До самостійної роботи студента
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
ТЕМА: «Джером Дейвід Селінджер «Ловець у житі»
Розглянуто та затверджено на засіданні
циклової комісії
суспільно-гуманітарних дисциплін
Протокол №1 від 28.08.2012р.
Голова циклової комісії
Федорець Г. В. ______________
Тема. Джером Дейвід Селінджер «Ловець у житі».
Мета: поглибити навички самостійної роботи; розвивати зв’язне мовлення, логічне мислення; формувати вміння концентрувати увагу, вибирати з вивченого матеріалу найголовніше; допомогти студентам уявити художній, психологічний портрет письменника, усвідомити модерністські принципи його творчості; розвивати навички сприйняття різних способів художнього мислення, уміння передавати свої враження від них; розвивати навички сприйняття модерністських творів, уміння спостерігати за художнім полотном, аналізувати його, висловлювати свої враження; виховувати естетичні смаки, любов до мистецтва виховувати інтерес до літератури, допитливість, культуру мовлення; розвивати творчі здібності та активізувати розумову діяльність студентів; формувати у студентів потреби безперервного самостійного поповнення знань; поглибити вивчення дисципліни; розвивати морально-вольові зусилля.
План
1. Повість “Ловець у житі” - протест проти бездуховності суспільства.
2. Актуальні проблеми формування життєвих цінностей молодих людей та їхнє втілення в лірико-психологічній повісті.
3. Віддзеркалення у ній нонконформістського світовідчуття.
4. Монолог-сповідь як форма оповіді та її роль у втіленні концепції автора.
5. Сенс та варіативність перекладів заголовку повісті.
Біографія
Народився у єврейській сім'ї. Його батько Сол був єврейським торговцем м'ясними продуктами та сиром, імпортував яловичину з Європи, мати була ірландкою, католичкою. Можливо, цей іудейсько-кельтський дуалізм і вплинув на його своєрідний світогляд. Адже однією з важливих рис характеру є суперечливість. Те, що він був напівєвреєм, викликало серйозний внутрішній конфлікт, зумовлений не так релігією, як соціальним статусом,— в ті часи був поширений расизм проти євреїв. Селінджер мав старшу сестру Доріс, дітей виховувала мати в дусі методизму. З батьком у Селінджера були прохолодні стосунки. Сол бажав, щоб Девід заробляв великі гроші, мав певну роботу з високим соціальним статусом, також він хотів, щоб Девід продовжив сімейний бізнес, а це майбутнього письменника зовсім не приваблювало.
У Нью-Йорку минуло дитинство, він мешкав з західного боку Манхеттена, там минули його перші шкільні роки. Селінджера вигнали з кількох приватних шкіл, через те що він не хотів навчатися. Далі він вчився у військовій школі «Веллі-Фордж» в штаті Пенсільванія, тоді ж починав писати. Це було його бажання там учитися, бо він хотів жити окремо від батьків. Однокласники згадують, що для нього було звичним бути в центрі уваги, він був дуже компанійським, умів розповідати веселі історії й анекдоти, але коли йшлося про гулянки з випивкою, він, як правило, не брав участі. Селінджер був капітаном фехтувальної команди.
Потім разом з батьком хлопець побував у Польщі,— там він знайомився зі специфікою морських перевезень м'ясних продуктів. Це мало його цікавило, та поїхав він охоче. Проте отримав дуже неприємні враження від скотобоєнь, після чого твердо вирішив цим не займатись. Огида до м'ясного бізнесу вилилася в те, що він став вегетаріанцем. Під час поїздки він знайомиться з європейською культурою і вивчає німецьку мову.
Після цього Селінджер прожив десять місяців у Відні, потім повернувся до Америки, в коледж Урсінус, але вже серед року втратив інтерес до навчання. Він не хотів навчатись у вищій школі (Ivy Leage) через її снобізм та тому, що був євреєм.
Певний час майбутній письменник відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, що їх вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі». Він казав, що Селінджер сидів в останньому ряду й дивився у вікно майже до кінця останнього семестру. Лише під кінець хлопець ожив, тоді він написав «Підлітки», перше оповідання (коли йому був 21 рік), яке Барнетт вирішив опублікувати в «Сторі», що було певним ризиком, адже в оповіданні не було нічого особливого. Селінджер не раз казав своїм друзям, що колись він стане великим письменником. Увесь цей час він продовжував писати.
Потім він плавав в Індію та Карибським морем на шведському лайнері «Кунгсхольм», де організовував дозвілля туристів, і не припиняв писати оповідання для журналів та університетських збірок.
У 1942 році Селінджера призвали до армії, де він прослужив два роки. Він брав участь у Другій світовій війні у складі дванадцятого піхотного полку четвертої дивізії. Серцева аритмія зробила письменника непридатним для піхоти, але в армії він знаходився з початку мобілізації, а в 1944 році він у складі союзних військ брав участь у висадці на узбережжя Нормандії, був зв'язковим, служив у контррозвідці. На фронті було нелегко, і у 1945 році майбутній класик американської літератури потрапив до шпиталю з нервовим зривом. Пізніше він з презирством ставився до В'єтнамської війни й глузував з хлопців, які вербувалися. Гіркий і трагічний досвід воєнних років відіграв велику роль у формуванні його як письменника. У Німеччині він одружився з функціонеркою націонал-соціалїстичної партії Сильвією, але невдовзі вони розлучились — він ненавидів нацистів так само сильно, як вона ненавиділа євреїв.
1945 рік був роком найбільшої творчої активності письменника, оповідання друкувались одне за одним. Цього ж року виходить у світ роман «Над прірвою у житі», який через кілька місяців посів перше місце в списку американських бестселерів. На той час з'явилися майже всі найвідоміші оповідання Селінджера, що увійшли до збірки «Дев'ять оповідань» (1953).
Після гучної популярності, викликаної виданням роману, автор вирішив переїхати до Нової Англії, де й придбав собі заміський будинок в Корніші, неподалік від річки Коннектикут, штат Нью-Гемпшир. Його дім знаходиться досить далеко від сусідів, за містом.
Другою його дружиною стала Клер Дуглас (молодша за нього на п'ятнадцять років), у 1955 році, тоді ж він написав «Френні». Вони жили в Корніші. У 1955 році у них народилася донька Маргарет, пізніше — син Метью. Селінджер виявився непоганим батьком, зачаровував дітей своїми оповіданнями, але письменницька діяльність, спосіб життя автора псували відносини в родині. У цей час він пише кілька повістей про родину Гласів і, не завершуючи цикл, покидає літературу назавжди, вважаючи, що слава дуже йому шкодить. Він живе у своєму будинку, до найближчих сусідів кілька миль, відгородившись від навколишнього світу, відмовляється давати інтерв'ю, і запобігає всім спробам підняти завісу його приватного життя. Значну роль зіграло в цьому і його захоплення східними релігіями — буддизмом та індуїзмом, що добре помітно в останніх повістях. Проте вони не повністю полонили його, хоч були найбільш стійким його захопленням, стверджує дочка автора. Певний час він цікавився саєнтологією, але невдовзі покинув її, також він цікавиться гомеопатією, проводячи за заняттям нею більшу частину дня. У 1966 році він розлучився із Клер, — і жив кілька місяців з вісімнадцятилітньою Джойс Мейнард, яка пізніше стала письменницею. У 1998 остання видала книгу спогадів (вона ж продала його листи, але їх викуплено Пітером Нортоном й благородно повернуто автору).
Селінджер помер удома природною смертю в Нью-Гемпширі 27 січня 2010 року, у віці 91 рік. Інформацію щодо смерті надав син письменника, інформація також була підтверджена його літературним агентом.
Творчість
Письменницька кар'єра почалася з публікації коротких оповідань у нью-йоркських журналах. Перше оповідання «Підлітки» автор надрукував у 1940, коли йому був 21 рік. Певний час відвідував літературні курси при Колумбійському університеті, що вів Віт Барнетт, редактор журналу «Сторі». Першу серйозну популярність Селінджеру принесло коротке оповідання «Чудовий день для рибки-бананки» (англ. A Perfect Day for Bananafish, 1948) — історія одного дня в житті молодої людини, Симура Гласа, і його дружини.
Через одинадцять років після першої публікації Селінджер випустив свій єдиний роман «Ловець у житі» (The Catcher in the Rye, 1951), що зустрів схвалення критики і залишається особливо популярним серед старшокласників і студентів, які знайшли у поглядах і поведінці героя, Голдена Колфілда, відгук власним настроям.
У 1953 надруковано збірку «Дев'ять оповідань». У 60-ті роки виходять новели «Френні і Зуї» (Franny and Zooey) і повість «Вище крокви, будівничі» (Raise High the Roof Beam, Carpenters).
Після того як роман «Над прірвою в житі» завоював велику популярність, Селінджер почав вести життя відлюдника, відмовляючись від інтерв'ю. Після 1965 припинив друкуватися, пишучи тільки для себе. В останні роки він практично не мав контактів із зовнішнім світом, живучи за високою огорожею в особняку в містечку Корніш у штаті Нью-Гемпшир.
У 1955 одружився з Клер Дуґлас, тоді ж він написав «Френні». У 1950-ті Селінджер написав кілька повістей про родину Ґласів, і не завершивши цикл, покинув літературу назовсім. Останнім твором є повість «Шістнадцятий день Гепворта 1924 року», надрукована в журналі «Нью-Йоркер»
Повість Селінджера зі складною тематикою, з багатоманітною символікою, тонкими ледь помітними мотивами, де ліризм оповіді поєднується з гумором, від сумного стилю він різко переходить до радісного і навпаки, де складна й багатогранна система образів, тонкий психологізм у зображенні внутрішнього світу головного героя та його відношень до інших персонажів, все це ставить повість “Ловець у житі” на рівень світових шедеврів ХХ століття. Ця повість увібрала найкращі здобутки Селінджера у ранніх оповіданнях, деякі з них майже повністю увійшли до неї (“Легкий бунт на Медісон-Авеню”), він використав прийоми, якими користувався раніше, твір виявився дуже концентрованим і насиченим різними художніми засобами, з дуже багатогранним змістом. У ранніх оповіданнях можна знайти основні мотиви, що вийдуть на перший план у повісті, прототипи характерів, дрібні деталі, що несуть в собі глибоке значення і символіку. У даній розвідці основна увага звертається на імена головних персонажів, їх тісний зв’язок з їх характером та їх роллю у творі. Імена більшості героїв значущі, дані не просто так, вони несуть у собі прихований зміст, що дозволяє краще зрозуміти персонажа, тому не слід залишати їх поза увагою, вивчаючи чи просто читаючи цей твір.
Голден Колфілд (Holden Caulfield)
Голден Колфілд головний персонаж твору, з ним пов’язаний весь сюжет повісті, оцінка інших героїв, їх характеристика дається у його суб’єктивній оцінці. Основні теми твору - тема подорослішання, складного моменту переходу у світ дорослих, крах ілюзій і ідеалів з цим пов’язаний, та тема конфлікту з дійсністю, що випливає з попередньої - дуже прекрасно показані за допомогою цього неординарного підлітка, з його своєрідними поглядами, з його хворобливою і, здається, незвичною, психікою. Але він чомусь виявляється надзвичайно близький безлічі читачів у всьому світі, книга й досі продається щороку величезними тиражами. Здається Селінджеру вдалося вловити й описати той складний внутрішній світ підлітка, з його прагненнями і пориваннями, часто не зрозумілими самому собі, з дитячою наївністю і неприйняттям законів старших. Цей незвичайний персонаж виявився насправді реальним прототипів, мільйонів підлітків. Характер Голдена, його ідеали, переконання, все це відбивається на його імені, що має тісний зв’язок з його особистістю.
Ім’я “Голден” (перекликається з “hold” - стримуватись) вказує на те, що він утримується від входження до суспільного життя, він не сприймає всю фальш і облуду світу, який його оточує, проте не бунтує, а тільки стримується, щоб не стати одним з тих, кого він ненавидить. Слово “holden”, найкраще це помітно на словосполученні “holden back” - той, що стримується, утримується, - характеризує одну з основних рис персонажу і, можливо, концепцію самого автора по відношенню до світу, яку Голден мав би виражати. Він стримується, як і Джейн Галлахер, один з позитивних персонажів, теж стримується, залишаючи свої дамки на краю дошки. Тут важливо зазначити, що Голден зовсім не бунтар, як може здатися на перший погляд, він втілює не бунт, а лише неприйняття світу, правил гри які той нав’язує кожному - лицемірства, облудності і фальші. Як тут не пригадати його нічну розмову з Фібі, коли він оголошує своє відношення до світу: “Гіршої школи ніж Пенсі, я не бачив. Кругом самий фальш і показуха. І пройдисвіт на пройдисвітові… Є там кілька путніх вчителів, та й вони все роблять напоказ”. Він протестує проти такого стану речей, не приймає його, але не бунтує від світу, він стримується від рішучих дій, від боротьби, та це йому й не потрібно, це протирічить його характеру.
Інше значення слова “holden” - той, що приховує, ховає, - характеризує ще одну Голденову рису - певну замкнутість у собі, прихованість. Серед дорослих, серед більшості друзів, навіть у своєї дівчини Саллі Гайс, він не знаходить порозуміння, тому свою головну мрію він довіряє тільки Фібі. Брак порозуміння, такий характерний мотив для творчості Селінджера, що наскрізно проходить через його твори, виявляється й у Голдена, хоч найяскравіше це показано в оповіданні про Сімора Гласа.
Прізвище - Колфілд (Caulfield) - розкладається на дві частини. Перша частина має глибше значення. Слово “caul” (шляпка, анат. водяна оболонка плоду) має пряме відношення до теми дитинства в повісті. З біологічної точки зору це слово означає частину амніону (зародкової оболонки), мембрану, що захищає зародок від механічних ушкоджень та створює умови для його розвитку. Тут бачимо пряму метафору ідеалу Голдена - бути ловцем у житі, захищати дітей від жорстокості дорослих, від брудної лайки на стінах школи, рятувати їх від прірви подорослішання, у всякому разі до призначеного часу. Друга частина (field - поле) теж викликає асоціацію з його мрією, з полями жита.
Ім’я й прізвище разом створюють стислий, але цілком точний портрет персонажу, де вказані його основні риси і поривання. У іменах інших персонажів теж втілені риси Голдена, через його відношення до них, через символіку їх образів.
Фібі Колфілд (Phoebe Caulfield)
У образі Фібі найяскравіше втілюється любов Голдена до дітей. Це помітно навіть тоді, коли він злий на неї. З появою Фібі, відкривається зовсім новий бік Голденового характеру, те, що він розуміє як щастя. Фібине призначення у романі - тримати Голдена прив’язаним до реальності, щоб його фантазії не згубили його. Страх, що робитиме Фібі без нього, стримує Голдена від від’їзду на захід. Коли вона збирається їхати з ним, він повертається до реальності, розуміє ідеалізм цієї подорожі, прекрасно знає, що ця подорож може зруйнувати Фібину дитячу невинність, що його перемінна поведінка може зашкодити їй. Він робить рішення залишитись задля Фібі, щоб утримувати її від падіння з обриву за житнім полем. Фібі - це світло, що освітлює частину Голденової темної депресії: “Я тихенько, не човгаючи ногами, пішов по кімнаті [де спала Фібі], розглядаючи то те, то се. На душі раптом стало тепло, затишно. Навіть передчуття того, що я захворію на запалення легенів, зникло. Просто мені стало хороше-хороше”.
У імені Фібі можна знайти три різних значення:
ü Слово phoebe давньоанглійською та грецькою значить сяюча, що співвідноситься з її функцією просвітлення Голденового настрою у романі.
ü У грецькій міфології їй співвідносна Феба, що ототожнювалась з Артемідою, як богиня місяця.
ü Також слово phoebe означає маленького птаха (чибіс) для якого характерний постійний рух і стрибання. Це наводить паралель з тим, що Фібі тендітна, вона постійно в русі - танцює, сміється, пише історії, говорить про своїх друзів.
Всі три значення відносять її до небесних висот. Фібі сяє як світило у Голденовому житті, приносячи йому справжнє щастя. Як місячна орбіта навколо Землі, Фібі завжди в Голденових думках, впливає на його рішення, немов місяць на приливи й відливи Землі, підсвідомо утримуючи його від необдуманих рішень. Вона чимось схожа на тендітну пташку: “Фібі ще тільки десять років. Худа, як я, але не худюща, а саме така як треба для роликових ковзанів. Якось я дивився на неї з вікна, коли вона йшла через П’яту авеню до парку, і раптом подумав: “Яка ж Фібі худенька - якраз для роликових ковзанів!””. Ім’я дає цілком вичерпний портет цього персонажу.
Саллі Гайс (Sally Hayes)
Саллі Гайс обмежена світська людина, з якою Голден зустрічався коли навчався в Пенсі. Він каже, що звик думати, ніби вона розумна, бо вона знає чимало про театри та літературу, але коли пройшло достатньо часу, він побачив, що це не так. Та й після цього він був закоханий у неї, хоч і пам’ятав про свої справжні почуття, коли відчував раптовий потяг до неї.
Її прізвище - Гайс - вказує на обманний туман (haze ['heiz]), що символізує те як Голден губиться під її поглядом, як вона затуманює його свідомість: “Сміхота, але коли я побачив її, то мені захотілось із нею одружитись. Намаханий якийсь. Саллі мені навіть не дуже подобалась, і раптом я відчув, що закоханий у неї і хочу одружитися! Їй-богу, намаханий. Нічого не скажеш”.
Фейс Кавендіш (Faith Cavendish)
На образі Фейс Кавендіш розкривається ще одна грань характеру Голдена. Незважаючи на те, що він болюче переносить розрив з дитинством, колишніми ідеалами, він іноді намагається виглядати дорослим. Він вірить, що може видаватися старшим і більш зрілим ніж насправді. Він вважає, що високий зріст, сиве волосся, куріння та спиртне допоможуть йому справити враження старшого. Перш ніж дзвонити Кавендіш, Голден викурив чимало цигарок в “Едмонтоні”. Це куріння символізує його намагання здаватися старшим. Коли він подзвонив то понизив свій голос з тією ж метою: “Говорити я намагався басом, щоб вона не здогадалась скільки мені років. А взагалі голос у мене й так досить низький”.
Фейсине прізвище визначається як підсолоджений жувальний тютюн. Це напряму пов’язане з Голденовим курінням, адже і куріння і розмова з напівповією Фейс пов’язані з намаганням Голдена виглядати дорослим. Ім’я Фейс (Faith) виражає віру Голдена у те, що він може виглядати дорослішим.
Джеймс Касл (James Castle)
Прізвище Джеймса Касла відбиває його високі ідеали. Він немов знаходиться у замку, підносячись над своїми лицемірними однолітками. Він відмовляється взяти назад свої слова за будь-яких умов і вчиняє самогубство раніш, ніж його змусять це зробити. Джеймс виплигує з вікна, немов зі свого замку високих ідеалів. Слово “замок” наводить на думку про великі вершини, королів, що підносились над іншими й уявляються неземними і могутніми.
Персонаж Джеймса Касла також має відношення до мотиву падіння, що пронизує усю повість. Смерть Касла викликає паралель з Голденовим поступовим падінням здоров’я, та бійки з Морісом де він, як і Касл, каже, що думає, і бійка ця теж закінчується смертю, щоправда уявною смертю Голдена.
Роберт Еклі (Ackley)
Ім’я Еклі (Ackley [′æklı]) звучить схоже на acne (вугор) - одну з головних його рис. Також є подібність зі словом hackly ([′hæklı], погано зроблений, зазубрений) та вигуками ouch (зойк болі), ecch та ack (вигуки огиди). Ім’я повністю відповідає характеру персонажа, вказує на його головні риси, на те яку реакцію він може викликати, він і Голдена дратує, але в той же час Голден жаліє його, на його прикладі він вказує на фальш, що панує у Пенсі: “Сидимо наприклад у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукає який-небудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять?! І хоч куди бідолашний поткнеться - скрізь двері перед ним замкнені. Там ще було оте дуремарське таємне товариство - я теж побоявся у нього не вступити. А Роберт Еклі, один зануда, весь у вуграх, теж захотів у те товариство. Все ходить і ходить за ними, а вони його не приймають, і квит. Просто через те, що він зануда і весь у вуграх”. Незважаючи на власну відразу до Еклі у кінці повісті Голден каже: “Я знаю тільки одне: мені бракує всіх тих, про кого я розповів. Навіть тих-таки Стредлейтера й Еклі”.
Карл Льюс (Carl Luce)
Голден захоплюється Карлом Льюсом, головним чином через його інтелект - він має найвищий IQ у Вутонській школі. Голден вважає, що це єдине, що у ньому варте уваги.
Карлове прізвище Luce іспанською означає “світло”. Знання - світло, незнання - темрява. Це найкраще характеризує Льюса й відношення до нього Голдена.
Вард Стредлейтер (Ward Stradlater)
Ім’я одного з негативних персонажів теж добре характеризує його. Прізвище цього героя перекликається зі словом straddle (широко розставляти ноги та ін.), що добре змальовує його вдачу, нахабність і самовпевненість.
Як ми бачимо більшість основних персонажів мають імена, що багато можуть сказати про їх характер, про їх звички, про ставлення до них оповідача і, через нього, самого автора. Деякі імена мають складну символіку, як Фібі або Голден Колфілд, інші простішу.
(Дмитро Кузьменко. Символіка імен персонажів повісті “Ловець у житі” Джерома Девіда Селінджера)
Повість «Над прірвою у житі» була опублікована у 1951 році, хоча письменник працював над нею ще під час війни.
П'ятдесяті роки — це суттєві зміни на міжнародній арені, настання періоду «холодної війни», а в США — і маккартизму. Деякі з письменників починають спо-відувати конформізм, тобто пасивне сприйняття існуючого порядку, пристосовництво, невтручання. А такі письменники, як Хемінгуей, Колдуелл, Фолкнер, Стейнбек, активно протестують проти ідеології мовчання (покоління 50-х років у США назвали таким, що мовчить).
Джером Дейвід Селінджер був серед тих, хто не мовчав, хто наважувався говорити правду про свій час, якою б гіркою вона не була. Протестом проти небезпечних тенденцій у духовному житті суспільства і стала повість «Над прірвою у житі». Дія повісті відбувається напередодні 1949 року; в ній відтворено психологічну атмосферу повоєнної Америки.
У центрі повісті — життя і доля Голдена Колфілда, розказані ним самим: улюбленою художньою формою Селінджера була сповідь. Голден, перебуваючи на лікуванні в санаторії для душевнохворих, розповідає про події, що сталися з ним минулого року. Вік героя — 16 років; це та пора, коли людина з дитинства переходить у світ дорослих — світ складний, суперечливий, незрозумілий, іноді страшний.
Ми знайомимося з героєм у скрутний для нього час: його виключили із коледжу; стосунки з товаришами складні, бо він підвів членів фехтувальної команди; він ніяк не порозуміється із сусідом по гуртожитку; свариться з дівчиною, до якої небайдужий, Він один, а проти нього — світ. І Голден не сприймає цей світ, нещирий і мерзенний. Критично він ставиться не лише до інших, а й до себе: «Іншого такого брехуна, як я, світ ще не бачив»; «Взагалі я бовдур бовдуром, але читаю багато»; «Я відчував, що в мені прокидається справжній садист». Але і нервозність, і юнацький мак сималізм, і нетерпимість — то форма захисту від зовнішнього світу. «Важкий» підліток виявляється душевно тонким, вразливим, не схильним миритися з писаними і неписаними правилами цього світу. І навіть те, що Голден не встигає у навчанні, його відраховують уже з третьої школи, має пояснення: йому здається безглуздою мета, заради якої вчаться інші («працювати в якій-небудь конторі, заробляти скажені гроші, їздити на роботу на машині або в автобусі по Медісон-авеню, читати газети, грати в бридж і ходити в кіно»).
На відміну від однолітків, Голден сповідує цінності нематеріального порядку. Для нього значущим є світ добра, краси, щирості. Таким світом для Голдена залишається світ дитинства, в якому стосунки людей не замулені умовностями. Винесені в заголовок дещо змінені слова відомої пісні Роберта Бернса «Якщо кликав хтось когось ввечері у житі» в контексті повісті прочитуються і як прірва між «дитячим» і «дорослим» світами, і як глибини, таємниці, «прірва» людської душі.
Внутрішній світ Голдена позбавлений гармонії, хворобливо суперечливий. Голден нещадний в критиці «божевільного світу» і своїх власних недоліків. Він може заздрити, обманювати, зло підмічати і засмальцьований халат старого вчителя Спенсера, і важкий запах сусіда по гуртожитку Еклі, і прищуватість ліфтера Моріса. Цей «тотальний негативізм» героя нестерпний для нього самого.
«І взагалі, навіть якщо ти весь час рятував би людям життя,— роздумує Голден, — звідки б ти знав, заради чого ти це робиш — заради того, щоб насправді врятувати життя людині, чи заради того, щоб стати знаменитим адвокатом». Сумніви ятрять душу Голдена, а його намагання знайти близьких собі за духом людей виявляються марними. Написав твір за свого приятеля Стредлейтера, а замість подяки — грубість. Довірив гарненькій Саллі свою мрію — поїхати до туристичного табору, щоб жити там, біля струмка, добре і весело, а вона розсудливо, по — дорослому повчає та наставляє його.
Наштовхуючись на нерозуміння, страждаючи від самотності, Голден, проте, багато чого навчився за ті два дні волі в Нью-Йорку, які він провів, коли втік зі школи. Основний мотив повісті — де повільне, психологічно переконливе звільнення героя від нігілізму і войовничої нетерпимості, поступове примирення із життям. Голден дійшов висновку, що потрібно жити для Інших. Він «став ловцем у житі».
Мотив ловців — один із найстаріших і найпоширеніших у літературі. Своїм корінням він сягає біблійних часів: Ісус Христос називав апостолів ловцями людей. У Селінджера цей мотив перетворюється на один з таких, що визначають сутність його героя, який поступово знаходить свій шлях і свій сенс у житті.
Я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнючої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою у житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому.
Справжнє життя, справжнє бажання — ці нові інтонації у сповіді Голдена не випадкові. Не прийнявши ідеології конформізму, герой Селінджера водночас заперечує бунт заради бунту. Для нього справжнє життя — це гуманна діяльність. Так Селінджер намагається від «філософії відчаю» перейти до «філософії надії*.
Два дні, проведені Голденом у «великому світі» Нью-Йорка, звели його з проблемами, порівняно з якими власні нещастя стали здаватися вже не такими й значними. «Перехворівши ненавистю», подорослішавши, Голден зрозумів, що, хоча залишитися в щасливій країні дитинства неможливо, в дорослому житті зовсім необов'язково ставати негідником. Герой Селінджера переживає духовне відродження, воскресіння. Письменник уводить у свою повість мотив Різдва: події, про які йдеться, відбуваються наприкінці грудня. Покликання Голдена — нести в жорстокий, недобрий світ добро, гармонію, радість, щирість дитинства. Так, герой Селінджера прагне гармонії в дисгармонійному світі, шукає і не знаходить відповіді на одвічні питання, єретично потрактовує Біблію і поважає Ісуса Христа, який стає йому особливо близьким тому, що за свого земного життя звідав і невизнання, і нерозуміння, і зраду.
Ісус Христос мені імпонує; проте від усієї іншої мури в Біблії я не дуже в захваті. Взяти хоча б отих апостолів. Щиро кажучи, вони мені просто страшенно діють на нерви. Звісно, коли Христос урізав дуба і т. ін., вони поробилися такі добренькі, та поки він був живий, пуття йому з них було, як із дірки в голові... Ісус нізащо б не турнув каналію Іуду до пекла... Ось апостоли, ті запроторили б Іуду у пекло запросто, а Ісус ні, зуб даю.
Трагедія Ісуса Христа, таким чином, асоціюється з трагедією поколінь, які шукають свій шлях у житті. Шукають, помиляються, знову шукають, знову повто-рюють власні та чужі помилки. На тому стоїть історія. Але для Голдена надзвичайно важливо, щоб людина не перетворила покору, спокій і пристосовництво на головні моральні орієнтири, бо звідси починається не просто уніфікація людей — тут бере свій початок духовна смерть людини.
«Над прірвою в житі» — це лірико-психологічна повість. Автор зосереджує увагу на формуванні у людини власного ставлення до світу в процесі глибоко інтимного сприйняття дійсності.
Розповідь ведеться від першої особи: Голден виступає єдиним носієм авторської точки зору. Водночас герой постає немов у двох іпостасях: з одного боку, він 16-річний учень престижного коледжу, з іншого — пацієнт психіатричної клініки, збагачений життєвим досвідом. Така організація художнього твору дає змогу глибше проникнути в психологію героя: перший голос передає живі, безпосередні враження від подій, другий — коригує, заперечує або підтримує попередні оцінки. Просторово-часова організація повісті також сприяє виявленню ліричного начала. По-перше, із життя героя взято такий період, коли він перебуває в стані найвищого емоційного напруження. По-друге, події розгортаються стрімко, швидко. Це також підсилює драматизм сюжету. По-третє, в повісті відсутні події зовнішнього світу. Всю увагу автор зосереджує на аналізі стану душі героя. Але саме зосередженість на переживаннях людини, її роздумах і проблемах дає Селінджерові змогу дослідити об'єктивні соціальні процеси американського життя 50-х років. Звідси відчуття непримиренності автора до конформізму — біди тогочасного американського суспільства.
Повість Селінджера була неоднозначно оцінена сучасниками. Так, Уїльям Фолкнер «Над прірвою у житі» назвав «кращим твором сучасного покоління письменників», а Джон Стейнбек — «незрілою книгою для незрілих читачів». Одні молоді люди, наслідуючи Голдена, носили червоні мисливські шапки «з довжелезним козирком», у такий спосіб виражаючи своє захоплення селінджерівським героєм, а деякі, прочитавши повість, приходили до ідеї бунту як рятівної сили, що має все зруйнувати (саме так, очевидно, вважав убивця Джона Леннона, бо, як потім з'ясувалося, він любив «Над прірвою у житі»).
Зовсім не відсутність чіткої авторської позиції, а намагання зобразити складність життя і складність людей роблять твори Селінджера нелегкими для сприйняття і водночас змушують думати, оцінювати, зіставляти, вирішувати.
Одразу ж після публікації повісті «Над прірвою у житі» Селінджер розпочав роботу над збіркою «Дев'ять оповідань», яку завершив у 1953 році.
На початку 60-х років Селінджер написав декілька повістей. Сам перетворившись на легенду за життя, Селінджер створив міф про сімейство Глассів, який став для автора свого роду відправним пунктом для дослідження і критики американського суспільства. Це була своєрідна квазібіографія.
Цикл про Глассів називають у критиці епопеєю, тому що розрізнені оповідання й повісті (Селінджер ніколи не друкував їх під однією обкладинкою) складають цілісну картину долі та духовних пошуків людини середини XX століття. Цей цикл має вісім складових: три оповідання («День бананової рибки», «Тупташка-невдашка», «У ялику») і п'ять повістей («Френні» та «Зуї», «Вище крокви, будівничі», «Сімор. Вступ», «Шістнадцятий день Хепворта 1924 року»).
Принципова асоціальність, яку почав сповідувати Селінджер, намагання вивести свою творчість зі сфери суспільних чинників життя у сферу чистої духовності — усе це призвело, на думку американських критиків, до творчої кризи письменника. Та якби Селінджер написав лише «Над прірвою у житі», то і це забезпечило б йому всесвітню славу. Селінджерівські герої з «країни дитинства» і сьогодні сприймаються як бунтівники проти усамітнення людини, проти індивідуалізму та бездуховності. Можливо, це і є той сенс життя, якого прагнув Селінджер, щоб зупинитися за крок від прірви — прірви життя.
Короткий зміст
Сімнадцятилітній Холден Колфілд, що знаходиться в санаторії, згадує «ту божевільну історію, яка сталася минулим Різдвом», після чого він «трохи не віддав кінці», довго хворів, а тепер ось проходить курс лікування і незабаром сподівається повернутися додому.
Його спогади розпочинаються з того самого дня, коли він пішов з Пенси, закритої середньої школи в Егерстауне, штат Пенсильванія. Власне, пішов він не по своїй волі — його відрахували за академічну неуспішність — з дев'яти предметів в ту чверть він завалив п'ять. Положення ускладнюється тим, що Пенси не перша школа, яку залишає юний герой. До цього він вже кинув Елктон-Хілл, оскільки, за його переконанням, «там була одна суцільна липа». Втім, відчуття того, що навколо нього «липа» — фальш, удаваність і показуха, — не відпускає Колфілда упродовж усього роману. І дорослі, і однолітки, з якими він зустрічається, викликають в нім роздратування, але і одному йому залишатися не під силу.
Останній день в школі рясніє конфліктами. Він повертається в Пенси з Нью-Йорка, куди їздив в якості капітана фехтувальної команди на матч, який не відбувся з його вини, — він забув у вагоні метро спортивне спорядження. Сусід по кімнаті Стредлейтер просить його написати за нього твір — описати будинок або кімнату, але Колфилд, що любить робити усе по-своєму, оповідає про бейсбольну рукавичку свого покійного брата Аллі, який обписав її віршами і читав їх під час матчів. Стредлейтер, прочитавши текст, ображається на автора, що відхилився від теми, заявляючи, що той підклав йому свиню, але і Колфілд, жалюгідний тим, що Стредлейтер ходив на побачення з дівчиною, яка подобалася і йому самому, не залишається у боргу. Справа кінчається колотнечею і розбитим носом Колфілда.
Опинившись в Нью-Йорку, він розуміє, що не може явитися додому і повідомити батьків про те, що його виключили. Він сідає в таксі і їде в готель. По дорозі він ставить своє улюблене питання, яке не дає йому спокою : «Куди діваються качки в Центральному парку, коли ставок замерзає»? Таксист, зрозуміло, здивований питанням і цікавиться, чи не сміється над ним пасажир. Але той і не думає знущатися, питання щодо качок — швидше прояв розгубленості Холдену Колфилда перед складністю навколишнього світу, ніж інтерес до зоології.
Цей світ і гнітить його, і притягує. З людьми йому важко, без них — нестерпно. Він намагається розважитися в нічному клубі при готелі, але нічого хорошого з цього не виходить, та і офіціант відмовляється подати йому спиртне як неповнолітньому. Він вирушає в нічний бар в Гринвич-Виллидж, де любив бувати його старший брат Д. Би., талановитий письменник, що спокусився великими гонорарами сценариста в Голлівуді. По дорозі він ставить питання про качок черговому таксистові, знову не отримуючи зрозумілої відповіді. У барі він зустрічає знайому Д. Би. з якимсь моряком. Дівиця ця викликає в нім таку неприязнь, що він скоріше покидає бар і вирушає пішки в готель.
Ліфтер готелю цікавиться, чи не бажає він дівчинку — п'ять доларів на якийсь час, п'ятнадцять на ніч. Холден домовляється «на якийсь час», але коли дівиця з'являється в його номері, не знаходить в собі сил розлучитися зі своєю невинністю. Йому хочеться поговорити з нею, але вона прийшла працювати, а якщо клієнт не готовий відповідати, вимагає з нього десять доларів. Той нагадує, що домовленість була щодо п'ятірки. Та віддаляється і незабаром повертається з ліфтером. Чергова сутичка закінчується черговою поразкою героя.
На ранок він домовляється про зустріч з Салі Хейс, покидає негостинний готель, здає валізи в камеру схову і починає життя бездомника. У червоній мисливській шапці задом наперед, купленою в Нью-Йорку в той злощасний день, коли він забув в метро фехтувальне спорядження, Холден Колфилд тиняється по холодних вулицях великого міста. Відвідування театру з Салі не приносить йому радості. П'єса здається безглуздою, публіка, що захоплюється знаменитими акторами Лантами, страхітливою. Супутниця теж дратує його все більше і більше.
Незабаром, як і слід було чекати, трапляється сварка. Після спектаклю Холден і Салі вирушають покататися на ковзанах, і потім, у барі, герой дає волю тим, що переповнювали його понівечену душу почуттям, пояснюючись в нелюбові до усього, що його оточує: «Я ненавиджу... Господи, до чого я усе це ненавиджу! І не лише школу, усе ненавиджу. Таксі ненавиджу, автобуси, де кондуктор кричить на тебе, щоб ти виходив через задній майданчик, ненавиджу знайомитися з ломаками, які називають Лантов »ангелами«, ненавиджу їздити в ліфтах, коли просто хочеться вийти на вулицю, ненавиджу міряти костюми у Брукса...»
Його порядком дратує, що Салі не розділяє його негативного відношення до того, що йому так немило, а головне — до школи. Коли ж він пропонує їй узяти машину і поїхати тижні на дві покататися по нових місцях, а вона відповідає відмовою, розсудливо нагадуючи, що «ми, по суті, ще діти», Холден вимовляє образливі слова, і Салі віддаляється в сльозах.
Нова зустріч — нові розчарування. Карл Льюс, студент з Прінстона, занадто зосереджений на своїй особі, щоб виявити співчуття до Холдену, і той, залишившись один, напивається, дзвонить Салі, просить у неї вибачення, а потім бреде по холодному Нью-Йорку і в Центральному парку, біля того самого ставка з качками, упускає пластинку, куплену в подарунок молодшій сестричці Фібі.
Повернувшись таки додому і, до свого полегшення, виявивши, що батьки пішли у гості, він вручає Фібі лише осколки. Але вона не гнівається. Вона взагалі, незважаючи на свої малі роки, прекрасно розуміє стан брата і здогадується, чому він повернувся додому раніше терміну. Саме у розмові з Фібі Холден виражає свою мрію: «Я собі уявляю, як маленькі хлоп'ята грають увечері у величезному полі в житі. Тисячі малюків, а довкола ні душі, жодного дорослого, окрім мене... І моя справа — ловити хлоп'ят, щоб вони не зірвалися в прірву».
Втім, Холден не готовий до зустрічі з батьками, і, позичивши у сестрички грошей, відкладених нею на різдвяні подарунки, він вирушає до свого колишнього викладача містерові Антолини. Незважаючи на пізню годину, той приймає його, влаштовує на ніч. Як істинний наставник, він намагається дати йому ряд корисних порад, як будувати стосунки з навколишнім світом, але Холден занадто втомився, щоб сприймати розумні речення. Потім раптом він прокидається серед ночі і виявляє біля свого ліжка учителя, який гладить йому лоб. Запідозривши містера Антолини в поганих намірах, Холден покидає його будинок і ночує на Центральному вокзалі.
Втім, він досить скоро розуміє, що невірно представив поведінку педагога, зваляв дурня, і це ще більше посилює його тугу. Роздумуючи, як жити далі, Холден приймає рішення податися куди-небудь на захід і там відповідно до давньої американської традиції постаратися почати усе спочатку. Він посилає Фібі записку, де повідомляє про свій намір поїхати і просить її прийти в обумовлене місце, оскільки хоче повернути позичені у неї гроші. Але сестричка з'являється з валізою і заявляє, що їде на захід з братом. Вільно або мимоволі маленька Фібі розігрує перед Холденом його самого. Він проявляє розсудливість і відповідальність і переконує сестричку відмовитися від свого наміру, запевняючи її, що сам нікуди не поїде. Він веде Фиби в зоосад, і там вона катається на каруселі, а він милується нею.
Холден Колфилд — юнак з покоління тінейджерів 50-х рр. Хоча сам він і не любить розповідати про своїх батьків і «всякій дэвид-копперфилдовской муті», але існує передусім у своїх сімейних зв'язках. Його батько — людина з ірландським прізвищем — до шлюбу був католиком. Його батьки різної віри, але, мабуть, вважають цей факт несуттєвим. Xолдену невластива релігійність, хоча він вірить у безмежну доброту Христа, який, на його думку, не міг послати Іуду в пекло, і терпіти не може апостолів. Xолден — друга дитина в сім'ї, в якій четверо дітей. Старший брат Xолдена, що писав прекрасні оповідання, працює в Голлівуді і, на думку Xолдена, витрачає свій талант даремно. Під час війни він чотири роки як проклятий стирчав в армії, возив генерала в штабній машині і ненавидів армійську службу більше, ніж війну. Молодшим братам — Xолдену. і Аллі — він сказав, що, якби йому довелося стріляти, він не знав би, в кого пустити кулю. Другий брат Xолдена, рудоволосий Аллі, був молодший Xолдена на два роки і, як вважав Xолден, раз в п'ятдесят розумніше його. Алли любив вірші до такої міри, що обписав рядками із Емілі Диккенсон, яка жила у струмка, свою бейсбольну рукавицю; він був дуже славний, любив реготати. У сприйнятті Xолдена Аллі був справжній чаклун, тому що Xолден часто відчував, коли Аллі дивився на нього. Аллі помер від білокрів'я, і тоді Xолден, якому було тринадцять років, розбив голою рукою усі вікна в гаражі, потрапив в лікарню, і потім рука у нього увесь час боліла і він не міг її міцно стискувати.
Молодшою в сім'ї була десятирічна Фібі, до якої Xолден. був зворушливо прив'язаний. Xолден дуже трохи до фальші і найвище в стосунках цінує щирість. Він терпіти не може кіно, тому що воно зіпсувало старшого брата, який, поки жив удома, був справжнім письменником. X. навіть відмовляється зніматися в короткометражці, коли його запрошують на зйомки як першокласного гравця в гольф. У кіно його коробить неприродність поведінки акторів. Він розуміє, що саме від кінобойовиків йдуть його фантазії про методи розправи з кривдниками. У нього є своє уявлення про те, яким має бути Гамлет — «диваком, трішки цокнутим», — і йому не подобається в цій ролі Лоренс Олів’є, який більше схожий на якогось генерала. Більше Xолдену. подобається епізод, в якому Полоній дає поради Лаерту, а Офелія при цьому безупинно балується: то кинджал вийме з піхов, то його піддражнює, а Лаерт робить вигляд, що слухає настирні ради. Із-за нетерпимості до фальші Xолден не може ужитися ні в одній з шкіл, навчаючись вже в четвертій по рахунку (як було і з самим письменником), але і з неї виявляється виключеним, оскільки не приймає багато чого верб учителях, і в учнях, і в існуючих в школі порядках.
Очікувані результати.
Студенти:
ü визначають особливості розкриття теми відчуження особистості в сучасному світі у творчості Дж.Селінджера;
ü акцентують увагу на художніх особливостях оповіді в повісті “Ловець у житі”;
ü характеризують образ Голдена Колфілда;
ü висловлюють судження про життєві цінності юнака;
ü порівнюють власні судження про головного персонажа із самохарактеристикою Голдена.
Література
1. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М.Зубицької. - Львів: Літопис, 1996.
2. Бакало Л.А. Зарубіжна література XIX ст.: Конспекти уроків. - Тернопіль: Мандрівець, 2006.
3. Вивчення поезії XX століття в школі: Посібник для вчителя / О.М.Ніколенко, Ю.В.Бардаков. -Харків: Веста: Видавництво "Ранок", 2003.
4. Гузь О.О. Від міфу до постмодернізму. - Тернопіль: Мандрівець, 2007.
5. Жданова Н.В. Зарубіжна література за новою програмою. - К.: Шкільний світ, 2007.
6. Зарубіжна література в 11 класі: Матеріали для вчителя. / Автори-укладачі Івашина Т.М., Сипко Л.М., Терещенко М.С.- Тернопіль, 1998.
7. Уліщенко В.В. Зарубіжна проза XX століття в школі: Філософія модернізму та постмодернізму, біографії письменників, методика аналізу художніх творів. - X.: Світ дитинства, 2002.
8. Штейнбук Ф.М. Вивчення зарубіжної літератури XX століття. - X.: Ранок, 2003.
9. Зарубіжна література (підручник-хрестоматія нововведених творів). 11 кл. / Упоряд. Ковбасенко Ю.І. - К.: Абрис, 2000.
10. Паращик В. В. Світова література. 11кл. (академічний рівень). – Х. : Вид. група «Основа», 2011.