Повноваження представника.

Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки особи, яку представляють лише тоді, коли вони відбуваються в межах наданих представнику повноважень. Якщо ж представник перевищує свої повноваження, особа яку представляють, звільнена від будь-яких зобов'язань перед третьою особою, з котрим представник вступив у правові відношення від його імені. Повноваження є міра можливого поводження представника стосовно третіх осіб. Саме в силу наданих йому повноваженнь представник укладає з третіми особами угоди і чинить інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляють. За характером походження та своїм змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фак­том, який породжує права та обов'язки особи, яку представ­ляють. За ст. 62 ЦК України[4] повноваження можуть грунтува­тися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо).

Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Проте, зустрічаються і такі випадки, коли угоди та інші юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб відбуваються іншими особами, які не мають на це необхідних повноважень. Частіше, у реальному житті має місце так називане мниме представництво, коли учасники цивільного обороту думають, що діють відповідно до правил про представництво, але в дійсності представник відповідним повноваженням не володіє. Прикладами такого мнимого представництва можуть служити випадки невірного оформлення довіреності, припинення її дії в зв'язку з закінченням терміну дії, скасуванням її особою, яку представляють, і т.п.

В усіх випадках неправомірного офомлення угод або інших юридичних дій, які були зроблені одною особою від імені і в інтересах іншого, не породжують для останнього відповідних прав і обов'язків, але вона може вважатися правомірною тільки в тому випадку коли особа, яку представляють в подальшому, схвалить цю угоду. По своїй юридичній природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у виді листа, телеграми, факсу і т.п., так і шляхом конклюдентних дій, наприклад прийняттям виконання, виробництвом розрахунків і т.п. . Важливо лише, щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з оберненою силою, тобто робить угоду дійсної з моменту її вчинення[5].

Як свідчить судова та арбітражна практика непоодиноки­ми є випадки, коли представники укладають угоди з переви­щенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повно­важень. В таких випадках неуповноваженого представника, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний характер, він може бути в притягнутий третьою особою до відповідальності за заподіяння шкоди. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'яза­них з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі коли угода укладена пред­ставником юридичної особи або керівником її відокремлено­го підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана не­дійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено уго­ду, знала або повинна була знати про відсутність у представ­ника юридичної особи або керівника її відокремленого під­розділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не зга­дується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: як­що керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково від­сутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної осо­би, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вва­жати укладеною від імені юридичної особи.

4. Підстави виникнення та види представництва

Підста­вами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно із ст. 62 ЦК України[6] повно­важення представника можуть грунтуватися на довіреності, адміністративному акті та законі. Обсяг та характер повнова­жень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.Розрізняють такі види представництва:

1) представництво, яке грунтується на договорі;

2) представництво, яке грунтується на законі;

3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті.

Договірне, або добровільне представництво виникає за во­лею особи, яку представляють і яка визначає особу представ­ника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повно­важення представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір до­ручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії[7].

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним пред­ставником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними до­говорів у сфері підприємницької діяльності.

Головна особливість комерційного представництва поля­гає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного пред­ставника може бути підтверджене письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.

Представництво, яке виникає на підставі закону та адмі­ністративного акта є обов'язковим, оскільки воно встановлю­ється незалежно від волі особи, яку представляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають закон­ним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни[8], а за осіб які були визнані недієздатними їх родичі, опікуни[9]. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження пред­ставника безпосередньо визначаються законом.

Представництво, при якому повноваження представника виникають із адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юридичної особи, являє со­бою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок ви­дання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану із здійсненням представ­ницьких функцій, зокрема з укладенням угод.