Сутність та структура економічної системи
Проблема економічних систем суспільства, їх генезису, чинників та логіки становлення є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці. Це зумовлено багатьма причинами, серед яких насамперед виділяється необхідність розкриття і глибокого усвідомлення закономірностей еволюції економічних систем з метою конструювання відповідної економічної та соціальної політики, а також пошук різними країнами оптимальних соціально-економічних моделей їх стратегічноїсуспільної трансформації.
Загалом, під поняттям “система” (від гр. systema – складене із частин, об’єднане), що є одним із головних в економічній науці, розуміють у самому широкому значенні впорядковану сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. У деякому сенсі цю категорію можна протиставляти категорії “хаосу”. Взаємодія окремих елементів системи породжує у ній такі властивості, якими не володіє жоден елемент цієї системи окремо.
Іншими словами, система, на відміну від простої сукупності елементів – це такий об’єкт, властивості якого не зводяться лише до властивостей його складових. Такий принцип появи у цілого властивостей, які не випливають з властивостей окремих частин, відомим зарубіжним дослідником У.Ешбі був названий принципом емерджентності.
Сутність економічної системи визначається і разом з тим залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів і суб'єктивних чинників. Інакше кажучи, економічна система – це обшир дії виробничих відносин і продуктивних сил, а їх взаємодія характеризує сукупність видів та організаційних форм господарювання. Розглянемо найпоширеніші у науковій літературі визначення економічної системи (табл. 3.1).
Таблиця 3.1
Визначення різними авторами наукової категорії
економічної системи
| Автор, праця | Визначення |
| Бєляєв О. “Політична економія” | Економічна система – це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. |
| Бєляєв О. “Сучасні економічні системи” | Економічна система – це комплекс підсистем, що об’єднані загальними ознаками та утворюють соціально-економічну цілісність. |
| Климко Г.Н., Несторенко В.П. “Основи економічної теорії: політ економічний аспект” | Економічна система – це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності. |
| Кульчицький Б. В. Сучасні економічні системи: навч. пос. | Економічна система суспільства – це система механізмів та інституцій, що забезпечують організацію виробництва й розподілу створених у суспільстві матеріальних і духовних благ, спосіб, яким вирішується проблема нестачі ресурсів і досягаються відповідні економічні цілі. Економічна система суспільства – це складне системне утворення, що пронизує усі сфери життєдіяльності суспільства та, поєднуючи чинники виробництва з урахуванням панівних цінностей і, відповідно, інституцій, форм власності, забезпечує створення матеріальних та духовних благ і на цій основі – самовідтворення суспільства. |
| Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові | Економічна система – спосіб організації виробництва і розподілу створеного у суспільстві багатства. |
| Стівен Роузфілд. Порівнюємо економічні системи | Економічні системи – це сукупності саморегульованих та регульованих культурою видів діяльності, спрямованих на досягнення корисності, що їх здійснюють шляхом добровільного обміну, взаємних чи односторонніх обов’язків або доручень за умов обмеженості ресурсів. |
| Шимко П. “Оптимальне управління економічними системами” | Економічна система – це система суспільного виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ, основною функцією якої є максимальне задоволення потреб населення у товарах та послугах. |
| Булатов А. “Економіка” | Економічна система – це сукупність усіх економічних процесів, здійснюваних у суспільстві на основі сформованих у ньому відносин власності і господарського механізму. |
| Нурєєв Р. “Курс мікроекономіки” | Економічна система – це сукупність економічних елементів, що формують певну цілісність, економічну структуру суспільства, єдність відносин з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. |
| Грегорі П., Стюарт Р. “Порівняння економічних систем” | Економічна система – це організаційна структура, за посередництвом якої приймаються управлінські рішення і реалізуються дії, направлені на виробництво, розподіл і споживання благ у межах певного географічного регіону. |
| Зайдель Х., Теммен Р. “Основи вчення про економіку” | Економічна система – це організація людських ресурсів і машин, а також розподілу матеріальних благ, направлена на зменшення нестачі у забезпеченні цими благами. |
| Бузгалін А., Колганов А. “Введення у компаративістику” | Економічна система – це історично визначена, локалізована у соціально-економічному часі і просторі, система виробничих відносин. |
| Відяпін В. “Економічна теорія” | Економічна система – це особливим чином впорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ і послуг. |
Однією з найважливіших характеристик системи є її структура. Під структурою системи розуміють сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв’язків між ними. Будь-яка складна система, очевидно, володіє множиною структур, пов’язаних між собою. Сталі взаємні зв’язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, й формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника. До вагомих структурних елементів економічної системи, які є водночас її підсистемами, належать:
– економічні відносини;
– продуктивні сили суспільства;
– механізм господарювання.
Основною, найважливішою ланкою економічної системи є економічні відносини, які визначають глибинний пласт кожного способу виробництва. Економічні відносини – відносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини (які водночас є структурними елементами економічних відносин).
Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини – це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.
Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина – мета суспільного виробництва і соціально-економічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва". Людина – не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно будувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.
Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових – заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.
Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Продуктивні сили – це система факторів, які забезпечують перетворення речовин природи у життєві блага для задоволення потреб суспільства. Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Однак, головною продуктивною силою суспільства є люди, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: – по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; – по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; – по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями. Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку. Факторами розвитку продуктивних сил є: всебічний розвиток людини, розвиток освіти і науки, розвиток техніки і технологій, удосконалення організації та управління.
Сучасні продуктивні сили потребують не лише збалансованості між галузями й підгалузями народного господарства країни, а часто й синхронності їх дій. Продуктивні сили не лише визначають рівень продуктивності суспільної праці, а й змінюють навколишнє середовище, причому як у бік поліпшення, наприклад, у результаті побудови дамб, гребель для запобігання повеням, насадження лісів тощо, так і деколи у бік погіршення екологічного стану у разі виникнення небезпеки техногенних катастроф.
Третій структурний елемент економічної системи – механізм господарювання – це функціональний бік виробничих відносин, який відображає взаємодію останніх з продуктивними силами і надбудовою. До нього належать глибинні, докорінні, сутнісні відносини – відносини власності і поверхневі – організаційні структури та конкретні форми господарювання. Отже, господарський механізм – це сукупність організаційних структур, конкретних форм господарювання і методів управління, які базуються на певних відносинах власності. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем, адже йдеться про механізм господарювання кожного способу виробництва, про форму реалізації пануючої власності на засоби виробництва, про виявлення і поєднання економічних інтересів суспільства. Крім організаційних структур продуктивних сил, що виступають у конкретних формах суспільного поділу праці, господарський механізм включає методи управління, значення яких дедалі більше зростає, надбудовні відносини – правові, політичні, соціальні і відповідні їм організаційні структури. Також механізм господарювання – це механізм дії та використання економічних законів.
Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.
Відносини власності
Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Як соціально-економічна категорія, власність визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.
Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.
Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів. Отже, власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей-продуктів праці. Власність у юридичному трактуванні – це встановлення майнових прав між людьми, за яких виявляється річ чи сукупність речей (об’єкти власності), які належать певній особі чи їх групі (суб’єкти власності), та визначаються види власників, яким належить вказане майно.
Суб’єкти власності – це індивіди, фізичні особи, які в процесі привласнення-відчуження матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва – окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо. Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці, уся сукупність благ.
Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі:
1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі;
2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини;
3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг;
4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами;
5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника;
6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі;
7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.
Як відомо, людське суспільство, зрештою, організовується в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами. Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.
Категорії "володіння", "розпорядження" і "користування" виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій. Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності. Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності. Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.
Структура власності представляє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб’єктів власності, системи її об’єктів. Так, тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами і різновидами власності (рис. 3.1).
| Тип власності | Суспільна | Приватна | Змішана | |||||||||||||||
| Форма власності | Державна | Колективна | Індивід.- трудова | З найманою працею | ||||||||||||||
| Вид власності | Загальнодержавна | Муніципальна (комунальнана) | Кооперативна | Акціонерна | Партнерська | Власність громадських організацій | Власність релігійних і культових організацій | Одноособова | Сімейна | Індивідуальна з застосуванням найм. праці | Монополістична | Корпоративна | Державно-колективна | Державно-приватна | Приватно-колективна | Спільна з залученням іноземного капіталу | Інші | |
Рис. 3.1. Основні типи, форми і види власності в економічній системі
Суспільна власність – така, де три її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння й управління. Наприклад, акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.
Приватна власність – така, за якої три функції права власності належать окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.
Результативність власності залежить від реалізації прав власності та її юридичної форми. Право власності – це зовнішня, або юридична, форма, що законодавчо, інституціонально закріплює реальні економічні процеси та явища. Визначення і розмежування прав власності фіксують основоположні принципи взаємовідносин господарських суб’єктів з приводу привласнення об’єктів власності. Це свого роду "правила гри" – правила коректної економічної поведінки щодо майнових відносин, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретно (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав власності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а згодом і самої економічної системи.
Пучок прав власності – це правова теорія, яка використовується для визначення природи об’єкта власності, згідно із якою об’єкт власності (майно, нерухомість, ресурси тощо) представляє собою не матеріальний чи нематеріальний предмет як такий, а сукупність прав, пов’язаних з ним, що можуть бути продані окремо, таких як права володіння, використання, контролю, отримання вигоди, розпорядження власністю. Найбільш повна специфікація пучків прав власності визначена відомими західними економістами Р.Коузом, А.Алчіаном, А.Оноре та ін. ще на початку 1960-х рр. і включає в себе 11 пунктів:
– право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;
– право користування, тобто право застосування корисних властивостей благ для себе;
– право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;
– право на доход, тобто право володіння результатами від використання благ;
– право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;
– право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
– право на передачу благ у спадок;
– право на безстроковість володіння благом;
– заборона на використання способом, що наносить шкоду зовнішньому середовищу;
– право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;
– право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними володіють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.