Основні сучасні соціологічні теорії 6 страница

2. Види соціальних інститутів.

3. Принципи функціонування соціальних інститутів.

При розгляді першого питання «Поняття, ознаки й функції соціальних інститутів» необхідно розкрити сутність соціальних інститутів як найважливішого об'єкта аналізу соціології, як базисного механізму регулювання суспільства.

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які здійснювалися б за певними правилами, були б обов'язковими для соціальних спільностей, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті служать такі елементи суспільства, як соціальні інститути, які дають можливість створити міцну й стійку систему відносин між людьми в складному соціальному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури.

Вивчення цього феномена почалося з моменту становлення соціології як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму й виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Як специфічні частини суспільства він виділяв наступні соціальні інститути: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні й промислові, розглядаючи їх як продукти еволюції. Е. Дюркгейм розглядав природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, пояснював їх як «фабрики соціального», «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв'язків між людьми. Одним з перших дав розгорнуте визначення соціальних інститутів Торстейн Веблєн у праці «Теорія бездіяльного класу» (1899 р.). Т. Веблен і його послідовник Гамільтон визначили соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв, втілення певних звичок поведінки, спосіб життя й образ думок, переданих від покоління до покоління.

Соціальний інститут (лат. institutum – установлення) – це історично сформовані й закріплені, відносно стійкі, самовідновлювані моделі поведінки людей і форми організації їх спільної діяльності в певній сфері життєдіяльності суспільства, покликані задовольняти ті або інші потреби особистості, соціальних груп, суспільства в цілому.

Поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування громадського життя. Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, являють собою за формою- організаційний механізм (сукупність організацій, фахівців, матеріальних і інформаційних засобів), а зазмістом - функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Безпека людини, її освіта, здоров'я, господарська діяльність, відпочинок і т.д. – всі ці явища, що становлять буденний, щоденний зміст нашої життєдіяльності, набули інституціалізованого характеру і гарантовані від випадковості, спорадичності.

Інституціалізація – процес виникнення й становлення соціальних інститутів, який полягає в закріпленні соціальної практики або області суспільних відносин у вигляді закону або соціальної норми, прийнятого порядку. Іншими словами інституціоналізація - це встановлення певної процедури соціальних дій і взаємодій, яка забезпечує самовідновлюваний, чітко налагоджений характер процесу задоволення найважливіших потреб людей.

Інституціалізація - процес, у ході якого певна соціальна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна. Для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни в соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціональних форм.

Для здійснення процесу інституціалізації необхідні такі умови:

1. Об'єктивна необхідність, усвідомлена в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Якщо така потреба стає незначною або зникає взагалі, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, гальмуючим громадське життя. Зародження й загибель соціального інституту добре проглядається на прикладі інституту дворянських дуелей честі або інституту кровної помсти.

2. Наявність особливої, властивої конкретному інституту системи цінностей, соціальних норм і правил.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати.

У процесі інституціалізації формуються основні структурні ознаки соціальних інститутів у сучасному суспільстві:

- Чіткий розподіл функцій, прав і обов'язків учасників інституціалізованої взаємодії, внаслідок чого поведінка особистості в рамках соціального інституту має високий ступінь передбачуваності.

- Поділ праці й професіоналізація виконання функцій, обумовлені виконанням певного кола обов'язків. Тим самим забезпечується висока ефективність інститутів у справі задоволення потреб людей.

- Особливий тип регламентації їхнього функціонування певними вимогами (правилами взаємини, законами, постановами, наказами, кодексами усними й письмовими й т.д.).

- Раціонально обґрунтований, обов'язковий характер механізмів регуляції, що пов'язаний з наявністю: а) чітко фіксованих, однозначно тлумачених зразків поведінки - норм, які доповнюються звичаями, традиціями; б) соціального контролю, санкцій (покарання або заохочення), що стимулюють бажану поведінку й перешкоджають небажаній поведінці.

- Утилітарні культурні риси: установи, у рамках яких організується діяльність того або іншого інституту, здійснюється управління, контроль за його діяльністю.

- Наявність необхідних матеріальних і духовних засобів і ресурсів.

- Здатність до самовідновлення більшості соціальних інститутів.

- Символічні культурні ознаки (прапор, гімн, герб, фабрична або торговельна марка й т.д.).

Кожний соціальний інститут виконує специфічну функцію. Основними й найбільш значимими серед них є:

Функція регулювання й соціального контролю полягає в регулюванні за допомогою норм і правил поведінки, санкціонуванні дій індивідів у рамках соціальних відносин (забезпечується виконання очікуваних дій і усунення небажаної поведінки).

Функція закріплення й відтворення суспільних відносин, що тісно пов'язана з функцією транслювання. Завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми й культури від покоління до покоління.

Інтегративна функція – полягає в об'єднанні прагнень, дій, відносин індивідів, соціалізації нових поколінь, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства.

Комунікативна функція – спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок організації їхньої спільної життєдіяльності.

Крім зазначених вище соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, політичні, управлінські й інші функції.

Про функції того або іншого соціального інституту, як відзначали Е. Дюркгейм і Р. Мертон, судять по тому, які наслідки, реальну користь мають для суспільства взаємодії людей у рамках соціальних інститутів. Наслідки можуть бути навмисні, очікувані й несподівані, до яких ніхто не прагнув, не ставив їх за мету. Відповідно й функції бувають явними й латентними.

Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті людьми, які мають відношення до певного інституту, підконтрольні суспільству. Ці функції очевидні, очікувані й необхідні. Вони безпосередньо пов'язані із задоволенням тих або інших потреб людей і приносять суспільству користь.

Латентні (приховані) функції офіційно не заявлені, але вони здійснюються. Існують наслідки, які ніхто не міг припустити, до яких ніхто не прагнув і не ставив їх своєю метою.

Функція може бути явною для одних і латентною для інших. Латентні функції відрізняються від дисфункцій тим, що не наносять шкоди суспільству. Найчастіше латентні функції сприяють задоволенню особистих потреб.

Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана «соціальна селекція», що проявляється в досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану кваліфікацію) певного соціального статусу, у придбанні дружніх зв'язків. Явна функція проявляється в соціалізації особистості, засвоєнні базових цінностей суспільства, придбанні грамотності й знань, документа, який підтверджує рівень знань і професійної підготовки.

Наслідки діяльності соціального інституту можуть привести до дезорганізації й руйнування даної системи, зміни її структури (дисфункцій).

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

- невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціональної діяльності);

- розмитість, невизначеність функцій, виродження їх у символічні, не направлені на досягнення раціональних цілей;

- зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

- персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їхніх особистісних рис. Дісфункціональний інститут починає зазнавати різних труднощів: нестачу матеріальних, фінансових засобів, відсутність добре підготовлених високопрофесійних кадрів, наростання організаційного безладу, ідеологічні й політичні розбіжності.

У сучасному українському суспільстві, що переживає трансформацію, простежуються типові риси інституціональної кризи (дисфункції в діяльності основних соціальних інститутів). Стан інституціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства. Ступінь розвиненості суспільства визначається ступенем розвиненості соціальних інститутів.

Приступаючи до розгляду другого питання «Види соціальних інститутів» необхідно врахувати, що інститути класифікують за різними критеріями. Найпоширенішою є класифікація за цілями (змістом завдань) і сферами діяльності. У такому випадку виділяють економічні, політичні, культурні й виховні, соціальні комплекси інститутів:

-економічні інститути – найбільш стійкі соціальні зв'язки в сфері господарської діяльності, які підлягають суворій регламентації, - це всі макроінститути, які забезпечують виробництво й розподіл соціального багатства й послуг, регулюють грошовий обіг, займаються організацією й поділом праці (промисловість, сільське господарство, фінанси, торгівля). Макроінститути задовольняють потреби у виробництві засобів існування;

- політичні інститути(держава, інститути державної й політичної влади, політичні партії, суд, прокуратура) – їх діяльність пов'язана із установленням, виконанням і підтримкою певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей. Вони задовольняють потребу в безпеці життя й забезпеченні соціального порядку;

- інститути культури й соціалізації (наука, освіта, релігія, мистецтво, різні творчі установи) – це найбільш стійкі, чітко регламентовані форми взаємодії з метою створення, зміцнення й поширення культури (системи цінностей), наукових знань, соціалізації молодого покоління;

-інститут сім’ї і шлюбу – сприяють відтворенню людського роду;

- соціально-організуючі добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

Усередині головних інститутів є неголовні або не основні інститути. Наприклад, усередині інституту сім’ї й шлюбу виділяються не основні інститути: батьківства й материнства, родової помсти (як приклад неформального соціального інституту),им'янаречення, успадкування соціального статусу батьків.

За характером цільових функцій соціальні інститути діляться на:

- нормативно-орієнтуючі, які здійснюють морально-етичну орієнтацію поведінки індивідів, затверджують у суспільстві загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поведінки;

- нормативно-регулюючі, здійснюють регулювання поведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Гарантом їх виконання є держава, її представницькі органи;

- церемоніально-символічні і ситуативно-конвенційні,визначають правила взаємного поводження, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної субординації (звертання, вітання, твердження/не твердження).

Залежно від кількості виконуваних функцій виділяють: монофункціональні (підприємство) і поліфункціональні (сім’я).

За критеріями способу регулювання поведінки людей виділяють формальні й неформальні соціальні інститути.

Формальні соціальні інститути.Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на основі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа. Їхнє функціонування контролює держава, яка охороняє силою своєї влади прийнятий порядок. Формальні соціальні інститути визначають міцність суспільства. Вони регулюються не тільки писаними правилами - найчастіше мова йде про переплетення писаних і неписаних норм. Наприклад, економічні соціальні інститути функціонують на основі не тільки закону, інструкції, наказу, але й такої неписаної норми, як вірність даному слову, що найчастіше виявляється сильнішою десятків законів або постанов.

Неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодії в рамках цих інститутів не закріплені формально. Є результатом соціальної творчості на основі волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах установлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні й соціальні фонди, об'єднання за інтересами. Прикладом неформальних соціальних інститутів може бути дружба, сусідство, інститут кревної помсти (частково збережений у деяких народів сходу), черга, інститут азартних ігор.

Регламентація в дружбі досить повна, чітка й часом навіть жорстка. Образа, сварка, припинення дружніх зв'язків - своєрідні форми соціального контролю й санкцій у цьому соціальному інституті. Але ця регламентація не оформлена у вигляді законів, адміністративних положень. У дружби є ресурси (довіра, симпатія, тривалість знайомства), але немає установ. Вона має чітке обмеження (від любові, взаємин з колегами по службі, братніх відносин), але не має чіткого професійного закріплення статусу, прав і обов'язків партнерів.

Всі соціальні інститути в різному ступені об'єднані в систему, що забезпечує їм гарантії рівномірного, безконфліктного процесу функціонування й відтворення громадського життя. У цьому зацікавлені всі члени співтовариства. Однак треба пам'ятати, що в будь-якому суспільстві існує певна доля аномічної поведінки населення, тобто такої, що не підкоряється нормативному порядку. Ця обставина може послужити основою дестабілізації системи соціальних інститутів.

Серед учених іде суперечка про те, які соціальні інститути чинять найбільш істотний вплив на характер суспільних відносин. Значна частина вчених вважає, що найбільш істотний вплив на характер змін у суспільстві здійснюють інститути економіки й політики. Перші створюють матеріальний базис розвитку суспільних відносин, тому що злиденне суспільство не в змозі розвивати науку й освіту, а отже, підвищувати духовний і інтелектуальний потенціал суспільних відносин. Другі створюють закони й реалізують владні функції, що дозволяє виділяти пріоритети й фінансувати розвиток певних сфер суспільства. Однак, до не менш значимих соціальних змін може привести розвиток інститутів освіти й культури, які будуть стимулювати економічний прогрес суспільства й розвиток його політичної системи.

У рамках третього питання «Принципи функціонування соціальних інститутів» необхідно засвоїти, що основними принципами функціонування системи соціальних інститутів є принцип взаємозв'язку й сумісності інститутів і принцип їхньої автономності й специфічності.

Існують очевидні й приховані прояви взаємозв'язку інститутів, цілісності їхньої системи. Але даний взаємозв'язок передбачає рішення складного завдання – сумісності норм, регуляторів, правил гри в різних соціальних інститутах. Адже одна й та сама особистість у один і той же час залучена у різні інститути.Засвоєні нею норми, принципи поведінки на роботі повинні бути сумісні з нормами поведінки в родині, з тими ідеалами, які вона прагне реалізувати в політиці. Сумісність головних, висхідних ідей, принципів, уявлень, якими керуються люди в різних сферах життя суспільства, зручна не тільки для самого індивіда, оскільки охороняє його від внутрішніх конфліктів, протиріч, роздвоєння, але й для його партнерів по взаємодії, оскільки поведінка особистості стає цілісною, передбачуваною, надійною. І сумісність дуже важлива для суспільства, тому що в результаті неузгодженості, несумісності висхідних норм регуляції основних соціальних інститутів, вони починають блокувати розвиток один одного.

Початкові принципи, ціннісні пріоритети, які єдині для всього суспільства, є регулятивним, ідейним стрижнем діяльності всіх соціальних інститутів даного суспільства, що й забезпечує цілісність, високу інтегрованість суспільства. Ці висхідні принципи можуть мати вигляд релігійних норм («Десять заповідей»), а в сучасному суспільстві можуть бути зафіксовані в конституції, що потім конкретизується в законах, які регулюють діяльність окремих соціальних інститутів.

Релігія, уряд, освіта, виробництво й споживання - всі ці інститути перебувають у множинній взаємодії. Потреба привести в гармонію систему ролей, запропонованих індивідам, часто може бути задоволена шляхом домовленості між окремими інститутами. Крім того, з огляду на важливість деяких соціальних інститутів у суспільному житті, інші інститути намагаються захопити контроль над їхньою діяльністю. Наприклад, досить значна роль освіти в суспільстві породжує спроби з боку політичних, виробничих, церковних організацій боротися за пріоритетний вплив на цей інститут. Те ж можна сказати про вплив інших інститутів на інститут сім’ї. Взаємозв'язок інститутів проявляється також і в тому, що зміни в одному інституті, як правило, приводять до змін в інших.

Автономія, відносна незалежність соціальних інститутів пояснюється тим, що кожний з них вирішує спеціальні завдання, специфічні проблеми, задовольняє певні потреби людей.

Зовнішня (організаційна) автономія інститутів виражається в наявності окремих професій, окремих установ, які мають свій інтерес і пропонують особистості - учаснику соціального інституту - особливі обов'язки, в наявності рольового плюралізму й рольових конфліктів через участь тих самих людей у різних соціальних інститутах.

Зовнішня (регулятивна) автономія соціальних інститутів проявляється в тому, що норми, які регулюють діяльність різних соціальних інститутів, мають істотну своєрідність, специфіку, покликаної забезпечити найбільш ефективне виконання завдань, розв'язуваних даним інститутом. Подібна автономія є величезною перевагою й характерна для розвинених суспільств. Спеціалізація інститутів органічно зв'язана зі спеціалізацією норм, писаних і неписаних законів, регламентів (військовий устав, професійна етика лікарів, юристів істотно відрізняються). Чим ясніше й чіткіше усвідомлюється суспільством, його окремими громадянами необхідність врахування специфіки регуляції того або іншого інституту, тим більш мобільним, адаптованим до історичних умов буде суспільство.

Кожний інститут прагне виключити вплив лідерів інших інститутів і зберегти в недоторканності свої інституціональні норми, правила, кодекси й ідеології. У всіх основних інститутах розвиваються зразки поведінки, які сприяють підтримці певного ступеня незалежності й перешкоджають домінуванню людей, об'єднаних в інші інститути. Підприємства й бізнес прагнуть до незалежності від держави, установи освіти також намагаються досягти найбільшої самостійності й перешкоджають проникненню норм і правил інших інститутів. Кожний інститут намагається ретельно сортувати установки й правила, привнесені з інших інститутів, з метою відбору таких, які в найменшому ступені можуть вплинути на незалежність даного інституту.

Соціальний порядок –це оптимальне поєднання взаємодії інститутів і збереження ними автономії по відношенню один до одного. Це дозволяє уникати серйозних і руйнівних інституціональних конфліктів. А соціальний інститут приймає вид високоінтегрованої, освяченої визнанням суспільства потужної машини, добре захищеної «притертістю» функцій і незаперечністю заведеного порядку, незалежністю від випадкових і непродуманих реформ або авантюр. На цьому ґрунтується почуття спокою, стабільності, упевненості в завтрашньому дні.

У суспільстві передбачуваність, надійність існуючого порядку речей до пори до часу переважують можливі вигоди нового. Зміни соціальних інститутів таять у собі ризик розладу соціальної машини, дезорганізації, непередбачених наслідків, втрати стабільності. Однак соціальний інститут - це всього лише процедура взаємодії людей, створена людьми й, в остаточному підсумку, підвладна ім. Але вона підвладна не окремому індивідові, а масі. Ніякі зусилля царів, президентів, «столичних реформаторів» не можуть привести до стійких змін глибинних структур суспільства, статусно-ролевих стандартів поведінки, норм взаємин між учасниками інституту без зацікавленості в цьому людей, без визнання ними необхідності зміни соціального інституту й згоди (пасивної або активної) на утвердження нових норм. Таким чином, зміна інституту передбачає зміну легітимації, визнання легітимними нових підвалин.

Крім сили зацікавленості людей важливу роль у змінах інститутів грає сила влади. Саме влада має функцію нормотворення, помножену на небачену силу, що зобов'язує людей робити те, що не хочеться, включаючи й ресурси примусу. Влада може не тільки запропонувати, але й реалізувати новий порядок інституціональних взаємодій, підкріпивши свої пропозиції силою авторитету або примусу.

Основну спрямованість еволюції соціальних інститутів можна визначити в такий спосіб: від інститутів общинного типу (механічної солідарності, традиційного суспільства), із властивою їм слабкою диференційованістю, чуттєво-індивідуальним (а не універсалістським) відношенням до партнера - до сучасних (модерних) інститутів з органічною солідарністю, раціональною дією, із властивою їм диференційованістю, домінуванням спрямованих на досягнення універсалістських норм і правил гри.

Тема 9.

СОЦІОЛОГІЯ ОРГАНІЗАЦІЙ

Наши рекомендации