Державне регулювання інвестиційної діяльності
| Роль держави в інвестиційній діяльності |
Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.
В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема закони України «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.) Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) та ін.
На активізацію інвестиційних процесів була спрямована «Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки», затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р., яка визначає основні напрямки державної інвестиційної політики з урахуванням реальної економічної ситуації, перспектив залучення інвестицій та їх використання. Метою державної інвестиційної політики є створення конкурентного середовища, реалізація програм структурної перебудови економіки України, спрямування інвестицій у пріоритетні галузі та програми.
В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи:
¾ послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
¾ збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб’єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;
¾ перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
¾ виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;
¾ фінансування об’єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;
¾ надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;
¾ здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій;
¾ розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
¾ удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;
¾ запровадження системи страхування інвестицій.
| Комплексний підхід до державного регулювання інвестиційної діяльності |
Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 4.4).
Рис. 4.4. Основні напрями державного регулювання
інвестиційної діяльності
| Визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування |
Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України.
У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медична та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісо-
промисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв’язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.
Проте, хоч які важливі є ці пріоритети, однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації. Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України.
| Податкове регулювання інвестиційної діяльності |
Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.
Теоретичним підґрунтям податкового регулювання стала відома в економічній літературі бюджетна концепція американського вченого А. Леффера, котрий ще в середині 1970-х р. довів, що податкові надходження є одночасно продуктом і податкової ставки, і податкової бази (суми прибутку). Зі збільшенням податкової ставки відповідно скорочується її база. Якщо підприємці заінтересовані в чистому (після сплати податків) доході, то введення податку перешкоджатиме виробництву оподатковуваного товару. Спричинене в такий спосіб (на певному рівні податкових ставок) зменшення виробництва може звести нанівець будь-який передбачуваний приріст бюджетних надходжень. На цій підставі було зроблено загальний висновок: пожвавлення ділової, передусім інвестиційної активності, можна досягти радикальним полегшенням податкового тягаря, точніше — оптимальним оподаткуванням.
Досвід розвинутих країн щодо стимулювання інвестиційної діяльності свідчить, що на неї позитивно впливає диференційований підхід до надання цільових податкових знижок або певних пільг.
До методів податкового стимулювання інвестиційних процесів насамперед належить пільгове оподаткування прибутку. Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи:
1) запровадження диференційованих ставок оподаткування;
2) звільнення від сплати податку на певний строк;
3) зменшення бази оподаткування;
4) усунення подвійного оподаткування.
Система оподаткування повинна мати інвестиційну спрямованість, що досягається застосуванням в оподаткуванні обґрунтованої диференціації ставок податків залежно від розміру одержаного прибутку (доходу) та рівня використання прибутку на інвестиційно-виробничі цілі. Це дає змогу активізувати інвестиційну діяльність у пріоритетних напрямках. Крім цього, можливе застосування знижувальних коефіцієнтів залежно від приросту (порівняно з попереднім податковим періодом) частки прибутку, що використовується на виробничий розвиток.
Ефективним методом податкового регулювання інвестиційної діяльності є запровадження механізму уникнення подвійного оподат-
кування прибутку та дивідендів акціонерних товариств. Оподаткування дивідендів на рівні акціонерів доцільно здійснювати за більш низькою ставкою, ніж оподаткування інших доходів, що збільшить активність інвесторів щодо вкладання коштів в акції підприємств.
Зменшення бази оподаткування передбачає виключення зі складу прибутку та доходу, що підлягає оподаткуванню, тих його частин, які спрямовуються на інвестування. Таке зменшення доцільно проводити після здійснення операцій вкладання коштів у сфери та об’єкти інвестування, що їх визнано пріоритетними.
Інвестиційні пільги можна надавати лише на нетривалий термін, пов’язаний з виходом підприємства на проектну потужність, оскільки постійні пільги призводять до значних структурних деформацій в економіці, знижують конкуренцію.
| Бюджетне та грошово-кредитне регулювання інвестиційної діяльності |
Бюджетні методи регулювання для України мають особливе значення, оскільки ринок інвестиційних ресурсів недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів підприємствам бракує.
Для збільшення бюджетного інвестування необхідно реформувати структуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування інвестиційно-інноваційних програм. З цією метою в поточний бюджет країни доцільно ввести окремою статтею бюджет розвитку, основним завданням якого є фінансування державних інвестиційних проектів. Джерелом поповнення бюджету розвитку можуть бути кредити міжнародних організацій, кредити Нацбанку, виплати за раніше наданими позиками, надходження від випуску в обіг довгострокових інвестиційних облігацій з доходом, який гарантується заставою конкретного майна, що перебуває в державній власності.
Розширення бюджетного інвестування має супроводжуватися реформуванням системи оплати праці, передовсім збільшенням частки заробітної плати у витратах на виробництво продукції. Це можливо тільки за реалізації інноваційних проектів, запровадження яких підвищить продуктивність праці та стане підставою для зростання оплати праці. Збільшення заробітної плати дасть можливість відмовитися від багатьох соціальних програм та субсидій, дещо скоротивши видатки бюджету з одночасним вивільненням додаткових коштів на потреби структурної перебудови.
Істотним чинником активізації інвестиційних процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти.
Протягом останніх років Національний банк України проводив дуже непослідовну політику зміни облікової ставки. Так, протягом 1997—1998 рр. вона змінювалась вісім разів і коливалася від 15% наприкінці 1997 р. до 82% наприкінці 1998 р. (рис. 4.5). Занадто широкий діапазон коливань облікової ставки НБУ призвів до різкого зменшення питомої ваги довгострокових кредитів та згортання інвестицій у сферу матеріального виробництва. У 1998 р. реальні інвестиції знизились проти попереднього року на 6,9%, причому найбільше знизились інвестиції в об’єкти виробничого призначення.
Рис. 4.5. Динаміка облікової ставки НБУ
Національний банк справляє істотний вплив на інвестиційний процес через регулювання норми обов’язкових або мінімальних резервів. Норми обов’язкових резервів для комерційних банків встановлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в Національному банку зберігаються на їхніх рахунках. За збільшення кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.
Держава через Національний банк проводить операції на фондовому ринку, тобто здійснює емісію, продаж, купівлю державних цінних паперів. Встановлюючи вигідні для покупця умови (ціна або дивіденди) щодо своїх цінних паперів, держава стимулює купівлю їх юридичними та фізичними особами, зменшуючи кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Навпаки, зменшуючи вигідність цінових та дивідендних умов державних цінних паперів, держава стимулює продаж їх юридичними та фізичними особами. Відтак у останніх з’являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій. У 1995 р. НБУ вперше здійснив випуск державних облігацій строком на 1 рік і номінальною вартістю 100 млн. крб під 140% річних. На першому аукціоні комерційними банками було куплено таких облігацій на суму 1,133 млрд. крб. У 1997 р. випущено ОВДП на загальну суму 11258,8 млн. грн. за номінальною вартістю, що в 2,8 раза перевищує суму випущених у 1996 р. ОВДП. У результаті їх розміщення до бюджету надійшло коштів в сумі 8858,1 млн грн., на покриття дефіциту бюджету — 4945,9 млн. грн. Погашення та виплата доходу за ОВДП 1996—1997 рр. становили 4838,8 млн грн. Отже, можна сказати, що нині за рахунок державних облігаційних позик розв’язуються лише проблеми ліквідації поточної заборгованості, а не довгострокового інвестування в пріоритетні галузі.
У порівнянні з ринком цінних паперів банківська система у фінансовому та організаційному плані більше готова до активного включення в інвестиційні процеси. Однак і досі переважає мотивація до короткострокового кредитування й розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Мережі спеціалізованих інвестиційних банків, як це має місце в промислово розвинених країнах, так і не створено. Необхідно стимулювати процес створення, таких банків, пропонуючи вигідніші економічні нормативи їхньої діяльності, орієнтуючись на мінімальну визначену частку довгострокових інвестиційних кредитів. Установлений на законодавчому рівні принцип децентралізації інвестиційної діяльності треба підкріпити відповідним блоком заохочень до нагромаджень та реінвестування. Банківська система має вже неабиякий капітал, придатний для інвестицій. Необхідно розробити механізм стимулювання перерозподілу банківських активів у бік довгострокового інвестування. Активізувати участь комерційних банків в інвестиційному процесі можна переходом на змінні процентні ставки, створенням промислово-фінансових груп, пільговим оподаткуванням доходів банків від довгострокових кредитів.
| Регулювання інвестиційної діяльності проведенням гнучкої амортизаційної політики |
Амортизаційна політика є одним з головних важелів, що дають можливість державі на макрорівні впливати на інвестиційну сферу. У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств, найбільш вагомі.
Аналізуючи процеси відтворення основних фондів в Україні більшість економістів погоджується з тим, що існуюча амортизаційна політика не сприяє, а навпаки, протидіє накопиченню інвестиційних ресурсів. Багаторазові затримки індексації основних фондів, застосування занижених індексів і коефіцієнтів призвели до того, що розміри амортизаційних відрахувань підприємств стали в кількадесят разів меншими від сум, реально необхідних для відтворення основних фондів. За останні десять років амортизаційні фонди українських підприємств практично повністю втратили своє значення як джерело власних коштів для фінансування інвестицій.
Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р. для всіх суб’єктів підприємницької діяльності встановлено режим прискореної амортизації, який ґрунтується на запровадженні підвищених, але постійних на весь період, норм амортизаційних нарахувань та розрахунку зносу, виходячи із залишкової вартості груп основних фондів. В економічній літературі такий метод називається «методом залишку, що зменшується». Ці заходи можна було б розцінювати як намагання держави суттєво знизити загальний рівень оподаткування внаслідок перерозподілу прибутку в амортизаційні фонди й відповідного скорочення податкової бази для визначення податку на прибуток. Більший обсяг сформованих коштів амортизаційного фонду міг би бути спрямованим на нове інвестування. На жаль, загальну позитивну спрямованість прискореної амортизації суттєво обмежено визначеним у Законі порядком нарахування амортизації та ухваленим у 1998 р. порядком відрахувань частини амортизаційних коштів до бюджету. Так, за оцінками газети «Бізнес», унаслідок обов’язкового відрахування 10% амортизації до бюджету, в Україні було фактично припинено роботу на 200 тисячах підприємств, а бюджет недоотримав 3,5 млрд грн.[1]
З метою активізації інвестиційних процесів доцільно: проводити індексацію основних фондів відповідно до темпів зростання цін з періодичністю не менше ніж один раз на рік; відмовитись від застосування знижувальних коефіцієнтів до норм амортизації; припинити практику вилучення амортизаційних нарахувань до бюджету; дозволити підприємствам самостійно вибирати методи амортизації та вільно переходити з прискорених методів на рівномірні; запровадити систему контролю цільового використання амортизаційних фондів на цілі інвестування у виробництво.
| Регулювання участі інвесторів у приватизації |
Регулювання участі інвесторів у приватизації здійснюється відповідно до законів України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про приватизаційні папери», Державної програми приватизації на поточний рік, яка щорічно затверджується Верховною Радою, та інших нормативних актів. Ця сфера регулювання інвестиційної діяльності представлена найбільшою кількістю законодавчих актів, однак на реальних процесах приватизації це поки що суттєво не позначилося.
Нині сертифікатну приватизацію в Україні завершено. Вона забезпечила швидкі темпи роздержавлення, право всіх громадян на безоплатне отримання частки державного майна, але відбувалася тоді, коли грошові заощадження населення поглинула інфляція, а політична нестабільність відлякувала не тільки іноземного, а й вітчизняного інвестора. Наслідком цього стало те, що підприємства, вибрані для сертифікатної приватизації, не одержали інвестицій. Замість реальних власників з’явилася безліч дрібних акціонерів, котрі, як правило, не впливають ні на управління підприємствами, ні на вироблення стратегії їх розвитку.
Перехід до грошового етапу приватизації дасть змогу залучити більшу кількість інвестицій. До того ж у 1999 р. передбачено було провести приватизацію привабливих підприємств вітчизняної економіки — об’єктів енергетики, нафтогазового комплексу, хімічної промисловості, металургії та машинобудування. Це дало можливість виконати програму приватизації у частині надходження коштів до державного бюджету на 85%.
Головна мета такої приватизації полягає в появі ефективних власників, які здатні здійснити необхідні капітальні вкладення та налагодити нормальний виробничий процес.
Ефективними засобами грошової приватизації є проведення аукціонів, комерційних та некомерційних конкурсів з продажу майна, яке перебуває в державній власності. Якщо аукціони та комерційні конкурси є способами залучення до бюджету коштів, які згодом (через перерозподіл бюджету) можуть інвестуватися у виробництво, то некомерційні конкурси проводяться з метою залучення інвестицій безпосередньо в підприємства, що продаються. За результатами некомерційного конкурсу покупець приватизованого підприємства (або пакета акцій) повинен не тільки сплатити його ціну, а й виконати умови конкурсу щодо інвестування виробництва. Цей механізм дає державі можливість впливати на напрямки та обсяги інвестицій і контролювати їх здійснення.
З 11 тисяч договорів, що перебувають на контролі органів приватизації, 767 договорів (8%) стосуються продажу пакетів акцій під інвестиційні зобов’язання. Згідно з указаними договорами протягом 1995—2003 рр. має надійти інвестицій на суму 1,7 млрд грн. та 700 млн дол. США. Фактично надійшло за 1995—1998 роки інвестицій на суму 560 млн грн. та 287 млн дол. США[2]. Проте надходження інвестиційних коштів і досі є незадовільним.
Активізувати участь інвесторів у приватизації можна поширенням застосування некомерційних (інвестиційних) конкурсів; створенням для інвесторів найбільш вигідних умов оподаткування; дальшим вдосконаленням механізму запобігання невиконанню покупцями державного майна умов договорів купівлі-продажу; застосуванням способів ліквідації збиткових підприємств як юридичних осіб, їх наступною реструктуризацією; залученням іноземних інвесторів до приватизації.
| Регулювання фондового ринку |
Правову основу регулювання фондового ринку становлять закони України: «Про цінні папери та фондову біржу» (1991 р.), «Про господарські товариства» (1995 р.) «Про банки та банківську діяльність» (1991 р.), «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (1996 р.), Указ Президента України «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» (1994 р.) та ін.
У ринковій економіці фондовий ринок є інструментом реалізації регулятивної функції закону попиту і пропозиції. Фондовий ринок створює ринковий механізм вільного переливання капіталів у найефективніші галузі господарства. Фондовий ринок є сегментом як грошового ринку, так і ринку капіталів, які також включають рух прямих банківських кредитів, перерозподіл грошових ресурсів через страхову галузь, внутрішньофірмове кредитування тощо. За умов розвинутих ринкових відносин фондовий ринок функціонує у вигляді ринку цінних паперів. Перерозподільний механізм фондового ринку показано на рис. 4.6.
У процесі регулювання фондового ринку держава може застосувати прямі та непрямі методи впливу на інвестиційну активність.
До методів прямого впливу належать:
1. Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб вона впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.
2. Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава здатна впливати на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.
3. Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змішаною формою власності.
4. Запобігання монополізації фондового ринку. Держава проводячи антимонопольну політику, установлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку.
Рис. 4.6. Перерозподільний механізм фондового ринку
Держава може здійснювати й непряме регулювання фондового ринку через податкову політику, регулювання грошової маси й обсягів кредитів, установлення облікової ставки та резервної норми, регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами.
| Експертиза інвестиційних проектів |
Важливою стороною державного регулювання інвестиційної діяльності є експертиза інвестиційних проектів. Згідно з українським законодавством обов’язковій державній експертизі підлягають державні, міждержавні й регіональні інвестиційні проекти та програми, які реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. Інвестиції, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають державній експертизі з питань дотримання екологічних, санітарно-гігієнічних вимог, пожежної безпеки, міцності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.
Особливі вимоги ставляться до експертизи інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, коли інвестори претендують на отримання певних податкових, митних та інших пільг. Такі інвестиційні проекти мають належати до пріоритетних сфер економіки, сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах, передбачати впровадження сучасних чи перспективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних видів технологій, сприяти зниженню енергозатрат на одиницю продукції, орієнтуватися на найбільш раціональне використання сировинної бази України, бути конкурентоспроможними на міжнародних ринках.
| Забезпечення захисту інвестицій |
Підвищення інвестиційної активності в країні безпосередньо пов’язане з гарантіями, які надає держава суб’єктам інвестиційної діяльності, і захистом інвестицій. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» зазначено, що держава гарантує стабільність умов інвестиційної діяльності та додержання прав і законних інтересів її суб’єктів. Інвестиції не можуть бути безоплатно націоналізовані та реквізовані, до них не можуть бути застосовані аналогічні за наслідками заходи. Державні органи та їх посадові особи не мають права втручатися в інвестиційну діяльність, обмежувати права інвесторів у виборі об’єктів інвестування, крім випадків, передбачених законодавством. Якщо інвестори та учасники інвестиційної діяльності зазнали збитків унаслідок порушення їхніх прав, то ці збитки мають бути в повному обсязі відшкодовані органами, котрі це вчинили.
Захист інвестицій здійснюється державними органами в різних формах. Передусім держава гарантує захист інвестицій незалежно від форм власності інвестора. Усім інвесторам, у тому числі й іноземним, забезпечується рівноправний правовий режим інвестиційної діяльності, що виключає застосування заходів дискримінаційного характеру, які могли б перешкодити управлінню інвестиціями, вивозу іноземними інвесторами вкладених цінностей та прибутків, отриманих від інвестиційної діяльності, ліквідації інвестицій.
Для захисту інвестицій Законом передбачено, що вони можуть, а іноді й обов’язково мають бути застраховані. Страхові компанії відіграють значну роль в інвестиційному процесі, забезпечуючи підприємцям захист від інвестиційних ризиків. Страхові угоди є також необхідними для отримання кредитів для інвес-
тування. З метою страхування інвестиційних ризиків в Україні створено систему страхових і перестрахових компаній, яка обслуговує вітчизняних та іноземних інвесторів.
| Залучення іноземних інвестицій та регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави |
Залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни здійснюється за трьома основними формами:
¾ пряме інвестування через створення як підприємств з іноземним капіталом, так і спільних підприємств;
¾ продаж іноземним інвесторам цінних паперів;
¾ отримання кредитів, позик та гарантій міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, банків тощо.
Діяльність іноземних інвесторів в Україні регулюється майже 70 законодавчими та нормативними актами. Головними серед них є Закони України «Про захист іноземних інвестицій» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994 р.), «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.), «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» (1994 р.), низкою положень інших законів. Іноземному інвестору досить важко розібратися в безлічі цих законодавчих актів та нормативних положень, які часто суперечать один одному та зазнають постійних змін і доповнень, що погіршують умови діяльності іноземних інвесторів. Так, через численні «призупинення» та пряме скасування окремих положень законодавча діяльність держави щодо іноземного інвестування тільки дискредитувала себе в очах потенційних інвесторів.
Іноземні інвестори виявляють до України великий інтерес, про що свідчить стійка тенденція до збільшення іноземних інвестицій. Позитивні зміни відбуваються і в їхній структурі. Так , до 1997 р. більшість іноземних інвестицій припадала на нематеріальну сферу і передусім на торгівлю й комерційну діяльність (до 34% прямих інвестицій). У 1997 р. частка іноземних інвестицій у матеріальну сферу зросла з 40,1% до 53,9%, а на перше місце за обсягом вийшла харчова промисловість (19,2%), що можна позитивною тенденцією (табл. 4.2). Проте обсяги іноземного інвестування далеко не відповідають потребам України і є незрівнянно меншими від інвестицій у інші країни Східної Європи. Наприклад, у Польщу за ті самі роки було вкладено 20,7 млрд доларів США.
Таблиця 4.2