Избранник - тот, кто в прекрасном видит лишь одно – Красоту.

Дориан карается только тогда, когда поднимает руку на прекрасное - на произведение искусства. Искусство как воплощение прекрасного вечно, и потому погибает герой, а остается жить прекрасный, как и в момент окончания работы художника, портрет. Все как будто бы согласуется с теоретическими воззрениями писателя.

"Красота - один из видов Гения, она еще выше гения… она имеет высшее право на власть и делает царями тех, кто ею обладает…"

Таким образом, подводя итог всему вышесказанному, необходимо отметить, что роман "Портрет Дориана Грея" является объединением всех основных эстетических положений, которые были затронуты Уайльдом в предыдущих его произведениях. "Портрет Дориана Грея" есть полное воплощение его эстетической теории.

Розглянувши і проаналізувавши роман О.Уайльда «Портрет Доріана Грея», виділемо основні положення естетизму за Уайльдом:
-велич і величність мистецтва
-самодосконалість мистецтва
-мистецтво вище від істини і моралі
-замилування прекрасним
-зображення краси у всіх її проявах
-проголошення гедонізму

Зрозуміло, моралізм Уайльда не так прямолінійний, однак моральна сторона роману, відіграє важливу роль - будь-яка надмірність, як у тому що людина сприймає, так і в тому, від чого вона відмовляється, несе в собі покарання.

В самому сюжеті роману закладена головна ідея естетизму про безумовну перевагу мистецтва над реальним життям, як приклад, остання сцена, коли Доріан намагався вбити своє зображення на портреті. А це в свою чергу доводить, що філософія насолоди не може заповнити духовний світ людини.

Головний герой деградує морально, його внутрішній світ повністю протилежний його зовнішності. Доріан обирає марнославний спосіб життя, заради свого задоволення. Виправдовується важким дитинством, суворим вихованням, аніж протистоїть труднощам та спокусам.
Отже, на основі дослідження можно зробити висновок - естетизм наявний у романі О.Уайльда «Портрет Доріана Грея».

Оскар Уайльд впевнений - існує щось заховане в самій красі та мистецтві, що вказує не тільки на шлях насолоди, але також може призвести до страждань внаслідок зіткнення з недосконалим реальним світом, який люди створили для себе.

А це означає, що мистецтво диктувалося волею митця і підлягало тільки суду естетичних законів. На думку Уайльда, мистецтво, не виражає нічого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами.

Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно вище від життя. Саме ці погляди письменник і висвітлив у романі «Портрет Доріана Грея».

Неоромантизм: визначальні риси,жанрова природа тенденції неоромантизму в літератури межі століть. Аналіз одного з прочитаних творів.

Неороманти́зм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) — умовна назва естетичних тенденцій, що виникли влітературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму.

На естетику неоромантизму справили вплив філософські концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, наукові відкриття З. Фрейда, взаємодія з реалістичними тенденціями.

Персонажі у творах неоромантиків

Як і попередники — представники романтизму 19 століття, неоромантики заперечували прозу «міщанського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.

Сюжет неоромантичного твору

Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.

Найвидатніші представники

· Джозеф Конрад

· Редьярд Кіплінґ

· Роберт Льюїс Стівенсон

· Артур Конан Дойль

· Етель Ліліан Войнич

· Генрік Ібсен

· Джек Лондон

· Стефан Ґеорґе

· Максим Горький

«Ляльковий дім»

Концепція, за якою в сучасній дійсності зв'язки між зовнішньою і внутрішньою суттю є розірваними, стає визначальною для проблематики п'єс Ібсена і для їх будови. Аналітична композиція перетворюється на поступове розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які приховуються за досить благополучною зовнішньою оболонкою зображуваної дійсності.

Це надзвичайно сильно виявляється в «Ляльковому домі». За допомогою аналітичної структури автор поступово підводить глядача до розуміння внутрішньої сутності сімейного життя адвоката Хельмера, на перший погляд, доволі щасливого, але заснованого на брехні та егоїзмі. При цьому розкривається справжній характер як самого Хельмера, який виявляється себелюбцем і боягузом, так і його дружини Нори, яка спочатку виступає як легковажне створіння, але насправді є людиною сильною, здатною на жертви й такою, що прагне мислити самостійно. Важливу роль у цьому відіграє і предісторія, розкриття сюжетних таємниць як рушійна сила в розгортанні дії. Поступово з'ясовується, що Нора, щоб одержати позику в лихваря Крогстада, необхідну для лікування чоловіка, підробила підпис свого батька — адже жінка в тогочасній Норвегії була позбавлена права ставити свій підпис під документами, за неї мали «поручитися» батько або чоловік. Дуже насиченою і напруженою виявляється і зовнішня дія: постійна загроза викриття Нори, її спроба відтягти момент, коли Хельмер прочитає листа Крогстада, який лежить у поштовій скриньці, і т. ін.

Конфлікт розкриває і сутність соціальних норм — жінка боїться зізнатися в тому, що здатна на самовіддані вчинки, які закони та офіційна мораль визнають лише злочином. Нора йде від чоловіка, сподіваючись проаналізувати й усвідомити події, що сталися. Хельмер же залишається чекати «дива з див» — повернення Нори та їхнього обопільного переродження. Остаточне розчарування Нори в її родинному житті, усвідомлення нею необхідності почати нове існування, щоб стати повноцінною людиною,— ось до чого призводить розвиток дії в «Ляльковому домі».

Соціальні протиріччя в драмі Ібсена «Ляльковий дім» переростають у протиріччя моральні, і драматург вирішує їх у психологічному плані. Головну увагу автор зосереджує на тому, як Нора сприймає свої вчинки і вчинки інших героїв, як змінюється її оцінка світу та людей. Її страждання та прозріння стають основним змістом драми.

Прагнення переглянути й переоцінити всі сучасні звичаї і норми моралі з точки зору людяності перетворювало драми Ібсена на дискусії. І річ тут не лише в тім, що розв'язкою в «Ляльковому домі» є бесіда Нори з Хельмером — перша за все їхнє спільне життя, у якій Нора робить твердий і вибагливий аналіз справжньої суті їхніх стосунків. І Нора, і Хельмер, і все їхнє існування постають у цій бесіді зовсім по-новому — і саме новизна надає особливого драматизму заключній сцені п'єси. Тут відбувається перехід зовнішнього сюжетного напруження в напруження внутрішнє, інтелектуальне, напруження думки, із якого й виростає сюжетний поворот, який завершує розвиток дії.

У психологічній драмі Ібсена важливу роль відіграє символіка. Символічною є назва п'єси «Ляльковий дім». Маленька жінка постає проти суспільства, не бажаючи бути лялькою в ляльковому домі. Символіка ця відтворюється в системі «ігор»: Нора грається з дітьми, «грає» з чоловіком і доктором Ранком, і вони, у свою чергу, теж грають із нею. Усе це готує глядача до фінального монологу Нори, в якому вона докоряє чоловікові та батькові, усьому суспільству, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей.

П'єса «Ляльковий дім» викликала бурхливі дискусії, в яких брали участь і критики, і глядачі. Публіку хвилювала гостра постановка проблеми становища жінки в буржуазній родині й брехливих, святенницьких основ, на яких базується ця родина. Але, як і в інших п'єсах, Ібсен не обмежується соціальним аспектом проблематики, замислюючись про права особистості й гідність людини. Так, у «Ляльковому домі» у відповідь на слова Хельмера, що Нора не має права покинути сім'ю, тому що в неї є священні обов'язки перед чоловіком і дітьми, вона говорить: «У мене є й інші, так само священні... обов'язки перед самою собою».

Генрік Ібсен створив сучасну «нову драму», наситивши її соціальною, філософською і моральною проблематикою. Він розробив її художню форму, розвинув мистецтво діалогу, увівши до нього живе розмовне мовлення. У сценічних картинах повсякденності драматург широко використовував символіку, значно розширивши зображувальні можливості реалістичного мистецтва.

Учнем Ібсена вважав себе Бернард Шоу. Послідовниками Ібсена на різних етапах творчості виступали Август Стріндберг іГергарт Гауптман. Символіка ібсенівської драматургії надихала Моріса Метерлінка. Жоден з драматургів межі століть не уникнув його впливу.

Наши рекомендации