Лекція 14. Століття відкриттів.

Промисловий переворот викликав потужний вибух відкриттів у різних сферах, що повністю змінило життя людства. Ми не в змозі в межах однієї лекції згадати про усі нововведення, що сталися протягом невеличкого часу, тому торкнемося тільки найбільш яскравих моментів.

Перший винахід, про яких доцільно поговорити, відноситься не стільки до техніки як такої, скільки до упорядкування процесу виробництва. Це загальновідомий конвеєр. Поява цього простого на перший погляд приладу розтяглася у часі та відбувалася в три етапи.

Для обслуговування Британської імперії потрібно було чимало кораблів, а для них необхідні були тисячі, десятки тисяч блоків для керування вітрилами. Ці блоки треба було випускати швидко, великими партіями та високої якості. Генрі Модслі розробив першу в історії верстатну лінію для виробництва корабельних блоків у 1807 р. 43 дерево- та металообробних верстата було вишикувано в єдиний ланцюг. Робітник на кожному верстаті виконував тільки одну просту операцію, отже, не втрачав часу на переналагодження обладнання. Готові блоки виходили з цеху безперервним потоком, тому новий спосіб виробництва великої кількості однотипної продукції назвали поточним.

Наступний крок в масовому виробництві зробив американський підприємець Елі Уїтні. В кінці ХVІІІ ст. армія США готувалася до війни, виникла гостра потреба у вогнепальній зброї. Але жоден заводчик не брався за виконання величезного урядового замовлення, бо неможливо було знайти достатньої кількості кваліфікованих майстрів: адже усі мушкети виготовлялися поштучно, один майстер виготовляв усі деталі і власноруч збирав з них зброю. Природно, що майстер попри всі намагання робив рушниці трохи неоднаковими. Ані спусковий механізм, ані ствол від одного мушкету не підходили до іншого. Елі Уїтні розв’язав проблему підгонки деталей: він найняв робітників, що вміли виконувати окремі прості операції, та виготовив шаблони – зразки, за якими робітник точно виготовляв деталь. Тепер усі деталі одного призначення, що їх зробили різні люди, стали схожі одна на одну як дві краплини води. Тепер за зміну випускали значно більше мушкетів, а починка стала банальною справою. Уїтні не сконструював ніякого нового технічного пристрою. Він створив новий технологічний процес, що відкрив шлях масовому виробництву складної техніки.

Ідеї Модслі та Уїтні використав Генрі Форд, коли вирішив поставити на потік виробництво дешевого “народного автомобілю”. Але він на додаток поєднав робочі місця стрічкою, що рухається, тобто створив власне конвеєр. Після появи конвеєра став можливим масовий випуск найскладнішої техніки. І усі її екземпляри були абсолютно ідентичні. Це було проривом в сфері виробництва, проте викликало певні соціальні труднощі. В результаті виникла проблема монотонної роботи, коли робітник починає відчувати себе лише придатком машини. Різноманітні способи психологічного розвантаження до сих пір не впоралися із цією проблемою.

Суттєвими були зрушення в сфері використання енергії та створення нових видів двигунів.

Винайдення електродвигуна пройшло довгий процес. В 1790 р. італійський фізіолог Луїджі Гальвані помітив скорочення жаб’ячої лапки під дією двох металів. Інший італійський вчений Алессандро Вольта пояснив це явище і 1709 р. створив перше штучне джерело струму – гальванічний елемент. Довгі роки такі елементи були єдиними джерелами електричного струму.

Російський вчений Василь Володимирович Петров 1802 р. запалив перше електричне джерело світла – електричну дугу, яку можна було використовувати і для освітлювання, і для зварювання.

1831 р. видатний англійський вчений Майкл Фарадей відкрив явище електромагнітної індукції. Його дослідження довели, що для отримання струму не обов’язково використовувати гальванічні елементи. Струм можна створити індукційним методом, розташовуючи провідник в магнітному полі. Зробивши це відкриття, Фарадей провів багато дослідів з великим магнітом Королівського наукового товариства в Англії і як наслідок – сконструював перший електромашинний генератор струму, відомий як “диск Фарадея”.

Після вдалих експериментів англійця за розробку придатного для практичного використання електричного двигуна взялися винахідники інших країн. Серед них – російський фізик та електротехнік Борис Семенович Якобі. У 1834 р. він побудував електродвигун, що діяв на основі притягання та відштовхування електромагнітів. Сходні за принципом дії двигуни розробили в різний час також Т.Девенпорт, П. Фроман та Ч. Пейдж. Всі ці пристрої мали великі розміри, малу потужність, значне магнітне розсіювання та низький ККД. Щоб позбутися настільки серйозних недоліків, знадобилася близько 50 років.

1885 р. італійський фізик Г. Ферраріс та американський винахідник сербського походження Н. Тесла незалежно один від одного відкрили, що при подачі перемінних струмів на дві чи більше котушки індуктивності можна отримати магнітне поле, що обертається. Якщо на котушки подається два перемінні струми, різні за фазою, систему називають двохфазною. Тесла та Ферраріс розробили перші конструкції таких двохфазних електродвигунів. Один з них – “диск Фарраріса” – досі працює основою електричного лічильника, що встановлено в кожній квартирі.

Однак подальший розвиток техніки пов’язано із більш досконалою електричною системою. 1891 р. видатний російський електротехнік Міхаїл Осипович Доліво-Добровольський створив справжній переворот в електротехніці – створив генератор трьохфазного перемінного струму та трьохфазний електродвигун. Він першим запропонував зробити ротор двигуна у вигляді так званої фільчиної клітки, що дозволило зменшити електричний та магнітний спротив та значно підвищило ефективність роботи. Конструкція цього ротора без принципових змін збереглася до нашого часу.

Блискуче вирішення проблеми передавання енергії на великі відстані за допомогою трьохфазної системи струму поклало початок широкому застосуванню електричних двигунів у промисловості.

Чим більш складними ставали машини, тим важче було їх вдосконалювати. До фізики, теоретичної механіки, вищої математики та інших фундаментальних наук доводилось звертатися в усіх галузях техніки. В результаті в ХІХ ст. виникли та донині розвиваються багаточисельні технічні науки.

Наприклад, 1895 р. німецький фізик Вільгельм Рентген відкрив випромінювання цілковито нового типу та на його основі розробив технічний пристрій – рентгенівську катодну трубку. 1896 р. французький вчений Антуан Анрі Бекерель помітив випромінювання солей урану та довів, що воно не є рентгенівським. Його дослідження в сфері радіоактивності продовжили французькі фізики П’єр Кюрі та Марія Складовська-Кюрі.

Відкриття рентгенівських промінів та радіоактивності призвело до вивчення будови атому. 1911 р. англійський вчений Ернст Резерфорд обґрунтував планетарну модель будови атома. 1913 р. датський фізик Нільс Бор, відштовхнувшись від моделі Резерфорда, заклав основи квантової теорії будови атома. Всі ці відкриття зрештою увінчала загальна теорія відносності, що її 1907-1916 рр. розробив Альберт Ейнштейн.

Слідом за великими відкриттями у фізиці та хімії розпочинається якісно новий етап в розвитку технічних наук, інженерних методів створення техніки. У 20-х рр. ХХ ст. значно оновлюються фізичні уявлення про будову металів та їх сплавів. З’являється фізика діелектриків. Згодом розробляються нові способи отримання сплавів, виготовляються матеріали з особими діелектричними властивостями. В 30-х рр. розвиваються фізика та хімія напівпровідникових матеріалів, без яких важко уявити сучасний технічний світ.

Створення в 1925-1926 рр. квантової механіки, а у 1934 р. протонно-нейтронної моделі ядра атома та теорії бета-розпаду відкрило шлях до розробки наукових способів отримання внутрішньоядерної енергії, до конструювання квантових генераторів – лазерів, до швидкого розвитку квантової електродинаміки, які, в свою чергу, дали потужний поштовх виникненню різних галузей новітньої техніки.

Таким чином, застосування в техніці наукових знань, отриманих на рубежі ХІХ та ХХ ст.ст., призвело до створення технічних пристроїв та високих наукоємних технологій.

Тоді ж, на зламі епох, на світову арену виходить постать винахідника як повноправного члена суспільства ба навіть очільника прогресу. Найяскравішим представником цих людей був Томас Едісон.

Томас Алва Едісон (1847-1931) відрізнявся нетиповою біографією. Майбутній великий американський винахідник відвідував школу лише кілька місяців. Вчителів дратувала його впертість, і мати почала займатися з сином вдома. Щоб “відкосити” від армії, Едісон засвоїв престижну професію телеграфіста, навчився приймати та передавати телеграми з рекордною швидкістю, та незабаром йому стало нудно. Тоді він придумав пристрій до телеграфного апарату, щоб той продовжував працювати самостійно, поки Едісон солодко спав у сусідній кімнаті.

В 21 рік Томас переїздить до Бостона, де починає шукати застосування своїм винахідницьким здібностям. Дуже швидко він став відомим як електрик, що досконало розуміється на телеграфних апаратах. Фірма “Голд енд сток телеграф” запропонувала Едісону вдосконалити систему біржового телеграфу. Під час підписання договору молодий винахідник збирався просити за свою роботу 5 тисяч доларів, але в останню мить засоромився і не назвав таку фантастичну, на його погляд, суму. Саме в цей момент представник фірми поцікавився, чи задовольнить його гонорар у 40 тисяч.

На свій перший великий гонорар Едісон найняв помічників та організував виробництво біржових телеграфних апаратів. Талановитий самоучка першим в світі подав об’яву в газети, що він приймає “замовлення на винаходи”. І він дійсно міг впоратися із доволі складними науково-технічними завданнями. Фірма “Вестерн Юніон” уклала з Едісоном договір на право першою купувати його патенти, і це забезпечило фірми величезні прибутки. Лише тільки від одного винаходу – багатоканального телеграфу – капітали компанії зросли на 15 млн. доларів. “Винаходи на замовлення” давали непогані доходи й авторові, але Едісона по справжньому цікавило лише власне технічна творчість. Він говорив: “Єдине моє прагнення – працювати, не зважаючи на витрати, тобто, якщо я хочу з’ясувати, чому одна нитка розжарювання працює краще за інші, то я буду це досліджувати, і байдуже, скільки це буде коштувати. Думка про витрати мене дратує. Мені не потрібні втіхи багатіїв: на коней чи яхти в мене немає часу. Мені потрібна майстерня”.

Одним з головних досягнень Едісона стало створення системи електричного освітлювання. Працювати над цим він почав у 1878 р. та витратив трохи більше року. Під час роботи особливо яскраво проявилися особливості таланту цієї непересічної людини, адже пропозиції щодо виготовлення електричної лампи розжарювання робилися й раніше. Відомі спроби в цій царині видатного російського електротехніка Олександра Миколайовича Лодигіна. Проте саме Едісон додав до конструкції лампи багато важливих вдосконалень. Він добився значно кращого видалення повітря з лами, завдяки чому нитка розпалювання світила не перегоряючи протягом багатьох тижнів. Едісон придумав і гвинтовий патрон. Одночасно з лампою в лабораторії інженера було розроблено все, що є необхідним для системи електричного освітлення: генератори, регулятори, вимикачі, запобіжники, проводи, кабелі та навіть ізоляційна стрічка. З цих частин Едісон побудував діючу систему освітлення на вулицях поблизу своєї майстерні. Невдовзі електричне освітлювання за системою Едісона отримало розповсюдження не лише в США, але й в інших країнах світу.

Винаходи Едісона часто справляли неочікуване враження не лише на широкий загал, але й на фахівців. Наприклад, фонограф – “машина, що говорить”. До того жодного апарата для запису та відтворення голосу людини та музики не існувало. Не було навіть ідеї. Механіки, що за кресленнями начальника робили дивну коробку з валиками, які обертаються, навіть гадки не мали, що саме вони роблять, та були дуже вражені, коли почули пристрій у дії. Фонограф мав шалений успіх на Всесвітній виставці в Парижі 1889 р. Навіть знаменитий композитор Шарль Гуно схвально відгукувався про якість музики, що відтворено за допомогою апарата американця.

На початку ХХ ст. Едісон винайшов новий спосіб отримання заліза з руди, потім створив новий вид акумулятору. Усього протягом життя він отримав 1093 патенти на винаходи – більше, ніж будь-хто у світі. Цей рекорд не перевершено й досі.

Проте були й такі пристрої, що не підкорилися славетному винахіднику. Наприклад, телефон. Винахідником телефону став Олександер Грейам Белл (1847-1922), шотландець за національністю та філолог за фахом. Його батько багато років розробляв систему запису звуків мовлення, щоб люди з її допомогою могли правильно вимовляти слова будь-якої мови – від англійської до китайської. Олександр пішов тим же шляхом й вже у 17 років отримав посаду викладача музики та ораторського мистецтва. Щоб глибоко вивчити будову мови, протягом 10 років Белл вивчав акустику. У 1871 р. молодого вченого запросили до Бостона, викладати в школі для глухонімих. Тут він продовжував наукові заняття.

70-ті рр. ХІХ ст. – час бурхливого розвитку телеграфу. Американські фірми прагнули першими використати новинки технічного прогресу. Компанія “Вестерн Юніон” оголосила велику нагороду тому, хто зможе передати одночасно кілька телеграм по одному проводу. Олександр Белл спробував відшукати такий спосіб, спираючись на свою музичну освіту. Він згадав властивість камертону відгукуватися на певну частоту коливань та вирішив послати по спільному проводу кілька електронних сигналів, кожен з яких відповідає певній частоті, а в приймальному пристрої електричні “камертони” мали розділити ці повідомлення по їх “базовій ноті”. За допомогою телеграфу Белла можна було передавати одночасно сім телеграм – рівно стільки, скільки музичних нот.

Під час роботи над втіленням свого задуму Белл дійшов ідеї створення телефона. Тут стали у пригоді його знання в акустиці. При телеграфуванні по проводах передаються однакові електричні сигнали, що розрізняються лише за тривалістю (крапки та тире). Для передавання мовлення необхідно було навчитися посилати сигнали, що змінюють силу току відповідно до висоти звуків, які вимовляються.

Патент на винайдення телефону Олександр Белл отримав 7 березня 1876 р. Після цього від запропонував компанії “Вестерн Юніон” придбати його за 100 тис. доларів. Сума була більш ніж скромною, бо через кілька років стало зрозуміло, що створення телефонної мережі дасть багатомільйонні прибутки. Тим не менш “Вестерн Юніон” відмовилася придбати патент Белла. Керівництво фірми вважало, що винахідники, що співпрацюють з фірмою (а серед них були Томас Едісон, Ілайша Грей та інші не менш відомі особи), зможуть винайти більш досконалий пристрій, ніж якійсь там вчитель глухонімих.

1877 р. Белл одружився із глухонімою дівчиною Мейбл Хаббард та повернувся до Англії. Друзі допомогли йому організувати показ нового винаходу при дворі: британська королева та члени її родини були у захваті від чудового винаходу. Слава про нього швидко розійшлася по світу.

Компанія “Вестерн Юніон” тим часом почала випуск телефонів, повністю ігноруючи авторські права. Беллу довелося звернутися по допомогу до суду. 1879 р. нарешті було досягнуто згоди та створено об’єднану фірму “Белл компані”, де основна частина акцій належала Беллу. Невдовзі ціна однієї акції компанії піднялася до тисячі доларів. У наступні роки телефон стали активно удосконалювати. До 1900 р. було видано більше 3 тис. патентів на винаходи, що пов’язані із телефонними пристроями. В США до того часу встановили вже 1,5 млн. апаратів. Белл більше не залежав від матеріального боку справи, спокійно займався різними проектами та широко підтримував талановитих вчених та винахідників, адже на власному досвіді знав, як необхідно мати кошти на початку роботи.

Телеграф і телефон – це пристрої для передачі повідомлень по проводах. Появі радіо, тобто пристроїв для зв’язку без проводів (за допомогою електромагнітного випромінювання) також передували довгі роки наукових пошуків. 1888 р. німецький фізик Генріх Рудольф Герц експериментально довів, що існують електромагнітні хвилі, що розповсюджуються у просторі. У дослідах він використовував джерело електромагнітного випромінювання (вібратор) та віддалений від нього приймальний елемент (резонатор), що реагував на це випромінювання. Французький винахідник Е. Бранлі повторив у 1890 р. експерименти Герца, але застосував більш надійний елемент для виявлення електромагнітних хвиль – радіокондуктор. Англійський дослідник О. Лодж вдосконалив цей приймальний елемент та назвав його когерер. Когерер був скляною трубкою з залізною тирсою. Під дією електромагнітної хвилі тирса злипалася, набувала провідність та когерер пропускав сигнал. Якщо трубку струснути, тирса розпадалася – сигнал зникав.

Наступний крок було зроблено видатним російським вченим та винахідником Олександром Сергійовичем Поповим (1859-1905/6). 25 квітня 1895 р. на засіданні Руського фізико-хімічного товариства в Санки-Петербурзі він продемонстрував апарат для приймання електромагнітних хвиль. Прилад Попова окрім когерера Бранлі-Лоджа містив електричний дзвіночок з молоточком, що струсував трубку. Це давало можливість приймати радіосигнали, які несли певну інформацію – азбуку Морзе. Власне, з цього приймача Попова розпочинається ера створення засобів радіотехніки, що є придатними для практичного використання.

Через рік після дослідів Попова в Лондоні відбулася демонстрація пристрою для передавання і прийому радіосигналів, зробленого італійським винахідником Гульєльмо Марконі (1874-1937). За конструкцією його приймач майже не відрізнявся від приладу Попова. Однак головною заслугою Марконі стало вміння поставити справу на комерційну основу. Із метою популяризації своєї розробки він перебрався на батьківщину матері, до Англії, де влітку 1897 р. заснував компанію по виготовленню апаратури для безпровідного телеграфу. Компанія Марконі мала в своєму розпорядженні великі фінансові можливості, тому доволі швидко досягла значних технічних успіхів: дальність радіозв’язку у 1899 р. було доведено до 100 км, у 1900 р. – до 1 000 км, а у 1903 р. вона досягла 10 000 км, що дозволило передавати повідомлення з одного континенту на інший.

В цей період О.С. Попов працював в Кронштадті, де займався оснащенням кораблів російського флоту засобами безпровідного зв’язку. Під його керівництвом на початку 1900 р. було споруджено радіостанцію на острові Готланд у Фінській затоці. Перший же обмін радіограмами з цією станцією дозволив врятувати велику групу рибалок, що їх віднесло у відкрите море на кризі. Інша операція, здійснена за допомогою винаходу Попова, отримала загальну відомість – це був порятунок панцирника “Генерал-адмірал Апраксін”, який сів на камені.

Починаючи з 1900 р. в Кронштадті, а згодом у Санки-Петербурзі було налагоджено промисловий випуск апаратури для безпровідного телеграфу, але за обсягами виробництва Росія відставала від Англії, Німеччини та США. Радіостанцій не вистачало навіть для задоволення потреб Поштово-телеграфного відомства та Воєнно-морського флоту Росії, тому доводилося закуповувати апаратуру за кордоном.

Рання смерть завадила Попову стати лауреатом Нобелевської премії, яку Комітет по преміях вирішив присудити у 1909 р. за найбільш значимі роботи у сфері радіотехніки. Цю престижну премію присудили Марконі та німецькому вченому Карлу Фердинанду Брауну, що створив осцилографічну електронно-променеву трубку та систему вибіркового прийому хвиль. Марконі пережив багатьох корифеїв радіотехніки, тому на його долю дісталася уся слава, яку по праву заслужили й інші дослідники в цій галузі. В день поховання Марконі в 1937 р. радіостанції усього світу перервали передачі. Так світ прощався із останнім піонером радіотехніки.

Всі способи електрозв’язку – телефон, телеграф, телефакс, Інтернет, радіо та телебачення – дуже схожі за своєю структурою. На початку каналу стоїть пристрій, що перетворює інформацію (звук, зображення, текст, команди) у електричні сигнали. Потім ці сигнали переводять у відповідну форму для передавання на великі відстані, підсилюються та відправляються у кабельну мережу або випромінюються у простір. По дорозі передбачені підсилювачі та ретранслятори. На другому кінці лінії сигнали потрапляють до приймача з підсилювачем, далі їх переводять у форму, що є зручною для обробки та зберігання, та зрештою вони знов перетворюються у звук, зображення, текст та команди. Нічого принципово іншого поки що людство не винайшло.

Ще однією галуззю, де було зроблено технічний прорив, стало повітроплавання. Початком ери повітроплавання вважається день 5 червня 1783 р. Тоді у небо піднялася повітряна куля, або аеростат, братів Жозефа Мішеля та Жака Етьєна Монгольф’є. Оболонку з полотна була оклеяно папером, стягнуто вірьовочною сіттю та наповнено димом. Аеростат піднявся на висоту 2 000 м. З тих пір аеростати, що наповнено гарячим повітрям, називають монгольф’єрами.

27 серпня того ж року в Парижі відбувся перший політ аеростату іншої конструкції. Французький вчений Жак Шарль виготовив оболонку для своєї кулі з шовку, просякнув її каучуком та наповнив воднем. Аеростати, що працюють на легкому газі (водні, гелії чи світильному газі) з тих пір називають шарльєри.

Наступна важлива подія відбулася 19 вересня все того ж 1783 р. В Парижі піднявся у повітря та через 10 хвилин вдало опустився монгольф’єр, до якого було прикріплено клітку із півнем, качкою та бараном. А 21 листопада 1783 р. на монгольф’єрі вперше полетіли люди – французи Пілатр де Розьє та Франсуа д’Арланд. За 20 хвилин апарат пролетів близько 9 км та приземлився у передмісті Парижу. Через 9 днів свій перший політ здійснив і Шарль. Винахідник та його помічник літали вже дві із чвертю години та приземлилися у 40 км від місця старту.

Практично з самого моменту своєї появи аеростати (спочатку прив’язані) почали використовуватися в наукових цілях, а також на війні – для спостереження та бомбардування з повітря (вперше в Австрії в 1849 р.).

Для керування аеростатами намагалися використовувати вітрила, весла та навіть дресированих орлів (1801 р., австрієць Кайзерер). Лише у 1851 р. талановитий механік Анрі Жиффар спромігся створити паровий двигун потужністю 3 кінських сили та масою лише 45 кг спеціально для аеростату. Його апарат розпочав епоху керованих польотів. В Росії над створення літаючого апарата з електричним двигуном працював О.Н. Лодигін, але через відсутність коштів його “електроліт” так і не був побудований.

1883 р. у Франції конструктори брати Г. та А. Тіссандьє вперше побудували дирижабль із електродвигуном. Рік потому з’явився дирижабль із електричним двигуном французьких офіцерів Шарля Ренара та Артура Кребса. Він пролетів 8 км та приземлився в місці старту. Цей перший насправді керований аеростат урочисто назвали “Франція”.

Нові можливості для створення керованих апаратів відкрилися після того, як Франція та США налагодили промислове виробництво алюмінію. У 1897 р. австрійський інженер Д. Шварц побудував перший в світі жорсткий цільнометалевий дирижабль з алюмінію, що став прообразом майбутніх дирижаблів жорсткої конструкції з бензиновим двигуном. Ще раніше, в 1894 р. власні спроби побудувати величезний дирижабль розпочав відставний німецький генерал Фердинанд фон Цепелін. В решті решт, попри всі насмішки, він створив ціле сімейство повітряних кораблів жорсткої конструкції, що залишилися в історії під іменем “цепелінів”.

Інший напрямок повітроплавання – авіація, літальні апарати, важчі за повітря. Багатовікові спроби побудувати апарат, що махає крилами на зразок птахів, виявилися невдалими. Досліди із повітряними зміями вказали ентузіастам правильний шлях: згодом змії перетворилися на планери. На роль винахідника літака є чимало претендентів – Адер, Ленглі, Хайре Максим, О.Ф. Можайський. Але, як зазначив один з піонерів авіації, винайти аероплан – майже нічого, побудувати – вже дещо, випробувати його в польоті – усе! Тому винахідником літака вважають того, хто спромігся злетіти.

Перший політ аероплана відбувся 17 грудня 1903 року в американському містечку Кітт-Хок в Північній Кароліні. (Спеціалісти уточнюють, що це був перший пілотований керований моторний політ). Винайшли, побудували та випробували повітряну машину брати Уїлбер та Орвілл Райт. Вони захоплювалися технікою з самого дитинства, вже у юності вважалися майстрами на всі руки. 13-річний Орвілл змайстрував типографський верстат. А через вісім років брати розпочали випускати велосипеди власної конструкції. Чисельні публікації про трагічну загибель німецького інженера, відомого планериста Отто Лілієнталя пробудили у братах цікавість до польотів і вони вирішили побудувати керований планер. Вони довго вивчали літератури та польоти птахів, та в результаті у 1902 р. створили планер, що міг повертатися та змінювати висоту польоту. Після цього Райти перейшли до створення літального апарату з двигуном внутрішнього згоряння та пропелерами. Перший в світі літак пролетів 260 м за 59 секунд.

В кінці 1906 р. піднявся у повітря перший європейський аероплан конструкції Альберто Сантос-Дюмона, і центр авіації поступово переміщується у Францію. Все новіше та найкраще в авіації з’являлося саме там: технічні рішення, фірми, що будували літаки, школи пілотів. Кожен рік проводилися конкурси та змагання авіаторів. Коли 1908 р. Райти влаштували показове турне по Європі, їм вже довелося змагатися із французами. Розмірковуючи про майбутнє свого винаходу, Уїлбер та Орвілл Райти, нажаль, багато у чому помилялися. Вони вважали, що розвиток авіації має покласти кінець війнам. З літаків можна спостерігати за переміщенням армій, тому надалі світове співтовариство буде у змозі запобігати воєнним конфліктам. Люди стануть розумними та миролюбними. Нажаль, це не так.

За перші 5 років розвитку авіація пройшла величезний шлях: покращувалася конструкція літаків, зростало розуміння основ аеродинаміки, вдосконалювалося мистецтво пілотування.

До 1910 р. літаки отримали усі головні компоненти: фюзеляж, крила, оперення, шасі та силову установку – двигун з повітряним гвинтом. Європа буквально збожеволіла від авіації. Кожне нове досягнення викликало шквал захоплених відгуків. Редакції газет та заможні люди засновували призові фонди для виплати нагород кращим пілотам та конструкторам. Проводилися змагання на швидкість, дальність, тривалість та інші. 25 липня 1909 р. француз Луї Блеріо перелетів Ла-Манш на літаку “Блеріо”. 29 вересня 1913 р. його співвітчизник Моріс Прево на “Депердюссене” розвинув небачену швидкість 204 км/год.

Хоча на думку багатьох людей літак тоді був лише іграшкою для тих, хто полюбляє гострі відчуття, авіація почала працювати, коли їй ледве виповнилося сім років. 18 лютого 1911 р. Генрі Пеккет вперше перевіз на літаку пошту. Відбулося це не в Європі, а у далекій від технічних новинок Індії. Вже через чотири дні Пеккет та капітан У. Дж. Уїндхем оголосили про відкриття регулярної поштової лінії. 4 липня того ж року можна вважати днем народження вантажних повітряних перевезень: тоді пілот терміново доставив замовнику коробку із лампами від компанії “Дженерал електрик”.

1913 р. з’явився перший багатомоторний літак – “Руський витязь” конструкції Ігоря Івановича Сікорського. В цієї машини було чотири мотори та повністю закрита кабіна для пасажирів і двох льотчиків. Комфорт для літака того часу нереальний, він не поступався за зручністю найкращім купейним вагонам. В тому ж році Сікорський побудував ще більший чотирьохмоторний літак “Ілля Муромець”. Розмах крил нової машини досягав 32 м, довжина фюзеляжу – 22 м, а швидкість польоту сягала 100 км/г. Літак був настільки усталеним під час польоту, що пілоти могли ходити по крилах та фюзеляжу. В інших країнах подібні літаки з’явилися лише кулька років потому. Після революції Сікорський змушений був емігрувати до Америки, де продовжував роботу та отримав всесвітню відомість як творець гелікоптерів. Перший гелікоптер, зроблений за його конструкцією, піднявся у повітря у 1939 р.

Це далеко не всі винаходи, що потяглися за промисловим переворотом немов ланцюгова реакція, але вони достатньо показові. Ривок було зроблено, розвиток техніки йшов наростаючими темпами. Інженери стали центральними фігурами нового технізованого світу. Оцінювати таке становище можна по-різному. Від деяких проблем техніка нас позбавила, проте на заміну створила чимало нових. Остаточно визначити відношення людства до технічного прогресу – справа далекого майбутнього.