Основні групи інфекційних захворювань
ТЕМА 3.3:Захворювання основних систем організму людини. Інфекційні захворювання
ВИД ЗАНЯТТЯ: лекція
МЕТА ЗАНЯТТЯ:
- поглибити знання студентів про інфекційні захворювання,їх збудників,умови їх поширення,поняття епідемії та пандемії,форми імунітету;
- розглянути основні групи інфекційних хвороб:інфекційні захворювання дихальних шляхів,кишкові інфекції, кров'яні інфекції,інфекції зовнішнього покрову,деякі особливо небезпечні інфекції.
МЕТОДИ:засвоєння нових знань.
МАТЕРІАЛЬНО ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:підручник, таблиці: "Функціонування печінки","Схема кровообігу","Будова нервової системи","Вегетативна нервова система","Будова та функції нирок".
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУ:
1. Герасимів І.М.,Захист Вітчизни («Основи медичних знань»)10 кл., К.:2010, ст.221-234
2.Коденко Я.В.,Основи медичних знань10-11 кл.,К.:2007,ст.91-126
ПЛАН ЗАНЯТТЯ:
Інфекційні захворювання.
Основні групи інфекційних захворювань
1.Інфекційні хвороби
Інфекційні хвороби – це розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками, продуктами їх життєдіяльності ( токсинами ), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення. Інфекційні хвороби відрізняються від інших захворювань тим, що вони викликають певним живим збудником, передаються від хворого організму і можуть спричинити епідемії.
Інфекційні захворювання поділяються на:
Небезпечні інфекційні хвороби – інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та стійкими розладами здоров’я в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров’я;
Особливо небезпечні інфекційні хвороби – інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення.
Інфекційні хвороби відрізняються від усіх інших захворювань, тим що вони викликаються певним живим збудником, передаються від зараженого організму здоровому і здатні до масового поширення.
За впливом на організм людини всі мікроорганізми можна класифікувати таким чином:
а) безпечні – не спричиняють захворювань ні за яких обставин;
б) умовно патогенні – спричиняють захворювання тільки за певних умов;
в) патогенні – завжди спричиняють захворювання.
Патогенними мікроорганізмами, тобто таким, що спричиняють захворювання, можуть бути:
Бактерії ( монококи, диплококи, стрептококи, сарцини, стафілококи, кокобактерії, клостриїди, вібріони, спірили, хламідії, мікоплазми);
Віруси (ДНК- і РНК-геномні);
Гриби – паразити;
Найпростіші (амеби, кокцидії, споровики тощо).
До внутрішніх тваринних паразитів людини належить велика група стьожкових і круглих червів, які викликають гальмітози.
Відомо, що, потрапивши до організму здорової дорослої людини, збудники нерідко не викликають інфекційної хвороби. У такому випадку людина стає носієм збудника і може бути небезпечною для оточуючих, особливо для дітей. Цей же збудник, проникаючи в організм людини, що не має захистних речовин проти даного збудника, викликає інфекційну хворобу.
Мікроби – збудники, потрапивши до організму, можуть викликати тільки одну певну хворобу. Вони можуть виділятись із організми різними шляхами.
Джерело збудника інфекційної хвороби – це людина або тварина, заражені збудниками інфекційної хвороби.
Найчастіший і найпростіший спосіб передачі патогенних мікроорганізмів – контактний, коли людина безпосередньо спілкується з хворим. Контактні особи – це особи, які перебували в контакті з джерелом інфекції, внаслідок чого вони вважаються зараженими інфекційною хворобою.
До факторів передачі збудників інфекційних хвороб належать забруднені збудниками інфекційних хвороб об’єкти середовища життєдіяльності людини, а також заражені збудниками інфекційних хвороб живі організми, за участю яких відбувається перенесення збудників інфекційних хвороб від джерела інфекції до інших осіб.
При певних інфекційних хворобах мікроб-збудник передається через кровоносних членистоногих. Так, малярію переносять комарі, тиф – воші, тайговий енцефаліт – кліщі.
При кашлі, чханні, крику, розмові з рота хворого чи носія інфекцій разом із найдрібнішими краплями слизу, слини, мокротиння в навколишнє повітря виділяється велика кількість мікробів – збудників хвороби, з яким вони потрапляють потім в організм здорової людини.
Хворий є небезпечним для тих, хто оточує його, з першого дня і до того часу, доки в його організмі виділяються хвороботрворні мікроби. Тривалість виділення їх при різних інфекційних захворюваннях неоднакова. Так, при корі, краснусі, вітряній віспі, епідемічному паротиті грипі тощо виділення вірусу-збудника припиняється при зникненні клінічних ознак хвороби; при дифтерії, скарлатині, менігококовій інфекції, червоному тифі, дизентирії, сальмонельозі мікроби можуть виділятись навіть після повного одужання хворого.
На місці, де виявлено джерело інфекції та відповідні фактори передачі інфекції, виникає осередок інфекційної хвороби. Якщо наявна певна кількість захорювань на інфекційну хворобу, пов’язаних між собою спільним джерелом та фактором передачі інфекції, то кажуть про спалах інфекційної хвороби.
При масовому поширенні інфекційної хвороби серед населення відповідної території за короткий проміжок часу виникає епідемія, розвивається тільки за умов наявності трьох факторів: Джерела інфекції; Механізму передачі збудника;
Людей, які піддаються захворюванням.
Пандемія – це надзвичайно широке поширення захворювання на достатньо високому рівні.
Кожна територія, що характеризується епідемічною ситуацією.
Епідемічна ситуація – це показник епідемічного благополуччя території у певний час, що характеризується рівнем і динамікою захворювання людей на інфекційні хвороби, наявністю або відсутністю відповідних факторів передачі інфекції та іншими обставинами, що впливають на поширення інфекційних хвороб.
Епідемічна ситуація може бути трьох видів.
Благополучна епідемічна ситуація – інфекційні хвороби не реєструються або реєструються їх поодинокі випадки, відсутні сприятливі умови для поширення цих хвороб
Нестійка епідемічна ситуація – рівень захворювання людей на інфекційні хвороби не перевищують середні багаторічні показники, проте є сприятливі умови для поширення цих хвороб.
Неблагополучна епідемічна ситуація – рівень захворювання людей на інфекційні хвороби перевищує середні багаторічні показники, реєструються спалахи інфекційних хвороб.
Усі епідемії та спалахи інфекційних хвороб підлягають епідеміологічному обстеженню з метою встановлення причин їх виникнення, факторів передачі інфекції, визначення меж осередків інфекційних захворювань та масштабів поширення епідемії чи спалаху інфекційної хвороби, вжиття заходів щодо їх локалізації та ліквідації, а також виявлення осіб, винних у виникненні епідемії інфекційної хвороби.
Імунітет– це збереження генетичної сталості клітин, захист організму від усього, що генетично для нього чужорідне. Імунітет захищає організм від інфекційних хвороб, різних токсичних речовин, звільняє його від неживих і перерджених власних клітин. Імунні реакції є причиною відторгнення пересаджених тканин та органів.
Захист організму від сікрко організмів, чужорідних білків, сторонніх тіл, які проникають у кров і тканини, видаленням вімерлих клітинтздійснюються за допомогою лейкоцитів, яким властивий амебоїдний рух, завдяки чому вони здатні проходити крізь стінки найтонших кровоносних судин і рухаються між клітинами різних тканин організму. Лейкоцити, які здатні захаплювати і перетравлювати мікроогранізми, називаються фагоцитами. Фагоцити знищують будь-які види мікроорганізмів і чужарідних білків. Але, крім фагоцитів, у вилочковій залазі утворюються лімфоцити, які знищують певний вид мікроорганізмів. Їх назвали тимус-залежними лімфоцитами (Т-лімфоцити ), або клітинами-кілерами. Фагоцити і Т- лімфоцити забезпечують клітинний імунітет.
У плазмі крові міститься спеціальні білки, які також здатні знешкоджувати мікроорганізми та отруйні рречовини, які вони виробляють. Одним з таких білків є інтерферон, який знешкоджує дію всіх видів мікроорганізмів і токсичних речовин. Але в організмі утворюються тип білків, які діють лише проти збудника хвороб. Це антитіла, які виробляються лейкоцитами, що містяться в крові та лімфі. Антитіла захищають організм на тривалий час від повторних інфекційних захворювань. Білки крові забезпечують гуморальний імунітет.
Розрізняють природжений (спадковий) і набутий імунітет. За природженого імунітету антитіла в організмі присутні з дня народження, тобто успадковані від батьків. Набутий імунітет виробляється в процесі життя після перенесення інфекційних захворювань. Перехворівши на кашлюк, кір. вітряну віспу, людина, як правило, не хворіє на ці хвороби повторно. Природжений імунітет чи набутий після перенесеного захворювання називають природним.
Для запобігання захворюванню на інфекційні хвороби виробляють штучний імунітет. Він буває активним і пасивним. Активний штучний імунітет виникає внаслідок щеплення — введення в організм вакцини, яка разом з анатоксинами, імуноглобулінами, сироваткою, бактеріофагами, іншими лікарськими засобами, що застосовуються в медичній практиці з метою специфічної профілактики інфекційних хвороб, належить до медичних імунобіологічних препаратів. У випадках, коли хворому потрібна негайна допомога, йому вводять готові антитіла у вигляді лікувальної сироватки, яку отримують із плазми крові тварин або людини, що перехворіла на певну інфекційну хворобу.
При потраплянні в організм привитого хвороботворного мікроба антитіла знешкоджують його, і захворювання не розвивається. Для забезпечення максимального ефекту від введення препаратів щеплення необхідно враховувати різноманітні фактори: стан здоров’я, здатність організму давати відповідну реакцію на вакцини, вік, харчування, вплив зовнішнього середовища. Крім того, треба враховувати дозу вакцинального препарату, його кількість, термін і кратність введення, інтервали між різноманітними щепленнями. Тільки при правильному співвідношенні всіх цих факторів можна викликати активну реакцію організму на введену вакцину-антиген. яка сприятиме максимальному утворенню специфічних антитіл і, відповідно, захисту від хвороби.
У залежності від шляхів одержання, складових частин і виду збудника прийнято виділяти:
вакцини, які містять інактивовані бактерії (кашлюкна, черевнотифозну, холерна) або віруси (поліомієлітна, грипозна);
вакцини, виготовлені з живих ослаблених (атенуйованих) збудників (корева, паротитна, жива грипозна і поліомієлітна);
анатоксини, яка містять ослаблений (інактивований) спеціальною обробкою токсин, який виробляється мікробом-збудником (дифтерійний, правцевий);
вакцини, які містять мікроорганізми, що зв’язані зі збудниками цього захворювання і які викликають при введенні людині послаблену інфекцію, що захищає від важкої інфекції (туберкульозна, вісповакцина);
субвіріонні вакцини, які містять окремі частини збудника (грипозна).
Для одночасного вироблення імунітету до декількох інфекцій і зменшення числа щеплень застосовують так звані асоційовані вакцини, які містять кілька препаратів, наприклад, АКДС-вакцина, яка містить кашлюкний, дифтерійний і правцевий компоненти. Вакцинальні препарати можна вводити в організм підшкірно (корева, паротитна), нашкірно (туберкульозна), внутрішньом ’язово (АКДС-вакцина), через рот (поліомієлітна, грипозна), зрошенням слизової оболонки носа та дихальних шляхів (грипозна). Використовують також безголковий спосіб введення вакцин у шкіру під високим тиском (грипозної і корової) за допомогою ін’єктора. Переваги цього методу: безболісність, можливість вакцинації великого контингенту протягом невеликого проміжку часу, що особливо важливо при необхідності масового введення препаратів.
Вакцинальні препарати вводять в організм у певній послідовності. Це зв'язано з можливою відповідною реакцією організму у вигляді утворення антитіл, які забезпечують стійкість до різних патогенних збудників у певному віці, сприйнятністю до різних захворювань у певні періоди життя, епідемічним оточенням. Активний імунітет діє багато років. При введенні лікувальних сироваток антитіла в організмі не утворюються. Такий імунітет діє недовго — кілька місяців. Імунітет утворюється не до всіх хвороб. На такі хвороби, як грип, ангіна, люди можуть хворіти багато разів.
2 Основні групи інфекційних захворювань.
Локалізація збудника і механізм передачі інфекції покладені в основу класифікації інфекційних захворювань, відповідно до якої вони поділяються на чотири групи.
Кишкові інфекції.
Основним джерелом є хвора людина або бактеріоносій, що виділяє з випорожненнями величезне число збудників. При деяких кишкових інфекційних захворюваннях можливе також виділення збудника з блювотними масами (холера) або сечею (черевний тиф).
Інфекція проникає в організм через рот разом з їжею або питною водою, забрудненою в зовнішнім середовищі тим або іншим способом.
До кишкових інфекційних хвороб належать черевний тиф, паратифи А і В; дизентерія, амебіаз, ботулізм, сальмонельоз, холера, вірусний гепатит А, токсикоінфекції.
Інфекції дихальних шляхів.
Джерелом є хвора людина або бактеріоносій. Запальний процес на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів викликає кашель і чхання, що обумовлює масове виділення збудників з крапельками слизу у навколишнє повітря.
Збудник проникає в організм здорової людини при вдиханні повітря, що містить заражені частки.
До групи інфекцій дихальних шляхів належать грип, поліомієліт, аденовірусні, парагрипозні, менінгококова інфекції, більшість дитячих інфекцій — кір, коклюш, дифтерія, вітряна віспа, скарлатина, свинка, краснуха, натуральна віспа, туберкульоз.
Кров’яні інфекції.
Збудники цієї групи хвороб локалізуються в основному в крові й лімфі.
Мікроорганізми з крові хворого можуть потрапити в кров здорового лише за допомогою кровосисних переносників. Людина, що хвора інфекційною хворобою даної групи, при відсутності переносника для навколишніх практично не є небезпечною. Виключенням є чума (легенева форма), високозаразна для навколишніх, тому що механізм передачі збудника міняється на повітряно-краплинний.
До групи кров’яних інфекцій належать висипний і поворотний тифи, кліщовий риккетсіоз, кліщовий і комариний енцефаліти, малярія, лейшманіози, чума, туляремія, жовта лихоманка й інші.
Інфекції зовнішніх покривів.
Збудник зазвичай проникає через ушкоджені зовнішні покриви.
До цієї групи інфекцій належать венеричні хвороби, які передаються статевим шляхом; сказ, зараження яким відбувається при укусі хворими тваринами; правець, збудник якого проникає через рани; сибірська виразка, що передається при прямому контакті від тварин або через забруднені спорами предмети побуту; сап і ящур, при яких зараження відбувається через слизуваті оболонки, й інші.