Психіка(від гр. Psyche — душа) — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом

Людська психіка наділена характерними лише їй властивостя­ми:єдністю свідомого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального.

Єдність свідомого та несвідомого — основна властивість людсь­кої психіки. Свідома діяльність людини підкоряється соціальним законам суспільства, несвідома — принципові задоволення. Свідо­ме та несвідоме в психіці людини не є альтернативою. Вони постійно переходять одне в одне. Неусвідомлені механізми, напри­клад, автоматичні дії людини, є «технічними виконавцями» свідо­мості. Неусвідомлені чинники свідомих дій, наприклад, потяги та інстинкти, впливають на нашу діяльність так само, як і усвідо­млені, наприклад, переконання, однак позначені різними особли­востями: несвідомі проявляються, зазвичай, у символічній формі (сновидіння, помилкові дії типу забування речей тощо), а сві­домі — у логічній (логічному мисленні, спланованій дії тощо). Нарешті, надсвідомі процеси (наприклад, творче осяяння) розгор­таються у формі тривалої та напруженої роботи свідомості, які тимчасово переходять у несвідому сферу, щоб потім знову повер­нутися у свідомість у вигляді нових творчих ідей, нових почуттів тощо.

Єдність ідеального та матеріального. Якщо розглядати об'єк­тивно існуючий предмет і психічний образ цього предмета, то, з одного боку, цей образ ідеальний, бо в центральній нервовій сис­темі людини немає іншого, матеріального, предмета, а є лише відо­браження реально існуючого. Однак, з іншого боку, виникнення психічного образу пов'язане з матеріальними процесами, що відбуваються в корі головного мозку. Ідеальним у психіці є те, що існує лише у наших відчуттях, сприйманні, мисленні, уяві тощо. Ідеальне є непротяжним, воно не має субстанції. Ідеальність пси­хіки є провідною, визначальною властивістю психічного образу

Розділ І

Вступ до загальної психології



або ідеї. Проте як діяльність, що ґрунтується на нервовій і гумо­ральній системі, психіка матеріальна.

Єдність суб'єктивного та об'єктивного. Психіка людини суб'єк­тивна з огляду на те, що вона має відбитки індивідуальних особливо­стей людини, відображаючи своєрідність її життєвого досвіду, інтересів, установок, емоцій тощо; принципово недоступна для об'єктивного спостереження (про внутрішні зміни психіки ми може­мо судити лише на основі зовнішніх виявів); не забезпечує повної адекватності пізнання (наприклад, ілюзії сприймання, соціальні упе­редження тощо). Водночас психіка людини не могла б давати нам інформацію про навколишній світ, якби була лише суб'єктивною. Інший бік психіки — її об'єктивність: відносна адекватність і біологічна безсторонність. Відносна адекватність — це часткова від­повідність психічного відображення об'єктивно існуючій інформації про предмети та явища. Біологічна безсторонність виявляється у то­му, що пізнання явища незалежне від суб'єктивного ставлення до нього з боку людини. Для людини психічне відображення не є обов'язково пов'язане з біологічними мотивами: наші дії часто не ґрунтуються на біологічних потягах чи потребах. Нерідко спос­терігаємо ситуацію, коли свідома діяльність людини не лише не підкоряється біологічним потребам, а вступає в конфлікт з ними. Як­що суб'єктивність психіки проявляється в емоційних процесах, то об'єктивність — в пізнавальних, особливо у сприйманні та мисленні.

Єдність частини і цілого. У психології є два найпоширеніші трактування психічного: складніші психічні явища побудовано з простіших; психічне у своїй основі є цілісним утворенням і не зво­диться до «психічних атомів». У першому випадку вважалось, що, з'ясувавши сутність найелементарніших психічних проявів та за­кони, за якими з них утворюються складні психічні явища, можна осягнути природу психіки людини загалом. У другому випадку об­стоювали думку, що психіка не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, бо цілісність є первинною щодо атомів. У сучасній психології об'єднують ці дві крайні позиції: психіку водночас розглядають і як єдине ціле, і як систему елементів.

Єдність стану і процесу. Сучасна психологічна наука доводить, що психіка водночас є і процесом, і станом. Наприклад, людина

може перебувати у стані тривоги, задоволення або уважності. За­лежно від цього конкретного стану такі психічні процеси, як сприймання, мислення або запам'ятовування будуть відбуватися по-різному. Тому стан ніколи не можна відривати від процесу.

Єдність біологічного і соціального. У сформованій психіці сучас­ної людини біологічне та соціальне існує в певному співвідно­шенні: психічна діяльність формується залежно від природних да­них людини під впливом суспільних умов та виховання. В одних психічних проявах домінують біологічні чинники (наприклад, темперамент), в інших — соціальні (наприклад, характер). Однак, було б неправильно вважати, що темперамент не зазнає впливу соціальних чинників, а характер — біологічних. Цей вплив вияв­ляється у тому, що людина може навчитися не проявляти соціаль­но небажані риси свого темпераменту (наприклад, надмірну запальність), а на формування рис характеру впливають власти­вості нервової системи (наприклад, рухливість чи інертність нервових процесів).

Психіка виконує дві головні функції:відображення та регу­ляції. Завдяки функції відображення людина отримує інформацію про навколишній світ, опрацьовує, оцінює і виражає своє ставлен­ня до неї. Регуляторна функція дає змогу посилювати та послаб­лювати психічну діяльність, активізувати її та гальмувати, а також виявляти індивідуальні відмінності у діяльності людей.

ЗА. Сфери прояву психіки людини

Психіка людини є складною та багаторівневою формою відоб­раження зовнішнього та внутрішнього світу, в якій виділяють два головні структурні компоненти: несвідоме та свідоме. У психології тривалий час ототожнювали поняття «психіка» та «свідомість», а категорія «несвідомого» нерідко зовсім виходила з кола психо­логічного аналізу.

Свідома сфера

У сучасній психології відсутня єдина концепція свідомості, а розуміння її природи дуже суперечливе. В історії сучасної філо­софії та психології одним із перших до поняття свідомості звер­нувся Рене Декарт (XVII ст.). Починаючи від Декарта, свідомість ототожнювали з психікою, зокрема, з мисленням. Таке трактуван-

Розділ І

Вступ до загальної психології



ня значною мірою збереглось і в наш час. Проте вже на межі XVII-XVIII ст. з'явився інший погляд. Так, Готфрід-Вільгельм Лейбніц, відомий німецький філософ та математик, уважав, що свідомість не тотожна психіці, а становить її частину, до того ж ви­щу. І цей погляд в модифікованому вигляді теж дійшов до нашого часу.

Наприкінці XIX ст. оригінальну інтерпретацію свідомості за­пропонував видатний американський психолог Вільям Джеме. Він пояснював свідомість як неперервний потік, як динамічний про­цес. Ділити свідомість — це те саме, що «різати» ножицями воду. З виникненням біхевіоризму на початку XX ст. проблема свідо­мості тимчасово відійшла на другий план, а зацікавлення нею відновилось лише в середині XX ст.

З погляду сучасної психології, свідомість — це інтегруюча фор­ма психічного відображення, результат впливу суспільно-істо­ричних умов на формування психіки людини у процесі її творчої діяльності при постійному спілкуванні з іншими людьми за допо­могою мовлення.

Індивідуальна свідомість людини відрізняє її від інших живих істот. Вона наділена такими особливостями: рефлексивністю, цілеспрямованістю, мотивованістю, тотожністю, неперервністю, цілісністю, константністю, вибірковістю та зосередженістю.

Рефлексивність — це спрямованість психічної діяльності люди­ни на усвідомлення своїх власних дій та станів. Ця особливість ле­жить в основі здатності людини до самоаналізу та самопізнання свого духовного світу, а отже, в основі самосвідомості людини. Цілеспрямованість виявляється у тому, що, приступаючи до тої чи іншої свідомої дії, людина ставить перед собою певну мету. Для її досягнення вона свідомо планує та контролює свої дії, керує ними, що допомагає їй прогнозувати наслідки. Мотивованість — це усві­домлення людиною чинників, матеріальних чи ідеальних, які спо­нукують і скеровують діяльність людини. Тотожність — це при­рівняння, уподібнення кожною свідомою людиною себе до певно­го «Я-образу». Неперервність свідомості виявляється у тому, що ті психічні процеси чи стани, які відбуваються перед чи після певно­го моменту часу, людина усвідомлює як частини однієї і тієї самої індивідуальної свідомості. Ця особливість свідомості поєднує те­зо

перішнє, минуле та майбутнє людини. Цілісність свідомості — це поєднання в одному акті трьох основних характеристик свідомості (пізнання навколишнього світу та себе, переживання дійсності, контролю за своєю поведінкою). Лише за умови такого поєднання психічний акт стає свідомим. Значною мірою цьому сприяє пам'ять людини. Константність — це відносна сталість станів свідомості. Індивідуальна свідомість зберігає свій попередній стан, поки зовнішня чи внутрішня причина не виведе її з нього. Вибірковість виявляється в тому, що у свідомості постійно відбу­вається вибір одних об'єктів чи станів і відхилення інших. Це за­безпечує вибірковість сприймання та уваги. Зосередженість свідо­мості виявляється у концентрації психічної діяльності на певному об'єкті чи явищі. Це забезпечує довільна увага.

Якщо свідомість людини спрямована на себе, на свій внут­рішній світ, то її називають самосвідомістю. Самосвідомість — це усвідомлене ставлення людини до самої себе та свого місця в житті.Це ставлення містить оцінку інтелектуальних можливостей людини, емоційно-вольових виявів, своїх прагнень, бажань та мотивів тощо.

Залежно від цілей_ та задач, які стоять перед людиною, са­мосвідомість може виконувати різні функції,а саме: самопізнання, самоприйняття, самоконтролю та самовдосконалення.

Спрямованість людини на пізнання своїх тілесних (фізичних) та духовних можливостей і якостей, свого місця серед інших лю­дей становить суть самопізнання. Самопізнання здійснюється в ре­зультаті самоспостереження та самооцінки. Самоспостереження дає змогу порівняти свої думки і вчинки з вимогами суспільства. Самооцінка — це цінність, якою людина наділяє себе в цілому і окремі властивості своєї особистості, діяльності, поведінки. Основними вимірами самооцінки є адекватність, рівень та стійкість.

Адекватність характеризує міру відповідності самооцінки фак­тичній вираженості певної якості у суб'єкта. Критерієм адекват­ності є порівняння своєї самооцінки з оцінками тих самих якос­тей з боку оточуючих. Якщо самооцінка близька (збігається) до оцінки оточуючих, то вона називається адекватною, якщо ж знач­ною мірою відрізняється — неадекватною. Адекватна самооцінка

Розділ І

Наши рекомендации