III. Вивчення нового матеріалу. I. Організаційний етап

I. Організаційний етап

II. Актуалізація опорних знань і мотивація навчальної діяльності учнів

1. Чому треба зберігати біорізноманіття?

2. Які природоохоронні території є в Україні?

3. Чи відрізняються між собою природні й агроландшафти?

4. Яку частину території України, на вашу думку, доцільно використовувати як агроландшафти?

III. Вивчення нового матеріалу

Ландшафт — це природно-територіальні комплекси (ПТК) з одним геоло­гічним фундаментом і близьким генетичним типом рельєфу. Під агроландшафтами слід розуміти природно-господарські територіальні системи сільськогос­подарського призначення, які складаються з географічної оболонки, що, у свою чергу, є сукупністю природних елементів із різним ступенем антропогенного навантаження, у тому числі з різною структурою сільськогосподарських угідь.

Організація землеробства з урахуванням особливостей природних агроланд-шафтів (на ландшафтній основі) передбачає чітке уявлення про природні й ан­тропогенні ресурси території. Для відновлення родючості середньо- та сильно-еродованих ґрунтів доцільно вивести їх із ріллі з подальшим використанням під природні угіддя, у тому числі водоохоронні та рекреаційні зони, розширен­ня заповідних територій різного адміністративного підпорядкування, заліснен­ня й залуження.

Таким чином, за рахунок виведення з обробітку середньо- й сильноеродова-них ґрунтів є можливість без зниження продуктивності агроекосистем суттєво поліпшити структуру агроландшафту, посилити процеси саморегуляції й акти­візувати внутрішні резерви агроландшафту, що сприятиме досягненню еколо­гічної рівноваги.

Принципово важливим є не лише визначення оптимального співвідношен­ня угідь, але й мінімально необхідної площі індивідуального природного біоце­нозу, а також оптимальної структури їх розміщення на території агроландшаф­ту. У разі оптимального розміщення ділянок із природною рослинністю можна за їхньої загальної меншої площі досягти більшого природоохоронного ефекту, ніж за необгрунтованого розміщення таких ділянок, навіть за умови, що вони займають значно більші площі в агроландшафтах.

Проблема оптимального співвідношення природних і господарських угідь включас три важливі завдання: 1) визначення оптимального співвідношення угідь; 2) встановлення мінімально необхідної площі окремої ділянки з природ­ною рослинністю; 3) планування оптимальної екологічно безпечної територі­альної структури угідь.

З метою створення ґрунтоводоохороних агроландшафтів високого ступеня саморегуляції з мінімальними витратами енергії та ресурсів, необхідно здій­снювати контурно-смугову організацію території кожного суб'єкта землекорис­тування, у тому числі й під час паювання, в інтересах, насамперед, збереження природоохоронного каркасу ландшафту як основи сталого розвитку агросфери, поліпшення умов життя людини.

До екологічно стійких чинників в агроландшафтах належать:

• оптимізащя водного режиму, підвищення коефіцієнта використання опа­дів, зарегулювання поверхневого стоку;

• захист ґрунтів від ерозії та деградації, збереження і відтворення їхніх ко­рисних властивостей;

• створення життєвого простору для дикої флори й фауни;

• підтримання біорізноманіття, у тому числі збереженням генофонду запилювачів та ентомофагів.

До екологічно нестійких чинників належать:

• висока розораність території, особливо в умовах складного рельєфу, зокре­
ма водозборів малих річок;

• створення на схилових площах рівнинної прямолінійної організації тери­торії;

• ерозійні процеси, що перевищують регіональні допустимі норми;

• розораність схилів, що прилягають до гідрографічної мережі, природних водостоків і зарегульованих улоговин;

• забрудненість ґрунтових і поверхневих вод продуктами ерозії та залишками агрохімікатів, іншими хімічними реагентами;

• негативний баланс органічної речовини й біогенних елементів у агроекосистемах.