Отож розглянемо людину детальніше. 11 страница

Знач­ний ін­те­рес до під­зем­них вод виз­на­чається тим, що са­ме во­ни як дже­ре­ло гос­по­дарсь­ко-пит­но­го во­до­пос­та­чан­ня ма­ють ряд іс­тот­них пе­ре­ваг по­рів­ня­но з по­вер­хне­ви­ми во­да­ми. Як пра­ви­ло, во­ни більш якіс­ні за скла­дом, кра­ще за­хи­ще­ні від заб­руд­нен­ня і за­ра­жен­ня, мен­ше під­да­ють­ся се­зон­ним ко­ли­ван­ням, більш рів­но­мір­но роз­по­ді­ле­ні по те­ри­то­рії (час­то під­зем­ні во­ди є там, де по­вер­хне­ві во­до­дже­ре­ла від­сут­ні). Важ­ли­вий і еко­но­міч­ний ас­пект: вве­ден­ня в дію во­до­за­бо­рів під­зем­них вод мо­же здійсню­ва­ти­ся пос­ту­по­во зі зрос­тан­ням пот­ре­би у во­ді, у той час як бу­дів­ниц­тво ве­ли­ких гід­ро­тех­ніч­них спо­руд на річ­ках (во­дос­хо­ви­ща, греб­лі) пот­ре­бує знач­них вит­рат.

У та­ких кра­їнах, як США, Австрія, Бель­гія, Угор­щи­на, Ні­меч­чи­на, Да­нія, Ру­му­нія, Швейца­рія, ко­лиш­ня Югос­ла­вія, Бол­га­рія, Іта­лія, Пор­ту­га­лія, Ні­дер­лан­ди, Фран­ція, Че­хія, Сло­ва­кія, час­тка під­зем­них вод у за­галь­но­му ба­лан­сі гос­по­дарсь­ко-пит­но­го во­до­пос­та­чан­ня ста­но­вить біль­ше 70 %. Де­фі­цит річ­ко­вої во­ди в Ук­ра­їні та­кож до­во­дить­ся на­до­лу­жу­ва­ти за ра­ху­нок під­зем­них вод, яких у на­шій кра­їні чи­ма­лі за­па­си. Із надр що­річ­но до­бу­вається біль­ше 5 км³ во­ди. У за­галь­но­му во­дос­по­жи­ван­ні (33 км³/рік) ви­ко­рис­тан­ня під­зем­них вод ста­но­вить по­над 15 %, у то­му чис­лі в про­мис­ло­вос­ті – близь­ко 14 %, у сільсь­ко­му гос­по­дар­стві – по­над 25, у ко­му­наль­но­му гос­по­дар­стві – по­над 34 %. У 77 міс­тах (із за­галь­но­го чис­ла 434) во­до­пос­та­чан­ня здійснюється прак­тич­но ли­ше за ра­ху­нок під­зем­них вод (Ба­чинсь­кий та ін., 1995 р.).

У сві­ті пов­ніс­тю або майже пов­ніс­тю пос­та­ча­ють­ся під­зем­ни­ми во­да­ми Бу­да­пешт, Гам­бург, Ко­пен­га­ген, Мюн­хен, Рим, ряд сто­лиць ко­лишньо­го СРСР – Мінськ, Тбі­лі­сі, Єре­ван, Ал­ма-Ата, Віль­нюс, Біш­кек та ряд ін­ших ве­ли­ких міст.

Спе­ці­аліс­ти вва­жа­ють, що при прог­ре­су­ючо­му заб­руд­нен­ні по­вер­хне­вих во­до ­дже­рел кож­не міс­то по­вин­но ма­ти ос­нов­не або до­дат­ко­ве дже­ре­ло пит­но­го во­до­пос­та­чан­ня, що ви­ко­рис­то­вує за­хи­ще­ні від заб­руд­нен­ня під­зем­ні во­ди ви­со­кої якос­ті. Для тех­ніч­них пот­реб і зро­шен­ня тре­ба на­ма­га­ти­ся ви­ко­рис­то­ву­ва­ти го­лов­ним чи­ном по­вер­хне­ві во­ди.

Для охо­ро­ни від заб­руд­нен­ня під­зем­них го­ри­зон­тів вста­нов­лю­ють зо­ни са­ні­тар­ної охо­ро­ни під­зем­но­го дже­ре­ла во­до­пос­та­чан­ня: для на­дійно за­хи­ще­них го­ри­зон­тів – не мен­ше 30 м, для не­за­хи­ще­них го­ри­зон­тів та ін­фільтра­ційних во­до­за­бо­рів – не мен­ше 50 м.

Ос­нов­ним по­каз­ни­ком пер­спек­тив ви­ко­рис­тан­ня під­зем­них вод є се­редньо ­ба­га­то­річ­на ве­ли­чи­на їх при­род­них ре­сур­сів, яка ха­рак­те­ри­зує від­нов­лен­ня під­зем­них вод у про­це­сі кру­го­обі­гу во­ди і виз­на­чає вер­хню ме­жу від­бо­ру під­зем­них вод за ба­га­то­річ­ний пе­рі­од без їх вис­на­жен­ня.

Де­які про­ек­ти усу­нен­ня де­фі­ци­ту во­ди вва­жа­ють­ся по­ки що фан­тас­тич­ни­ми. Це, зок­ре­ма, ви­ко­рис­тан­ня айсбер­гів з Ан­тар­кти­ди і Грен­лан­дії. Найбільш склад­не в цих про­ек­тах – низь­ка швид­кість тран­спор­ту­ван­ня айсбер­гів. Але в по­рів­ня­но не­ве­ли­ко­му айсбер­гу роз­мі­ром 2x0,5x0,1 км міс­тить­ся та­ка кіль­кість во­ди, якої б вис­та­чи­ло на мі­сяць для во­до­пос­та­чан­ня п'яти­мільйон­но­го міс­та, за умо­ви вит­ра­ти на од­но­го жи­те­ля 1000 л во­ди в день. За іс­ну­ючи­ми під­ра­хун­ка­ми, всі ра­зом айсбер­ги пла­не­ти мо­жуть що­річ­но на­по­їти по­над 12 млрд. чо­ло­вік.

Більш ре­аль­ні і дос­туп­ні ме­то­ди оп­ріс­нен­ня морсь­кої во­ди. Оп­ріс­нен­ня во­ди здійснюється в ба­гатьо­х кра­їнах: Ал­жи­рі, Бах­рейні, Гре­ції, Іс­па­нії, Із­ра­їлі, Іта­лії, Ку­вейті, Лі­вії, Мек­си­ці, Ні­дер­лан­дах, Са­удівсь­кій Ара­вії, СІ­ЛА, Ка­зах­ста­ні, Тур­кме­ніс­та­ні, Уз­бе­кис­та­ні та ін­ших кра­їнах.

Проб­ле­ма за­хис­ту здо­ров'я на­се­лен­ня у зв'яз­ку з заб­руд­нен­ням пит­ної та при­род­ної во­ди за­ли­шається ак­ту­аль­ною у всі ча­си, має до­сить ба­га­ту іс­то­рію, а та­кож ха­рак­те­ри­зується су­то спе­ци­фіч­ни­ми особ­ли­вос­тя­ми за­леж­нос­ті від дер­жав­но­го, ре­гі­ональ­но­го та міс­це­во­го рів­нів.

Якість пит­ної во­ди, яку одер­жує на­се­лен­ня в цен­тра­лі­зо­ва­них сис­те­мах во­до­пос­та­чан­ня, за­ле­жить від ба­гатьо­х скла­до­вих. Перш за все від на­яв­нос­ті вод­них ре­сур­сів у ре­гі­онах, їх са­ні­тар­но­го ста­ну, ефек­тив­нос­ті во­до­охо­рон­них за­хо­дів, тех­ніч­но­го рів­ня та від­по­від­нос­ті сис­тем очис­тки та роз­по­ді­лу во­ди, рів­ня ла­бо­ра­тор­но­го кон­тро­лю за якіс­тю во­ди та ін.

Ос­нов­ні нап­рям­ки дій що­до до­сяг­нен­ня еко­ло­гіч­но без­печ­но­го во­до­ко­рис­ту­ван­ня пе­ред­ба­ча­ють роз­роб­лен­ня та ре­алі­за­цію про­ек­тів і за­хо­дів за та­ки­ми прі­ори­те­та­ми: охо­ро­на по­вер­хне­вих і під­зем­них вод від заб­руд­нен­ня; еко­без­печ­не ви­ко­рис­тан­ня вод­них ре­сур­сів; від­ро­джен­ня та під­три­ман­ня ста­ну рі­чок на еко­без­печ­но­му рів­ні; удос­ко­на­лен­ня сис­те­ми уп­рав­лін­ня охо­ро­ною та ви­ко­рис­тан­ням вод­них ре­сур­сів.

З ме­тою ра­ці­ональ­но­го ви­ко­рис­тан­ня і охо­ро­ни вод­них ре­сур­сів від заб­руд­нен­ня і вис­на­жен­ня не­об­хід­но: ши­ро­ко впро­ва­джу­ва­ти за­хо­ди що­до еко­ном­но­го ви­ко­рис­тан­ня во­ди, ство­рен­ня зам­кну­тих (без­стіч­них) сис­тем во­до­за­без­пе­чен­ня; зап­ро­ва­джу­ва­ти ефек­тив­ні та еко­но­міч­ні ме­то­ди очи­щен­ня стіч­них вод; за­по­бі­га­ти заб­руд­нен­ню по­вер­хне­вих во­доймищ і під­зем­них вод від­хо­да­ми ви­роб­ниц­тва, мі­не­раль­ни­ми та ор­га­ніч­ни­ми доб­ри­ва­ми, пес­ти­ци­да­ми та ін.; на­уко­во обґрун­то­ву­ва­ти ра­ці­ональ­не ви­ко­рис­тан­ня во­ди для ме­лі­ора­ції; пе­ред­ба­ча­ти здійснен­ня ком­плек­сних за­хо­дів що­до від­тво­рен­ня вод­нос­ті рі­чок та за­хис­ту ре­сур­сів під­зем­них вод від вис­на­жен­ня; роз­роб­ля­ти ін­же­нер­ні за­хо­ди для по­пе­ре­джен­ня ава­рійних ски­дів не­очи­ще­них стіч­них вод, до­сяг­нен­ня еко­ло­го­без­печ­ної експлу­ата­ції во­до­за­бір­них спо­руд і во­дос­хо­вищ.

Еко­ло­гіч­на дег­ра­да­ція вод­них ре­сур­сів ста­вить майбут­ні по­ко­лін­ня пе­ред проб­ле­мою вкла­ден­ня ве­ли­чез­них кош­тів у від­нов­лен­ня найваж­ли­ві­шо­го з при­род­них ре­сур­сів – во­ди, щоб за­без­пе­чи­ти со­бі умо­ви про­жи­ван­ня та ви­жи­ван­ня.

У зв'яз­ку з цим ве­ли­ко­го зна­чен­ня для охо­ро­ни здо­ров'я на­се­лен­ня в пи­тан­ні во­до­пос­та­чан­ня на­бу­ває впро­ва­джен­ня в прак­ти­ку ме­ди­ко-еко­ло­гіч­них на­уко­во-прак­тич­них дос­лі­джень з вив­чен­ня са­ні­тар­но­го ста­ну вод­них ре­сур­сів; удос­ко­на­лен­ня кри­те­рі­їв і ме­то­дів кон­тро­лю якос­ті во­ди, ме­то­дів прог­но­зу­ван­ня якос­ті во­ди, обґрун­ту­ван­ня гі­гієніч­них нор­ма­ти­вів та ре­ко­мен­да­цій що­до са­ні­тар­ної охо­ро­ни по­вер­хне­вих та під­зем­них вод; оцін­ки ефек­тив­нос­ті ме­то­дів та спо­руд для очи­щен­ня і до­очи­щен­ня стіч­них вод; вив­чен­ня зв'яз­ку між ста­ном здо­ров'я на­се­лен­ня та якіс­тю пит­ної во­ди; вив­чен­ня мак­ро- і мік­ро­еле­мен­тно­го скла­ду пит­ної во­ди та чіт­ко­го виз­на­чен­ня проб­ле­ми ри­зи­ків у сис­те­мі: "дов­кіл­ля – дже­ре­ло во­до­пос­та­чан­ня – во­до­очис­ні спо­ру­ди – тех­ніч­ні сис­те­ми во­до­пос­та­чан­ня – кон­троль якос­ті пит­ної во­ди – здо­ров'я на­се­лен­ня".

Рекомендована література:

· ос­нов­на – [1-10].

Тема 7. ВЗАЄМОДІЯ ЛЮДИНИ З ІНШИМИ ЖИВИМИ ОРГАНІЗМАМИ

7.1. Взаємодія людини з симбіотичними мікроорганізмами

Ор­га­нізм і се­ре­до­ви­ще ста­нов­лять єди­ну еко­ло­гіч­ну сис­те­му, в якій важ­ли­ва фун­кція на­ле­жить мік­ро­ор­га­ніз­мам – сим­бі­он­там лю­ди­ни (бак­те­рії, бак­те­ро­їди, гри­би, найпрос­ті­ші).

Мак­ро­ор­га­нізм і його аутоф­ло­ра в нор­маль­них умо­вах пе­ре­бу­ва­ють в ста­ні ди­на­міч­ної рів­но­ва­ги, яка скла­ла­ся і зак­рі­пи­ла­ся в про­це­сі три­ва­ло­го ево­лю­ційно­го роз­вит­ку. Вся аутоф­ло­ра лю­ди­ни ут­во­рює мік­ро­бі­оце­ноз.

Склад аутоф­ло­ри від­нос­но пос­тійний, нез­ва­жа­ючи на вплив ба­гатьо­х чин­ни­ків, які тим­ча­со­во впли­ва­ють на мік­роф­ло­ру лю­ди­ни, не вик­ли­ка­ючи тих іс­тот­них змін в іс­ну­ючо­му бі­оце­но­зі, які б приз­ве­ли до ви­ник­нен­ня хво­роб­ли­во­го ста­ну – дис­бі­озу.

Пер­вин­не за­се­лен­ня мік­ро­ор­га­ніз­ма­ми ор­га­ніз­му, сте­риль­но­го до на­ро­джен­ня, від­бу­вається в про­це­сі по­ло­гів внас­лі­док кон­так­ту з мік­роф­ло­рою ва­гі­ни, а по­тім мік­роф­ло­ра ди­ти­ни фор­мується під впли­вом нав­ко­лишньо­го се­ре­до­ви­ща. Ве­ли­ка роль у ста­нов­лен­ні мік­роф­ло­ри на­ле­жить хар­чу­ван­ню ма­те­ринсь­ким мо­ло­ком. Ут­во­рен­ня мік­ро­бі­оце­но­зу в ди­ти­ни з пер­шо­го ро­ку жит­тя сти­му­лює фор­му­ван­ня ба­гатьо­х за­хис­них ме­ха­ніз­мів та прис­то­су­вань її ор­га­ніз­му.

Ба­га­то ви­дів мік­ро­ор­га­ніз­мів, кон­так­ту­ючи з людсь­ким ор­га­ніз­мом, не при­жи­ва­ють­ся на­дов­го че­рез від­сут­ність на­леж­них для них умов жив­лен­ня, або сти­ка­ючись із за­хис­ни­ми си­ла­ми ор­га­ніз­му та з ан­та­го­ніс­тич­ним впли­вом мік­ро­ор­га­ніз­мів ін­ших ви­дів. Аутоф­ло­ра фор­му­ва­ла­ся в про­це­сі он­то­ге­не­зу три­ва­лий час і то­му в кож­ній ді­лян­ці ті­ла во­на має від­нос­ну пос­тійність за на­яв­нос­ті пев­них мін­ли­вос­ті і ди­на­міч­нос­ті. Від­мін­нос­ті в мік­ро­бі-оце­но­зах, ти­по­вих для ок­ре­мих ді­ля­нок ор­га­ніз­му, іно­ді ма­ють кіль­кіс­ний ха­рак­тер. Нап­рик­лад, під­ра­хо­ва­но, що кіль­кість мік­ро­ор­га­ніз­мів, які ко­ло­ні­зу­ють усі мож­ли­ві еко­ло­гіч­ні ні­ші ор­га­ніз­му (шкі­ру, сли­зо­ві обо­лон­ки), ви­мі­рюється в 1014. У той са­мий час ор­га­нізм лю­ди­ни скла­дається в се­редньо­му з 1013 клі­тин. Та­ким чи­ном, на 1 клі­ти­ну людсь­ко­го ті­ла при­па­дає до 10 клі­тин різ­них мік­ро­ор­га­ніз­мів. Од­нак роз­по­ді­ле­ні во­ни не­рів­но­мір­но. Так, на шкі­рі лю­ди­ни на­лі­чу­ють близь­ко 1012 мік­ро­ор­га­ніз­мів, у ро­то­вій по­рож­ни­ні – 1010, а в тов­сто­му ки­шеч­ни­ку – 1013. По­ру­шен­ня ре­зис­тен­тнос­ті ор­га­ніз­му зна­хо­дить своє ві­доб­ра­жен­ня в змі­ні мік­роб­но­го пейза­жу всіх ді­ля­нок ті­ла лю­ди­ни, то­му по­ряд з ха­рак­те­рис­ти­кою мік­роф­ло­ри ок­ре­мих еко­ло­гіч­них ніш мож­на го­во­ри­ти про мік­роф­ло­ру лю­ди­ни як про су­куп­не ці­ле.

Уяв­лен­ня про мік­роф­ло­ру людсь­ко­го ор­га­ніз­му бу­ли сфор­мо­ва­ні І.І. Меч­ни­ко­вим і Г.Д. Бєло­новсь­ким. За їх­ні­ми та за су­час­ни­ми да­ни­ми, мік­ро­ор­га­ніз­ми, з яки­ми лю­ди­на сти­кається впро­довж жит­тя, мож­на умов­но по­ді­ли­ти на 4 гру­пи.

Пер­ша гру­па міс­тить мік­ро­ор­га­ніз­ми, не здат­ні до три­ва­ло­го пе­ре­бу­ван­ня в ор­га­ніз­мі лю­ди­ни, у зв'яз­ку з чим їх на­зи­ва­ють тран­зи­тор­ни­ми. На­яв­ність їх в ор­га­ніз­мі лю­ди­ни має ви­пад­ко­вий ха­рак­тер.

Дру­гу гру­пу ста­нов­лять ті пред­став­ни­ки нор­маль­ної для лю­ди­ни мік­роф­ло­ри, які да­ють йому без­сум­нів­ну ко­ристь: сприяють роз­щеп­лен­ню і зас­воєнню по­жив­них ре­чо­вин; ма­ють ві­та­мі­нот­вір­ну фун­кцію; зав­дя­ки ви­со­кій ан­та­го­ніс­тич­ній ак­тив­нос­ті є од­ним з чин­ни­ків за­хис­ту від ін­фек­ції; сти­му­лю­ють ут­во­рен­ня міс­це­вих ан­ти­тіл (іму­ног­ло­бу­лі­нів кла­су А) і так зва­них "нор­маль­них ан­ти­тіл", які за­без­пе­чу­ють у кро­ві пос­тійну кіль­кість ан­ти­тіл за­хис­ту; руйну­ють ток­си­ни і не до­пус­ка­ють в нор­маль­них умо­вах їх ут­во­рен­ня; ви­ко­ну­ють теп­лот­вор­ну фун­кцію; зв'язу­ють ра­ді­онук­лі­ди і ви­во­дять їх з ор­га­ніз­му. Найбільш ти­по­ви­ми пред­став­ни­ка­ми цієї гру­пи є бі­фі­до­бак­те­рії.

Тре­тя гру­па пред­став­ле­на мік­ро­ор­га­ніз­ма­ми, які з дос­татньою пос­тійніс­тю спос­те­рі­га­ють­ся у здо­ро­вих лю­дей і пе­ре­бу­ва­ють у пев­но­му ста­ні рів­но­ва­ги з ор­га­ніз­мом. Але при зни­жен­ні ре­зис­тен­тнос­ті мак­ро­ор­га­ніз­му, при змі­нах у скла­ді нор­маль­них мік­ро­бі­оце­но­зів ці умов­но-па­то­ген­ні фор­ми мо­жуть ус­клад­ню­ва­ти пе­ре­біг ін­ших зах­во­рю­вань лю­ди­ни чи на­віть са­мі бу­ти еті­оло­гіч­ним чин­ни­ком хво­роб­ли­вих ста­нів. В од­них умо­вах їх при­сут­ність мо­же ні­як не ви­яв­ля­ти­ся, в ін­ших во­ни мо­жуть бу­ти па­то­ген­ни­ми. Від­сут­ність їх в мік­роф­ло­рі не поз­на­чається на ста­ні здо­ров'я лю­ди­ни. Од­ні ав­то­ри від­но­сять ці мік­ро­ор­га­ніз­ми до нор­маль­ної мік­роф­ло­ри, ін­ші ав­то­ри їх ви­яв­лен­ня роз­гля­да­ють як но­сій­ство. Ве­ли­ке зна­чен­ня має їх пи­то­ма ва­га в мік­ро­бі­оце­но­зі і спів­від­но­шен­ня з ін­ши­ми ви­да­ми дру­гої гру­пи. Ха­рак­тер­ни­ми пред­став­ни­ка­ми цієї гру­пи є ста­фі­ло­ко­ки, про­теї, клеб­сієли, цит­ро­бак­те­ри та ін.

Чет­вер­та гру­па – збуд­ни­ки ін­фек­ційних зах­во­рю­вань.

Роз­крит­тя за­ко­но­мір­нос­тей пе­ре­бі­гу ін­фек­ційно­го про­це­су і ме­ха­ніз­мів за­хис­ту від па­то­ген­них мік­ро­ор­га­ніз­мів ста­ло ос­но­вою для лік­ві­да­ції ба­гатьо­х ін­фек­ційних хво­роб або змен­шен­ня їх кіль­кос­ті до мі­ні­му­му.

Кров і внут­ріш­ні ор­га­ни здо­ро­вої лю­ди­ни сте­риль­ні. Віль­ні від мік­ро­ор­га­ніз­мів і де­які по­рож­ни­ни, що ма­ють зв'язок з нав­ко­лиш­нім се­ре­до­ви­щем, – мат­ка, се­чо­вий мі­хур.

Мік­роф­ло­ра ва­гі­ни до­сить од­но­ма­ніт­на і скла­дається з лак­то­ба­цил – так зва­них па­ло­чок Де­дер­лейна. Во­ни обу­мов­лю­ють кис­лу ре­ак­цію се­ре­до­ви­ща і ви­со­кий сту­пінь чис­то­ти вміс­ту ва­гі­ни. Ві­ко­ві змі­ни мік­роф­ло­ри ва­гі­ни за­ле­жать від цик­ліч­ної фун­кції яєчни­ків.

На по­вер­хні епі­те­лію но­со­вої по­рож­ни­ни, нез­ва­жа­ючи на ви­со­ку за­бруд­не­ність по­віт­ря, ви­яв­ляється ма­ло бак­те­рій. Його аутоф­ло­ру ста­нов­лять мік­ро­ко­ки, ста­фі­ло­ко­ки і сап­ро­фіт­ні ко­ри­не­бак­те­рії (диф­те­ро­їди), де­які лю­ди мо­жуть бу­ти но­сі­ями ме­нін­го­ко­ків і пнев­мо­ко­ків.

По­вер­хня сли­зо­вої обо­лон­ки тра­хеї, брон­хів та ле­ге­не­ва тка­ни­на в нор­маль­них умо­вах збе­рі­га­ють­ся в сте­риль­но­му ста­ні.

Кон'юн­кти­валь­ний мі­шок ока міс­тить до 60 ви­дів мік­ро­бів (диф­те­ро­їди, ста­фі­ло­ко­ко­ки, пнев­мо­ко­ки).

Шкір­ний пок­рив є найбіль­шою ді­лян­кою пос­тійних кон­так­тів людсь­ко­го ті­ла з мік­роф­ло­рою зов­нішньо­го се­ре­до­ви­ща. На шкі­рі по­ряд з ха­рак­тер­ною для неї аутоф­ло­рою спос­те­рі­га­ють­ся і тран­зи­тор­ні, але во­ни швид­ко зни­ка­ють під впли­вом її бак­те­ри­цид­них влас­ти­вос­тей (у здо­ро­вих лю­дей 80-90 % бак­те­рій зни­кає че­рез 5 хв.). Аутоф­ло­ру шкі­ри ста­нов­лять грам­по­зи­тив­ні сап­ро­фіт­ні бак­те­рії – ста­фі­ло­ко­ки, сар­ци­ни, диф­те­ро­їди, де­які ви­ди стреп­то­ко­ків і гри­бів. Кіль­кіс­ний і якіс­ний склад аутоф­ло­ри виз­на­чає бак­те­ри­цид­ність шкі­ри та за­галь­ну ан­ти­ін­фек­ційну ре­зис­тен­тність ор­га­ніз­му. По­ру­шен­ня цих по­каз­ни­ків ко­ре­лю­ють з найбільш ран­ні­ми змі­на­ми в ста­ні здо­ров'я лю­ди­ни. То­му вив­чен­ня аутоф­ло­ри шкі­ри є сиг­наль­ним ме­то­дом ді­аг­нос­ти­ки ста­ну пе­ред­хво­ро­би. Найбіль­шу пи­то­му ва­гу в аутоф­ло­рі лю­ди­ни займає мік­роф­ло­ра трав­но­го трак­ту. Пе­ре­важ­на кіль­кість мік­ро­ор­га­ніз­мів міс­тять­ся в ро­то­вій по­рож­ни­ні і тов­стій киш­ці.

У ро­то­вій по­рож­ни­ні бак­те­рії здійсню­ють її са­мо­очи­щен­ня від гни­ючих суб­стан­цій, внас­лі­док ан­та­го­ніс­тич­нос­ті до па­то­ген­них мік­ро­ор­га­ніз­мів ви­ко­ну­ють за­хис­ну фун­кцію. В 1 мл сли­ни міс­тить­ся від 107 до 1010 бак­те­рій. Мік­роф­ло­ру ро­то­вої по­рож­ни­ни ста­нов­лять біль­ше 70 ви­дів мік­ро­ор­га­ніз­мів: мік­ро­ко­ки, дип­ло­ко­ки, стреп­то­ко­ки, спі­ро­хе­ти, спі­ри­ли, віб­рі­они, нейсе­рії, но­кар­дії, диф­те­ро­їди, лак­то­ба­ци­ли, се­ред найпрос­ті­ших спос­те­рі­гається ро­то­ва аме­ба, се­ред гри­бів – фу­за­рі­ум, дріж­джі. Сап­ро­фіт­ні меш­кан­ці ро­то­вої по­рож­ни­ни (де­які стреп­то­ко­ки) мо­жуть ста­ти при­чи­ною ка­рієсу, як­що во­ни ма­ють здат­ність до кис­ло­то­ут­во­рен­ня і зна­хо­дять для сво­го над­мір­но­го роз­мно­жен­ня ве­ли­ку кіль­кість вуг­ле­во­дів.

Стра­во­хід не має пос­тійної мік­роф­ло­ри, і бак­те­рії, що тут ви­яв­ля­ють­ся, є пред­став­ни­ка­ми мік­роф­ло­ри ро­то­вої по­рож­ни­ни.

Мік­роф­ло­ра шлун­ка че­рез на­яв­ність со­ля­ної кис­ло­ти в шлун­ко­во­му со­ку ду­же бід­на і пред­став­ле­на кис­ло­тос­тійки­ми лак­то­ба­ци­ла­ми та бі­фі­до­бак­те­рі­ями (103-104 в 1 мл), які сприяють ак­тив­ній фер­мен­та­ції їжі.

Ви­со­кі від­ді­ли тон­ко­го ки­шеч­ни­ку ма­ють мік­роф­ло­ру, близь­ку мік­роф­ло­рі шлун­ка; в ниж­ніх від­ді­лах мік­роф­ло­ра по­чи­нає збли­жу­ва­ти­ся з фло­рою тов­стих ки­шок. У два­над­ця­ти­па­лій киш­ці – мо­лоч­но­кис­ла бі­фі­доф­ло­ра, і фе­каль­ний стреп­то­кок спос­те­рі­га­ють­ся в кіль­кос­ті 104-10 б на 1 мл. В апен­дик­сі міс­тять­ся мо­лоч­но­кис­лі па­лич­ки і бі­фі­до­бак­те­рії, сар­ци­ни, мік­ро­ко­ки, фе­каль­ні стреп­то­ко­ки, ста­фі­ло­ко­ки.

Найбіль­ша кіль­кість мік­ро­ор­га­ніз­мів у тов­сто­му ки­шеч­ни­ку – 1010 в 1 мл, а 1012 на 1 мл мік­ро­бів від­по­ві­да­ють 30 % ка­ло­вих мас. До­мі­ну­ючим ви­дом тут є киш­ко­ва па­лоч­ка, а за­галь­на кіль­кість ви­дів бак­те­рій до­ся­гає 400. Се­ред них спос­те­рі­га­ють­ся пе­ре­важ­но ана­еро­би.

Киш­ко­ва па­лич­ка здат­на ви­роб­ля­ти ві­та­мі­ни К, В6, бак­те­ри­цид­ні ре­чо­ви­ни – ко­лі­ци­ни. Над­мір­не роз­мно­жен­ня киш­ко­вої па­лич­ки вик­ли­кає за­паль­ні про­це­си в ки­шеч­ни­ку – ко­лі­ен­те­ри­ти. Лак­то­ба­ци­ли галь­му­ють роз­ви­ток умов­но-па­то­ген­них бак­те­рій, син­те­зу­ють ві­та­мін В6. Бі­фі­до­бак­те­рії син­те­зу­ють ві­та­мі­ни гру­пи В, ві­та­мін К, фо­лієву і ні­ко­ти­но­ву кис­ло­ти, сприяють зас­воєнню з ки­шеч­ни­ка каль­цію, за­лі­за і ві­та­мі­ну D. Бі­фі­доф­ло­ра збу­джує пе­рис­таль­ти­ку, сприяє здійснен­ню нор­маль­ної ева­ку­ації ки­шеч­ни­ка і тим са­мим за­по­бі­гає його ін­ток­си­ка­ції при зас­тойних ста­нах.

У тов­сто­му ки­шеч­ни­ку лю­ди­ни зна­хо­дить­ся де­кіль­ка сап­ро­фіт­них ви­дів амеб (киш­ко­ва аме­ба, аме­ба Гар­тма­на, кар­ли­ко­ва аме­ба, йода­ме­ба Бюч­лі, дієнта­ме­ба), гри­би з ро­ду Кан­ди­да, є та­кож ві­ру­си і бак­те­рі­офа­ги.

Гру­пу умов­но-па­то­ген­них бак­те­рій тов­сто­го ки­шеч­ни­ку ут­во­рю­ють про­теї, клеб­сієли, цит­ро­бак­те­ри та де­які ін­ші ви­ди.

Стан аутоф­ло­ри ті­ла лю­ди­ни пря­мо за­ле­жить від фун­кці­ональ­ної ак­тив­нос­ті і пов­но­цін­нос­ті ря­ду чин­ни­ків при­род­но­го ан­ти­мік­роб­но­го за­хис­ту. По­ру­шен­ня аутоф­ло­ри мо­же спри­чи­ни­ти­ся та­ки­ми чин­ни­ка­ми: пе­ре­бу­ван­ня лю­ди­ни в не­ха­рак­тер­них для неї зо­нах (ви­со­ко­гір'я, під­вод­ні гли­би­ни, кос­мос, ар­ктич­ні і ан­тар­ктич­ні прос­то­ри); різ­ка змі­на клі­ма­то­ге­ог­ра­фіч­них умов (авіа-пе­рельо­ти в ін­ші ча­со­ві по­яси); ан­ти­бі­оти­ко­те­ра­пія; про­фе­сійні кон­так­ти з ан­ти­мік­роб­ни­ми пре­па­ра­та­ми; хро­ніч­ні зах­во­рю­ван­ня шлун­ко­во-киш­ко­во­го трак­ту, ро­то­вої по­рож­ни­ни, се­чос­та­те­вої сис­те­ми; зло­якіс­ні но­во­ут­во­рен­ня; хро­ніч­ні стре­си; сен­си­бі­лі­за­ція ор­га­ніз­му; ін­ток­си­ка­ція; ра­діоак­тив­не оп­ро­мі­нен­ня; пе­ре­ри­ван­ня ва­гіт­нос­ті; хі­рур­гіч­ні втру­чан­ня; ова­рі­аль­но-менстру­аль­ний цикл; деп­ре­сив­ні ста­ни; ві­рус­ні хво­ро­би; го­лод­ні дієти; ви­со­ка час­тка в ра­ці­оні хар­чу­ван­ня ра­фі­но­ва­них про­дук­тів; се­зон­ний (вліт­ку і во­се­ни) та ві­ко­вий дис­бі­оз та ін.

Ор­га­нізм здо­ро­вої лю­ди­ни, який здат­ний до са­мо­ре­гу­лю­ван­ня, за­без­пе­чує швид­ке від­нов­лен­ня від­нос­ної пос­тійнос­ті нор­маль­ної аутоф­ло­ри. У лю­дей з по­ру­ше­ни­ми ме­ха­ніз­ма­ми іму­но­ло­гіч­но­го го­ме­ос­та­зу ви­ни­ка­ють ста­ни дис­бі­озу (дис­бак­те­рі­озу, як­що йдеть­ся про бак­те­рії). Нап­рик­лад, по­каз­ни­ком не­га­тив­них змін мік­ро­бі­оце­но­зів шкі­ри і ро­то­вої по­рож­ни­ни є по­ява в них мік­ро­бів ки­шеч­но­го по­хо­джен­ня, зок­ре­ма, киш­ко­вої па­лоч­ки.

По­каз­ни­ка­ми по­ру­ше­но­го бі­оце­но­зу ки­шеч­ни­ка є кіль­кіс­ні змі­ни об­лі­гат­ної мік­роф­ло­ри – від­сут­ність рос­ту бі­фі­до­бак­те­рій у мі­ні­маль­но­му роз­ве­ден­ні фе­ка­лій і різ­ке зни­жен­ня кіль­кос­ті.

7.2. Взаємодія людини з патогенними мікроорганізмами

Ве­ли­ку гру­пу па­ра­зи­тів лю­ди­ни ста­нов­лять па­то­ген­ні мік­ро­ор­га­ніз­ми – збуд­ни­ки ін­фек­ційних зах­во­рю­вань. До цієї гру­пи на­ле­жать ві­ру­си, рі­кет­сії, хла­мі­дії, бак­те­ро­їди, бак­те­рії, гри­би.

Дже­ре­лом збуд­ни­ків ба­гатьо­х хво­роб є хво­рі лю­ди і тва­ри­ни. Во­ни по­ши­рю­ють збуд­ни­ків з ви­ди­ху­ва­ним по­віт­рям, мок­ро­тою, ка­ло­ви­ми і блю­вот­ни­ми ма­са­ми, ви­ді­лен­ня­ми з гнійних ран, ви­ра­зок, во­лос­сям, що ви­па­дає.

Ви­ді­лен­ня збуд­ни­ків спос­те­рі­гається у пік хво­ро­би, іно­ді в прод­ро­маль­но­му пе­рі­оді та під час ви­ду­жан­ня. Іно­ді піс­ля пе­ре­не­сен­ня хво­ро­би лю­ди про­дов­жу­ють ви­ді­ля­ти збуд­ни­ка з ка­лом, се­чею, сли­зом при каш­лі та чхан­ні. Та­кі лю­ди прак­тич­но здо­ро­ві, але не­без­печ­ні для ото­чен­ня, особ­ли­во для ді­тей. Це яви­ще має наз­ву бак­те­рі­оно­сій­ства (ба­ци­ло­но­сій­ства). Та­кі лю­ди під­ля­га­ють обов'яз­ко­во­му лі­ку­ван­ню. Но­сі­ями збуд­ни­ків мо­жуть бу­ти і тва­ри­ни.

Збуд­ни­ки хво­роб, ви­ді­ле­ні дже­ре­лом у зов­нішнє се­ре­до­ви­ще, збе­рі­га­ють­ся жи­ви­ми або ги­нуть. Пот­рап­ля­ючи в ор­га­нізм лю­ди­ни, во­ни по­чи­на­ють роз­мно­жу­ва­ти­ся і па­ра­зи­ту­ва­ти, зав­да­ючи шко­ди її здо­ров'ю.

Ви­ді­ля­ють чо­ти­ри шля­хи пе­ре­да­чі збуд­ни­ків від хво­ро­го ор­га­ніз­му до здо­ро­во­го.

Кон­так­тний шлях – ре­зуль­тат до­ти­ку до хво­ро­го. При цьому роз­різ­ня­ють пря­мий кон­такт (че­рез укус, сли­ну, по­ці­лу­нок, ста­те­вий акт та ін.) і неп­ря­мий – до­тик до пред­ме­тів, яки­ми ко­рис­ту­вав­ся хво­рий (по­суд, одяг, руш­ник, їжа та ін.). Та­ким чи­ном пе­ре­да­ють­ся диф­те­рія, віс­па на­ту­раль­на, ту­бер­кульо­з, скар­ла­ти­на, че­рев­ний тиф, хво­ро­ба Бот­кі­на, СНІД та ін. Іно­ді збуд­ни­ки хво­ро­би пе­ре­да­ють­ся че­рез осіб, які дог­ля­да­ють за хво­ри­ми і, не дот­ри­му­ючись са­ні­тар­но-гі­гієніч­них ви­мог, всту­па­ють в кон такт зі здо­ро­ви­ми (ру­кос­тис­кан­ня, по­ці­лу­нок та ін.). Цей вид пе­ре­да­чі збуд­ни­ка наз­ва­но пе­ре­да­чею тре­тій осо­бі.

По­віт­ря­но-крап­лин­ний шлях – пе­ре­да­ча мік­ро­ор­га­ніз­мів че­рез по­віт­ря з кра­пель­ка­ми сли­ни при каш­лі та чхан­ні. Цим шля­хом пе­ре­да­ють­ся грип, кок­люш, диф­те­рія, ту­бер­кульо­з, кір та ін.

Вод­но-хар­чо­вий шлях – найбільш не­без­печ­ний що­до по ши­рен­ня ін­фек­ційних хво­роб, ос­кіль­ки збуд­ни­ки пот­рап­ля­ють в ор­га­нізм із за­ра­же­ною во­дою та їжею. Він є найбільш ма­со­вим шля­хом за­ра­жен­ня, яким пе­ре­да­ють­ся збуд­ни­ки ди­зен­те­рії, саль­мо­нельо­зу, че­рев­но­го ти­фу, ін­фек­ційної жов­ту­хи, по­лі­омієлі­ту, хо­ле­ри, ту­бер­кульо­зу, бру­цельо­зу.

Тран­смі­сив­ний шлях пов'яза­ний з пе­ре­да­чею збуд­ни­ка хво­ро­би за до­по­мо­гою ко­мах. Че­рез бліх, нап­рик­лад, по­ши­рю­ють­ся збуд­ни­ки чу­ми, че­рез во­шей – збуд­ни­ки ви­сип­но­го ти­фу.

Міс­це про­ник­нен­ня ін­фек­ції в ор­га­нізм на­зи­вається вхід­ни­ми во­ро­та­ми. Для збуд­ни­ків шлун­ко­во-киш­ко­вих хво­роб вхід­ни­ми во­ро­та­ми є трав­ний тракт, для рес­пі­ра­тор­них – ди­халь­ні шля­хи, для гриб­ко­вих – шкі­ра і сли­зо­ві обо­лон­ки.

Від пот­рап­лян­ня збуд­ни­ка в ор­га­нізм лю­ди­ни і до пер­ших клі­ніч­них сим­пто­мів три­ває при­хо­ва­ний пе­рі­од роз­вит­ку хво­ро­би, який на­зи­вається ін­ку­ба­ційним. На по­чат­ку пе­рі­оду ор­га­нізм на­ма­гається по­бо­ро­ти збуд­ни­ка ін­фек­ції, і при низь­кій іму­но­бі­оло­гіч­ній ре­ак­тив­нос­ті збуд­ник по­чи­нає ін­тен­сив­но роз­мно­жу­ва­ти­ся, на що ор­га­нізм від­по­ві­дає ря­дом спе­ци­фіч­них ре­ак­цій, які і є пер­ши­ми сим­пто­ма­ми. Кож­ній хво­ро­бі при­та­ман­ний свій ін­ку­ба­ційний пе­рі­од. Для од­них він ста­но­вить де­кіль­ка го­дин чи діб, для ін­ших – тиж­ні і мі­ся­ці, а іно­ді й ро­ки (про­ка­за, СНІД). Ура­ху­ван­ня три­ва­лос­ті ін­ку­ба­ційно­го пе­рі­оду дає змо­гу про­вес­ти спе­ци­фіч­не лі­ку­ван­ня і за­по­біг­ти роз­вит­ку хво­ро­би та за­ра­жен­ню ото­чен­ня.

Для про­фі­лак­ти­ки ін­фек­ційних хво­роб зас­то­со­ву­ють ка­ран­тин, ізо­ля­цію, об­сер­ва­цію, щеп­лен­ня (вак­ци­ни і си­ро­ват­ки).

7.3. Взаємодія людини з паразитичними тваринами

Ор­га­ніз­ми, які жи­вуть пос­тійно або тим­ча­со­во за ра­ху­нок ін­ших ор­га­ніз­мів і ви­ко­рис­то­ву­ють їх як міс­це іс­ну­ван­ня і дже­ре­ло жив­лен­ня, на­зи­ва­ють­ся па­ра­зи­та­ми.

На лю­ди­ні па­ра­зи­ту­ють найпрос­ті­ші, чер­ви та чле­нис­то­но­гі.

З найпрос­ті­ших, яких ві­до­мо де­кіль­ка ти­сяч ви­дів, в ор­га­ніз­мі лю­ди­ни па­ра­зи­тує де­кіль­ка де­сят­ків ви­дів. Найпрос­ті­ші па­ра­зи­ту­ють у різ­них ор­га­нах і тка­ни­нах. Так, у ки­шеч­ни­ку меш­ка­ють лям­блії і аме­би, у внут­ріш­ніх ор­га­нах – ток­соп­лаз­ми, плаз­мо­дії. Про­то­зойні хво­ро­би, або про­то­зо­ози, різ­но­ма­ніт­ні за клі­ніч­ною кар­ти­ною і пот­ре­бу­ють при ла­бо­ра­тор­ній ді­аг­нос­ти­ці дос­лі­джен­ня різ­но­ма­ніт­но­го ма­те­рі­алу, от­ри­ма­но­го від хво­рої лю­ди­ни.

Па­то­ген­ні ви­ди найпрос­ті­ших ду­же по­ши­ре­ні. Так, на ма­ля­рію (збуд­ник – ма­ля­рійний плаз­мо­дій) що­річ­но хво­рі­ють біль­ше 120 млн. чо­ло­вік у кра­їнах Пів­ден­но-Схід­ної Азії, Аф­ри­ки і Ла­тинсь­кої Аме­ри­ки. Іс­ну­ють ма­ля­рійні плаз­мо­дії, що вик­ли­ка­ють чо­ти­ри ви­ди ма­ля­рії, – три­ден­ну, чо­ти­ри­ден­ну, тро­піч­ну і ова­ма­ля­рію.

Хво­ро­би, що вик­ли­ка­ють­ся три­па­но­со­ма­ми, по­ши­ре­ні в ек­ва­то­рі­аль­ній Аф­ри­ці (сон­на хво­ро­ба) і Пів­ден­ній Аме­ри­ці (хво­ро­ба Ша­га­са), віс­це­раль­ний і шкір­ний лейшма­ні­ози (збуд­ник – лейшма­нії) – в Азії, Аф­ри­ці, Пів­ден­ній Аме­ри­ці, Се­ред­зем­но­мор'ї. Во­ни спос­те­рі­га­ють­ся та­кож у Се­ред­ній Азії, Пів­ден­но­му Ка­зах­ста­ні, За­кав­каз­зі. Киш­ко­ві найпрос­ті­ші ви­яв­ля­ють­ся прак­тич­но пов­сюд­но, хо­ча найчас­ті­ше ви­пад­ки амеб­ної ди­зен­те­рії і ба­лан­ти­ді­азу реєстру­ють­ся в тро­пі­ках і суб­тро­пі­ках. Віль­но­жи­ву­чі па­то­ген­ні аме­би (гар­тма­не­ли, акан­та­ме­би і нег­ле­рії) мо­жуть вик­ли­ка­ти амеб­ний ме­нін­го­ен­це­фа­літ.

Ве­ли­ка кіль­кість лю­дей на всіх кон­ти­нен­тах за­ра­же­ні се­чос­та­те­вим три­хо­мо­но­зом (збуд­ник – піх­во­ва три­хо­мо­на­да).

Пов­сюд­но ви­яв­ля­ють­ся лям­блі­оз (збуд­ник – лям­блія), ток­соп­лаз­моз (збуд­ник – ток­соп­лаз­ма), кок­ци­ді­ози (збуд­ник – кокци­дії).

Гель­мін­ти (плос­кі та круг­лі чер­ви), пот­рап­ля­ючи в ор­га­нізм лю­ди­ни, вик­ли­ка­ють гель­мін­то­зи – знач­но по­ши­ре­ні зах­во­рю­ван­ня лю­ди­ни. Особ­ли­во гос­трою є ця проб­ле­ма для кра­їн Азії, Аф­ри­ки і Ла­тинсь­кої Аме­ри­ки, де тро­піч­ни­ми гель­мін­то­за­ми ура­же­но біль­ше 700 млн. на­се­лен­ня.

Ві­до­мо біль­ше 150 ви­дів гель­мін­тів, що па­ра­зи­ту­ють у лю­ди­ни. На те­ри­то­рії ко­лишньо­го СРСР з 70 ви­яв­ле­них ви­дів гель­мін­тів найбільш по­ши­ре­ни­ми є 30 ви­дів, ін­ші ви­яв­ле­ні в по­оди­но­ких ви­пад­ках. Ос­тан­нім ча­сом у зв'яз­ку з ши­ро­ки­ми міг­ра­ційни­ми про­це­са­ми внас­лі­док за­ве­зен­ня тро­піч­них гель­мін­тів знач­но зрос­тає кіль­кість но­вих ви­дів гель­мін­то­зів. Зрос­тан­ня при­род­но-осе­ред­ко­вої зах­во­рю­ва­нос­ті на гель­мін­то­зи (опіс­тор­хоз, три­хі­нельо­з) на­се­лен­ня За­хід­но­го Си­бі­ру та районів пів­ден­но­го схо­ду Ро­сії пов'яза­не з но­вим еко­но­міч­ним ос­воєнням цих районів.

Роз­ви­ток яєць і ли­чин­ко­вих форм ге­огель­мін­тів, до яких на­ле­жить пе­ре­важ­на біль­шість не­ма­тод, від­бу­вається в ґрун­ті, звід­ки яйця чи ін­ва­зійні ли­чин­ки пот­рап­ля­ють в ор­га­нізм лю­ди­ни ораль­ним шля­хом, рід­ше – ак­тив­но про­ни­ка­ють че­рез шкі­ру або сли­зо­ві обо­лон­ки (не­ка­то­ри, ан­кі­лос­то­ми, строн­гі­ло­їди). Роз­ви­ток ли­чин­ко­вих форм бі­огель­мін­тів, се­ред яких є пред­став­ни­ки цес­тод, тре­ма­тод, а з не­ма­тод – три­хі­не­ли і фі­ля­рії, від­бу­вається в про­між­но­му, а іно­ді й двох про­між­них (про­між­ний і до­дат­ко­вий) ха­зя­їнах. Ли­чин­ко­ві фор­ми бі­огель­мін­тів пот­рап­ля­ють в ор­га­нізм кін­це­во­го ха­зя­їна – лю­ди­ну – при спо­жи­ван­ні нею в їжу за­ра­же­но­го м'яса ссав­ців, риб, ра­ко­по­діб­них, а та­кож ам­фі­бій і реп­ти­лій. Бі­огель­мін­ти мо­жуть пе­ре­да­ва­ти­ся лю­ди­ні за­ра­же­ни­ми ко­ма­ха­ми – про­між­ни­ми ха­зя­їна­ми гель­мін­тів (фі­ля­рі­атоз). Ін­ва­зійні ли­чин­ки гель­мін­тів, що міс­тять­ся у во­ді, мо­жуть ак­тив­но про­ни­ка­ти че­рез шкі­ру (шис­то­со­ми, збуд­ник дра­кун­кульо­зу). Кон­так­тним шля­хом пе­ре­да­ють­ся яйця гос­три­ків і кар­ли­ко­вих ціп'яків.

Лю­ди­на мо­же бу­ти кін­це­вим (де­фі­ні­тив­ним) і про­між­ним ха­зя­їном гель­мін­тів. При за­ра­жен­ні лю­ди­ни гель­мін­та­ми тва­рин у біль­шос­ті ви­пад­ків роз­вит­ку ли­чин­ки до ста­те­воз­рі­лої ста­дії не від­бу­вається. За­леж­но від ви­ду збуд­ни­ка ли­чин­ки міг­ру­ють по всьо­му ор­га­ніз­му або пе­ре­важ­но в під­шкір­ній кліт­ко­ви­ні і шкі­рі.

За­леж­но від бі­оло­гії па­ра­зи­та, від міс­ця його іс­ну­ван­ня в ли­чин­ко­вій і ста­те­воз­рі­лій ста­ді­ях гель­мін­то­зи по­ді­ля­ють на прос­віт­ні і тка­нин­ні. Іс­ну­ван­ня в тка­ни­нах ха­рак­тер­не для ли­чин­ко­вих форм па­ра­зи­тів, що міг­ру­ють кров'яним рус­лом чи лім­фа­тич­ни­ми су­ди­на­ми. Біль­шість тре­ма­то­до­зів про­хо­дять з міг­ра­цією ли­чин­ко­вих форм по тка­ни­нах (шис­то­со­ми, па­ра­го­ні­мо­зи, фас­цильо­з). При ря­ді киш­ко­вих не­ма­то­до­зів тка­нин­на фа­за іс­нує тіль­ки в по­чат­ко­вий (міг­ра­ційний) пе­рі­од хво­ро­би (ас­ка­ри­доз, не­ка­то­роз, іно­ді ан­кі­лос­то­мі­доз), при ін­ших – міг­ра­ція ли­чи­нок пе­рі­одич­но пов­то­рюється (строн­гі­ло­їдоз). Час­ти­на киш­ко­вих не­ма­тод роз­ви­вається без тка­нин­ної фа­зи (гос­трик, в біль­шос­ті ви­пад­ків ан­кі­лос­то­ми). Фі­ля­рі­ато­зи і шис­то­со­ма­тоз є пов­ніс­тю тка­нин­ни­ми гель­мін­то­за­ми, так са­мо, як і ехі­но­ко­ко­зи і цис­ти­цер­ко­зи. При гі­ме­но­ле­пі­до­зі у ви­пад­ку ауто­су­пе­рін­ва­зії од­но­час­но іс­ну­ють і прос­віт­ні (зрі­лі), і тка­нин­ні (ли­чин­ко­ві) фор­ми гель­мін­та.