Визнання права та суміжні способи захисту цивільного права, що не вносять змін до існуючих правовідносин

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Крім того, наслідком визнання права може бути визнання наявності або відсутності обов’язків у особи або їх припинення, визнання особи такою, що втратила право, визнання наявності правовідносин тощо, про що також можуть заявлятися позовні вимоги.

Наприклад, у речово-правових відносинах не застосовуються способи захисту прав, установлені для зобов’язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача. У разі якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою, власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності відповідно до ст. 392 ЦК (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12).

Разом з тим за змістом ст. 17 Земельного кодексу України (далі – ЗК) земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, а тому участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, передбачених законом.

У зв’язку із цим будівництво будинку на земельній ділянці, яка забудовнику не відводилась, не дає підстав для визнання за ним права власності на вже збудований будинок (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2012 року у справі № 6-42цс12).

До сфери дії п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК належать також суміжні способи захисту прав, що не вносять змін до існуючих правовідносин. Зокрема, у справах за позовом власника, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, про заборону вчинення нею дій, що можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ч. 2 ст. 386 ЦК), про захист особистих немайнових прав, за заявами про визнання фізичної особи недієздатною, безвісно відсутньою, оголошення померлою, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Дослідження практики застосування судами законодавства про визнання права свідчить про випадки допущення судами помилок під час розгляду справ цієї категорії.

Істотна кількість помилок спостерігається під час розгляду справ про самочинне будівництво. Так, у практиці судів областей, міст Києва та Севастополя і Автономної Республіки Крим мали місце випадки визнання із застосуванням положень п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК права власності на самочинне будівництво або на новостворені житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно за відсутності для набуття такого права підстав, передбачених ст.ст. 331, 376 ЦК та нормами інших законів.

Інколи в судів виникали складнощі при визначенні належного позивача. Так, Верховним Судом України було визнано помилковим висновок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим про те, що позов про знесення самочинного будівництва може бути пред’явлений лише титульним власником земельної ділянки й таке право не належить особі, права якої порушені самочинним будівництвом (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 року у справі № 6-4639св10).

Виникають проблеми й під час розгляду справ за позовами про визнання спадщини на нерухоме майно.

При застосуванні визнання права як способу захисту цивільних справ та інтересів у справах про право на спадщину необхідно також ураховувати, що спадкоємець, який на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, а також не є малолітньою, неповнолітньою, недієздатною особою та особою, цивільна дієздатність якої обмежена, може прийняти спадщину лише шляхом подання заяви нотаріусу про це в установлений строк (ст.ст. 1268-1270 ЦК) або в додатковий строк, встановлений судом за позовом спадкоємця (ст. 1272 ЦК).

У разі пред’явлення позову про визнання права на спадщину без додержання цих вимог закону суд згідно зі ст. 121 ЦПК залишає заяву без руху. Якщо нотаріус відмовляє в оформленні спадщини та видачі свідоцтва про право на спадщину в позивача - спадкоємця виникне право на звернення до суду в порядку позовного провадження.

Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами ст. 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» у п. 6 роз’яснено, що права спадкоємців щодо самочинного збудованого майна визначаються судом відповідно до положень ст. 1218 ЦК та з урахуванням роз’яснень, наданих у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування». У цьому пункті роз’яснено, що якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (ч. 1 ст. 376 ЦК) до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва. Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування витрат на будівництво (ч. 6 ст. 376 ЦК).

Положення ст. 376 ЦК щодо випадків визнання судом права власності на самочинно збудовані об’єкти нерухомості не стосуються випадків реконструкції квартири власником, рішення щодо яких іноді приймались судами.

З використанням способу захисту права, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК, допускалось визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю без додержання встановлених для цього умов і порядку.

Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області задоволено позов Щ. до міської ради про визнання права власності на садибу за набувальною давністю з посиланням на те, що позивач з 1997 р. безперервно володів садибою. Згідно зі ст. 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майно і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майно протягом 10 років, набуває право власності на це майно за набувальною давністю за рішенням суду. Відповідно до п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК правила ст. 344 ЦК поширюються також на випадки, коли володіння майно почалося за три роки до набрання цим Кодексом чинності (1 січня 2004 року), тобто до 1 січня 2001 р.

Як зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом (ст. 119 ЗК), а не цією ст..

Відповідно до ст. 381 ЦК садибою є земельна ділянка з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Отже, питання про набуття права власності на садибу за набувальною давністю може вирішуватись не за вказаними нормами ЦК, а відповідно до положень ст. 119 ЗК, згідно з якою встановлено строк набувальної давності щодо земельних ділянок у 15 років, що обчислюється з дня набрання чинності цим кодексом, тобто відповідно до п. 1 Прикінцевих положень з 1 січня 2002 року.

Іншим рішенням Рогатинського районного суду Івано-Франківської області за позовом Т. зобов’язано виконком міської ради передати позивачці в безстрокове користування земельну ділянку площею 0,035 га з підстав, що позивачка та її чоловік з 1988 р. добросовісно, відкрито та безперервно користуються цією ділянкою, тому мають право на отримання її за набувальною давністю. Таке рішення суперечить п. 1 Прикінцевих положень ЗК.

Як передбачено ст. 119 ЗК громадяни, які добросовісно, відкрито та безперервно користуються земельною ділянкою, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, установленому ЗК. Згідно зі ст. 122 ЗК повноваження щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування належать зазначеним у ній органам.

Усупереч положенням ст.ст. 118, 122 ЗК окремими судами визнавалось право власності на земельні ділянки і в інших випадках, в тому числі при переході права власності на житловий будинок.

До особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК і ч. 1 ст. 120 ЗК переходить, якщо вона була у власності відчужувача, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника.

Слід звернути увагу на ч. 2 ст. 118 і ч. 2 ст. 123 ЗК, якими визначено відповідно, що у разі відмови органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішуються в судовому порядку, а відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або залишення клопотання без розгляду може бути оскаржена до суду.

Виходячи з положень ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, суд у таких випадках міг би вирішувати питання про надання земельної ділянки у власність чи у користування.

Досить часто особи - позивачі звертаються до суду з вимогою про визнання права власності на нерухоме майно указуючи відповідачами БТІ, нотаріусів та інших осіб, які не є належними відповідачами, оскільки не мають відповідної компетенції.

Виходячи з положень ст. 186 ЗК, ст. 30 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій», ст. 39 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» відповідачами у таких справах могли бути органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, до повноважень яких відповідно належить відведення земельних ділянок, розгляд і затвердження землеустрою, та інспекція державного архітектурно-будівельного контролю до повноважень якої належить вирішення питання про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів.

Застосовуючи передбачений п. 1 ст. 2 ст. 16 ЦК спосіб захисту цивільного права чи інтересу у справах за позовом про зняття арешту з майна деякі суди не враховують положень ст. 60 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» і роз’яснень п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 4 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» (зі змінами), що ці вимоги мають ґрунтуватися на праві власності або володіння, і тому задовольняють їх без визнання права власності на спірне майно або за позовами не власників або володільців (кредиторів, що не є заставодержателями, в інших зобов’язаннях).

У таких випадках повинні застосовуватись інші відповідні способи судового захисту (наприклад, оскарження постанови державного виконавця про арешт майна згідно зі ст. 383 ЦПК, припинення дії, яка порушує право, на підставі п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК).

Неоднаково судами вирішувалось питання щодо застосування передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки й способу захисту при цьому (п. 1 чи п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК).

У постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року № 6-18цс11 зазначено, що за змістом ст.ст. 559, 598 ЦК припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право й кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати. Уживаний законодавцем термін «порука» використовується в розумінні зобов’язального правовідношення поруки, з припиненням якого втрачає чинність договір поруки. Зі змісту вказаної норми вбачається, що до припинення поруки призвели або можуть призвести збільшення обсягу відповідальності поручителя без його згоди на це. Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає у разі підвищення розміру процентів, відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами, установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.

Відповідно до положення ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому випадку звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Таким чином, виходячи із загальних засад цивільного законодавства й судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав та обов’язків сторін (ст.ст. 3, 12-15, 20 ЦК; 3-5, 11, 15, 31 ЦПК) слід дійти висновку про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК, на припинення зобов’язання за договором поруки, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК. У зв’язку із цим відмову в задоволенні позову про визнання договору поруки припиненим із тих підстав, що обраний поручителем спосіб захисту не передбачений законом, не можна визнати обґрунтованою.

Така правова позиція послідовно втілювалася в постановах Верховного Суду України, який наголошував, зокрема, на тому, що відповідно до ст. 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права. За змістом ч. 1 ст. 559, ч. 1 ст. 598 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

З огляду на положення ч. 1 ст. 559 ЦК припинення поруки зумовлюють такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, зокрема у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення, розширення змісту основного зобов’язання стосовно дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

Право поручителя підлягає судовому захисту за позовом поручителя шляхом визнання поруки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору поруки відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 16 ЦК, оскільки це суперечило б положенням ч. 1 ст. 559 цього Кодексу (постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2012 р. у справі № 6-134цс12).

В іншій справі за позовом про припинення договору поруки та його розірвання Верховний Суд України вказав на таке.

З конструкції ст. 554 ЦК випливає, що хоча поручитель і пов'язаний із боржником певними зобов'язальними відносинами, він є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором. Це підтверджується його правом висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (ч. 2 ст. 555 цього Кодексу).

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком.

Таким чином, збільшення процентної ставки за кредитним договором, яке в порушення умов договору поруки відбулося без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, є підставою для припинення поруки відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК (постанова Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі № 6-67цс11; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 лютого 2013 року у справі № 6-172цс12; від 25 вересня 2013 року у справі № 6-97цс13).

Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Верховний Суд України вказав на те, що наявність рішення третейського суду про стягнення заборгованості за кредитним договором не позбавляє поручителя можливості звернутися до суду за захистом свого права з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2013 року у справі № 6-107цс13).

У судів виникали ускладнення при вирішенні спорів про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Усуваючи розбіжності в застосуванні норм матеріального права, Верховний Суд України сформував такий правовий висновок:

Згідно зі ст. 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року у справі № 6-124цс13).

Наши рекомендации