Когнiтивно-генетична теорiя. 6 страница
Дитина може одержувати від батьків не тільки генетично зумовлені передумови певних здібностей, а й відповідні для їх інтенсивного розвитку обставини. Свідченням цього є професійні, творчі династії, наприклад музикантів, художників, ремісників, спортсменів, науковців, політиків.
Співвідношення між генотипом та оточенням може бути різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між генотипом та оточенням є пасивною. Це виявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Бувають ситуації, за яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків (без відома батьків записується у музичну чи спортивну школу). Загалом, значні індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені співвідношенням генотипу, оточення та активності дитини.
Існує гіпотеза, за якою динаміка процесу психічного розвитку зумовлена послідовністю розгортання генетичної програми. Це означає, що задатки впливають на динаміку становлення нових мозкових структур і механізмів, створюють більш чи менш сприятливі внутрішні умови для психічного розвитку. Генотип зумовлює можливості, межі, але не визначає зміст психічного розвитку, який залежить від зовнішніх умов та активності дитини.
Оточення дитини — це не стільки предмети та явища природи, а передусім люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все те, що оточує, є оточенням (ситуацією) її розвитку. На дитину впливають тільки ті аспекти зовнішніх умов, з якими вона вступає в активний зв'язок, в яких вона діє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується змістово. У процесі розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до конкретних чинників оточення, опановує нові види та форми діяльності.
Соціальне оточення по-різному впливає на розвиток дитини. Цей вплив залежить від рівня його культури, взаємин людей, освіти батьків, їх уболівання за становлення особистості дитини. У зв'язку з цим в одній сім'ї часто виростають різні діти, хоч спадковість є близькою.
СУПЕРЕЧНОСТІ РОЗВИТКУ
Процес розвитку особистості пов'язаний з проявами і дією різноманітних суперечностей. Спочатку ці суперечності є зовнішніми (між організмом і середовищем), а згодом і внутрішніми (між різними сторонами психіки чи особистості). У всіх вікових періодах спостерігаються розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості й досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для задоволення цих потреб. Мотиваційний аспект розвитку особистості завжди випереджає операційний і змістовий. Наприклад, дошкільнята прагнуть брати участь у навколишньому житті, але їхні можливості обмежені. Це прагнення спонукає до активності, а отже, до розвитку.
У навчальній діяльності школярів постійно виникають розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями та набутими способами дій, між новими ситуаціями та попереднім досвідом, між узагальненнями, які вже склалися, і новими фактами. Ці суперечності розв'язуються шляхом вироблення нових способів дій, операцій.
Існують діалектичні суперечності між духовним і тілесним, духовним і матеріальним, моральним і аморальним, відповідальним і безвідповідальним. Такими є суперечності між досягнутим рівнем розвитку індивіда та способом його життя. Як відомо, часто спосіб життя перестає задовольняти людину і відстає від її можливостей. Тоді виникає прагнення розширити взаємини, змінити умови, посаду, місце праці. Перспективні життєві цілі, плани, які з'являються в особистості, породжують розходження між очікуваним майбутнім і її теперішнім. Усе це стимулює розвиток.
Діалектичним є перехід від перцептивного до мислительного пізнання дитиною предметів і явищ об'єктивної дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від здатності людини аналітично виокремлювати різні ознаки об'єктів до синтетичного їх відображення. В учнів виникають суперечності між наочним образом і думкою, образом і словом, між узагальненнями, поняттями, які вже склалися, та новими фактами і науковими поняттями. Ці суперечності розв'язуються у процесі пізнання, експериментів, засвоєння нових дій, операцій.
Внутрішні суперечності проявляються у становленні потреб, мотивів діяльності, рис особистості, у розвитку емоцій. Як відомо, однією з характеристик емоцій є полярність (задоволення — незадоволення, радість — сум, упевненість — сумнів). Єдність і вирішення цих суперечностей є важливою умовою емоційного розвитку особистості.
Діалектика властива розвитку вольової регуляції поведінки особистості, становленню її самостійності, моральної волі. Вже у малят, наприклад, прагнення до самостійності поєднуються зі зважанням на вимоги дорослого.
На кожному етапі онтогенезу внутрішні суперечності набувають особливого характеру, змісту, форми виявлення та способів розв'язання. Вони розвиваються з розширенням життєвих відносин дитини з оточенням, духовними цінностями.
Отже, внутрішні суперечності, що виникають у житті дитини, спонукають її до активної діяльності, спрямованої на їх розв'язання. Це стимулює її розвиток. Одночасно виникають нові суперечності. Інтеріоризуючись, вони стають рушієм розвитку особистості.
Термінологічний словник з теми:
«Умови та суперечності психічного й особистісного розвитку людини»
Психiка (грец. душевний) — функцiя мозку, сутнiсть якої полягає в активному вiдображеннi людиною об’єктивної реальностi та регулюваннi поведiнки й дiяльностi.
Порiг чутливостi – величина подразника, який викликає або змінює яскравість сприйняття, силу відчуття.
Криза (грец. krisis — рішення, перелом) — нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов'язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах.
Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.
Криза першого року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим і проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту тощо.
Криза трьох років — криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.
Криза середини життя — психологічний феномен, що переживається людьми, які досягли 40—45 років, і полягає в критичній оцінці та переоцінці досягнутого в житті.
Криза тридцяти років — зумовлене життєвими труднощами і помилками розчарування людини в значущості культивованих нею цінностей, норм, ідеалів, яке призводить до зміни сенсу її життя, переоцінки життєвих цінностей.
Особистість – духовна, соціально-психологічна iнстанція людини, функціями якої є виокремлення себе з оточення, самоспричинення внутрiшньої і зовнішньої активностi, самовираження та саморозвиток у цiлiсній життєдіяльності, активне переживання у часі і просторі своєї екзистенції.
Розвиток – це безперервний процес, що виявляється в кількісних та якісних змінах людської особистості, тобто у збільшенні одних і зменшені інших її ознак.
Генотип— сукупiність усіх генiв органiзму, успадкованих ним від батьків.
Лекція 6
Тема: Детермінанти та загальні закономірності розвитку
План
1.Детермінанти психічного розвитку.
2.Загальні закономірності розвитку особистості.
3.Показники і порушення психічного і особистісного розвитку.
Література:
Вікова та педагогічна психологія: навчальний посібник/ В.М. Поліщук, - Вид. 3-тє, виправ. – Суми: Університетська книга, 2010. – 352 с. –
Вікова та педагогічна психологія: Навч. посібник./ О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. 2-ге видання. К.: Каравела, 2007. -400 с – 340-370 с.
Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навч. посібник. – К.: Академвидав, 2007. – 360 с – 165-182с.
Ключові поняття:
Психічний розвиток, самопізнання, самотрансценденція, свідомість, новоутворення, гетерохроннiсть, сенситивність, акцентуа́ція особистості, свідомість, психіка, детермінованість, Я-образ, креативність, дефект.
1. Детермінанти психічного розвитку
Усі детермінанти психічного розвитку поділяють на об'єктивні і суб'єктивні.
Об'єктивні детермінанти психічного розвитку. До об'єктивних чинників належать макросоціальні і мікро-соціальні умови та психосоматичні чинники. Макросоціальними умовами є рівень економічного та культурного розвитку суспільства, існуюча система освіти, рівень соціальної турботи про дитину, національні традиції виховання тощо. Мікросоціальні умови — це малі групи (сім'я, дитячий садок, клас), характер спілкування в них, взаємодія, цінності, які вони культивують. До психосоматичних чинників належать генотип, особливості пренатального, натального і постнатального розвитку дитини, стан її здоров'я.
Суб'єктивні детермінанти психічного розвитку. Значною мірою суб'єктивні чинники залежать від об'єктивних і зумовлюють внутрішню логіку розвитку та саморозвитку. До них належать активність дитини (поведінка, діяльність, спілкування, пізнання, самопізнання, трансцендентація), особливості спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості.
Розвиток особистості неможливий без її активності, тому основними його факторами є діяльність і поведінка (вчинки), спілкування, в тому числі внутрішні діалоги, а також пізнання і самопізнання, трансцендентування (вихід за межі свідомості, пізнання і насамперед за межі Я до вічного, божественного, космічного). Будь-яка поведінка та діяльність дитини супроводжується нагромадженням енергії в різних кількостях для психічного розвитку. Наприклад, після здійснення вчинок закарбовується в “тексті” особистості, яка формується з досвіду цих вчинків.
Якщо виконання предметних дій зумовлює фіксацію у свідомості перцептивних або моторних установок, то здійснення вчинків забезпечує фіксацію соціальних (особистісних) настанов, мотивів, особистісних смислів. Вплив учинку, особливо значущого, на становлення особистості незаперечний. Учинки не тільки творять особистість, вони модифікують, змінюють її, піднімають над діяльністю, самосвідомістю та свідомістю, розширюють ступені її свободи.
Вплив учинку на особистість зумовлюється такими його характеристиками як моральність, відповідальність, цілісність, самостійність. На думку російського вченого Михайла Бахтіна (1895—1975), вчинок є цілісною подією. Він є цілісним, оскільки усуває протилежність і суперечність онтології (буття) й феноменології (сприйняття та переживання реальності буття і його сенсу). В ньому знімається роздвоєність Я на добре і погане, моральне й аморальне, нижче і вище, духовне і бездуховне. Вчинком є не тільки дія, позиція, але й думка, переживання особистості, її оцінки та вибори.
Вчинок включає в себе смисловий та індивідуальний аспекти. Смисловий аспект є позачасовим, індивідуальний — конкретно-історичним, таким, що розгортається в просторі й часі, в яких діє індивід. Абсолютизація індивідуального аспекту вихолощує смисл учинку, він постає як беззмістовна, технологічна дія. Зосередження уваги тільки на смисловому аспекті вчинку ігноруватиме конкретну особистість, її активність, буттєвість, відповідальність, вихід у подію.
Під час трансформації вчинку в характер особистості діють закони прямої (безпосередній вплив учинку на особистість) та зворотної (вплив особистості на здійснення майбутніх вчинків) перспективи. Вчинок не тільки формує особистість, він модифікує свідомість, піднімаючи її з буттєвого на рефлексивний рівень завдяки усвідомленню себе, власних можливостей, у тому числі запасів фізичної, моральної та духовної енергії.
Змінюють особистість, її Я (самість) заглиблення в себе, ведення складних внутрішніх діалогів із власною совістю, з Вищим Я (самотрансцендентація). Справжнє народження особистості відбувається тоді, коли потенційно людина поєднується не тільки з іншою людиною, а і з Богом. Енергія такого єднання зі знаком, символом, міфом, зусилля над собою творять особистість.
Особистість розвивається у процесі пізнання зовнішнього світу і самопізнання. Пізнаючи світ, дитина долає шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до понятійного. Це породжує нові її можливості, пізнавальні потреби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що зумовлює розвиток здібностей. Крім того, пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних і вольових процесів, що стимулює розвиток інтелектуальних можливостей, емоційно-мотиваційних і вольових властивостей особистості.
Детермiнанти (чинники) психiчного розвитку.
Об’ективні детермiнанти психічного розвитку.
Ø Макросоцiальні умови – рiвень економiчного та культурного розвитку суспiльства, iснуюча система освiти, рiвенъ соцiальної турботи про дитину, нацiональнi традиції виховання тощо.
Ø Мiкросоцiальнi умови – це малi групи (сiм’я, дитячий садок, клас), характер спiлкування в них, взаємодiя, цiнностi, якi вони культивують.
Ø Психосоматичні чинники – генотип, особливостi пренатального, натального i постнатального розвитку дитини, стан її здоров’я.
Суб’єктивнi детермiнанти психічного розвитку. Залежать вiд об’єктивних i зумовлюють внутрiшню логiку розвитку та саморозвитку. До них належать активнiстьдитини (поведiнка, дiяльнiсть, спiлкування, пiзнання, самопiзнання, трансцендентацiя), особливостi спонукальної (мотивацiйої) сфери, свiдомостi та самосвiдомостi.
Отже, система детермінант психічного розвитку людини охоплює об'єктивні чинники (макросоціальні і мікросоціальні умови, психосоматичні чинники), а також суб'єктивні чинники (активність індивіда, особливості самосвідомості, спонукальної сфери тощо).
2. Загальні закономірності розвитку особистості
Процес психічного та особистісного розвитку має певні закономірності, які слід розглядати як тенденції розвитку. До закономірностей розвитку належать:
1. Наявність насамперед якісних, а не кількісних змін, виникнення психічних і особистісних новоутворень, нових психічних механізмів, процесів, структур. Найважливішими ознаками розвитку є диференціація (розчленування раніше єдиного феномена), поява нових аспектів, елементів у розвитку, зв'язків між сторонами внутрішнього світу суб'єкта.
2. Різноспрямованість і взаємопов'язаність напрямів, сфер розвитку (тіло, психіка, особистість, суб'єктність, духовність та ін.).
3. Детермінованість розвитку. Оскільки людина є біосоціальною істотою, її розвиток зумовлений багатьма чинниками. Залежно від часу та ситуації розвиток кожного індивіда має специфічні особливості.
4. Нерівномірність і гетерохронність. У певному віці різні психічні властивості мають різний рівень розвитку. В одному періоді життя дитини найсуттєвіші зміни відбуваються у пізнавальній діяльності (молодший школяр), в іншому — перебудовуються погляди і формуються переконання (рання юність). Але завжди вона є індивідуальністю.
5. Сенситивність (у певні вікові періоди). Як відомо, у певні періоди виникають найсприятливіші умови для розвитку певних психічних властивостей. Такі вікові періоди називають сенситивними для розвитку тієї чи іншої психічної функції. Наприклад, для розвитку мовлення сенситивним є вік від 1 до 5 років, пам'яті — молодший шкільний вік, мислення — підлітковий період, світогляду — ранній юнацький вік.
6. Інтегрованість. Кожна сфера особистості є системою, що виникає в процесі онтогенезу, і елементом складнішої системи — соціального оточення. Відбувається інтеграція різних сфер особистості (інтелектуальної, спонукальної, емоційної, вольової, духовної). Вона простежується і в межах окремої сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері інтегруються перцептивний і когнітивний рівні пізнання тощо. З віком психіка стає ціліснішою, стабільнішою, що виявляється у поведінці, вчинках, діях, у інтегрованому ставленні до дійсності.
7. Пластичність розвитку. Вона забезпечує компенсацію, заміну дії однієї психічної функції іншою (наприклад, зір — слухом у сліпих). Розвріток суб'єктивного світу дітей зумовлює зміни співвідношення реактивності й активності у процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціативність, самостійність поведінки, опір прямим зовнішнім впливам, які не відповідають внутрішнім настановам дитини.
8. Включення індивіда в систему діяльності. Для кожного віку характерна особлива провідна діяльність, що зумовлює основні зміни в психіці дитини та її особистості.
9. Наявність суперечностей між особистістю й оточенням, а також внутрішніх суперечностей між окремими складовими особистості й окремими психічними функціями. Продуктивна актуалізація вихователем та усвідомлення цих суперечностей особистістю, наявність волі в їх вирішенні, гуманістичні стосунки в групах, виховання, самовиховання забезпечують прогресивний розвиток особистості. Підсумком розв'язання суперечності є виникнення психічних новоутворень віку, що не відповідають попередній соціальній ситуації розвитку, виходять за її межі. Виникає нова суперечність, яка може бути розв'язана завдяки побудові нової системи стосунків, включення у нову ситуацію розвитку, що засвідчує перехід дитини до нового психологічного віку.
10. Постійний прогрес особистості. Він є наслідком сприятливих умов та адекватної активності дитини.
11. Саморозвиток особистості. Свідченням його є зміни особистості як результат роботи над собою, самостійних занять, вправ.
12. Психічний та особистісний розвиток зумовлений дією механізмів захисту Я, проявів акцентуацій особистості, функціонуванням несвідомого.
Індивідуальний розвиток людини, її становлення як особистості є цілісним процесом, який характеризується наявністю взаємопов'язаних періодів. На початкових етапах розвитку закладаються, виникають основи певних психічних явищ, становлення яких відбувається у наступних періодах. За певних умов одні утворення перебудовуються, стають більш значущими, а інші — перестають розвиватися. Це вимагає масштабної активності суб'єкта розвитку (саморозвитку).
Отже, для вікового розвитку людини характерні якісні і кількісні зміни, різноспрямованість, взаємопов'язаність, інтегрованість, нерівномірність, гетерохронність, пластичність, суперечливість тощо.
3. Показники і порушення психічного і особистісного розвитку
Психічний і особистісний розвиток має певні показники. Його метою є психічно здорова особистість. Він не завжди відбувається оптимально, нерідко супроводжується суттєвими порушеннями.
Показники психічного і особистісного розвитку. Процес психічного та особистісного розвитку характеризується такими основними інтегральними показниками, як розвиток свідомості, розвиток спрямованості особистості, розвиток психічної структури діяльності, розвиток суб'єктності дитини у різних сферах її життєдіяльності, розвиток духовності, довільність у поведінці та організації психічних процесів.
Розвиток свідомості особистості. У процесі розвитку свідомості як вищого рівня психічного відображення і саморегуляції змінюються зміст, структура та механізми ідеального відображення дитиною дійсності. Це виявляється у зміні характеру розумової діяльності. Наприклад, для дошкільнят характерна перцепція (сприймання) цілісних ситуацій та зовнішніх властивостей предметів. Згодом вони з'ясовують структуру предметів та явищ, виявляють взаємозв'язки між ними, опановують поняття та системи понять, які їх відображають.
Чим вищий рівень розвитку свідомості, мислення дітей, тим більшу кількість і складніші поняття вони засвоюють і використовують. Про розвиток свідомості свідчить сформованість вищих розумових операцій (аналізу, синтезу, узагальнення тощо), які є основою формування і функціонування цілісного інтелекту, вироблення когнітивного стилю.
Розвиток спрямованості особистості. Враховуючи сформованість у дітей різноманітних потреб, ціннісних орієнтацій, мотивів, можна з'ясувати їх провідну спрямованість, яка визначає основні особливості поведінки. В одних дітей вона постає як навчальна спрямованість (добре вчитися, виконувати вимоги вчителів задля оцінки), в інших — як пізнавальна (інтерес до розв'язування задач, здобуття нових знань, вибіркове ставлення до навчальних предметів, надання переваги не оцінці, а зацікавленості заняттям). Для багатьох дітей важливі соціальні контакти з людьми, вони прагнуть досягнути нової позиції у групі, у взаєминах з дорослими, ровесниками.
Спрямованість не є сталою якістю, що назавжди визначає тип особистості, вона змінюється. Наприклад, у молодших школярів поступово підвищується значення навчальної діяльності, а приблизно в 6 класі — взаємин з ровесниками. У процесі подальшого розвитку у них формується система цінностей, особистісних смислів, установок, інтересів, мотивів, що спонукають до різних видів діяльності. Вони засвоюють нову систему норм, вимог, ролей тощо.
Розвиток психічної структури діяльності особистості. З віком дитина опановує основні складові діяльності (цілетворення, планування, прогноз, оцінка, самооцінка, діагностика, корекція). Це також означає, що в неї розвиваються мотиви та саморегуляція, вона оволодіває певними діями, виробляє індивідуальний стиль діяльності. Наприклад, цілеспрямованість діяльності формується поступово. Діти 3-х років швидко забувають про мету діяльності, а вже у 5—7 років їхні дії багато в чому залежать від специфіки матеріалу, з яким вони працюють, предмета діяльності, ситуації, в якій відбувається їх заняття. Старший дошкільник усе частіше керується уявленнями про результати своєї діяльності. Наприкінці молодшого шкільного віку в більшості учнів формується вміння довільно встановлювати зв'язок між мотивом та метою діяльності, вони одночасно опановують кілька видів діяльності: гру, учіння, працю.
Розвиток суб'єктності дитини. Суб'єктність особистості проявляється на основі рефлексивного усвідомлення себе та своїх можливостей, внутрішніх інтенцій (спрямованості до активності). Це усвідомлення здійснюється у кількох напрямах:
— усвідомлення себе як тілесного індивіда (соматичне Я);
— усвідомлення себе як соціальної істоти, подібної до інших людей, як члена соціуму (соціальне Я);
— усвідомлення себе як індивідуальності, яка має власний психічний світ, не тотожний психічному світові будь-якої іншої людини (духовно-психічне Я), на основі чого виникає почуття собіподібності, ідентичності (Я-образ);
— усвідомлення себе як духовної особи, яка має певний сенс життя, сумління, віру.
Наслідком такого рефлексивного самоусвідомлення є інтенційність як джерело різних форм суб'єктної активності — активності як внутрішньої інтенції, яка визначає спрямованість зусиль суб'єкта (гри, навчання, праці), зміну тенденції. За своїм психологічним змістом вона відрізняється від активності суб'єкта, яка означає його діяльність.
Розвивається суб'єктність (самостійність, ініціативність, творчість, саморегулювання поведінки тощо) дитини у життєдіяльності.
Розвиток духовності особистості. Духовний розвиток є основою розвитку особистості. Духовність людини не тотожна духовному життю суспільства. Вона є способом самопобудови особистості. Духовність пов'язана з вибором власного образу, своєї долі та ролі, тобто із зустріччю зі своїм Я, своїм сумлінням. Вона означає розвиток духовної ментальності особистості.
Духовний розвиток особистості полягає в оволодінні духовним потенціалом свого народу, людства.
Довільність у поведінці та в організації психічних процесів особистості. З віком дитина все більше може керувати собою, у неї виникає різнопланова саморегуляція поведінки, мотивації, розвитку. Система саморегулювання передбачає сформованість умінь ставити цілі, планувати свою діяльність, прогнозувати, оцінювати, коригувати свою поведінку.
Використання цих показників дає змогу адекватніше й повніше охарактеризувати психічний та особистісний розвиток дитини, визначати його рівень, забезпечує практичним психологам і педагогам можливість планувати розвивальні плани, виявляти порушення розвитку.
Психічно здорова особистість як мета вікового розвитку. Психічно здорова особистість є духовною, зрілою, самоактуалізованою та самореалізованою особистістю, яка живе повноцінним життям, сповненим святковості і буденності, злетів і падінь. Вона розв'язує життєві проблеми, кризи і суперечності, долає труднощі і стресові ситуації, має конструктивні відносини із соціальним оточенням, задоволена життям, відчуває його цілісність і повноту, любить, вірить, сподівається, реалізовує свою мудрість, творить, домагається результатів, самоспричинює своє життя (враховує об'єктивні обставини та орієнтується на трансценденцію).
Психологічний портрет зрілої особистості визначають:
1. Відчуття великої потреби в духовному (духовних переживаннях, духовному зростанні, духовних діях), прагнення мати чисте сумління, творити добро для близьких людей і для загального добра, здатність до любові. Часто така особистість є наставником в організації внутрішнього життя інших людей.
2. Відкритість власним переживанням. Систематично особистість супроводжують вершинні (осмислення сенсу життя, своєї долі, ідеалу, свого щастя) і глибинні переживання (самозаглибленість у своє Я). Вона часто переживає тиху радість, почуття безпечності, ідентичності і впевненості в собі, засновані на вірі в те, що вона є, на внутрішній потребі в любові, прив'язаності, зацікавленості, єдності зі світом.
3. Усвідомлення відповідальності за своє життя, свої життєві вибори, конкретну поведінку. Особистість переконана, що ніхто і ніщо поза нею не може надати сенсу її життю, і тільки повна незалежність, реалістичність, дисциплінованість забезпечать її найефективнішу діяльність.
4. Різнобічний і постійний розвиток власної особистості. Усвідомлюючи, що тільки небагатьом вдається досягти цілковитої досконалості, вона постійно збагачує свій досвід, розвиває фантазію, маючи на меті досягнення життєвої мудрості.
5. Володіння силою Я, висока самосвідомість, глибоке і всебічне самопізнання. Виявляються вони у прагненні пізнати себе, досягти цілісності свого Я, жити гармонійно та несуперечливо.
6. Демократичний характер. Суттю його є максимальна толерантність у стосунках з іншими людьми, налаштованість на осягнення вічних цінностей (добра—зла, морального—неморального, щастя—нещастя, вічного—минущого).
7. Висока креативність (здатність до творчості у всіх сферах життя), підтримання творчості інших людей.
8. Відсутність нерозумних і суперечливих думок, ілюзій, деструктивних прагнень і намірів, здатність надати собі в стресовій ситуації психологічну допомогу.
9. Спонтанність, невимушеність, простота, природність, прагнення до справжності (автентичності), вишуканість.
10. Уміння жити своїм розумом і чужими переживаннями.
11. Конструктивність у всіх сферах життя (прагнення досягати конкретних результатів у діяльності, в житті, праця на віддалений результат).
Психічно здорова, зріла особистість завжди живе у злагоді з собою. Це означає, що вона:
1. Приймає і сприймає себе, своє Я з усіма його позитивними якостями і вадами.
2. Живе ясним розумом і здоровими почуттями (переживаннями).
3. Не прагне до захисту, оборони, бо вона ні з ким не воює, нікому не дозволяє нападати на себе.
4. Відкрита своєму внутрішньому світові, вірить сигналам свого тіла, душі, сумління і провидіння (віщим снам), які сигналізують про стан здоров'я і можливі недуги; про переживання, мислення, душевні можливості; про сенс життя, місію на Землі, про ідеал і про гріхи.
5. Високо оцінює себе, вірить у власний авторитет, але не схильна до гордині.
6. Безпристрасна, не “втікає” від себе, об'єктивно ставиться до себе, прагне бути віч-на-віч із собою (говорить із собою на “ти”).
7. Підтримує душевну рівновагу, уникаючи деструктивного спілкування, нешляхетних думок, нещирих людей, позбавляється поганих звичок.
8. Живе без неврозів, які виникають унаслідок намагань одночасно здійснювати протилежні дії, переживань антагоністичних емоцій та ін.
У ставленні до інших людей психічно здоровій, зрілій особистості властиві:
1. Віра в інших людей, високі міра їх прийняття та оцінка.
2. Визнання їх як неповторних індивідуальностей, здатність терпіти їхні недоліки, вибачати їм.
3. Налаштованість на міцні і глибокі міжособистісні стосунки, прагнення до інтимності.
4. Любов до людей, критичне ставлення до конкретних осіб і проявів їхньої поведінки.
5. Недопущення обману інших й унеможливлення бути обманутою.