкового випуску їх в обіг, переповнення ними каналів грошового обороту та їх знеці­нення. Центральний банк у процесі реалізації грошово-кредитної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що сто­сується емісії грошових знаків, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку: 5-10 %. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в гро­шовій системі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам за­мінники готівки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому під­сумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть зажадати перетворення своїх банківських депо­зитів на готівку.

Центральний банк разом з комерційними банками бере участь у забезпеченні сукупного грошового обороту депозитними гро­шима. У цьому процесі вирішальна роль належить центральному банку, оскільки саме він надає перший імпульс емісійному про­цесу, забезпечуючи комерційні банки додатковими резервами, а вже комерційні банки, використовуючи ці резерви, у процесі кредитно-депозитної діяльності створюють додаткову масу депо­зитних грошей на рахунках суб'єктів економіки.

В умовах розвиненої економіки грошові розрахунки і платежі здійснюються переважно у безготівковій формі через банківські установи, що спричинює необхідність формування особливих платіжних систем. Відповідальність за надійність та ефективність платіжної системи покладається на центральний банк країни ви­ходячи з його призначення.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи краї­ни центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль. Він визначає загальні принципи діяльності платіж­них систем, створює систему міжбанківського переказування гро­шей. Виступаючи у ролі посередника між банками при проведен­ні міжбанківських розрахунків, центральний банк забезпечує:

- мінімізацію банківських ризиків;

- концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резе­рвів комерційних банків;

- належний рівень безпеки системи розрахунків;

- ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків.

Національний банк України створив систему електронних платежів, яка забезпечує швидке і надійне здійснення міжбанків­ських і міжгосподарських розрахунків на всій території країни, і розпочав створення національної системи масових електронних платежів.

Через свої функції монетарного та економічного регулювання й управління грошовим оборотом центральні банки забезпечують формування та функціонування грошових систем країн.

ФУНКЦІЯ БАНКІВСЬКОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНИХ ТА УРЯДОВИХ ПОТРЕБ.

Центральний банк як банк держави представ­ляє її інтереси у відносинах з центральними банками інших дер­жав, а також у міжнародних валютно-фінансових організаціях і в міжнародних банках, взаємовідносини з якими будуються відпо­відно до міжнародних договорів, норм національного права, а та­кож спеціальних угод. Центральний банк може брати фінансову участь у діяльності міжнародних організацій, які мають на меті розвиток співробітництва в монетарній сфері, зокрема бути співзасновником, брати участь у формуванні капіталу тощо. З метою здійснення міжнародної діяльності центральний банк може від­кривати кореспондентські рахунки і свої представництва за кор­доном.

Центральний банк виступає в ролі радника, консультанта уря­ду з питань, що стосуються розвитку банківської системи, спів­працює з урядовими структурами в процесі проведення аналізу, оцінювання та прогнозування основних макроекономічних пока­зників розвитку країни.

Центральний банк відіграє помітну роль у забезпеченні касово­го виконання державного бюджету. Сутність касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету.

Центральний банк, як правило, веде консолідований рахунок Мі­ністерства фінансів (казначейства) і забезпечує у такий спосіб роз­рахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу останньо­му, у свою чергу, враховуючи особливий статус банку, мінімізу­вати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

Оскільки надходження коштів до бюджету і витрачання цих коштів протягом року у часі не збігаються, депозити уряду в цент­ральному банку характеризуються значними коливаннями і, отже, можуть бути джерелом коливань у грошовій базі. Проте більшість цих коливань має тимчасовий характер, центральний банк може їх передбачити на основі інформації міністерства фінансів про очіку­вані надходження і видатки, що дає банку змогу вжити відповід­них заходів через проведення операцій на відкритому ринку і ней­тралізувати вплив бюджетних коливань на грошову базу.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з про­блемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

- податкове фінансування. В основі цього методу - підви­щення урядом податкових ставок, введення нових податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету;

- боргове фінансування. В основі цього методу - випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спря­мовується до бюджету;

- фінансування через емісію грошей. В основі цього мето­ду - отримання урядом прямих кредитів від центрального банку або купівля цим банком державних боргових зобов'язань на пер­винному ринку, тобто безпосередньо в емітента цінних паперів. Емісія грошей, яку в такий спосіб здійснює центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже, і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому, зокрема до посилення інфляційних тенденцій.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансу­вання бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінан­сів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального ба­нку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забо­роняється емісійне кредитування уряду через купівлю центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Відносини уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань відбуваються лише через від­критий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, вико­ристовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтриманні ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

*** ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ***

Призначення центрального банку обумовлює його функції (основні напрями діяльності). Одні з них поступово були делеговані іншими банками, а інші він сам взяв на себе з огляду на своє специфічне положення в банківській системі. Основними з них є функції:

1. Емісійний центр готівкового обігу.

2.Банк банків.

3. Орган банківського регулювання та нагляду.

4. Банкір і фінансовий агент уряду.

5. Провідник монетарної політики.

1. ЕМІСІЙНИЙ ЦЕНТР ГОТІВКОВОГО ОБОРОТУ.Емісія банкнот в історичному плані - найдавніша функція центрального банку. Саме ця функція, а точніше потреба в централізації банкнотної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку.

У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер (не забезпечується золотим запасом банку), а в якості її забезпечення використовуються державні цінні папери. Наслідком емісії банкнот під забезпечення державними цінними паперами є можливість надлишкового випуску їх в обіг порівняно з потребами товарного обігу, переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповідно до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Центральний банк як емісійний центр:

- має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети;

- організовує виготовлення грошей;

- регулює обіг та кількість грошей в обороті;

- вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

В Україні функцію емісійного центру готівкового обігу виконує Національний банк України, який із завершенням у 1996р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу.

2. БАНК БАНКІВ. Центральний банк як банк банків забезпечує касове, розрахункове та кредитне обслуговування банківських установ.

Враховуючи монопольне право центрального банку на забезпечення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберігають частку своїх резервів у безготівковій формі на коррахунках у центральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріплені каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального банку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить передусім від характерного для даної банківської системи поєднання централізованої і децентралізованої платіжної системи.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку.

Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Незалежно від характеру і структури платіжної системи центральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

- розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

- організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

- наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних - daylight overdrafts і нічних - overnights) на завершення міжбанківських розрахунків;

- ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбанківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

- проведенні остаточних-розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

- мінімізацію банківських ризиків;

- концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових резервів комерційних банків;

- належний рівень безпеки системи розрахунків;

- ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриманню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

- нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

- оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілізації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

- взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із системою обігу цінних паперів тощо.

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення міжбанківських розрахунків на всій території країни.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку - це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності, забезпечуючи при цьому вертикальний перерозподіл грошових коштів.

Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ризик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окремих банків, пов'язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин. Крім того, через міжбанківський кредитний ринок, з точки зору банківської системи в цілому, здійснюється лише горизонтальний перерозподіл вільних (надлишкових) резервів між банками, тоді як за рахунок кредитів центрального банку збільшується загальна банківська ліквідність.

Центральний банк як кредитор останньої інстанції взагалі повинен брати участь у створенні системи банківської безпеки, призначенням якої є запобігати системному ризику і втраті довіри до банківської системи.

По-третє, кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Комерційні банки звертаються до центрального банку як до кредитора у випадках, коли:

- банківська система в цілому потребує збільшення резервів (ліквідності) у зв'язку із зростанням обсягу ВВП;

- спостерігається масове вилучення вкладниками вкладів з банків. Як наслідок такого вилучення складаються умови, загрозливі для стабільності банківської системи. Завдяки кредитам центрального банку комерційні банки отримують резерви для регулювання потенційного відпливу вкладів. У свою чергу, центральний банк своїми кредитами запобігає банківській кризі (паніці), відновлює довіру до банківської системи;

- є серйозні проблеми з платоспроможністю та ліквідністю в окремого банку, які закривають йому доступ на міжбанківський ринок. Центральний банк вирішує проблему надання кредиту у такій ситуації індивідуально у кожному випадку При цьому він повинен орієнтуватися на мінімізацію можливих втрат, зокрема від морального ризику;

- виникла потреба регулювання миттєвої ліквідності. Комерційні банки отримують надкороткі кредити для завершення міжбанківських розрахунків, для дотримання норм обов'язкового резервування тощо.

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) банківських установ:

1. Надання ломбардних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нарахованими процентами.

Центральні банки використовують два методи надання ломбардних кредитів:

- прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

- тендерний (аукціонний) метод. Банки - потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

Проведення цінових тендерів передбачає, що банки - потенційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку.

На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська.

Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у міру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів.

Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком.

2. Купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО.

Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин.

У першій частині цієї операції комерційний банк продає цінні папери центральному банку.

Водночас (друга частина цієї операції) комерційний банк бере на себе зобов'язання викупити цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, що його бере на себе Центральний банк.

Слід додати, що зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині операції РЕПО.

3. Редисконтування векселів. Ця політика рефінансування полягає у наданні центральним банком комерційним банкам кредитів шляхом купівлі у них векселів підприємств реального сектора, попередньо облікованих (врахованих) цими банками.

Особливість цієї політики - характер забезпечення, під яке центральний банк кредитує комерційні банки, який дістав назву гарантій.

Гарантії поділяються на дві категорії: гарантії першої і другої категорій.

Гарантії першої категорії визначаються за єдиними критеріями, установленими центральним банком (боргові державні зобов'язання, що обертаються на організованому ринку).

Гарантії другої категорії визначаються національними центральними банками з урахуванням національних особливостей грошового ринку (комерційні векселі, а також кредитні вимоги комерційних банків до підприємств-резидентів, тобто боргові зобов'язання підприємств). Перш ніж прийняти цінні папери як забезпечення кредиту, аналізується платоспроможність векселедавця або боржника за кредитом, використовуючи спеціально розроблену методику. Базою для проведення аналізу слугує звітність боржника, опитування керівників підприємства-боржника та інша додаткова інформація про поточний розвиток підприємства.

Крім того, обсяг цих кредитів у розвинутих країнах здебільшого підлягає лімітуванню як на загальну суму, так і для кожного окремого банку, що виявляє порівняно обмежені можливості використання даного виду позик.

3. ОРГАН БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ.Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

- використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

- ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві і регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

- застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

- вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

- вимоги щодо ліквідної позиції банків;

- вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик "великих" кредитів);

- обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи (захисні) застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

- рефінансування комерційних банків центральним банком;

- створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

- вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях, функціонування банків - від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їх діяльності.

Держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впровадження пруденційного (безвиїзного) нагляду, спрямованого на забезпечення обачливої та розважливої поведінки банків, виконання ними вимог фінансової безпеки.

У світовій практиці існують різні моделі інституційної побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб центральний банк або інші банківські регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

Центральний банк як орган банківського нагляду:

- регулює доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право займатись банківською діяль- ністю, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечує розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

-регулярно отримує від банків звітність для проведення пруденційного (безвиїзного) нагляду;

-здійснює інспекційні перевірки в банках;

-застосовує заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

-бере неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняє їхню діяль- ність, організовує реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні функцію банківського регулювання та нагляду виконує Національний банк.

4. БАНКІР І ФІНАНСОВИЙ АГЕНТ УРЯДУ.Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому виконанні державного бюджету – організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету.

Центральний банк, як правило, веде рахунок Міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов'язані з банківським обслуговуванням.

У процесі касового виконання бюджету кошти списуються з рахунків платників податків, покупців державних цінних паперів, що відкриті в комерційних банках, і зараховуються на рахунок міністерства фінансів (казначейства), відкритий у центральному банку. У результаті збільшуються депозити уряду і зменшується грошова база.

Коли уряд фінансує державні витрати, то процес розвивається у зворотному порядку. Наприклад, при оплаті устаткування для державного медичного центру кошти списуються з рахунка Міністерства фінансів (казначейства) і зараховуються на рахунки постачальників устаткування, відкриті в комерційних банках. Депозити уряду зменшуються, а банківські резерви і відповідно грошова база зростають.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проблемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету.

У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

- податкове фінансування. В основі цього методу - підвищення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

- боргове фінансування. В основі цього методу - випуск урядом боргових зобов'язань, виторг від розміщення яких спрямовується до бюджету. Боргове фінансування також не справляє прямого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов'язань центральним банком;

- фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методу - отримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює Центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і може призвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей - це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

У розвинутих країнах намагаються уникати емісійного фінансування бюджетного дефіциту. Добре розвинений ринок капіталів дає змогу урядам розміщувати потрібну кількість державних боргових зобов'язань і таким чином вирішувати проблему державних фінансів. Водночас у багатьох країнах з метою захисту центрального банку від можливого тиску з боку уряду на законодавчому рівні забороняється емісійне кредитування уряду шляхом купівлі центральним банком державних боргових зобов'язань на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Спілкування уряду і центрального банку стосовно боргових зобов'язань передбачається лише через відкритий ринок, тобто вторинний ринок, на якому центральний банк проводить операції з метою регулювання грошового ринку, використовуючи їх як інструмент монетарної політики.

Країни, що розвиваються, не мають добре розвиненого і достатньо місткого ринку капіталів, на якому уряд міг би розмістити потрібну кількість державних зобов'язань, тому дуже часто єдиним джерелом фінансування бюджетного дефіциту в таких умовах є додаткова емісія грошей, а центральному банку доводиться виступати у ролі кредитора уряду.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду

- здійснює касове виконання державного бюджету;

- веде рахунки уряду (казначейства);

-здійснює емісію державних зобов’язань та їх розміщення на вторинному ринку;

-вживає заходи щодо підтримання курсу державних цінних паперів;

- обслуговує державний борг, використовуючи наступні методи: - податкове фінансування опосередковано (через виконання - боргове фінансування Державного бюджету) - фінансування шляхом емісії грошей.

В Україні цю функцію виконує Національний банк.

5. ПРОВІДНИК МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ.Найважливішою функцією центрального банку є визначення і реалізація монетарної політики.

Взагалі функції центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується призначення центрального банку і в тій чи іншій формі проявляються усі інші його функції. Разом з тим монетарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту, її цілі та інструменти були детально розглянуті в темі 4 (питання 5).

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк.

Крім розглянутих основних функцій, центральні банки виконують ще й додаткові функції, які сприяють реалізації їх призначення.

Вони здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статистику, інформують громадськість та дають роз'яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.

Серед чисельних функцій центрального банку можна виділити:

- основні – без яких неможливо виконання головного завдання центрального банку (забезпечення стабільності національної грошової одиниці): регулюючі, контрольні, обслуговуючі.

- додаткові – не пов’язані безпосередньо з його головним завданням, проте сприяють його реалізації. До таких функцій належать: управління державним боргом, проведення аналітич6них досліджень і ведення статистичної бази даних, виготовлення банкнот та інші.

Водночас слід зазначити, що центральний банк не є всесильним у питаннях підтримки стійкості національних грошей. Вона, перш за все, залежить від стану економіки країни, збалансованості її платіжного балансу, державного бюджету, забезпечення обігу необхідної грошової маси, що є збалансованою за вартістю, асортиментом та обсягами товарних послуг.

Всі функції центрального банку перебувають у тісному взаємозв’язку між собою. Так, кредитування держави й банківських установ дає змогу досягнути окремих цілей грошово-кредитної політики. водночас канали грошового обігу забезпечуються належною кількістю грошей, необхідних для економіки. Однак, якщо на початкових етапах розвитку центральних банків була емісійна, то за сучасних умов тенденція посилення державного регулювання економічних процесів поступово вивела на перший план функцію реалізації грошово-кредитної політики.