Законодавства про працю та про охорону 8 страница

Дискусійним є питання про юридичну природу керівних роз'яс­нень Пленуму Верховного Суду України. Поширені різні погляди.

122

Окремі вчені, серед них професори В.І. Прокопенко, СО. Іва­нов, Р.З. Лівшиць, відносять судову практику до джерел трудо­вого права (див. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підруч­ник. — X.: Консум, 1998. — С. 82—83; Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: новые источники // Государство и право. — 1996. — № 1. — С. 43—52; Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Ор­ловский. — М.: Изд. группа "ИНФРА-М — НОРМА", 1998. — С. 59). Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, джерелом трудо­вого права є ті судові акти, які, по-перше, реально змінюють пра­ва й обов'язки учасників трудових відносин і, по-друге, опублі­ковані. До них належать: постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації; постанови Конституційного Суду; рішен­ня Верховного Суду Російської Федерації в окремих справах, що мають принциповий характер і опубліковані; рішення нижче-стоящих судів, апробовані Верховним Судом (при касаційному розгляді, при складанні оглядів судової практики) і опубліковані.

Професор В.І. Прокопенко робить висновок, що керівні роз'яс­нення Пленуму Верховного Суду України, які містять тлумачення закону вищим судовим органом держави, даються ним у рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом трудо­вого права.

Дійсно, у рішеннях Пленуму Верховного Суду України місти­лися положення, які по суті були новою нормою права. Напри­клад, згідно з ч. 2 ст. 232 КЗпП суди безпосередньо розглядають спори про відмову в прийнятті на роботу осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодав­ства зобов'язаний укласти трудовий договір (працівників, за­прошених на роботу в порядку переведення з іншого підприєм­ства, установи, організації; молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направ­лених на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3 років або ди-тину-інваліда, а одиноких матерів — за наявності дитини віком до 14 років та ін.). Пленум Верховного Суду України постано­вою від 25 травня 1998 р. № 15 вніс доповнення до п. 6 поста­нови від 6 листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду суда­ми трудових спорів" стосовно категорій осіб, справи за позовами

123

яких підлягають розгляду безпосередньо у судах — "або які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП". Таким чином, відповідно до п. 6 постанови № 9 від 6 листопада 1992 р. в судо­вому порядку може бути оскаржений будь-який випадок необ­грунтованої відмови в прийнятті на роботу, а не тільки незакон­на відмова в прийнятті на роботу осіб, з якими власник відповідно до законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір. Перелік таких прикладів можна продовжити. Це стосується положень частини 4 статті 24 про фактичний допуск працівника до робо­ти, пункту 7 статті 134 КЗпП. Оскільки в зазначених прикла­дах йдеться про створення нових правових норм, то в цьому разі роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, на нашу думку, потрібно визнати джерелом трудового права.

Важливе значення мають роз'яснення Верховного Суду Украї­ни з питань судової практики, які нерідко заповнюють прогали­ни правового регулювання шляхом конкретизації у постанові Пленуму оціночного поняття, встановленого у законодавстві. Це, зокрема, стосується визначення таких оціночних понять, як "од­норазове грубе порушення трудових обов'язків", "систематичне порушення трудових обов'язків", понять переведення на іншу роботу, прогулу без поважних причин тощо. Так, велике значен­ня для застосування законодавства про трудовий договір має постанова Пленуму Верховного Суду України від б листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", котра містить поняття переведення на іншу роботу (п. 31), про­гулу без поважних причин (п. 24) тощо.

Деякі автори дотримуються іншої думки. Зокрема, професор К.Н. Гусов і В.М. Толкунова вважають, що постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації у трудових спорах не є джерелом трудового права, проте мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства, оскіль­ки роз'яснюють як слід застосовувати конкретні норми (див.: Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России: Учебник. — 2-е изд., доп., испр. — М.: Юристъ, 1997. — С. 48).

законодавства про працю та про охорону 8 страница - student2.ru Контрольні запитання і завдання

1. Визначте поняття "джерела права".

2. Як класифікуються джерела трудового права за юридич­
ною силою, за сферою дії?

3. Сформулюйте зміст і гарантії права на працю за Консти­
туцією України.

4. Назвіть основні закони України, які регулюють трудові
відносини.

5. Що таке єдність та диференціація джерел трудового пра
ва; загальне та спеціальне законодавство?

6. Чи можна вважати міжнародний договір України джере­
лом трудового права?

7. Що таке акти соціального партнерства? Чи є вони дже­
релами трудового права? А інших галузей права?

8. Що таке локальні норми права; локальні нормативно-пра­
вові акти? Чи є вони джерелами трудового права?

9. Чи можна вважати керівні постанови Пленуму Верхов­
ного Суду України джерелами трудового права?

10. Чи можуть виступати рішення Конституційного Суду України джерелами трудового права?

Теми рефератів

1. Конституція України як джерело трудового права.

2. Закони України як джерела трудового права.

3. Єдність та диференціація джерел трудового права Украї­
ни.

4. Судова практика та її роль у застосуванні трудового за­
конодавства.

5. Генеральна угода як джерело норм трудового права.

2. Венедиктов В. Про концепцію нового Трудового кодексу
України // Право України. — 1992. — № 8.

3. Иванов СЛ. Российское трудовое право: история и совре­
менность // Государство и право. — 1999. — № 5. — С. 36—45.

4. Карпенко Д., Хуторян Н. Правові проблеми Загальної час­
тини проекту Кодексу України про працю // Право України. —
1998. — №3.

5. Кондратьев Р.И. Сочетание централизованного и локального
правового регулирования трудовых отношений. — Львов, 1997.

6. Миронов В.И. История трудового права: теория и практи­
ка // Государство и право. — 1998. — № 12. — С. 56—61.

7. Процевський О.І. Яким бути новому Кодексу про працю
України? // Право України. — 1995. — № 9—10.

8. Столярчук В.И. Источники советского трудового права. —
М., 1978.

 
 
 



Література

1. Бару М.И. Унификация и дифференциация норм трудово­го права // Советское государство и право. — 1971. — № 10.





Глава 5

ТРУДОВІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА ЇХ СУБ'ЄКТИ

 

5.1. Поняття трудових правовідносин, їх склад, зміст та загальна характеристика

Поняття правовідносин є одним із фундаментальних понять правової науки. Теоретики права визначають правовідносини як суспільні відносини, врегульовані нормами права. В науці тру­дового права проблемам трудових правовідносин присвячено фундаментальні праці (Александров Н.Г. Трудовое правоотно­шение. — М., 1948; Карпушин М.П. Социалистическое трудовое отношение. — М., 1958; Гинцбург Л.Я. Социалистическое тру­довое правоотношение. — М., 1977; Мацюк А.Р. Трудовые пра­воотношения развитого социалистического общества. — К., 1984). Останніми роками ця проблема стала предметом докторської дисертації львівського вченого П.Д. Пилипенка (Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудових правовідносин в умовах переходу України до ринкової економіки. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. — X., 2001).

У теорії трудового права прийнято переважно говорити про єдине трудове правовідношення. Такий підхід свого часу забез­печив значний крок уперед у розвитку науки трудового права шляхом обґрунтування особливостей, притаманних трудовим правовідносинам, на відміну від цивільних правових відносин, що дають змогу визнати трудове право самостійною галуззю права.

127

Водночас майже всі автори виділяють комплексний характер трудового правовідношення. С.С, Алексеев на прикладі трудо­вого правовідношення продемонстрував поєднання багатьох груп правовідносин, кожне з яких у свою чергу має досить складну структуру (Алексеев С.С. Общетеоретические проблемы системы советского права. — М., 1961. — С. 108). Сучасні дослідники обґрунтовують ідею про існування не комплексного трудового правовідношення, а про комплекс трудових правовідносин, різних за своїм змістом і значенням (Див.: Скобелкин В.Н. Трудовые правоотношения. — М., 1999. — С. 127—132). На нашу думку, такий підхід відповідає сучасному розвитку трудового права і заслуговує на підтримку.

Важливим етапом у дослідженні трудових правовідносин у науці трудового права стали монографії С.О. Іванова, Р.З. Лівши-ця, Ю.П. Орловського, А.Р. Мацюка, котрі обґрунтували ідею про індивідуальні й колективні трудові правовідносини, які в сучас­них умовах дістали підтвердження новими аргументами, врахо­вуючи нове трудове законодавство, а також зарубіжний досвід, про що йшлося у попередніх розділах.

Індивідуальні й колективні трудові відносини, будучи врегу­льованими нормами трудового права, існують у реальному житті як трудові правовідносини. Вони виникають на підставі вольо­вих дій між конкретними суб'єктами і мають конкретний зміст. Особливістю трудових правовідносин є те, що вони є резуль­татом впливу не лише державних нормативно-правових актів, а й результатом договірно-правових актів — актів соціального партнерства, які містять норми права, ухвалені соціальними парт­нерами у межах наданих їм повноважень.

Оскільки правовідносини є результатом впливу норм права, слід враховувати наявність у цих правовідносинах тристорон­нього зв'язку — юридичні зв'язки (права та обов'язки) між суб'єктами (працівником і роботодавцем, трудовим колективом і роботодавцем, виборним органом профспілки і роботодавцем тощо) і потенційні зв'язки між кожним із цих суб'єктів і дер­жавою. Саме наявність держави як потенційного суб'єкта надає можливість суб'єктам вимагати один від одного певної поведін­ки у правовідносинах, а у разі недотримання встановлених обо­в'язків звернутися до суду або інших уповноважених держав­них органів за захистом і примусовим забезпеченням виконай-

законодавства про працю та про охорону 8 страница - student2.ru ня зобов'язань. Водночас у трудових правовідносинах виражаєть­ся воля їх сторін (Советское трудовое право / Под ред. А.С. Паш­кова, О.В. Смирнова. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 177).

Як уже зазначалося, індивідуальні трудові відносини є основ­ними у предметі трудового права. До складу індивідуальних тру­дових правовідносин належать: правовідносини щодо укладан­ня, зміни та припинення трудового договору; щодо професійної орієнтації і професійного добору кадрів; щодо нормування та оплати праці; щодо робочого часу; щодо часу відпочинку; щодо охорони праці та здоров'я на виробництві; щодо забезпечення дисципліни праці; щодо оцінки результатів праці та атестації працівників; щодо професійного навчання, перенавчання та під­вищення кваліфікації працівників; щодо притягнення до дис­циплінарної відповідальності працівників; щодо матеріальної відповідальності сторін трудового договору; щодо досудового роз­в'язання індивідуальних трудових спорів.

Індивідуальні трудові правовідносини характеризуються низ­кою сутнісних і юридичних ознак. Суб'єктами індивідуальних трудових правовідносин є працівник і роботодавець, які мають спеціально визначений правовий статус. Підставою їх виникнен­ня є специфічний юридичний факт — трудовий договір, а для деяких категорій працівників — складний юридичний склад, до якого крім трудового договору входять також інші юридичні фак­ти (акт обрання або затвердження). Вони опосередковують пра­цю несамостійну (підлеглу); поведінка суб'єктів визначається внутрішнім трудовим розпорядком; правовідносини мають три­ваючий характер; є відплатними.

До складу колективних правовідносин належать: відносини щодо утворення і діяльності профспілок або інших осіб як пред­ставників інтересів трудових колективів найманих працівників у соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності організацій роботодавців як представників інтересів роботодавців у соціально-трудових відносинах; щодо укладання і виконання колективних договорів, колективних угод на галузевому, регіо­нальному та національному рівнях; щодо колективних перегово­рів; щодо діяльності профспілок з приводу застосування трудо­вого законодавства; щодо участі трудових колективів в управ­лінні організаціями; щодо вирішення колективних трудових спорів.

Індивідуальні й колективні трудові правовідносини мають сут­тєві особливості суб'єктного, змістовного і юридичного характе­ру. Разом з тим, вони характеризуються певною єдністю, і зав­дяки своєму єдиному об'єкту — праці як трудовій функції — об'єднуються у певну систему.

Для виникнення всіх трудових правовідносин характерним є договірний характер, зокрема індивідуальні трудові правовідно­сини виникають на підставі трудового договору. Виникнення колективних трудових правовідносини характеризується дого­вірним характером при встановленні умов праці, укладенні ко­лективних договорів та угод, при наданні представницьких пов­новажень профспілковим органам та організаціям роботодавців з боку трудових колективів і роботодавців, при вирішенні колек­тивних трудових спорів із застосуванням примирно-третейської процедури.

Юридичний зміст трудових правовідносин утворюють суб'єк­тивні трудові права і обов'язки їх суб'єктів. Саме у правовідно­синах права людини у сфері праці набувають статусу суб'єктив­них прав і виражають забезпечену державою єдність трьох мож­ливостей: право на свої дії, право вимагати певних дій від зобо­в'язаних осіб, право звернутися за захистом до держави у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань.

Трудові правовідносини є складними, змістом їх є не окремі права та обов'язки суб'єктів, а цілий комплекс (система прав та обов'язків), причому кожен із суб'єктів трудових правовідносин наділений одночасно як правами, так і певними обов'язками. Ці права та обов'язки є кореспондуючими відносно одне одного, певному праву працівника відповідає відповідний обов'язок ро­ботодавця, і навпаки. Наприклад, юридичному праву працівни­ка на своєчасне одержання заробітної плати кореспондується юридичний обов'язок роботодавця виплатити таку заробітну пла­ту в установлені строки. Праву роботодавця вимагати від пра­цівника належного виконання трудових обов'язків кореспон­дується обов'язок працівника сумлінно виконувати трудові обо­в'язки, передбачені трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором і законодавством. За невиконання без поважних причин трудових обов'язків пра­цівника може бути притягнуто до дисциплінарної відповідаль­ності аж до звільнення.

130

Трудові правовідносини мають визначені у законі підстави виникнення, зміни і припинення. Як уже зазначалося, звичайно індивідуальні трудові відносини виникають на підставі трудо­вого договору, а у певних випадках на підставі складного юри­дичного складу — їм може передувати акт обрання або акт при­значення, чи затвердження на посаді. Випадки зміни трудових правовідносин врегульовано законодавством. Загальним прави­лом є наявність взаємної згоди сторін щодо такої зміни. Зако­нодавством передбачено чіткий перелік підстав і порядок зміни та припинення трудових правовідносин.

Слід звернути увагу на співвідношення трудових відносин і трудових правовідносин. Не всі трудові відносини існують як правовідносини, про це свідчить досить широке застосування в сучасних умовах найманої праці без оформлення трудового до­говору з усіма негативними наслідками як для працівника, так і для держави. Подолання цього явища становить важливу за­гальнодержавну проблему, про що вже йшлося у попередніх розділах підручника.

Колективні трудові правовідносини мають досить розгалуже­ну систему і значне число суб'єктів. Якщо суб'єктами індивіду­альних трудових відносин виступають найманий працівник і роботодавець, то суб'єктами колективних трудових правовідно­син виступають окремий роботодавець, організації та об'єднан­ня роботодавців, трудові колективи, професійні спілки, виборні органи професійних спілок, інші представники працівників, а також органи державної влади, місцевого самоврядування, На­ціональна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва та примирення. Законодавством України врегу­льовано юридичний статус зазначених суб'єктів.

Змістом колективних трудових правовідносин виступають суб'єктивні колективні права та суб'єктивні колективні обов'яз­ки суб'єктів. Ці права та обов'язки скеровані на виконання пред­ставницької і захисної функцій щодо працівників і роботодавців, а також щодо узгодження колективних інтересів між працівни­ками і роботодавцями, між працівниками, роботодавцями і дер­жавою.

За змістом трудові правовідносини поділяють на матеріальні, процедурні й процесуальні. Матеріальні правовідносини вини­кають у результаті дії матеріальних норм трудового права, зміст

131

яких становлять суб'єктивні права та обов'язки стосовно опла­ти праці, надання відпусток, заохочення працівників. Процедурні правовідносини виникають у зв'язку з реалізацією норм щодо процедури оформлення прийняття працівника на роботу, його переведення та звільнення, притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності, встановлення правил внутрішнього трудового розпорядку, процедури утворення первинної проф­спілкової організації на підприємстві, утворення виборного органу профспілки тощо. Процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду індивідуальних трудових спорів, діяльності примирної комісії, трудового арбітражу при вирішенні колектив­ного трудового спору тощо.

5.2. Працівники як суб'єкти трудових правовідносин

Працівник набуває статусу суб'єкта трудових правовідносин з моменту укладення трудового договору. Як уже зазначалося, трудове право регулює працю найманих працівників. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колектив­них трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. (Відо­мості Верховної Ради України. — 1998. — № 34. — Ст. 227) най­маний працівник — це фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об'єд­наннях або у фізичних осіб, які використовують найману пра­цю. Отже, трудовий договір — відправна юридична позиція для визначення правового статусу працівника.

Як сторона трудових правовідносин працівник володіє трудо­вою правосуб'єктністю. В науці трудового права поширене ро­зуміння правосуб'єктності як такої, що містить у собі три еле­менти: правоздатність, наявність конкретних прав та обов'язків на підставі дії закону та дієздатність (Бегичев Б.К. Трудовая правоспособность советских граждан. — М., 1972. — С. 64). З такої концепції випливає, що трудова правоздатність і дієздат­ність виникають в особи одночасно з настанням певного віку. Водночас П.Д. Пилипенко у своєму монографічному дослідженні доходить висновку, що правоздатність особи, у тому числі й тру­дова, як здатність мати права та обов'язки виникає з моменту народження, отже, правосуб'єктність у трудових правовідноси-

законодавства про працю та про охорону 8 страница - student2.ru нах означає тільки дієздатність (Пилипенко П.Д. Проблеми тео­рії трудового права: Монографія. — Л.: Вид. центр Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 1999. — С. 143).

Трудова правосуб'єктність має певні особливості. По-перше, згідно з трудовим законодавством працівник повинен здійсню­вати роботу особисто і не має права передоручати її іншим осо­бам, тобто у трудовій сфері щодо виконання певної трудової функції працівник не може діяти через опікуна чи іншого пред­ставника. По-друге, фактична здатність до праці та здатність до праці як категорія юридична, тобто трудова правосуб'єктність, поняття не тотожні. Фактична здатність до праці виникає наба­гато раніше трудової правосуб'єктності, а про наявність остан­ньої може йтися лише тоді, коли у громадянина виникає здатність до систематичної, врегульованої нормами права праці. Ця здат­ність відображається в юридичному аспекті у таких юридичних фактах, як"стан здоров'я" та "вік" особи. По-третє, крім фізич­ної здатності до систематичної праці, трудову правосуб'єктність характеризує вольовий критерій, тобто здатність особи усвідом­лювати свої дії та керувати ними, відповідно не може бути суб'єк­том трудових правовідносин особа, визнана судом недієздатною. Поєднання цих критеріїв і відображається у моменті виникнен­ня трудової правосуб'єктності.

У законодавстві передбачено загальні вимоги для набуття тру­дової правосуб'єктності, а також встановлено особливості право­вого статусу працівників залежно від віку, стану здоров'я, статі, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання, на­явності громадянства, родинних зв'язків, наявності судимості.

Згідно з трудовим законодавством за загальним правилом тру­дова правосуб'єктність працівників виникає з 16 років. Зі зго­ди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як ви­няток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийнят­тя на роботу учнів з 14 років у порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України.

Правовий статус неповнолітніх працівників, а такими вони вважаються до досягнення 18-річного віку (ст. 187 КЗпП), у ціло­му прирівнюється до правового статусу повнолітніх працівників, проте є певні обмеження. Зокрема, обов'язковою умовою прий­няття на роботу неповнолітнього є його попередній медичний

133

огляд (ст. 191 КЗпП). Другим обмеженням є те, що батьки або особа, що їх замінює, а також державні органи та службові осо­би, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням зако­нодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудо­вого договору, у тому числі й строкового, з неповнолітнім праців­ником, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю не­повнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 КЗпП). Третім обмеженням с заборона залучення неповнолітніх до робіт із шкідливими, небезпечними і важкими умовами праці, а також до підземних робіт (ст. 190 КЗпП), до роботи у нічний час, над­урочних робіт, у вихідні дні (ст. 192 КЗпП), а також забороняєть­ся укладати договір про повну матеріальну відповідальність з неповнолітнім працівником (ст. 135-1 КЗпП). Все це свідчить, що трудова дієздатність неповнолітніх працівників є обмеженою, вона залежить від волевиявлення і дій інших осіб, а тому слід вважати, що трудова дієздатність у повному обсязі виникає з на­станням повноліття — досягненням працівником 18-річного віку. Слід погодитися з думкою П.Д. Пилипенка, що така норма має бути встановлена у новому Трудовому кодексі України (П.Д. Пи­липенко. Зазн. праця. — С. 148—149). В іншому неповнолітні працівники мають низку гарантій — право на скорочений робо­чий час, право на більш тривалу відпустку (31 календарний день) у зручний для них час, їм можуть бути знижені норми виробіт­ку тощо.

За загальним правилом трудова правосуб'єктність не має гра­ничного вікового обмеження, тобто трудове законодавство Украї­ни не передбачає такої підстави для звільнення з роботи як до­сягнення певного граничного віку. Більше того, Закон України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших осіб похилого віку" від 13 грудня 1993 р. встановлює, що забо­роняється відмова від прийняття на роботу і звільнення праців­ника з ініціативи власника з мотивів досягнення пенсійного віку. Разом з тим, слід врахувати, що в окремих випадках законодав­ство про працю України встановлює граничний вік для виконан­ня деяких робіт. Наприклад, ст. 23 Закону України "Про держав­ну службу" встановлено граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обме­ження не поширюються на осіб, обраних на виборні посади відпо­відно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Украї-

134

ні"). У разі необхідності керівник державного органу за пого­дженням з начальником Головного управління державної служби при Кабінетові Міністрів України може продовжити термін пе­ребування на державній службі, але не більш ніж на 5 років. Однак цей та інші випадки, передбачені законодавством, — ви­нятки із загального правила.

Трудова правосуб'єктність у деяких випадках обмежена не тільки віком, а й станом здоров'я, статтю. Так, у ст. 9 Основ за­конодавства України про охорону здоров'я, прийнятих Верхов­ною Радою України 19 листопада 1992 p., встановлено обмежен­ня прав громадян, пов'язані зі станом їхнього здоров'я. У ч. 1 передбачено, що на підставах і в порядку, передбачених закона­ми України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або по­стійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, а також з виконанням певних державних функцій.

Законодавством про працю передбачено певні обмеження, спря­мовані на охорону здоров'я працівника на виробництві. Згідно з ч. 5 ст. 24 КЗпП забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому запропонована робота протипоказана за станом здоров'я. Для певних категорій працівників власник зобов'язаний створити пільговий режим праці. Зокрема, особли­вий характер має правосуб'єктність інвалідів. Згідно з КЗпП (ст. 172 та ін.) у випадках, передбачених законодавством, на влас­ника покладається обов'язок створити пільгові умови праці та­ким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлашту­вання.

Законодавство містить широке коло гарантій, передбачених для працівниць-жінок (глава XII КЗпП "Праця жінок"). Водночас, недоліком нашого законодавства слід вважати відсутність пере­ліку робіт, які можуть виконуватися особами лише однієї статі. Трудова правоздатність може обмежуватися судом (ст. 31 КК України). Зокрема, в разі скоєння громадянином певного злочи­ну суд може позбавити його на строк до 5 років права обіймати виборні посади у громадських організаціях, державні посади, заборонити обіймати інші посади або займатися певною діяль­ністю. Однак це може бути лише часткове і тимчасове обмежен­ня трудової правосуб'єктності. Повне позбавлення трудової пра-

135

восуб'єктності не допускається. Крім того, власник підприємства вправі запроваджувати обмеження щодо зайняття посад, пов'я­заних із безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольні-стю, для близьких родичів чи свояків (ст. 25-1 КЗпП).

Розвиток ринкових відносин приніс нові тенденції щодо фор­мування попиту на ринку праці, які у свою чергу відбиваються на трудовій правосуб'єктності громадян. Чітко простежується нехтування працівниками старшого віку. Сьогодні досить часто в оголошеннях про підбір кадрів можна натрапити на цілу низ­ку вимог, не передбачених законодавством, встановлених фірма­ми, приватними підприємствами та ін. Так, в оголошеннях про вакансії кадрового агентства "Робота і навчання" вказано вікові вимоги до претендентів — до 35, 40, 45, 50 років; конкретно обу­мовлюється стать, причому якщо жіноча, то саме дівчина до 28— ЗО років, претенденти чоловічої статі — бажано до 35, 40, 45 років. Набули явного визнання реальні знання не тільки за фахом, а й іноземної мови, комп'ютера. Нарешті, у кадрових пропозиціях прямо вимагається певна "еталонна" зовнішність. Наприклад, вимоги до кандидата на посаду адміністратора престижного са­лону такі: вища освіта, вільне володіння англійською мовою, ПК, досвід роботи на аналогічній посаді не менше 1 року, презента­бельна зовнішність, дівчина до 28—ЗО років, оплата — 200 у. о. (Персонал. — 1998. — № 4. — С. 65).

Оскільки в Конституції України не закріплено обов'язку пра­цювати і права на отримання гарантованої роботи, а Конституцією (ст. 43) та Законом України "Про зайнятість населення" передба­чено, що примушення до праці в будь-якій формі не допускаєть­ся, за винятком випадків, передбачених законодавством України, то трудова правосуб'єктність працездатного громадянина може бути ним і не реалізована. У подальшому це може відбитися пев­ним чином на рівні його пенсійного забезпечення: такий грома­дянин не матиме права на трудову пенсію, що формується у рам­ках загальнообов'язкового пенсійного страхування. Однак будь-яка непрацездатна особа має право на соціальну допомогу, розмір якої, звичайно, нижчий, ніж розмір трудової пенсії.

Обсяг трудової правосуб'єктності становлять трудові права та обов'язки працівника. Найважливіші трудові права працівни­ка встановлено в ст. 43—45 Конституції України, в ст. 2 КЗпП: право на працю, на відпочинок, на здорові й безпечні умови праці,

Наши рекомендации