Лише зрозумівши природу, людина зрозуміє саму себе. 2 страница

У зв'язку з тим, що в період переходу до ринкової економіки виникають великі складнощі та труднощі не лише економічного характеру, а й екологічного, треба враховувати таке:

• ринок може бути використаний для ефективного обмеження
руйнування природи;

• сам механізм стихійних ринкових попиту й пропозиції не
забезпечує захисту природи — необхідне втручання ззовні;

• ринкові розцінки на підставі наукових екологічних нормативів
можуть використовуватися для регулювання природокористу­
вання;

• економіку слід розвивати згідно з плановою стратегією, яка
передбачає позаринкові форми контролю;

266

для дійового екологічного управління економічним розвитком потрібні політично організовані сили, які представляють на­гальні й довгострокові інтереси всього населення й спроможні протистояти вузьким інтересам підприємців і тих, хто — прямо чи опосередковано — має зиск від виробництв-забруднювачів.

М. Ф. Реймерс сформулював 15 законів природокорис­тування, серед яких можна назвати:

;

• Закон вичерпності природних ресурсів;

• Закон зростання наукоємності суспільного розвитку;

• Закон зниження природно-ресурсного потенціалу;

• Закон сукупної дії природних факторів;

• Закон спадної (природної) родючості;

• Закон зростання темпів обігу залучених природних ресурсів;

• Закон неминучих ланцюгових реакцій «жорсткого» управління
природою;

• Закон територіальної екологічної рівноваги;

• Закон спадної віддачі.

Правові засади природокористування

Ступінь цивілізації вимірюється не лише кількістю кіловат, що їх виробляють енергоустановки. Вона вимірюється також низкою моральних і духовних критеріїв, мудрістю людей, які просувають уперед цивілізацію, намагаються забезпечити їй довговічність у найсприятливішому для її процвітання середовищі, у цілковитій гармонії із законами природи, від яких людина ніколи не звільниться.

Ж. Дорст,

французький зоолог, громадський діяч

З

акони про охорону природи.Правову основу охо­рони природи становлять закони внутрішньодер­жавної й міжнародної ваги. В них наводяться обов'язкові для всіх громадян вимоги, націлені на забезпечення нормальних умов

267

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Глава 5

Соціоекологія

ш

функціонування екосистем біосфери та раціональне використан­ня людиною природних ресурсів. Виконання цих законів забез­печується різними методами: від виховних і просвітніх до штрафів, адміністративних і кримінальних покарань порушників.

Екологічне право — це порівняно молода, але дуже важлива галузь юриспруденції, що розвивається, покликана законодавчо забезпечити права людини на здорове середовище проживання та раціональне природокористування.

Основний законодавчий акт у галузі охорони природи в нашій державі сьогодні — Закон України про навколишнє природне середо­вище, затверджений Верховною Радою 1 липня 1991 р. Закон складається з 14 розділів, у яких викладено загальні положення, екологічні права та обов'язки громадян, функції рад народних депутатів, а також повноваження органів управління у сфері охорони природи, висвітлено питання спостереження, прогнозу­вання, обліку та інформації в галузі охорони довкілля, питання екологічної експертизи, контролю й нагляду, регулювання вико­ристання природних ресурсів, економічних механізмів забезпе­чення охорони природи. Наведено також положення про заходи, пов'язані з екологічною безпекою, надзвичайними екологічними ситуаціями, про відповідальність за порушення природоохорон­ного законодавства та про міжнародні зносини України у сфері охорони довкілля.

Незважаючи на потужну правову базу, поки що не визначено правових норм прямої дії багатьох положень указаного Закону, а це ускладнює його виконання й робить малоефективним. Тому до нього слід розробити й ухвалити пакет із кількох десятків супутніх законів і підзаконних актів, які б чітко регламентували застосування всіх положень основного Закону.

До важливих державних документів природоохоронного на­пряму належать також: Земельний кодекс України (1992), Водний кодекс України (1995), закони України «Про екологічну експер­тизу» (1995), «Про природно-заповідний фонд України» (1992), Лісовий кодекс України (1994), кодекси України «Про надра» (1994), «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995), «Про плату за землю» (1996), «Про відходи» (1998), «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» (2000), «Про захист насе­лення і територій від надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» (2000), «Про об'єкти підвищеної небез­пеки» (2000), «Про екологічну мережу» (2001).

268

Останніми роками в Україні прийнято низку законів і поста­нов Кабінету Міністрів із питань метрології, стандартизації та сертифікації в галузі природокористування й охорони довкілля з метою наближення до світових норм, особливо норм країн — членів Європейського Союзу. З 1990 по 2002 р. Верховною Радою України було ухвалено понад 25 природоохоронних законів, зміцнюється Державна екологічна інспекція, завершується ство­рення екологічної прикордонної служби.

Загалом в Україні сьогодні сформовано одну з найрозви­неніших у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і піклування про екологічну безпеку, розроблено кілька проектів природоохоронних програм для найнеблагополучніших районів.

Стає загальновизнаним, що одним із найсуттєвіших проявів мудрості сучасної людини є її екологічна компетентність.

М. М. Кисельов, український філософ

Цілу низку законів і нормативних актів, спрямованих на охоро­ну природи й раціональне використання її ресурсів, було прийня­то регіональними міжнародними організаціями, такими як СНД, ООН, Європейська економічна співдружність, Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК) та ін. До таких найважливіших доку­ментів належать міжнародно-правові акти ООН, ухвалені біль­шістю країн світу, Декларація та Програма Дій Людства в XXI сто­літті (Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенція з морського права (1984), Монреальський Протокол про обмеження використання речовин, що руйнують озоновий шар (1987), та ін.

II Система екологічних стандартів— найважливіша складова частина природоохоронного законодавства. Недотримання стан­дартів карається законом.

Екологічні стандарти — єдині й обов'язкові для всіх об'єктів даного виду та рівня системи норм і вимог щодо ставлення до навколишнього природного середовища.

Є стандарти міжнародні, державні, галузеві й стандарти під­приємств.

Стандарти з охорони природи об'єднано під загальним номе­ром 17: 17.1 — Охорона природи. Гідросфера; 17.2 — Охорона природи. Атмосфера й т. д.

269

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Гпа ваб

Соціоекологія

До найважливіших нормативів якості довкілля належать гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин у природних середовищах. На підставі ГДК розробляються норма­тиви гранично допустимих викидів (ГДВ) і скидів (ГДС) шкідли­вих речовин у повітря й воду. Через зміни загального екологічно­го стану довкілля ГДК, ГДВ і ГДС найбільш небезпечних і поши­рених забруднювачів уточнюються кожні 3—5 років з урахуван­ням посилення негативного ефекту від їхньої спільної дії.

Для безлічі забруднювачів ГДК іще не встановлено, бо кількість нових шкідливих речовин зростає надзвичайно швидко. Для багатьох природних об'єктів (надра, флора, фауна тощо) ГДК не розроблено, для інших (вода, повітря) — є багато, хоча кон­тролюється тільки приблизно десята частина їх. В одних випад­ках ГДК непродумано суворі, в інших — навпаки, м'які. Зокре­ма, рибогосподарські ГДК важких металів для всіх поверхневих вод єдині, тимчасом як у жорстких водах їхня токсичність нижча за рахунок конкуренції з Са²⁺ і Mg²⁺ (катіонами, що зумовлюють жорсткість води). Тому вчені пропонують різні ГДК, наприклад для алюмінію, залежно від жорсткості води:

ГДК (А13+), мг/л <0,05 <0,1 <0,5

Жорсткість води, ммоль екв./л

<2,6 2,6-7,1

Для всіх ґрунтів ГДК важких металів однакові, хоча стійкість фунтів до забруднення різна. Так, радіонукліди краще затриму­ються чорноземами й суглинками, ніж піщаними ґрунтами. За високого вмісту в ґрунті фосфатів, карбонатів, сульфідів катіо­ни важких металів утворюють з ними малорозчинні сполуки, втримуючися в ґрунті (вони малодоступні для рослин і не потрап­ляють у підземні води).

Вартість розробки ГДК у середньому становить 50 тис. дола­рів. Щороку розробляються ГДК приблизно для 50 сполук, тоді як протягом цього часу в довкілля потрапляє близько 2500 сполук.

Оскільки ГДК визначаються не лише в дослідах на мишах і пацюках, а й на мавпах, свинях (до речі, їхній організм найбільше схожий на людський), кішках, собаках, морських свинках, то лю­бителі тварин у всьому світі протестують проти використання їх у таких жорстоких експериментах. Крім того, час експерименту

270

обмежений, тоді як дія певного забруднювача може тривати до­сить довго, тому добуті апроксимацією дані не зовсім коректні. Слід зазначити й те, що кожен організм має свої особливості, а ГДК, визначені в дослідах на мишах або пацюках, переносять на людину просто перерахунком (міліграм на кілограм маси тіла).

Останнім часом ГДК й летальні дози визначають на інших представниках живого світу, зокрема комахах, бактеріях, а також на клітинах людини. Результати, добуті на бактеріях чи окремих клітинах, напевно, істотно відрізнятимуться від тих, які були б отримані для людини.

Система екологічного контролю.На державних і міждержав­них рівнях створено організації, зобов'язані стежити за виконан­ням законів про охорону природи й здійснювати моніторинг природного середовища та окремих його компонентів.

В Україні контроль за станом природного середовища й вико­нанням природоохоронних актів здійснюють Міністерство еколо­гії і природних ресурсів, Міністерство охорони здоров'я, Держав­ний комітет з гідрометеорології, Міністерство з питань надзви­чайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, система державних санітарно-епідеміологічних станцій та ін.

У 1989 р. опубліковано міжнародний документ «Правові прин­ципи охорони навколишнього середовища й стійкого розвитку», підготовлений на завдання ООН спеціальною Комісією міжна­родної групи експертів-юристів. Він являє собою звід правових принципів охорони довкілля та стійкого розвитку людства. Най­головніші положення цього документа:

• всі люди мають право на довкілля, сприятливе для їхнього
здоров'я й добробуту;

• держави охороняють і використовують довкілля та природні
ресурси в інтересах сучасного й майбутніх поколінь;

• держави підтримують екосистеми та екологічні процеси, не­
обхідні для функціонування біосфери, зберігають біологічну
різноманітність;

• держави встановлюють відповідні норми охорони довкілля,
здійснюють моніторинг змін його якості, а також публікують
усі дані з цього приводу;

• держави здійснюють попередні екологічні оцінки чи вимагають
їх виконання у зв'язку із запропонованими видами діяльності,

271

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Г па в а 5

Соціоекологія

які можуть істотно вплинути на довкілля або на використання природних ресурсів;

• держави своєчасно інформують усіх осіб, яких може стосувати­
ся запланована діяльність, надаючи їм доступ до інформації, і
забезпечують відповідну процедуру в адміністративних і судо­
вих справах;

• держави забезпечують умови, за яких збереження природного
середовища розглядається як невід'ємна частина планування
їхнього розвитку, й надають допомогу у сфері охорони довкілля
іншим державам, особливо тим, що розвиваються.

• держави виявляють добру волю у взаємовідносинах з іншими
державами для здійснення зазначених прав та зобов'язань.

Особливість глобальних проблем полягає в тому, що жодна країна окремо не може з ними впоратися.

О. В. Яблоков

Виконання екологічних регіональних (міжнародних) і націо­нальних законів перевіряється за допомогою системи екологічно­го контролю, яка постійно дає інформацію про стан екосистем і здоров'я людей у тому чи іншому районі планети чи в окремій державі. В систему екологічного контролю входять різні види екологічного моніторингу, екологічна паспортизація об'єктів людської діяльності та екологічна експертиза. Останнім часом для екологічного контролю дедалі ширше використовуються геоінформаційні системи (ГІС) і технології.

Геоінформаційні системи й технології— це сучасні комп'ютерні технології для картографування й аналізу об'єктів природи, а та­кож подій, що відбуваються на планеті, в нашій життєдіяльності; це важливий засіб розуміння стану довкілля й управління ним. У світі ГІС розробляються з початку 70-х років XX ст. і широко ви­користовуються в ландшафтній архітектурі й генеральному пла­нуванні.

Геоінформаційні системи дають змогу швидко й комплексно інтерпретувати накопичену інформацію, маніпулювати нею, опе­ративно її поновлювати та аналізувати, поєднувати з прийняттям управлінських рішень на різних рівнях: локальному, регіонально­му, глобальному.

Як образно-знакові геоінформаційні моделі дійсності ГІС основуються на автоматизації інформаційних процесів, базах кар­тографічних і аерокосмічних даних. ГІС дають змогу обробляти

272

значний обсяг фактичних і картографічних даних, аналізувати їх узгоджено з конкретними об'єктами й територіями. Головна цінність такої інформаційної системи з позиції управління поля­гає в можливості прив'язки всіх даних до об'єкта з координатами х, у, (z), автоматичного збільшення чи зменшення масштабу карт. При геоекологічному менеджменті ГІС істотно полегшують процес прийняття рішень.

В Україні перші спроби створення ГІС здійснено наприкінці 70-х років XX ст. Одна з них — це розробка містобудівної інфор­маційної системи для Києва, в якій планувалося звести інфор­мацію про природні умови системи місто—передмістя, предста­вити узагальнені дані про об'єкт, скласти мікрокліматичну карту, виконати розрахунки температури, швидкості вітру, поширення зон викидів промислових підприємств на певній площі за різних метеорологічних умов.

Нині в Україні ГІС-технології набули широкого розвитку. Державними установами розроблено векторні тематичні карти масштабу 1 : 200 000 для всієї країни та 1 : 50 000 для окремих територій.

ГІС широко впроваджуються в управління заповідними тери­торіями. Так, у Канаді в штаті Альберта створюється ГІС для заповідників; було визнано, що вона ефективна для менеджмен­ту в 41 сфері, в тому числі для аналізу власності на землю, управління фінансами, екологічної оцінки територій, визначення стабільності екосистем тощо.

В Україні є практика застосування ГІС в управлінні заповід­ними територіями — Карпатського національного природного парку, заповіднику Розточчя; розроблено менеджмент-план водно-болотних угідь Сиваша.

Згідно із законом України «Про природно-заповідний фонд» території природно-заповідного фонду можуть використовувати­ся в природоохоронних, науково-дослідних, просвітницьких, рек­реаційних цілях та для здійснення моніторингу, де ГІС-технології також доцільні.

Екологічна експертиза— це оцінка впливів на довкілля й здо­ров'я людей усіх видів господарської діяльності та відповідності цієї діяльності чинним нормам і законам з охорони навколиш­нього природного середовища, вимогам екологічної безпеки сус­пільства.

273

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Г Л в в a 5

Соціоекологія

За українським природоохоронним законодавством [Закон України про екологічну експертизу (1995)], проведення експерти­зи обов'язкове для будь-якої діяльності, що впливає на довкілля, для будь-якого проекту нововведень технологій, для будівництва, реконструкцій і т. д.

Основні завдання експертизи — сприяти додержанню приро­доохоронних законів та оцінювати рішення щодо підтримання й відновлення довкілля.

Діють екологічні експертизи кількох типів: державні, громад­ські, відомчі, змішані. За призначенням вони бувають первинні та вторинні, за масштабами — локальні {об'єктні), районні, регіональні (обласні й міжобласні), державні, міждержавні. Процес експерти­зи передбачає оцінку й аналіз технологій, техніки, проектів підприємств, проектів перетворення природи, стану здоров'я лю­дей, якості повітряного середовища, води, продуктів харчування, виявлення аномалій фізичних полів тощо.

Державна екологічна експертиза (як і інші види експертиз) має спиратися на принципи обов'язковості її проведення, науко­вої обґрунтованості, законності висновків, незалежності, об'єк­тивності, позавідомчості, широкої гласності та участі громад­ськості.

Державна екологічна експертиза здійснюється експертними комісіями Міністерства екології і природних ресурсів України та його підрозділами на місцях, міжгалузевими комісіями, а гро­мадська експертиза — громадськими комісіями із залученням спеціалістів.

У завдання екологічної експертизи входить також контроль за дотриманням історико-культурних та етнічних інтересів населен­ня. (Під рукотворними морями на Дніпрі загинули родючі землі, сади, села, культурні та історичні пам'ятки, яких уже не повер­неш; непоправне сталося й після аварії на ЧАЕС.)

Найсуворішій державній екологічній експертизі підлягають:

• нафтопереробні підприємства; великі нафтосховища;

• ТЕС потужністю понад 300 МВт, АЕС, греблі на великих водо­
сховищах;

• установки з виробництва й переробки азбесту; склади боєпри­
пасів;

• автомагістралі, залізниці, великі аеропорти; торгові морські
порти тощо.

274

Екологічний паспорт— це комплексний документ, що містить у собі характеристику взаємовідносин будь-якого об'єкта (підприємства, ферми, підстанції, навчального закладу) з навко­лишнім природним середовищем. У ньому є загальні відомості про об'єкт, використовувану сировину (її вид, обсяги, екологіч-ність), споживану енергію, займану площу, кількість працівників, про технологічні схеми виробництва (роботи), види продукції, про схеми природоохорони (очистка викидів і скидів забрудню­вальних речовин), про зберігання відходів (їхню токсичність, кількість, утилізацію) тощо.

Екологічний паспорт складається з двох частин: перша міс­тить характеристику виробництва, а друга — природоохоронні заходи, спрямовані на зменшення чи усунення негативного впли­ву на довкілля.

У першій частині паспорта зазначають:

• назву об'єкта і його продукцію;

• місце розташування (наявність поблизу інших об'єктів, житло­
вих будинків, автомагістралей, лікувальних і навчальних закла­
дів тощо);

• обсяги використання земель (територія об'єкта й відвали
відходів), води, енергії, сировини;

• технологічні схеми виробництва основної продукції (дані про
небезпечні речовини й процеси, наявність альтернативних
технологій);

• обсяги газоподібних викидів та стічних вод, їхню температуру,
хімічний склад, очищення, складування відходів та умови
зберігання;

• санітарну зону об'єкта.

У другій частині вказують природоохоронні заходи, їхню вартість, терміни здійснення, ефективність (впровадження еколо-гічніших технологій, утилізація відходів тощо).

Останнім часом активно розвиваються нові напрями — екологічний аудит, екологічний менеджмент, екологічний мар­кетинг та ін.

Ш Екологічний аудит— це екологічне обстеження підприєм­ства, постановка «діагнозу» його «здоров'я», перевірка здатності виробничих систем до самоочищення й випуску екологічно чис­тої продукції. Це інструмент, за допомогою якого оцінюється

275

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Глава 5

Соціоекологія

екологічна ефективність управління підприємством з метою збереження навколишнього природного середовища.

Характерні особливості екологічного аудиту — його незалеж­ність, конфіденційність, об'єктивність, компетентність, ліцензій-ністьта відповідність цілям, що визначаються замовником під час укладання договору на проведення аудиту.

Екологічний аудит організовується з ініціативи керівника чи власника об'єкта, має характер самоконтролю й сприяє здійснен­ню природоохоронних заходів та узгодженню дій державних і гро­мадських органів, місцевих органів влади та підприємств. У сферу екоаудиту входять система екоменеджменту підприємства, його виробничі площі та прилеглі території на відстані 5 км по пери­метру, будівлі та обладнання, допоміжні технологічні процеси.

Екологічний аудит є обов'язковим у разі приватизації чи страхування підприємства, розробки природоохоронних заходів, надання підприємству фінансової допомоги з екологічних фондів.

Екоаудит дає змогу без додаткового державного асигнування підвищити ефективність природоохоронних заходів і державного екологічного менеджменту.

II Екологічний маркетинг— це управлінська функціональна діяльність у складі загальної системи менеджменту підприємства, спрямована на визначення, прогнозування та задоволення спо­живацьких потреб таким чином, щоб не порушувати екологічної рівноваги в довкіллі й не завдавати шкоди здоров'ю людей.

У завдання екологічного маркетингу входить вивчення попи­ту на екологічно безпечну продукцію, технології створення нових очисних об'єктів, освоєння природних ресурсів, установлення цін на товари та послуги екологічного призначення. Вивчається також конкурентоспроможність екологічно безпечної продукції тощо.

Ш Екологічний менеджмент— це підсистема загальної системи управління будь-яким об'єктом, діяльністю, виробництвом, яка гармонізує роботу й розвиток підприємства, галузі в навколиш­ньому середовищі й екологічному правовому полі. Екологічний менеджмент є частиною загальної системи менеджменту, яка передбачає організаційну структуру, планування, розподіл відпо­відальності, практичну діяльність, процедури, процеси й ресурси, необхідні для розробки, впровадження й досягнення основних цілей екологічної політики, її коригування, оновлення, розши­рення (залежно від змін екологічної ситуації).

276

Екологічний менеджмент не відміняє й не замінює державно­го та виробничого екологічного управління, а доповнює його як самостійна ініціативна діяльність виробництва. Це не лише ринковий інструмент, що сприяє розвиткові виробництва й одер­жанню додаткових прибутків, а й фактор сучасної екологічної культури. Рівень екологічного менеджменту свідчить про рівень екологізації підприємства, його відповідність сучасним вимогам еколого-економічно збалансованого розвитку.

Сьогодні екологічний менеджмент — нова важлива дис­ципліна, котру слід викладати в усіх вищих навчальних закладах України й яка є невід'ємним елементом базових екологічних знань кожного спеціаліста, бо стосується системної екологізації будь-якого виробництва, виду людської діяльності, екологічної політики, що має забезпечити гармонійний розвиток суспільства.

У 1993 р. європейськими країнами було погоджено й опублі­ковано вимоги до створення Схеми екологічного менеджменту й аудиту (EMAS), а з 1995 р. підприємства дістали можливість бути сертифікованими згідно з EMAS. Мета розробки EMAS полягає в оцінці й поліпшенні екологічних показників діяльності промис­лових підприємств і створенні умов для надання екологічної інформації.

Проте більшість експертів вважає, що майбутнє — за всесвіт­ньою системою стандартів, підготовлених Міжнародною орга­нізацією стандартизації (ISO). їй належать стандарти серії ISO—14 000 у галузі екологічного менеджменту, спрямовані не на кількісні параметри (обсяги викидів, концентрації речовин тощо) і не на технології (вимоги використовувати чи не використовува­ти певні технології), а на застосовування найкращої доступної технології.

Документи, що входять у систему, можна умовно поділити на три групи:

• принципи створення й використання систем екологічного

менеджменту;

• інструменти екологічного контролю й оцінки;

• стандарти, орієнтовані на продукцію.

Офіційно стандарти ISO—14 000 є добровільними. Передба­чається, що вони забезпечуватимуть поліпшення екологічної ситуації на трьох рівнях:

• організаційному (через екологізацію діяльності корпорацій);

277

Розділ І Сучасні підходи в науці про довкілля

Глава 5

Соціоекологія

• національному (завдяки створенню доповнення до національ­
ної нормативної бази й компоненти державної екологічної
політики);

• міжнародному.

Держстандарт України першим серед країн колишнього СРСР увів стандарти ISO—14 000 у ДСТУ, і з 1 січня 1998 р. вони на­були чинності на території України як добровільні національні стандарти в галузі систем управління навколишнім природним

середовищем.

Система екологічного менеджменту в нашій країні регламен­тується законом України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» (1991). Державний екологічний менеджмент передбачає:

• дотримання природоохоронного законодавства;

• контроль за екологічною безпекою;

• забезпечення здійснення природоохоронних заходів;

• досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.

Завдяки впровадженню систем екологічного менеджменту екологічна діяльність починає відповідати інтересам керівництва підприємства, підвищуються економічність виробництва, еколо­гічний імідж підприємства та його конкурентоспроможність на світовому ринку.

Економічний механізм управління природокорис­туванням передбачає:

• формування системи екологічних обмежень (ліміти шкідливих
викидів у атмосферу, скидів стічних вод у поверхневі водойми,
розміщення відходів, використання ресурсів);

• створення системи економічних важелів зменшення негатив­
ного впливу на довкілля;

• розвиток економічного стимулювання — пільгового оподатку­
вання, екологічного страхування, надання природних ресурсів
під заставу;

• створення системи фінансування природоохоронних заходів.

До джерел формування системи екологічного фінансування належать платежі, грошові стягнення, страхування. Платежі бувають трьох видів:

• за спеціальне використання природних ресурсів;

• за погіршення якості природних ресурсів;

• за забруднення довкілля.

278

На розмір нормативу плати за використання природних ресурсів впливають їх поширення, розташування, якість, доступ­ність, можливість переробки, відтворення й утилізації.

Вартісна оцінка природних ресурсів ґрунтується на двох показниках: витрати на підготовку й використання та прибу­ток виробника.

Повітря безкоштовне. Вартість води залежить від її якості й водозабезпеченості регіонів, тому диференціюється за басей­нами й коливається в широких межах. Визначаючи вартість грунту, враховують вид землекористування та характеристики грунту.

Плата за забруднення довкілля поширюється на:

• викиди в атмосферу шкідливих речовин;

• скиди забруднень у поверхневі водойми, територіальні та внут­
рішні морські води, в підземні горизонти та систему каналі­
зації;

• розміщення відходів.

Для конкретного підприємства визначаються гранично допус­тимі викиди (ГДВ) і скиди (ГДС) кожного із забруднювачів. На підставі цих лімітів формуються платежі за забруднення довкілля. За понаднормативні викиди й скиди та розміщення відходів плата збільшується в 5 разів порівняно з нормативною. Враховують і клас небезпечності відходів. Розміщення 1 т відходів коштує: