Розділ IX. Психогігієна, психопрофілактика. Основи психотерапії
1.Психогігієна і психопрофілактика. Загальна характеристика.
2. Вікова психогігієна
3. Психогігієна праці і побуту
4. Психогігієна родини
5. Психотерапія
Психогігієна та психопрофілактика
Психогігієна
Психогігієна - наука про забезпечення, збереження і підтримку психічного здоров’я людини. Вона є складовою частиною більш загальної медичної науки про здоров’я людини – гігієни. Специфічною особливістю психогігієни є її тісний зв’язок із клінічної (медичної) психологією, що Мясищевым В.Н. (1969) розглядається як наукову основу психогігієни . У системі психологічних наук, запропонованої Платоновим К.К. (1972), психогігієна включена в медичну психологію.
Елементи психічної гігієни з’явилися в житті людини задовго до того, як відбулася систематична розробка принципів психічної гігієни. Над необхідністю підтримувати власне щиросердечне здоров’я і рівновагу у взаємодії з навколишнім світом задумувалися ще античні мислителі.
Саме поняття «психічна гігієна» виникло в XIX в., коли американець К. Бирс, будучи багаторічним пацієнтом клініки для душевнохворих, написав у 1908 р. книгу «Душа, що знайшлася знову».
Психогігієна займається дослідженням впливу зовнішнього середовища на психічне здоров’я людини, виділяє шкідливі фактори в природі і суспільстві, на виробництві, у побуті, визначає й організує шляхи і способи подолання несприятливих впливів на психічну сферу. У практиці досягнення психогігієни можуть реалізовуватися шляхом:
1) створення для державних і суспільних установ науково обґрунтованих нормативів і рекомендацій, що регламентують умови забезпечення різних видів соціального функціонування людини;
2) передачі психогігієнічних знань і навчання психогігієнічним навичкам медичних працівників, педагогів, батьків і інших груп населення, що можуть істотно впливати на психогігієнічну ситуацію в цілому;
3) санітарно-просвітньої психогігієнічної роботи серед широких шарів населення, залучення до пропаганди психогігієнічних знань різних громадських організацій.
Існує різноманітна систематика розділів психогігієни, у якій звичайно виділяють особисту (індивідуальну) і суспільну (соціальну) психогігієну. У системі психогігієнічних знань виділяють окремо вікову психогігієну: дитинства, юнацтва, зрілого віку, людей похилого віку. Крім того, виділяють психогігієну розумової і фізичної праці, психогігієну побуту і сімейних відносин. Існує також ряд спеціальних розділів психогігієни праці - психогігієна інженерна, спортивна, військова і т.д.
Психогігієна виховання. Бехтєрєв В.М. (1905) відзначав, що відхилення характеру починаються ще в ранньому віці часто в силу тих чи інших умов виховання, що вчасно могли бути легко усунуті. Ця точка зору одержала подальший розвиток у роботах вітчизняних психоневрологів. Зокрема, Мясищев В.Н. відзначав, що виховання, що розпещує, і захвалювання сприяють формуванню істеричного характеру, а надмірна вимогливість сприяє становленню психастенічних особливостей особистості. Неправильне виховання часте може сприяти формуванню в дитини психопатичних рис характеру. Кербиков О.В. і Гиндикин В.Я. (1962) на підставі своїх досліджень указували, що гіперопіка і бездоглядність у дитинстві типові для збудливих психопатів. Виховання ж за типом “попелюшки”, тобто без ласки й уваги, при постійних приниженнях, нерідко приводить до порушень сну, що є найважливішою умовою для відпочинку і відновленні сил, і розвитку неврозів. Таким чином, дотримання психогігієнічних норм у процесі виховання є в теж час і психопрофілактикою.
Психогігієна навчання. Правильна система навчання забезпечує гармонійний розвиток особистості. Дефекти навчання також можуть сприяти формуванню аномальних рис характеру дітей.
Дуже відповідальним моментом для дитини є перший шкільний рік. Тут він уперше зіштовхується з новими вимогами, незвичним режимом і обов’язками. Легше адаптуються до школи діти, що відвідували підготовчу групу в дитячому саду, чим так називані домашні діти. Правильно підготувати дитини до школи – задача не з легень. Велику допомогу батькам у цьому можуть зробити дитячі лікарі і клінічні (медичні) психологи дитячих поліклінік. Знаючи індивідуальні особливості дітей, вони можуть дати батькам відповідні рекомендації.
Психогігієна праці і побуту. Праця, діяльність є органічною потребою людини і при сприятливих умовах – важливим фактором для збереження і зміцнення здоров’я. Рядом досліджень показано, що позбавлення трудової зайнятості, безробіття супроводжуються погіршенням психічного здоров’я і частішанням соматичних хвороб. Працею можна не тільки зміцнити психічне здоров’я, розвити здатності в здорових людей, але і лікувати хворих. Трудова терапія широко застосовується в психіатричних клініках, де, як і всякий лікувальний вплив, строго дозується відповідно до ваги нервово-психічних розладів.
Грань між розумовою і фізичною працею в сучасному суспільстві має тенденцію до стирання. Однак розходження між розумовою і фізичною працею об’єктивно існують, що дозволяє говорити і про відповідні розділи психогігієни. Лебединський М.С. вважає, що до розумової праці варто відносити “таку розумову роботу, що ведеться у визначеному напрямку, за визначеним планом, для рішення визначених задач, з метою одержання визначеного результату, що має те чи інше суспільне значення”.
Особливо хотілося б зупинитися на психогігієні роботи лікаря. З одного боку, праця медичних працівників розглядається як робота в сфері обслуговування по таких ознаках як невиробничий характер, необхідність постійного спілкування з великим колом осіб. Праця лікаря характеризується значним інтелектуальним навантаженням, вимагає творчого підходу й особою відповідальності. Це необхідно враховувати як при доборі абітурієнтів у медичні вузи, так і надалі, при виборі лікарської спеціальності. Робота зі створення моделі лікаря вимагає обліку не тільки його посадових і професійних обов’язків, рівня знань, але і визначених особистісних якостей (Данилин Е.Н., 1977). При моделюванні професіограм лікарів різних спеціальностей враховуються такі показники, як обсяг і складність контактів із хворими, їхніми родичами, офіційними особами, задоволеність своєю працею і т.д. Випливає, однак, відзначити, що в діяльності практичних лікарів положення психогігієни найчастіше ігноруються в силу як поганої організації праці, так і недостатньої теоретичної підготовки самих лікарів у цій області. Негативним наслідком цієї ситуації є частішання випадків станів хронічної утоми, синдрому “емоційного вигоряння”, психосоматичної патології серед медичних працівників.
Наступна задача психоневролога на промисловому підприємстві полягає у виявленні ініціальних форм нервово-психічних захворювань і своєчасний напрямок захворілих на лікування. У її рішенні істотне значення має контакт із лікарями інших спеціальностей, що працюють у фабрично-заводських поліклініках, у першу чергу з терапевтами і невропатологами. Психіатр повинен не тільки проводити спорадичні консультації, але і брати участь у заходах щодо диспансеризації й у вибіркових медичних оглядах облич, що довгостроково працюють у цехах з підвищеною професійною шкідливістю.
Психогігієна родини і сексуальних відносин. Родина являє собою малу групу, що відрізняється поруч специфічних особливостей. Ці особливості обумовлені сформованими традиціями, відносинами між старшим і молодшим поколіннями, єдністю житла, побуту й інших факторів. Родина може сприяти розкриттю творчих можливостей людини, стимулювати його до корисної чи діяльності сковувати ініціативу, підривати морально. Шлюб виявляється щасливим у тих випадках, коли духовна і фізична близькість складають гармонічну єдність. У розробці психогігієнічних проблем родини фахівцями створена концепція, відповідно до якої все різноманіття відносин між чоловіками може бути представлене у формі взаємодії п’яти шлюбних факторів: фізичного фактора, матеріального, культурного, сексуального і психологічного . По визначеній формулі обчислюють так називаний шлюбний потенціал. Якщо переважної є спрямованість шлюбних факторів на зміцненні родини, то шлюбний потенціал виражається позитивною величиною, у противному випадку величина виявляється негативною. При негативному шлюбному потенціалі, а це і є щирі сексуальні дисгармонії (дисгамії), порушуються сімейні зв’язки і сексуальні взаємини. При первинно особистісних невідповідностях завжди розбудовується сексуальне життя, і розпад родини настає швидше, ніж це відбувається при первинно сексуальній неузгодженості. Для більш високого рівня сімейної адаптації, гармонічного розвитку сімейних взаємин необхідний достатній рівень розвитку особистості, зрілість суджень і емоційних відносин.
Найбільш діючий шлях до профілактики сімейних конфліктів – ретельна підготовка до шлюбу. Сюди відноситься турбота про стан здоров’я вагітних, боротьба з патологією пологів, забезпечення правильного психофізичного розвитку і виховання дітей, спеціальна підготовка осіб, що вступають у шлюб, діагностична і лікувальна робота у випадках сімейно-сексуальних дисгармоній.
Виховання дітей повинне бути чітко орієнтоване на полоролевоє функціонування людини: у хлопчиків заохочується мужність, сміливість, а в дівчинка-жіночність. У противному випадку можливі порушення психосексуального розвитку з формуванням неадекватних еротичних установок із закріпленням неадекватних форм сексуального поводження.
До дійсного часу склалися такі поняття, як сімейна психіатрія і сімейна психотерапія. Порушення внутрисімейних відносин може бути причиною неврозів, сприяти формуванню психопатичних рис характеру в дітей. Обстеження родини і кожного з її членів завершується постановкою сімейного діагнозу. Розпізнавання сімейно-сексуальної дисгармонії виробляється на трьох рівнях: описовому, генетичному і динамічному. Описовий рівень припускає виклад симптомів патології сімейних взаємин (сексуальна невідповідність, сварки, алкоголізм, невротичні розлади, психосоматичні порушення). На генетичному рівні розглядається еволюція подружніх взаємин, розкриваються причини невдач у шлюбі (передчасність шлюбу, випадковість, корисливі мотиви й ін.). На динамічному рівні визначаються стрижневі конфлікти, способи їхнього дозволу, сімейні ролі і їхні перекручування.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВІЗ), вважаючи питання створення родини і сімейної психогігієни надзвичайно актуальними, приділяє їм спеціальна увага, розробляє програми, що стосуються планування і створення родини. Відомо, що загальна народжуваність дітей знизилася в зв’язку з появою сучасних методів попередження вагітності. У той же час народжуваність дітей у психічно неповноцінних жінок, навпроти, збільшилася.
Психопрофілактика
Один з основоположників вітчизняної терапії, Мудров М.Я., вважав профілактику хвороб основою діяльності лікаря. “Борг лікаря – взяти у свої руки людей здорових, охороняти їх від хвороб спадкоємних чи загрозливих, наказувати їм належний спосіб життя…тому що легше охоронити від хвороб, ніж їх лікувати”.
Психопрофілактика - це розділ загальної профілактики, що включає сукупність заходів, що забезпечують психічне здоров’я, включаючи профілактику особистісних і професійних криз, попередження виникнення і поширення нервово-психічних захворювань.
Виконання психопрофілактичних заходів вимагає наявності в лікаря будь-якого профілю, крім загальної професійної підготовки, спеціальних знань в області клінічної (медичної) психології, психіатрії і психотерапії.
Це особливо важливо, якщо враховувати тісний взаємозв’язок фізичного і щиросердечного здоров’я людини: психічний стан впливає на соматичне здоров’я людини, так само як і соматичні проблеми можуть викликати серйозний емоційний розлад .
У нашій країні прийнята міжнародна класифікація етапів психопрофілактики. По термінології ВІЗ, профілактика поділяється на первинну, вторинну і третинну.
Первинна психопрофілактика - це комплекс заходів, спрямованих на попередження шкідливих впливів на людську психіку. На цьому рівні система психопрофілактики складається у вивченні витривалості психіки до впливу шкідливих агентів навколишнього середовища і можливих шляхів збільшення цієї витривалості, а також попередженні психогенних захворювань. Первинна психопрофілактика тісно зв’язана з загальною профілактикою і передбачає комплексну участь у ній великого кола фахівців: соціологів, психологів, фізіологів, гігієністів, лікарів. По суті, це диспансеризація здорового населення зі здійсненням широкого комплексу психогігієнічних заходів, оскільки сприяти виникненню нервово-психічних порушень можуть як несприятливі соціально-психологічні умови існування людини (інформаційні перевантаження, психічна травматизація і мікросоціальні конфлікти, неправильне виховання в дитинстві і т.п.), так і фактори біологічного характеру (соматичні хвороби, травми мозку, інтоксикації, дія шкідливостей у період внутрішньоутробного розвитку, несприятливої спадковості і т.п.).
Особлива роль у здійсненні первинної психопрофілактики приділяється психіатрам, психотерапевтам і клінічним (медичним) психологам, що покликані здійснювати не тільки раннє виявлення нервово-психічних захворювань, але і забезпечувати розробку і впровадження спеціальних психопрофілактичних психотерапевтичних заходів у різних сферах людської діяльності.
Вторинна психопрофілактика - це максимально раннє виявлення початкових фаз нервово-психічних захворювань і їх своєчасне (раннє) активне лікування. Вона складається в контролі або попередженні негативних наслідків вже почалося психічного чи захворювання психологічної кризи. Відповідно до рекомендації ВІЗ, під вторинною профілактикою мається на увазі саме лікування. Неякісне, несвоєчасне лікування при нервово-психічних захворюваннях сприяє їх затяжному, хронічному плину.
Успіхи активних методів лікування, особливо досягнення психофармакології, помітно відбилися на ісходах психічних захворювань: підвищилося число випадків практичного видужання, збільшилася виписка хворих із психіатричних лікарень. Однак варто пам’ятати, що вторинна профілактика спрямована не тільки на біологічну основу хвороби, вона вимагає застосування психотерапії і соціотерапії в широкому змісті цих понять.
Третинна психопрофілактика - це попередження рецидивів нервово-психічних захворювань і відновлення працездатності людини, яка перенесла захворювання. Третинна психопрофілактика спрямована на попередження інвалідності при наявності в людини нервово-психічного захворювання. У багатьох випадках для попередження рецидиву психічного захворювання хворим потрібно застосування підтримуючої психофармакотерапії Наприклад, при різних афективних розладах типу маніакально-депресивного психозу, з успіхом застосовуються з профілактичною метою солі літію. При неврозах головне місце в підтримуючій терапії належить психотерапії і т.д. У будь-якому випадку при попередженні втрати працездатності при нервово-психічних захворюваннях чи професійних і особистісних кризах мова йде звичайно про професійну реабілітацію (пошук для професіонала нових ресурсів у професійній діяльності, можливостей професійного чи росту, у ряді випадків, можливої зміни професії); соціальної адаптації (створення максимальне сприятливих умов для хворої людини при його поверненні в звичне навколишнє середовище) і пошуку шляхів для самоактуалізації особистості (усвідомлення особистістю власних можливостей для поповнення ресурсів росту і розвитку).
Адаптація – це здатність людини свідомо відноситися до організму, а також здібність регулювати свої психічні процеси (керувати своїми думками, відчуттями, бажаннями). Існує межа індивідуальної адаптації, але адаптована людина може жити у звичних для нього геосоціальних умовах.
Реабілітація (лат. rehabilitatio – відновлення в правах) – система медичних, психологічних, педагогічних і соціально-економічних заходів, спрямованих на чи усунення можливо більш повну компенсацію обмежень життєдіяльності людини, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму.
Основні принципи реабілітації:
1) партнерство - постійна апеляція до особистості хворого, погоджені зусилля лікаря і хворого в постановці задач і виборі способів їхнього рішення;
2) різнобічність впливів - указує на необхідність використовувати різні заходи впливу від біологічного лікування до різних видів психотерапії і соціотерапії, залучення до відновлення родини хворого, його найближчого оточення;
3) єдність психосоціальних і біологічних методів впливу - підкреслює єдність лікування хвороби, впливу на організм і особистість хворого;
4) ступінчастість впливів - включає поетапний перехід від одних реабілітаційних мір до інших (наприклад, на початкових етапах хвороби можуть превалювати біологічні методи лікування хвороби, а на етапах видужання психо- і соціотерапевтичні).
У процесі реабілітації виділяють три етапи:
1) етап відбудовного лікування (відновлення біомедичного статусу) - лікування в стаціонарі, активна біологічна терапія з включенням психотерапії і соціотерапії, поступовий перехід від режиму, що щадить, до що активізує (за даними експертів ВІЗ у 87% хворих реабілітація закінчується на першому етапі, коли хворої в результаті чи відновлення повної компенсації порушених функцій повертається до звичайної діяльності).
2) етап чи соціалізації ресоціалізації (відновлення індивідуально-особистісного статусу) – починається в стаціонарі і продовжується у позалікарняних умовах. Це адаптація до родини і мікросоціального оточення з розвитком, формуванням, чи відновленням компенсацією соціальних навичок і функцій, звичайних видів життєдіяльності і соціально-рольових установок індивіда;
3) етап соціальної чи інтеграції реінтеграції (відновлення соціального статусу) – зосереджений на наданні сприяння і створенні умов для чи включення повернення в звичайні умови життя разом і нарівні з іншими членами суспільства (раціональне працевлаштування, нормалізація побутових умов, активне соціальне життя).
Кожний з етапів реабілітації має свої конкретні мети і задачі, відрізняється мірами, засобами і методами реабілітаційного впливу.
Психогігієна визначається як наука про забезпечення, збереженні підтримці психічного здоров’я. Вона є складовою частиною більш загальної медичної науки про здоров’я людини – гігієни.
Психопрофілактика є областю психіатрії, а в більш широкому контексті - розділом загальної профілактики. Вона розробляє і впроваджує в практику заходу для попередження психічних захворювань і їх хронізації, а також сприяє реабілітації психічно хворих.
Психотерапія
Психотерапія – це раціональне і планомірне використання психічних засобів для лікування соматичних, нервових і психічних захворювань.
Психотерапія – є системою комплексного лікувального вербального і невербального впливу на емоції, судження, самосвідомість людини при різних захворюваннях (психічних, нервових, психосоматичних).
Фізіологія психотерапії була описана В.А. Котляровским – вплив словом на II сигнальну систему, а також цілий комплекс впливу на психіку ліками і маніпуляціями.
Основним своїм завданням психотерапія вважає усунення психопатологічної симптоматики, за рахунок чого вважається досягнення внутрішньої та зовнішньої гармонізації особистості.
З поліпшенням психотерапевтичної допомоги зростає проблема залежності хворого від психотерапевта. Психотерапія може приводити до цієї залежності не в меншому ступені, чим інші лікарські засоби. В умовах переважно оплачуваної психотерапевтичної допомоги ця проблема загострюється. Тих, хто вважає, що їм потрібна психотерапія, із тривогою пише Шепард, легше всього експлуатувати: це слабкі, невпевнені, самотні, нервові люди, чий розпач часом настільки великий, що вони готові зробити й оплатити що завгодно, аби поліпшити свій стан . І далі автор пише, що психотерапія — це обмежена професія тих фахівців, хто пройшов відповідну підготовку і бажає дотримуватися належного етичного кодексу.
У процесі лікування психотерапевт може виявитися у визначеній неусвідомленій залежності від пацієнта, оскільки спілкування з ним може підвищувати його самооцінку, сприяти самоствердженню. Одна з професійних хвороб психотерапевта — його бажання виступати в ролі пророка і чарівника; він не завжди враховує границі своїх можливостей. На практиці це приводить до інфантилізації хворого, затягуванню лікування, формуванню, у свою чергу, залежності хворого від лікаря. Прагнення до збереження і підвищення свого особистого і професійного престижу «за рахунок хворих» призводить також до того, що психотерапевт може «пережати» хворобливі аспекти особистості хворого і не приділити належної уваги здоровим, «сильним» її сторонам, що можуть з’явитися опорними крапками на шляху видужання пацієнта. Ціль лікування не в наданні пацієнту механічних чи психічних «протезів», а в забезпеченні його до моменту закінчення психотерапії засобами для самостійної боротьби з труднощами, реалізації своїх життєвих цілей.
Хворий відносно рідко готовий визнати психогенну природу свого захворювання, він приймає це скоріше побічно, самим фактом згоди пройти курс психотерапії. Однак і у випадку, коли пацієнт не заперечує значення психотравмуючих впливів у розвитку його хвороби, визнання їм власної ролі в її виникненні носить дуже обмежений характер. Опір психотерапевтичному контакту і заперечення психічних конфліктів зв’язані з формуванням у свідомості хворого більш престижної в соціальному плані біологічної концепції хвороби. Самі психотравми при цьому виступають як одна з багатьох можливих і рівноцінних екзогеній, що порушують гомеостаз. Більш того, в основі концепції хвороби в багатьох пацієнтів лежить наступна думка: «Я є таким, яким мене зробили причинні і моменти, що привертають, етіопатогенезу, я лише пасивний продукт факторів, що впливають на мене, іграшка в руках об’єктивних обставин, що на мене вплинули». Тому хоча і не випливає, як це робиться в деяких школах з екзистенціальною орієнтацією, приписувати хворим із психогенним розладом почуття провини зобов’язання перед суспільством, цілком доречно жадати від нього посильної участі в лікувальному процесі: кращого розуміння причинних зв’язків між його хворобою, з одного боку, і життєвими ситуаціями — з іншого, усвідомлення власної ролі в генезі хвороби.
Види психотерапії:
І . Загальна – це комплекс дії психологічних факторів на хворого будь–якого профілю з метою підвищення його мил в боротьбі з хворобою.
ІІ. Приватна (спеціальна):
1. раціональна (індивідуальна)
2. аутогенне тренування (АТ)(індивідуальна, групова)
3. гіпноз(індивідуальна, групова)
Методики спеціальної психотерапії можна розділити також на дві основні групи:
1. Групова
1) терапевтичні групи, в яких хворим читаються лекції, а потім обговорюються;
2) групи типу «інтерв’ю» – хворі вільно обговорюють свої проблеми, висловлюють глибоко особисті відомості про себе;
3) трудові групи – спілкування в процесі праці;
4) суспільство «анонімних алкоголіків» – зборів, дискусії;
5) групова терапія з родичами
2. Індивідуально – психологічна. Цей спосіб застосування психотерапії описав А.Адлер. Стосується почуття неповноцінності в особистості, що відірвана від колективу і сприяє поверненню в колектив.
Основні сучасні концепції та принципи психотерапії:
1.Психотерапія є самостійною медико–орієнтованою клінічною дисципліною із своєю генеалогією, історією, сферою пато-нозологічної компетенції та терапевтичним арсеналом;
2.До компетенції психотерапії входить розробка та вивчення теорії та практики клініки, психотехнічного арсеналу, теорії здорової та патологічної психіки, теорій особистості та аутодисциплінарно – ідентифікаційної теорії;
3.Предмет психотерапії: психотерапевтична феноменологія; клінічні психотерапевтичні ефект–синдроми і психотехнічні шляхи їх досягнення (загальна психотерапія); патонозологічні форми та патологія психічної сфери, яка підлягає психотерапевтичній корекції (клінічна психотерапія); вторинні нозосиндромальні психопатологічні форми при непсихічних захворюваннях (психотерапія в клініці) та соціальні і соціальні доповнення (спеціальна і соціальна психотерапія);
4.Психотерапія тісно пов’язана з психіатрією, психоневрологією та медичною психологією;
5.Діагностика в психотерапії, яка базується на уявленнях про клінічні ефект–синдроми, відрізняється специфікою та потребує формулювання спеціального психотерапевтичного діагнозу.
Три цільові стратегії психотерапії:
1) реконструкція внутрішнього світу особистості пацієнта — корекція неадекватних, самофруструючих стереотипів переживання і поводження, а також вироблення нових, більш зрілих і конструктивних способів сприйняття, переживання і поводження;
2) реконструкція зв’язків пацієнта з найближчим соціальним оточенням, рішення актуального життєвого конфлікту, поліпшення міжособистісного функціонування;
3) безпосередній вплив на симптоми хвороби за допомогою сугестії і тренінгу. Якщо перша стратегія вимагає тривалої, глибокої і важкої психотерапевтичної роботи, яка однак дає кардинальні і стабільні результати , то третю можна здійснити за короткий час і досить ефективно, але вона часто приводить до тимчасових і нестабільних результатів. При психотерапевтичному контракті пацієнт повинен мати право самостійно прийняти рішення, як витрачати свій час, сили і гроші для боротьби з хворобою, вибрати за допомогою психотерапевта відповідну стратегію психотерапії.
Техніка проведення. Етапи раціональної психотерапії:
1.Пояснювання, яві включають тлумаченя суттєвості захворювання, причин його виникнення з урахування можливих психосоматичних зв’язків, до того, як правило, ігноруємих хворим і не включаємих до “внутрішньої картини хвороби”; результаті цього етапу досягається більш визначена картина захворювання, що надає можливість пацієнту активно самому контролювати свою хворобу;
2.Переконання – корекція когітивного та емоційного компоненту;
3.Переорієнтація – досягнення більш стабільнизмін у установках хворого, у його відношенні до хвороби;
4.Психагогіка – переорієнтація більш широкого плану, яка створює позитивні перспективи для пацієнта поза хворобою.
До симптоматичної психотерапії , центрованої на на емоційно–вольовій сфері особистості, відносять різні варіанти катартичної психотерапії та навіювання (сугестії).
Катартична психотерапія використовується для емоційного відреагування та нейтралізації (“катарсис”, “абрекція”) психотравмуючих переживань, при цьому у терапевтичних умовахпацієнту прпонується відтворити минулих психотравмуючих подій. Катарсис може бути досягненим повним зануренням у психотравмуючу ситуаціюабо шляхам поетапного наближення до неї.
Під навіюванням, або сугестією, розуміються інформаційні впливи, які викликають відчуттчя, уяви, емоційні стани та вольві спонукання, а також впливають на вегетативні функції поза активною участю особистості, без критико–логічної прерробки сприйнятого.
Навіюванність – це своєрідна якість психіки людини, яке дозволяє йому сприймати інформацію без критичної її оцінки.
Осовні вимоги до психотерапевта – авторитарність(директивність).
У межах сугестивної психотерапії велике значення надається діагностиці навіюванності як найважливішого інструментального феномену “з боку пацієнта”.
Основним засобом навіюванності є слово, мова психотерапевта – сугестора; невербальні фактори (жести, міміка, дії) зазвичай виконують додатковий потенцуючий або послаблюючий вплив.
При складанні формул навіюванності необхідно враховувати особливості соматичного та психвчного стану, вік, стать пацієнта, ступінь навіюванності та особливості особистості. Ефект сугестії тим сильніше, чим вище в очах пацієнта авторитет лікаря, який проводить навіювання; ступінь реалізації навіювання визначається також особистісними особливостями пацієнта.
Щодо клинічного використання , слід відмітити, що сугестивна психотерапія використовується при всіх видах соматичної та психосоматичної патології.
Протипоказанням до використання сугестивних методів є психози, хоча сугестивні елементи, входять до всіх проявів повсякденного терепевтичного процеса в психіатрії. Основим ускладненням сугестивної психотерапії сьогодні визнається ятрогенія.