Виробничий і технологічний цикли. Методи організації виробництва. Важливим нормативом організації виробничого процесу в часі є виробничий цикл — інтервал часу від початку до завершення процесу виготовлення продукції.

Важливим нормативом організації виробничого процесу в часі є виробничий цикл — інтервал часу від початку до завершення процесу виготовлення продукції.

Обчислюють цей інтервал для одного або певної кількості виробів, які виготовляються одночасно. Основною складовою виробничого процесу є технологічний процес — сукупність дій зі зміни стану предмета праці. Окремі технологічні операції є складовими технологічного циклу.

Розрізняють три основних способи поєднання операцій технологічного циклу: послідовне, паралельне і послідовно-паралельне.

Послідовне поєднання операцій полягає в тому, що наступна технологічна операція починається тільки після завершення обробки всіх предметів партії на попередній операції Послідовне поєднання дуже просте й полегшує оперативне планування, але йому властивий тривалий цикл, бо кожний предмет перебуває поза обробкою в очікуванні обробки всієї партії. Такий спосіб поєднання технологічних операцій застосовується в одиничному і серійному виробництвах.

Для паралельного поєднання технологічних операцій характерно, що предмети після завершення однієї операції одразу передаються на наступну. У такий спосіб предмети однієї партії виготовляються паралельно на всіх технологічних операціях. При паралельному поєднанні технологічних операцій технологічний цикл дорівнює тривалості обробки партії предметів на найдовшій за часом операції і транспортній партії на решті операцій. У цьому разі технологічний цикл істотно скорочується порівняно з послідовним поєднанням операцій. Таке поєднання технологічних операцій застосовується у масовому і великосерійному виробництві.

Послідовно-паралельне поєднання технологічних операцій є комбінацією двох попередніх. При такому поєднанні технологічний цикл триваліший за цикл при паралельному поєднанні й менший від циклу при послідовному поєднанні технологічних операцій. Цей метод поєднання операцій застосовується при обробці предметів великими партіями, що відповідає умовам великосерійного виробництва.

Організація виробничого процесу вивчає також розташування робочих місць і їх груп на території підприємства, що забезпечує пересування предметів праці технологічними операціями найкоротшим маршрутом.

Розрізняють непотоковий і потоковий виробничі процеси.

Непотокове виробництво має такі ознаки: на робочих місцях оброблюються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування, робочі місця розташовуються однотипними групами без певного зв’язку з послідовністю виконання операцій, предмети праці переміщуються при обробці складними маршрутами, внаслідок чого виникають тривалі перерви між технологічними операціями. Застосовується цей метод переважно в одиничному і дрібносерійному виробництві.

Потокове виробництво є високоефективним методом організації виробничого процесу. Уявімо собі потокову лінію або конвеєр, робота на якому характеризується високим ступенем раціональності й має такі ознаки:

• за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предметів одного найменування або обмеженої кількості подібних предметів;

• робочі місця розташовуються послідовно за перебігом технологічного процесу;

• предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує виконання принципів паралельності й безперервності процесу.

Потоковий метод організації виробництва застосовується у масовому та великосерійному виробництвах. Потокове виробництво має багато переваг: високий рівень продуктивності праці, механізації, спеціалізації й чітку організацію. Як наслідок скорочується тривалість виробничого циклу і незавершеного виробництва, збільшується коефіцієнт використання виробничих потужностей і зменшуються витрати на виробництво.

Потоковий метод організації виробництва має й недоліки. Для працівників — це примітивізація та монотонність їх праці, що суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, одноманітність роботи на потокових лініях не дає можливості працівникам реалізувати індивідуальні можливості. Для підприємства вузька спеціалізація робочих місць може спричинитися до ускладнень при переході на випуск іншої продукції.

Потокове виробництво як високоефективне широко застосовується у різних галузях промисловості; воно використовує новітні наукові досягнення і має певні тенденції для розвитку.

Основними з них є такі:

• автоматизація потокового виробництва;

• підвищення гнучкості технологічних систем і схем, застосування верстатів з ЧПУ;

• упровадження багатофункціональних роботів-маніпуляторів;

• створення гнучких автоматизованих систем.

До форм суспільної організації виробництва належать концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, конверсія і диверсифікація виробництва.

Концентрація — це процес зосередження виробництва, робочої сили, засобів праці на великих підприємствах, тобто процес усуспільнення виробництва через збільшення обсягів випуску продукції. Йому притаманна докорінна зміна техніки на базі НТП, зосередження її на вели-

ких підприємствах. На розвиток концентрації виробництва впливають такі чинники, як зростання потреби в окремих видах продукції, технічний прогрес у промисловості.

Концентрації виробництва на підприємстві можна досягти так:

• збільшенням кількості машин, устаткування, технологічних ліній попереднього технічного рівня;

• застосуванням машин і устаткування зі збільшеною одиничною потужністю;

• одночасним збільшенням машин (устаткування) як попереднього технічного рівня, так і сучасного.

У господарській практиці виокремлюють три основні форми концентрації:

• агрегатну — збільшення одиничної потужності технологічних установок, агрегатів, устаткування;

• технологічну — укрупнення виробничих цехів, відділів, окремих виробництв підприємства;

• заводську — збільшення розміру самостійних підприємств (заводів, фабрик, комбінатів), що здійснюється на основі агрегатної та технологічної концентрації виробництва.

До переваг концентрації як суспільної форми організації виробництва належать такі:

• ці підприємства є основними провідниками НТП, адже мають можливості здійснювати весь цикл “наука — виробництво”, тобто фінансувати та виконувати великомасштабні науково-дослід-

ні, пошукові, прикладні роботи зі створення і поширення нової техніки;

• на цих підприємствах легше впроваджувати найсучасніше потужне устаткування;

• на цих підприємствах створюються кращі можливості для застосування найдосконаліших форм організації праці на виробництві;

• економніше використовуються матеріали і паливо;

• зі збільшенням обсягу виробництва знижуються постійні витрати на нього, що призводить до зниження собівартості виробництва продукції;

• досягається значний ефект від застосування ЕОМ.

До недоліків концентрації як суспільної форми організації виробництва належать:

• збільшення транспортних витрат на перевезення сировини, матеріалів та комплектуючих виробів до підприємства і відправлення готової продукції споживачам через збільшення радіуса переве-

зення;

• збільшення потреби в інвестиціях на спорудження великих концентрованих виробництв і подовження терміну їх будівництва;

• ускладнення процесу управління зі збільшенням масштабу підприємства;

• підвищення навантаження на природне середовище;

• порушення принципу рівномірного розміщення промислового виробництва та комплексного розвитку окремих регіонів країни.

Поряд з процесом концентрації відбувається і зворотний процес — деконцентрація виробництва. Це спричинюється до появи широкої мережі малих і середніх підприємств. Серед них виживають і

ефективно працюють економічно ефективніші, тобто технічно й технологічно передовіші, спеціалізованіші, мобільніші щодо зміни кон’юнктури ринку.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва означає одночасний розвиток різних, невзаємопов’язаних видів виробництв, розширення номенклатури та асортименту вироблюваної продукції в межах одного підприємства. Диверсифікація відображує процес розширення його підприємницької діяльності. Підприємство використовує власні нагромадження не тільки для підтримки і розвитку свого основного бізнесу, а й для освоєння нових видів продук-

ції, створення нових виробництв. У результаті диверсифікації виробництва перетворюються на складні багатоцільові комплекси, що випускають продукцію або надають послуги різного призначення і характеру. Диверсифікованим вважається підприємство, на якому понад 30 % загального обсягу продажу — це товари й послуги, не пов’язані з його основною діяльністю.

Спеціалізація як суспільна форма організації виробництва — це процес зосередження випуску певних видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання

окремих технологічних операцій на підприємствах, в об’єднаннях або галузях.

У промисловості розрізняють такі форми спеціалізації:

• подетальну (виробництво деталей, агрегатів, вузлів тощо);

• предметну (випуск певного виду готової продукції);

• теxнологічну (виконання окремих стадій технологічного процесу).

Основні переваги спеціалізації:

• це хороша основа для механізації та автоматизації виробництва;

• на спеціалізованих підприємствах, як правило, вища якість продукції, ніж на звичайних;

• більше можливостей для застосування продуктивної техніки і технології та ефективного їх використання;

• досягається зменшення витрат на виробництво продукції за рахунок вищого рівня механізації та автоматизації праці, застосування кваліфікованішої робочої сили;

• зумовлюється необхідність об’єктивного розвитку стандартизації та сертифікації виробництва.

Поряд з перевагами спеціалізація як суспільна форма організації виробництва має й певні недоліки. Один з них — монотонність праці.

Уникнути цього можна завдяки автоматизації виробництва, упровадженню промислових роботів. Надлишки спеціалізованої продукції створюють проблему їх реалізації. Як бачимо, переваг більше,

а тому цю форму організації праці використовують з метою підвищення продуктивності праці.

Кооперування як суспільна форма організації виробництва — це тривалі виробничі взаємозв’язки підприємств, що спільно виготовляють кінцевий продукт. Основна умова кооперування — широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

За формами спеціалізації у промисловості розрізняють три форми кооперування:

подетальну (кілька спеціалізованих підприємств постачають головному заводу вузли та деталі для подальшого збирання та випуску готової продукції);

предметну (спеціалізовані підприємства постачають певні вироби головним заводам, що збирають та випускають готову продукцію);

технологічну (спеціалізовані підприємства постачають головним заводам напівфабрикати власного виготовлення).

Комбінування як суспільна форма організації виробництва — це поєднання в одному підприємстві різногалузевих виробництв, взаємопов’язаних технічно, економічно і організаційно. До характерних ознак комбінованого підприємства (комбінату) належать:

• об’єднання різнорідних виробництв;

• пропорційність різнорідних виробництв;

• техніко-економічна та організаційна єдність виробництва;

• єдине енергетичне господарство, спільні допоміжні та обслуговуючі виробництва.

Розрізняють три основні форми комбінування:

• на основі поєднання послідовних стадій переробки вихідної сировини (поєднуються різні, але споріднені стадії переробки сировини) — характерне для хімічної і текстильної промисловості, а також чорної металургії;

• на основі використання відходів виробництва — поширене у деревообробній, харчовій та хімічній галузях промисловості;

• на основі комплексної переробки сировини (наявність кількох напрямів переробки вихідної сировини) — поширене в галузях переробки органічної сировини: нафти, газу, торфу, вугілля.

Сучасні комбінати можуть поєднувати дві або навіть три форми комбінування.

З позицій економіки комбінування є однією з найпрогресивніших форм концентрації і організації виробництва, оскільки сприяє якнайповнішому використанню всіх ресурсів підприємства, а саме:

• розширенню сировинної бази промисловості;

• зменшенню матеріаломісткості продукції за рахунок комплексного використання сировини, відходів виробництва і безперервності технологічного процесу;

• зниженню транспортних видатків;

• ефективнішому використанню основних виробничих фондів і потужностей підприємства;

• скороченню тривалості виробничого циклу;

• зменшенню інвестицій на розвиток добувних галузей промисловості;

• зменшенню виробничих відходів і тим самим позитивному впливу на навколишнє природне середовище.

Конверсія як суспільна форма організації виробництва характеризує істотне перепрофілювання частини або виробничого потенціалу підприємства загалом на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

Процеси конверсії здійснюються за загальнонаціональними програмами, які розроблює і затверджує найвище керівництво країни. У конверсійних програмах України існують такі загальні пріоритети:

• розробка устаткування для виробництва продуктів харчування;

• створення медичної та іншої техніки для охорони здоров’я;

• виготовлення товарів масового споживання.