Які ви знаєте притчі Іісуса Христа? Розкажіть одну з них? 4 страница

А колишній багатій тоді каже:

– Отче, благаю тебе, щоб Лазаря Ти послав у дім до мого батька. Я маю п’ятьох братів і нехай Лазар засвідчить й розкаже їм як тут, щоб і вони не потрапили до мене на це місце безмірного страждання.

Авраам повідомив колишньому багачу:

– Вони на землі мають Мойсея та Пророків, – нехай слухають їх!

Тоді багатій з пекла мовить:

– Отче Аврааме, коли ж прийде хто з мертвих до них, розкаже як тут, то вони тоді на землі каятимуться. А так не вірять тому, що їх повчає Бог через пророків.

Авраам сказав тоді:

– Якщо земляни Мойсея і Пророків не слухають, то навіть коли й хтось із мертвих воскресне, то вони не повірять! (Лк. 16. 19 – 31).

Ця притча має подвійне повчання:

1) вона показує, що багатство не ототожнюється з праведністю;

2) вона переконує нас, що існує загробне життя.

Іісус розкриває нам цю таємницю, що душа після смерті зберігає свою повну свідомість. Після смерті душі покійників потрапляють на тимчасове перебування й очікують Страшного Суду перед Великим Білим Престолом.

Душі грішників, тобто не спасенних померлих, потрапляють в пекло (від грецьк. – «гадес»; від єврейськ. – «шеол») – місце мук. Там душі терплять страшні пекельні муки і горять в полум’ї.

А блаженним пристановищем для душ Богоугодних є «Авраамове лоно», котре є прообразом Старозавітного раю, з якого були вигнані Адам і Єва. Ми дізнаємося, що рай і пекло розділені безоднею, прірвою, тому ніхто не може перейти ні туди, ні сюди. Ще ми дізнаємося, що душа багача могла говорити з Авраамом.

Коли душа багача хотіла, щоб хтось із мертвих прийшов на землю і розказав як там у раю і у пеклі, то тут багатій символізує фарисеїв, які вимагали від Іісуса якогось очевидного знамення, доказу, щоб повірити в Нього. Хоча Іісус невдовзі після цих вимог воскресив іншого Лазаря, себто дав їм доказ, але вони не урозуміли його, бо ще більше згуртувалися проти Іісуса.

Окрім того, в цій притчі «Про багача і Лазаря» Іісус дуже гарно і яскраво змалював нам, що після смерті людини її життя не закінчується, а душа померлого залежно від заслуг на землі потрапляє або до пекла, або до раю. У пеклі – вічні муки, в раю – вічне блаженство і щастя. До того ж, душа має свідомість, може міркувати, спілкуватися. У неї залишається відчуття – і душа у пеклі страждає, терпить нескінченні вічні муки. То хіба кожен із нас не повинен бути стурбований про своє подальше позаземне життя! Ось чому треба вести праведний спосіб життя на землі, щоб заслужити собі благе життя після смерті.

Про нікчемних рабів

Іісус починає цю притчу з запитання: «Чи хтось із вас, що має раба, який важко орав чи пас худобу й повернувся з поля, скаже йому зразу ж: «Негайно іди та сідай до столу та їж?». Ні, ви швидше скажете рабові: «Переодягайся і прислуговуй мені, доки я їстиму й питиму, а опісля сам будеш їсти і пити». Чи хтось дякує тому рабові, що виконав все, що йому наказували?» (Лк. 17. 7 – 9).

«Так й ви, – каже Іісус Христос, – коли зробите все, що вам наказано було зробити, то кажіть: «Ми нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні були зробити!» (Лк. 17. 10).

У цій притчі Господь говорить про покірливе служіння Богові. Якщо послідовники Христа роблять лише те, що вони повинні робити, то не слід очікувати за це особливої похвали. Це так як і раб не очікує подяки за цю роботу, яку належить йому виконувати.

Подібно до цього й учні та послідовники Іісуса повинні усвідомлювати себе перед Богом як «нікчемні раби», себто раби, що нічого не вартують.

З іншого боку ми «раби Божі», окрім повсякденних своїх турбот, та належних нам виконувати робіт, повинні усвідомити свою гріховність, каятися і благати Господа, щоб відкрив ваші губи, і язик та уста ваші щоб сповіщали хвалу Богові.

Мало того, кожна земна людина повинна вести себе на землі достойно і бути законослухняною як й щодо світських, так і щодо духовних, моральних Законів Божих.

Про вдовицю та несправедливого суддю

Ця притча оповідає про те, що в одному місті був суддя, який не боявся Бога і людей не соромився.

В цьому ж місті жила вдова, котра прийшла до судді й каже:

– Захисти мене від мого суперника!

Суддя довгий час не хотів виконати бажання вдови, а вона ходила і ходила, ходила і благала неправедного суддю. Суддя думав-думав і розміркував нарешті так:

– Хоч і Бога я не боюся і людей не соромлюся, але через те, що оця вдовиця мені часто докучає, то візьмусь її захищати, щоб вона не ходила до мене без міри часто і не набридала мені.

Завершивши цю думку, суддя почув голос Господа:

– Чи чуєш суддя неправедний? Хіба Бог не охоронятиме Своїх обраних, котрі голосять, прохають і благають Його день і ніч. Невже Бог стане бариться щодо них?!

– Кажу вам, – наголошує Іісус Христос, що незабаром Господь подасть їм (тим, що прохають) захисту! А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі? (Лк. 18. 1 – 8).

Іісус Христос розповів цю притчу про те, що треба молитися завжди, невідступно й не занепадати духом, молитися і просити Бога. Якщо навіть несправедливий суддя врешті-решт захистив вдовицю, то тим більше Справедливий Бог, Суддя Істинний не залишить без захисту обраних Своїх.

Запитання Іісуса Христа: «А Син Людський, коли прийде, то чи Він знайде ще віру на землі?» є стимулом до Своїх учнів та послідовників, щоб вони невідступно молилися на землі.

Про митника та фарисея

Для людей, що хибно переконані в тому, що вони ніби праведні, непомітно для себе зневажають інших, Іісус Христос розказав таку притчу.

До храму водночас прийшли помолитися два чоловіки: один фарисей, а другий митар.

Фарисей молився так: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди; здирники, неправедні, несправедливі, перелюбні, або як цей митар. Я пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!».

А митар здалеку стояв, каявся і навіть не міг до неба звести очей, лиш бив себе в груди й повторяв: «Боже, будь милостивий до мене грішного!».

Розповівши це, Іісус зробив таке повчання: «Говорю вам, що митар повернувся до свого дому більш виправданий, аніж фарисей. Бо кожен, хто високо підноситься, – буде понижений , хто ж принижається, – той піднесеться» (Лк. 18. 9 – 14).

Притча про фарисея та митаря навчає нас, що нікому не слід оцінювати своєї справедливості, виходячи з власних, часто хибних, переконань, хвалитися нею, тим гірше, не слід відноситися до інших із презирством, неповагою, нешанобливістю, непошаною, гордістю, хвалькуватістю, як це учинив фарисей.

Митар же, навпаки, засмучувався своєю гріховністю, бо він вважав, що тільки Бог може оцінити праведний він чи ні. Він справедливо усвідомлював, що йому не залишається нічого іншого, як молити Отця Небесного про прощення і сподіватися на милість Господню.

Висновок цієї притчі такий: Кожен, хто високо підноситься, – буде понижений, хто ж принижається, – той піднесеться». Це істинно так.

Про десять мін срібла

Іісус перебував неподалік від Єрусалиму і всі гадали, що якраз в цей час об’явиться і проявиться Боже Царство. Знаючи гадки людей, їх думки та уявлення, Ісус розказав таку притчу.

Був один чоловік славного роду й він відправився у подорож в далеку країну, щоб прийняти там царство та повернутися. Перед цією мандрівкою цей чоловік покликав своїх десятьох рабів й дав їм 10 мін (1 міна = 1 фунту срібла = 100 драхм). Одна міна – це трьохмісячний заробіток трударя. Даючи ці 10 мін, господар сказав: «Торгуйте, аж поки я не повернуся з подорожі».

Громадяни цієї місцевості ненавиділи цього свого господаря і, як він тільки відбув, вони слідом за ним послали гінців, щоб повідомити цього чоловіка, що люди не хочуть, щоб він був царем над ними.

Але сталося так, що господар прийняв царство і повернувся. Зразу ж він скликав рабів, яким давав срібло, щоб довідався, якого прибутку вони домоглися.

Підійшов перший раб і каже:

– Пане, міна твоя принесла 10 мін.

Вдячний пан сказав цьому рабові:

– Гаразд, рабе добрий! Ти в малому був вірний, – володій десятьма містами.

Другий раб прибув і розповідає:

– Пане, твоя міна п’ять мін принесла.

– Керуй і ти п’ятьма містами, – каже пан.

Третій раб наблизився і ніяковіло мовив:

– Пане, ось міна твоя, я її заховав у хустці та зберіг, бо я боявся тебе. Ти ж людина жорстока: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не посіяв.

Пан відказав третьому:

– Устами твоїми, злий рабе, суджу я тебе! Ти знав, що я – жорстока людина, беру, чого не поклав, і жну, чого не посіяв. Чому ж ти не віддав міняльникам мого срібла, і я, повернувшись, взяв би своє з прибутком?

І сказав пан присутнім:

Візьміть міну від нього та дайте тому, хто 10 мін має.

Адже кожному, хто має, то дасться йому, а хто ж не має, то забереться від нього й те, що він має.

Розповівши це, Іісус Христос пішов простуючи в Єрусалим (Лк. 19. 11 – 28).

Ця притча є зверненням не тільки до учнів Ісуса, але й до всього Ізраїльського народу й до інших народів. Іісус дає зрозуміти всім, хто не звернеться до Нього, не увірує в Нього, то отримає покарання.

Цю притчу Іісус розказав перед славним в’їздом у Єрусалим і, по суті, Він оповів Свою історію. Один чоловік, господар, цар – це Ісус. Для отримання Божого Царства Він відправився у далеку країну, на Своє місце залишив учнів Своїх – апостолів, давши їм знання, а потім повернеться.

Громадяни, що ненавиділи майбутнього царя, відправили вслід за ним посольство – це духовні вожді Ізраїльського народу, вся невіруюча, атеїстична маса людей. Сюди й відноситься третій раб, який не хотів, щоб цар царював над ним і міну в нього відібрали. Вороги Іісуса будуть віддані смерті на очах у всіх.

Отже, Іісус повинен залишити землю, щоб отримати Боже Царство. Й вдруге, повернувшись на землю, Іісус встановить Своє Царство. А до цього часу послідовникам Іісуса (рабам і всім нам) треба правильно розпоряджатися мінами і служити Господу. Коли Іісус знову прийде на землю, то нагородить Своїх вірних послідовників й засудить Своїх ворогів.

Про сіль

«Сіль, – каже Іісус Христос, – добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її? Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, – її геть викидають. Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!» (Лк. 14. 34 – 35).

Це повчання Ісус Христос зрівнює з куховарською сіллю, яка зберігає свої властивості до тих пір, поки сіль солона, має силу і гарні смакові якості. А коли сіль втрачає цінність, не солона, втрачає силу, то робиться непридатною.

Й так само відносно послідовників Іісуса Христа. Коли вони втрачають свої обов’язки учнів, зокрема позбуваються бажання й спроможності страждати, мучитися за Іісуса Христа, то вони уподібнюються цій непотрібній кухонній солі, що перестала бути солоною, згіркла чи зіпсувалася.