Міжнародний поділ праці та умови його розвитку
Поняття МПП відображає явища та процеси поділу праці між суб’єктами з різних країн на всіх рівнях. МПП є формою суспільного поділу праці, тому необхідно вияснити суть цього процесу.
Суспільний поділ праці — це процес відособлення різних видів трудової діяльності, які взаємодіють між собою і взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм суспільного відтворення.
Суспільний поділ праці має дві взаємодоповнюючі форми: спеціалізацію і кооперацію діяльності. Якщо спеціалізація – це безпосереднє розчленування виконання виробничого процесу на окремі операції між різними економічними суб’єктами, які зосереджують усі свої зусилля на виконанні тільки своїх обов’язків, то кооперування об’єднує ці оперативні дії в один загальний процес.
За родом діяльності розглядають три типи суспільного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.
Загальний поділ праці здійснюється між великими сферами діяльності людини – промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будівництво, сфера послуг, охорона здоров’я, освіта, культура, наука…
Частковий поділ праці відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому рівні – машинобудування, переробні галузі, рослинництво, тваринництво, громадський транспорт, образотворче мистецтво, естрада тощо.
Одиничний поділ праці притаманний процесам, що відбуваються всередині фірм, залежно від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих служб.
За просторовим критерієм виділяють: міжрегіональний поділ всередині країни; поділ між країнами; поділ праці між групами країн. Останніх два складають поняття міжнародного поділу праці.
Основою інтернаціоналізації господарського життя є міжнародний поділ праці (МПП), як обмін між країнами факторами та результатами виробництва у певних кількісних і якісних співвідношеннях. МПП є безпосереднім продовженням суспільного поділу праці за родом діяльності та його просторової диференціації. Формами МПП є міжнародна спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну, подетальну і технологічну спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів світу. Розвиток міжнародної спеціалізації обумовлює розвиток видів та форм міжнародної кооперації — міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих підприємств. МПП за родом діяльності розвивається за двома напрямками: вертикальним та горизонтальним. Вертикальне — спостерігається, коли різні виробники формують однолінійний технологічний ланцюг та виконують ряд послідовних виробничих операцій. Горизонтальний поділ праці передбачає виготовлення окремими виробниками компонентів, які поєднуються у технологічно та технічно складному виробі. Горизонтальний та вертикальний міжнародний поділ праці на міжнародному рівні реалізується як загальний (між крупними групами галузей), частковий (відокремлення крупних груп галузей на менш агреговані галузі та підгалузі) і одиничний (внутрішньогалузевий поділ та всередині підприємства) (рис. 2.4).
Таким чином, МПП це взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, підприємств та їх об’єднань на виробництві окремих продуктів або їх частин з кооперуванням виробників задля спільного випуску кінцевої продукції.
Історично МПП виникає як система, основним структурним елементом якої були національні господарські комплекси. На початкових стадіях розвитку світогосподарські зв’язки зводились до відносин обігу, перш за все товарного, пізніше — міграції капіталу та робочої сили. Таким чином, міжнаціональні економічні відносини з’явились як похідні, вторинні відносно розвитку суспільного поділу праці всередині країн.
Виникнення та подальший розвиток МПП здійснюється під впливом цілої низки різноманітних факторів, які можливо систематизувати за такими ознаками:
· Природно-географічні — відмінності у кліматичних умовах, економіко-географічному положенні, наділеності природними ресурсами;
· Соціально-економічні — характеристики робочої сили, науково-технічний потенціал, виробничий апарат. Масштаби і серійність виробництва, темпи створення об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури, особливості історичного розвитку, виробничих і зовнішньоекономічних традицій, соціально-економічний тип національного виробництва і зовнішньоекономічних зв’язків, політичні фактори країн;
· Науково-технологічний прогрес — розширення та поглиблення науково-дослідних та конструкторських робіт, прискорення темпів морального зносу, збільшення оптимальних розмірів підприємств, технологічна диверсифікація.
Взаємодія різних факторів в умовах цивілізаційного розвитку визначає роль країни у МПП та її місце у світогосподарських зв’язках. Значення та роль окремих факторів на тому чи іншому етапі глобального розвитку може мати різноспрямований вплив або неоднакову силу цього впливу.
Суспільний поділ праці
 |
Рис. 2.4. Форми та типи суспільного поділу праці
Важливою категорією міжнародної економіки є світове господарство (СГ) — сукупність національних економік, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.
В своєму розвитку СГ пройшла довгий шлях. Можна виділити 4 основних етапи цього розвитку:
1. Великі географічні відкриття ХУ—ХУІ століть — промислова революція (кінець 18 — початок 19 ст.).
2. Промислова революція — кінець ХІХ—початок ХХ ст.
3. Кінець ХІХ—початок ХХ ст. — 60-ті роки ХХ ст.
4. 60-ті роки ХХ ст. — теперішній час.
До особливостей сучасного етапу розвитку світового господарства відносяться:
Ø лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків країн. Зняття бар’єрів на шляху переміщення капіталів, робочої сили, товарів між державами.
Ø активно проявляється тенденція до уніфікації та стандартизації в різних галузях міжнародного соціально-економічного життя. Все ширше застосовуються єдині для усіх країн стандарти на технологію, екологію, діяльність фінансових організацій, бухгалтерську і статистичну звітність. Міжнародні економічні установи впроваджують єдині критерії макроекономічної політики, відбувається уніфікація вимог до податкової політики, до політики в галузі зайнятості та ін.;
Ø розвиток процесу транснаціоналізації виробництва. Економічна діяльність все більше зосереджується в транснаціональних, багатонаціональних підприємствах, що багато в чому визначає напрямки міжнародного руху факторів виробництва, міжнародної торгівлі; впливає на економіку і політику окремих країн;
Ø в системі управління світовою економікою поступово втрачається колишня роль ООН. Її функції переходять до урядів країн “великої сімки”. Крім того, управління світовим господарством починає концентруватися у тріаді: Світова організація торгівлі — Міжнародний валютний фонд — Світовий банк.
Ø подальший розвиток процесу глобалізації господарського життя. На макроекономічному рівні глобалізація означає загальне прагнення країн до економічної активності поза своїми межами. Ознаками такого прагнення є лібералізація, перехід від замкнутих національних господарств до економіки відкритого типу. На мікроекономічному рівні під глобалізацією розуміється розширення діяльності підприємства за межі внутрішнього ринку, зокрема для використання переваг великомасштабного спеціалізованого виробництва.
Еволюція теорії МЕВ.
З історії економічних вчень відомо, що економічна наука, як система економічних знань, зародилася 500-600 років тому течією, яку ми тепер називаємо меркантилізмом. Ця теорія стверджувала, що багатство країни вимірюється кількістю золота та інших цінностей, якими володіє держава, а тому держава повинна більше експортувати товарів, ніж імпортувати, щоби більше золота надходило в країну, яка би від цього багатшала.
Отже, економічна теорія зародилась у сфері міжнародної торгівлі. а тому меркантилізм можна називати і початком народження міжнародної економічної теорії. Меркантилізм панував понад чотири сторіччя, але ця теорія мала своє прикладне втілення тільки тому, що в ті часи панувала колоніальна система, яка дозволяла одним країнам збагачуватись за рахунок інших. Рівноправні країни боялись імпортувати одні від одних, щоб не втрачати золота.
Повними противниками міжнародної економіки, але цікавими у науковому плані, виявилися фізіократи. Цікавими вони є тим, що не признавали грошове (золоте) багатство, а відповідно й торгівлю як джерело багатства і були апологетами аграрного виробництва, працю в рамках якого і вважали джерелом багатства.
Для фізіократів плідним (продуктивним) було виробництво сільськогосподарської продукції, а продуктивною силою були працівники в сільському господарстві. Промислове виробництво і торгівля (включаючи міжнародну) не вважалися цінними в продуктивному плані і тому не були пріоритетними в розвитку.
Іншою (в порівнянні з фізіократизмом) точкою зору на об’єкт і джерело багатства була економічна думка Адама Сміта, котрий вважав уже, що реальне багатство країни складається з товарів і послуг, які можуть бути куплені її громадянами. Він виступив за широкий розвиток міжнародної торгівлі, розробивши теорію абсолютних переваг. Його загальне правило зводиться до наступної фрази: “Не потрібно коливатись при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні”. Сміт доводив, що якщо торгівля не буде обмежуватись, як це було при меркантилізмі, чи заперечуватися, як при фізіократизмі, то кожна країна почне спеціалізуватися на тій продукції, яка має конкурентну перевагу. При цьому підвищиться продуктивність праці, надлишки продукції матимуть збут за кордоном, зросте кваліфікація робітників, зростатимуть доходи і збільшуватиметься нагромадження капіталу, зростатиме національне багатство.
Виникає питання, а що буде, якщо країна усі товари зможе знайти на світовому ринку дешевшими? Виходить, що за теорією абсолютних переваг при такій ситуації в неї не буде шансів на розвиток своєї промисловості, а це означає, що вона не матиме чим розплатитись за імпорт, бо не експортуватиме власних товарів, яких просто не матиме. Теорія Адама Сміта відповіді на це не дає. Немає там відповіді й на ситуацію, коли країна має абсолютні переваги у виготовленні усіх товарів, чи вигідна для неї міжнародна торгівля? Вірніше, чи вигідні для такої країни міжнародна спеціалізація та імпорт хоч якихось товарів?
Давід Рікардо знайшов вихід з глухого кута, створивши теорію відносних або порівняльних переваг. Він запропонував правило: кожна країна зацікавлена спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість, тобто з якого вона має найбільшу відносну вигоду.
Теорія порівняльних переваг стверджує, що доти, доки при відсутності торгівлі, у співвідношеннях цін між країнами зберігаються хоч найменші відмінності, кожна країна матиме порівняльні переваги, тобто у кожної з них знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим при існуючому співвідношенні витрат (якщо брати за точку відліку становлення торговельних відносин), ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар вона і повинна експортувати в обмін на інші. Але це дуже проста модель, коли весь світ зводиться до двох країн. Пізніше послідовники теорії порівняльних переваг використали аналогічні роздуми, щоб показати переваги економічної ефективності у випадках з декількома видами продукції та декількома країнами.
Вадою теорій абсолютних і порівняльних переваг є те, що при аналізі не враховуються розміри країн і транспортні витрати. Чим більшою є країна, тим різноманітніші умови та ресурси вона має, а тому менше залежить від зовнішньоекономічних зв’язків. Також, якщо на транспортування товарів необхідно більше ресурсів, ніж отримується економія від спеціалізації країни, то переваги міжнародної торгівлі втрачаються.
У середині минулого сторіччя зародилася теорія міжнародної вартості, котра розвивала попередні теорії. Розробив її Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країн дозволяє оплачувати сукупність її імпорту. За цією теорією слідує те, що країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються на її території, бо в такому разі ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів.
Підсумовуючи, зазначимо, що найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості є відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і яка залежить від попиту і пропозиції.
Попередні теорії не пояснюють причин порівняльної переваги, яку має країна стосовно того чи іншого продукту. Основи сучасних уявлень про визначення напрямків і структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, котрі у своїх роботах показали. що пояснення походження порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва.
Елі Гекшер, відомий шведський спеціаліст з економічної історії, сформулював вихідні принципи в коротенькій статті, опублікованій у 1919 році, де він стверджував, що міжнародний обмін витікає з відносного наддостатку або з відносної рідкості факторів виробництва (капіталу, праці, землі), які знаходяться у розпорядженні різних країн. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватись на тому виробництві, для котрого співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливим. Наприклад, Австралія у своєму обміні з Великою Британією повинна спеціалізуватись на виробництві пшениці, кормових культур і тваринництві, так як є відносно біднішою на капітал і працю при багатстві на землю. Завдання Великої Британії, багатшої на капіталі працю й бідної на землю, полягає в продажі Австралії промислових товарів.
У 30-х роках Бертил Олін (Ohlin, шведи вимовляють: Улін) уточнив теорію свого вчителя Елі Гекшера думкою, що міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює більш утруднену мобільність факторів виробництва. Це уточнення отримало назву теореми Гекшера-Оліна (Г-О). До речі, Олін (Улін) був лауреатом Нобелівської премії.
У 1948 році Пол Самуельсон вивів математичні умови, при яких теорема Г-О ставала цілком реальною. Він увів жорсткі передумови, які дозволили з математичною точністю довести основні положення теорії розміщення факторів виробництва. Оскільки теорема Гекшера-Оліна завдяки дослідженням Самуельсона стала правдоподібнішою, то її стали називати теоремою Гекшера-Оліна-Самуельсона (ГОС), що набрала приблизно такого звучання: у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.
Теорія розміщення факторів виробництва не суперечить тлумаченню економічного зростання, яке дається теорією виробничих функцій, зокрема функцією Коба-Дугласа. Але ці взаємодоповнювані теорії все ще надто спрощені, а тому дають пояснення тільки загального характеру, а не конкретним життєвим нюансам. Так у 1953 році Василь Лєонтьєв запримітив, що в післявоєнні роки в США галузі, яким найбільше таланить в експорті, мають вищу трудомісткість, ніж ті галузі, які терплять від конкуренції імпортних товарів. За теоремою ГОС США, як країна, що вийшла з війни з досить великим збільшенням капіталу і в міжнародному обміні протистояла країнам з певним надлишком робочих рук, повинні були більше спеціалізуватись на капіталомісткій продукції, а імпортувати трудомісткі товари.
На практиці виявилось навпаки. Ця парадоксальна наукова знахідка Лєонтьєва дістала назву “парадокс Лєонтьєва”, але сам же Лєонтьєв та інші вчені знайшли розв’язання цього парадоксу в надто спрощеному підході шведських вчених, котрі не враховували якість факторів. Якщо ж брати до уваги якість факторів спеціалізації, то теорема ГОС залишається справедливою, адже фактор праці, що входив тоді до складу американського експорту, був досить специфічним, бо на той час Сполучені Штати мали кваліфікованішу робочу силу в порівнянні з країнами-контрагентами.
І взагалі, на той час за критерієм надлишку перше місце у США належало оброблювальній землі, друге – кваліфікованим кадрам і тільки подальші місця належали капіталу, а тому й експорт насамперед складався з товарів, які поглинули фактори, що займали провідні місця.
Отже, з такої точки зору, теорема ГОС не заперечувалась, а навіть ще більше підтверджувалась. Пізніше вчені у своїх дослідження брали до уваги ще й різницю між національними ринками.