ЗАГАЛЬНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДИСТРИБ’ЮТОРА
Дистриб’ютор зобов’язаний не тільки належним чином виконувати свої обов’язки за договором, як це передбачено загальними нормами зобов’язального права, на нього покладаються специфічні, загальні для всіх видів дистриб’юторських договорів, обов’язки.
Він не просто звичайний покупець товарів виробника, а просуває їх на певний ринок. Виробник має певну стратегію просування свого товару, і саме тому дистриб’ютор зобов’язаний дотримуватися її, зокрема виконувати вказівки виробника (постачальника) щодо рекламування товару, організації торгівлі, надання певного обсягу сервісного обслуговування кінцевому споживачеві тощо. Дуже часто поведінка дистриб’ютора на ринку впливає на ставлення споживача до товарів виробника (постачальника).
Обов’язок дистриб’ютора щодо просування товару на ринку має бути чітко обумовленим в договорі. Якщо йдеться про рекламні матеріали, сторони визначають, хто є замовником на вироблення реклами та які рівні (національний, регіональний) розповсюдження такої реклами. На практиці буває, що дистриб’ютор використовує рекламні матеріали, надані виробником (постачальником). Тоді сторони мають передбачити, чи переходить право власності на передані рекламні матеріали дистриб’ютору, як розподіляються витрати з розміщення реклами. Якщо замовником виготовлення рекламних матеріалів є дистриб’ютор, він насамперед має узгодити ідею, яка лежить в основі рекламних матеріалів, та виготовлені рекламні матеріали з виробником (постачальником). Наявність чи відсутність обов’язку дистриб’ютора про погодження рекламних матеріалів обов’язково відображається в дистриб’юторському договорі. Сторони також мають обумовити в договорі, чи виробник компенсуватиме витрати дистриб’ютора на виготовлення рекламних матеріалів. На практиці розмір такої компенсації, як правило, залежить від збільшення загального обсягу продаж, якого досяг дистриб’ютор.
Одним із засобів рекламування товарів є участь товару у виставках та ярмарках, що організовуються на території збуту. Виробник (постачальник) може встановити обмеження щодо можливості для дистриб’ютора виставляти товари на певних виставках та ярмарках. Воно зазвичай пов’язане з тим, що за умовами діяльності певних міжнародних виставок та ярмарок забороняється виставляти товари, експоновані на інших аналогічних заходах. Фактично це обмеження є виконанням обов’язку дистриб’ютора узгоджувати свою політику щодо просування товару на ринок з виробником (постачальником).
Право використовувати об’єкти інтелектуальної власності виробника (постачальника) зобов’язує дистриб’ютора допомагати виробнику в охороні цих об’єктів, тобто своєчасно інформувати виробника (постачальника) про порушення його прав на об’єкти інтелектуальної власності та провадити необхідні дії, спрямовані на припинення таких порушень.
Обов’язок дистриб’ютора використовувати при просуванні товарів на ринку збуту торгове найменування, знак, логотип тощо виробника (постачальника) не породжує права дистриб’ютора на реєстрацію їх на своє ім’я, а будь-яка здійснена дистриб’ютором самовільна реєстрація підлягає скасуванню. Така санкція передбачена ст. 6 bis Паризької Конвенції про охорону промислової власності, учасницею якої є Україна. Проте ст. 4 цієї ж Конвенції передбачає можливість реєстрації знака виробника на ім’я агента або представника з дозволу виробника (постачальника). Такий дозвіл має бути письмовим і прямо вираженим.
Часто одним із обов’язків дистриб’ютора, особливо в виключних дистриб’юторських договорах, є купівля певної кількості товару (закупівельна квота). Як правило, квота встановлюється на визначений строк: півроку або рік. Невиконання цього обов’язку може мати негативні для дистриб’ютора наслідки: від розірвання дистриб’юторського договору до зменшення договірної території виключного дистриб’ютора або припинення його виключного права.
Дистриб’ютор, залежно від того, чи має виробник свою збутову мережу на території дистриб’ютора, та від своїх фінансових можливостей, може отримати завданняобов щодо організації збутової мережі виробника (постачальника) в своїй країні, тобто набуває права укладати субдистриб’юторські договори.
Надаючи таке право дистриб’ютору (який в такому випадку називається генеральним дистриб’ютором), виробник (постачальник) може обумовити такі форми контролю за укладенням субдистриб’юторських договорів:
- дистриб’ютор має отримати попереднє письмове узгодження кандидатури субдистриб’ютора;
- дистриб’ютор інформує про субдистриб’ютора;
- дистриб’ютор самостійно вирішує питання щодо вибору субдистриб’юторів.
Зрозуміло, що за субдистриб’юторським договором генеральний дистриб’ютор може надати субдистриб’ютору чи агенту такий самий або менший обсяг прав, який він має за генеральним дистриб’юторським договором з виробником. Як правило, генеральний дистриб’ютор відповідає перед виробником (постачальником) за дії своїх субдистриб’юторів та агентів.
Хоча дистриб’ютор продає товари на своїй території за умовами продажу, що є близькими до умов продажу товарів виробником (постачальником) він не зобов’язаний погоджувати ціну перепродажу. Як відомо, конкурентне законодавство будь-якої країни забороняє диктат цін однією із сторін договору. В Україні Закон про захист встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів розглядається як порушення конкурентного законодавства. Варто зауважити, що до середини 2001 р. такої політики дотримувалися в країнах ЄС та США. Проте останнім часом сталися зміни, згідно з якими встановлення виробником (постачальником), так званої, цінової стелі (максимальної ціни продажу товару) не є порушеннями конкурентного законодавства країн ЄС або США. В Україні цей принцип ще не діє. Тому сторони дистриб’юторського договору, визначаючи політику продажу, мають це враховувати. Зазначені обмеження, що діють в Україні, не забороняють виробнику (постачальнику) рекомендувати дистриб’ютору певні продажні ціни, а той, в свою чергу, має право дотримуватися чи не дотримуватися цих рекомендацій.
Одним із обов’язків дистриб’ютора є інформування виробника (постачальника) про розвиток ринку країни, де збуваються товари. Ця інформація може містити дані про місцеве законодавство та його зміни (мається на увазі законодавство стосовно товару, що продається), вимоги щодо дозволеної реклами, пакування, вмісту шкідливих речовин у продукті тощо. Невиконання цього обов’язку може призвести до того, що поставлені товари будуть заборонені для збуту, а пов’язані з цим витрати дистриб’ютора не будуть компенсовані виробником (постачальником). Зазначений обов’язок не передбачає інформування виробника (постачальника) про найменування та адреси споживачів товарів виробника (постачальника). Таке інформування є характерним для агентських договорів. У випадку включення схожого обов’язку до дистриб’юторського договору, дистриб’ютор після припинення договору має право вимагати виплати йому компенсації за збільшення ділової репутації виробника (постачальника).
Загальним обов’язком дистриб’ютора є відмова від конкуренції з виробником (постачальником), тобто обов’язок не збувати товари, що конкурують з договірними товарами, або товари конкурентів виробника. Наявність його є ще однією підставою для чіткого визначення характеристик договірних товарів. Постає питання: чи є цей обов’язок порушенням антимонопольного законодавства? Взагалі, так. Проте у розвинених країнах такі порушення дозволені: основною метою їхнього антимонопольного законодавства є стимулювання конкуренції між виробниками схожих товарів, щоб споживач отримував якомога більше переваг. Конкуренція між різними виробниками, а значить, між різними торговими марками, вважається зовнішньою конкуренцією, яка стимулюється законодавцем як така, що надає переваги споживачеві. Конкуренція всередині збутової системи певного виробника не дає таких переваг споживачеві як зовнішня. Навпаки, встановлення певних конкурентних обмежень у збутовій мережі дозволяє її сторонам зменшити свої витрати, оптимізувати механізм продажу і, таким чином, знизити кінцеву ціну товару, від чого виграє споживач. Отже, споживач отримує більше переваг від існування внутрішньої конкуренції в збутовій мережі.
Обов’язок дистриб’ютора не конкурувати із виробником не може бути довшим за сам договір. Встановлення заборони щодо конкуренції на певний строк після припинення дистриб’юторського договору вважатиметься порушенням антимонопольного законодавства.
Один із обов’язків дистриб’ютора, обумовлений законодавством про захист прав споживачів, – мати визначений запас договірних товарів. Тобто у випадку продажу неякісного товару дистриб’ютор повинен мати необхідний запас такого товару для його своєчасної заміни. Наприклад, згідно з вимогами українського законодавства максимальний строк для заміни товару становить 14 днів.
У дистриб’юторському договорі має бути відображено обов’язок дистриб’ютора про своєчасну заміну неякісного товару, а також механізм компенсації витрат дистриб’ютора виробником (постачальником).
Дистриб’ютор має надавати перед- та післясервісне, а також гарантійне обслуговування проданих товарів. У деяких видах дистриб’юторських договорів цей обов’язок обумовлений самим видом дистриб’юторської мережі та збутовою політикою виробника (постачальника). У випадку надання зазначеного обслуговування, сторони домовляються щодо розміру та механізму компенсації витрат, яких зазнає при цьому дистриб’ютор.
ЗАГАЛЬНІ ОБОВ’ЯЗКИ ВИРОБНИКА (ПОСТАЧАЛЬНИКА)
До загальних обов’язків виробника (постачальника) входить виконання дистриб’юторського договору належним чином.
Загальна мета, поставлена перед сторонами розглядуваного виду договорів, зобов’язує виробника (постачальника) надавати дистриб’ютору всі необхідні документи щодо товарів, що збуваються, включаючи сертифікат походження, якості тощо, всю технічну та комерційну інформацію, необхідну для підтримки продажу, зокрема про доступну кількість товару, модифікації продуктів та інше.
Звичайним для виробника (постачальника) обов’язком є надання дистриб’ютору рекламних матеріалів, а саме брошур, каталогів, проспектів, прайс-листів та демонстраційних моделей товарів, що продаються. Сторони мають обумовити, чи компенсує дистриб’ютор виробнику вартість зазначених матеріалів, чи вони надаються безоплатно, а також в якому випадку та яким чином вони використовуються.
Іноді виробник (постачальник) зобов’язується надавати дистриб’ютору необхідну технічну підтримку, якою можуть бути організовані тренінгові курси для передачі його персоналу спеціальних знань. Дистриб’юторський договір має визначати умови оплати за такі курси: чи дистриб’ютор повністю оплачує витрати на це, чи обидві сторони несуть їх порівну.
Згідно з дистриб’юторськими договором до загального обов’язку виробника належить своєчасна поставка товарів відповідно до окремих угод купівлі-продажу, укладених у межах дистриб’юторського договору.
Дистриб’юторський договір має містити чіткий механізм приймання чи відмови у прийомі замовлення дистриб’ютора на поставку певної кількості товару. У деяких договорах зазначають, що виробник (постачальник) зобов’язаний поставляти всю продукцію, замовлену дистриб’ютором. Однак таке положення не є загальним, і найчастіше виробник залишає за собою право відмовити у прийомі замовлення. Маючи в договорі застереження щодо можливості виробника (постачальника) відмовитися від виконання певного замовлення, сторонам треба пам’ятати, що відмова виробника має ґрунтуватися лише на добросовісній поведінці. Наприклад, виробник відмовив дистриб’ютору в постачанні товару певного класу, тому що такий клас товарів він більше не випускає або цього товару немає на складі. Така поведінка виробника вважатиметься добросовісною. Відмова виконати замовлення на підставі, наприклад, погіршення особистих стосунків керівників виробника та дистриб’ютора не допускається.
Якщо дистриб’ютору надано виключні права роботи на певній території або з певною категорією споживачів, виробник має виконувати самостійно накладені на себе обмеження, тобто не продавати та не дозволяти третім сторонам продавати на території дистриб’ютора або його споживачам договірний товар.
Деякі дистриб’юторські договори передбачають право виробника працювати на виключній території дистриб’ютора у випадку сплати йому комісійних із здійсненого продажу. Звісно, така умова є запозиченням з агентського договору. Проте наявність її має певні переваги для виробника (постачальника): дає змогу залишити за собою певну присутність на ринку і у випадку припинення правовідносин з дистриб’ютором швидко відновити свою збутову систему. Інакше кажучи, виробник (постачальник) не втрачає зв’язку з територією. З іншого боку, дистриб’ютор є захищеним на економічному рівні, якщо виробник (постачальник) сплачує комісійні, що відповідають його прибутку. Таким чином, присутність виробника на ринку не загрожує дистриб’ютору.
Якщо дистриб’ютору надано право користуватися об’єктами інтелектуальної власності виробника, то для нього це є потенційною загрозою бути втягнутим у судовий процес щодо їх використання. Так, неправомірне застосування виробником певного торгового знаку під час продажу своїх товарів може призвести до судових позовів проти дистриб’ютора про незаконне використання чужого торгового знака. В результаті судового розгляду може бути заборонено використовувати торговий знак на території дистриб’ютора, а самого дистриб’ютора зобов’язано відшкодувати збитки справжньому власнику торгового знаку тощо. Виробник (постачальник) має гарантувати, що він є дійсним власником об’єктів інтелектуальної власності, використання яких передбачається під час продажу товарів. Будь-які витрати дистриб’ютора, пов’язані з вимогами третіх осіб щодо використання таких об’єктів інтелектуальної власності, має компенсувати виробник (постачальник).