Viii. теорія психолінгвістики. моделі породження мовлення. моделі сприйняття мовлення

VIII.1. Причини виникнення психолінгвістики і її сучасний статус.Психолінгвістика з’явилася паралельно з іншими науками, що здобули складні назви з двох, а інколи і трьох компонентів. Це було зумовлено актуальністю опрацювання комплексного підходу до пояснення фактів, що не могли бути викінчено пояснені в межах однієї дисципліни. Сьогодні поки що психолінгвістика характеризується з позицій різної галузевої належності залежно від акцентування уваги на тому чи іншому складнику первинно окресленого “перетину”. Так, окремі автори розуміють під психолінгвістикою “варіант” лінгвістики [Сахарный 1989], кваліфікують теорію мовленнєвої діяльності як особливий ракурс теоретичного мовознавства [Супрун 1996] або уточнюють, що психолінгвістика – це експериментальна лінгвістика [Рrideauх 1984], тлумачать курс психолінгвістики як один з обов’язкових у “вступі до вивчення мови” [Widdowson 1998]. О.О.Леонтьєв вважає, що психолінгвістика “на сучасному етапі її розвитку органічно входить до системи психологічних наук” [Леонтьев 1997:20]. Це корелює із зарубіжним тлумаченням психолінгвістики переважно як розділу психології (останніми роками мова йде про коґнітивну психологію) або ширше – розділу коґнітивної науки загалом. Таке тлумачення часто відображене і в назвах підручників типу “Psychology of language” з

А.П.ЗАГНІТКО

уточненням у передмові, що говориться про “принципи психолінгвістики” (див.: [Саrrоll 1994]).

Інколи під психолінгвістикою мають на увазі певний напрям досліджень, супроводжуючи цей загальний термін уточненням імені основного представника такого напряму або просто маючи на увазі його (наприклад, “психолінгвістика Осгуда”, “психолінгвістика Хомського”). На жаль, з часом специфічне тлумачення поширюють на психолінгвістику

загалом. Так, у словнику [Баранов, Добровольский 1996:481] психолінгвістика визначена як “лінгвістична дисципліна, що досліджує психологічну реальність лінгвістичних моделей і теорій”. Це відображає лише популярне в 70-і роки ХХ ст. тлумачення психолінгвістики ідей Н.Хомського і Дж.Міллера. Поширеним є також спрощене, помилкове розуміння психолінгвістики як чогось пов’язаного з експериментом і

такого, що не вимагає особливої фундаментальної теоретичної підготовки в царині лінгвістики і / або психології. Похідним такого розуміння є дискредитація психолінгвістики. Є.Ф.Тарасов справедливо наголошує, що психолінгвістика сьогодні – “це збірна назва для наукових теорій, що орієнтуються часто на не тільки методологічні напрями, що не збігаються, але й на прямо протилежні; психолінгвістичні школи і напрями виникали на різному національному і культурному ґрунті, пов’язані з різними

психологічними і лінгвістичними школами” [Тарасов 1991:3].

Термін „психолінгвістика”, введений у науковий обіг після двох міждисциплінарних нарад, що проходили в США в 1951 і 1953 рр. (див.: [Леонтьев 1967; 1969]), не всім ученим видався вдалим. Так, Р.Браун [Вrоwn 1958] констатував, що слово “психолінгвіст” швидше означає поліглота не сповна розуму, ніж психолога, що цікавиться мовою. На

негативному ставленні до терміна “психолінгвістика” наголошено також у [Rеbеr 1987], де відзначено, що психологи коґнітивної орієнтації уникають його використання, тому що остерігаються ідентифікації як прибічники якогось особливого дослідницького підходу. Цей термін став надзвичайно популярним, хоча в нього інколи вкладають різний смисл.

VIII.2. Основні етапи розвитку психолінгвістики і класифікація її основних напрямів.Психолінгвістика як наука постала на початку 50-х рр. ХХ ст., але передумови її виникнення простежуються давно.

Найчастіше корені психолінгвістики простежують у працях В. фон Гумбольдта і В.Вундта, О.О.Потебні, І.О.Бодуена де Куртене, О.О.Шахматова, І.М.Сеченова, М.А.Бернштейна, С.І.Бернштейна, Л.С.Виготського, О.О.Леонтьєва, А.Р.Лурії, М.І.Жинкіна та ін. Так, Т.М.Наумова відзначає, що поєднання мовознавства і психології триває уже більше 100 років. Вона аналізує психологічно орієнтовані синтаксичні теорії, трактуючи простежувані концепції як закономірні ланки наукової еволюції з урахуванням як сучасного для них теоретичного “контексту”, так і сьогоднішнього дня розвитку психолінгвістики. Наголосивши на ролі О.О.Потебні як основоположника психологічно орієнтованого

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

мовознавства, Т.М.Наумова детально аналізує концепції Д.М.Овсянико- Куликовського, Д.М.Кудрявського, П.Ф.Фортунатова, О.М.Пєшковського, О.О.Шахматова, С.І.Бернштейна і простежує відображення цілого ряду їхніх ідей в концепції мовленнєво-мисленнєвої діяльності Л.С.Виготського як основоположника вітчизняної психології і психолінгвістики.

У праці [Вlumenthal 1987] констатовано, що міждисциплінарні контакти між психологією і лінгвістикою встановлювалися двічі: вперше

на початку ХХ століття, в основному в Європі, а вдруге – в середині століття, в основному в США.

А.Блюменталь наголошує, що в обох випадках наявний своєрідний асиметричний союз дисциплін. У перші роки століття лінгвісти звернулися до психології в пошуках відповіді на питання, як люди використовують мову, намагаючись побудувати лінгвістичну теорію на ґрунті

психологічних понять, образу, репрезентації, пам’яті, уваги та ін. Внаслідок конфлікту між протилежними психологічними теоріями лінгвісти дійшли до думки про те, що лінгвістика і психологія мають різну мету. В проміжний період в обох дисциплінах домінував біхевіористський підхід, і вони ігнорували одна одну. В середині століття, навпаки, психологи звернулися до лінгвістики для опрацювання психології мови. З орієнтацією на формальну лінгвістичну теорію психологи стали

створювати “граматики” користування мовою (“grammars” of language performanece), описувати коґнітивні процеси в термінах “суб’єктивного лексикону”, тлумачити пам’ять як “пропозиційну сітку”, що ґрунтується на синтаксичних відношеннях, а також осмислювати проблему “мова думки”. Цього разу конфлікт між лінгвістичними теоріями став підґрунтям для розуміння розбіжностей у меті психології і лінгвістики, результатом цього

стала відмова від сповідування лінгвістичних теорій під час опрацювання психологічних теорій мови. А.Блюменталь вважає, що історія взаємовідношень між психологією і лінгвістикою може тлумачитися як нещаслива, тому що періоди ілюзій й інтеграції цих дисциплін змінювалися періодами розчарувань і розмежування. Водночас на це можна дивитися й по-іншому, більш оптимістично, враховуючи, що короткочасне поєднання психології і лінгвістики стимулювало зміни

поглядів у тій чи іншій науці. Але істинної, або збалансованої, інтеграції психології і лінгвістики ніколи не було [Blumenthal 1987:322].

Існує також погляд [Reber 1987], за яким наголошується, що психолінгвістика виникла раптово в 50-60-і рр. нашого століття, а потім зазнала занепаду як самостійна наука в силу збільшення ізоляції від психології, надання переваг формальній теорії, відсутності врахування

функційного спрямування експериментальної психології. Тому те, що спочатку виглядало як революція, обернулось просто частковим реформуванням, яке відбулося попутно з реальною коґнітивною революцією, але незалежно від неї. Основна критика спрямована проти напряму психолінгвістики, орієнтованого на теорію Н.Хомського, з ім’ям

А.П.ЗАГНІТКО

якого в США прийнято асоціювати психолінгвістику, поширюючи те, що є специфічним для цього напряму, на всю психолінгвістику. Подібне тлумачення поєднання психології з лінгвістикою як невдалого міститься і в статті [МсСаu1еу 1987], де наголошується, що інтеграція можлива, коли хоча б одна із таких наук має стабільну викінчену теорію.

У сучасній науці немає єдності і щодо періодизації та визначення пріоритетних напрямів. До складу провідних проблем психолінгвістики

Є.Ф.Тарасов зараховує “продукування і сприйняття мовленнєвого висловлення разом з проблемою мовленнєвого спілкування і засвоєння мови дитиною” [Тарасов 1991:З]. Констатуючи наявність коренів психолінгвістики як науки в працях В. фон Гумбольдта, В.Вундта й інших вчених, Є.Ф.Тарасов коротко простежує історію психолінгвістичних шкіл: психолінгвістики Ч.Осгуда, що джерелом має біхевіористську психологію

мови, яка ґрунтується на дистрибутивній лінгвістиці і теорії комунікації (ця теорія передбачала вивчення психолінгвістикою відношення між структурою повідомлення і якостями індивідів, які продукують і приймають повідомлення); психолінгвістики Дж. Міллера і Н.Хомського як певного етапу спіробітництва психології і лінгвістики, коли правила породження речень у трансформаційній граматиці Н.Хомського, що мали статус описової моделі мови, були взяті за функційну модель, яка

підлягала верифікації в психологічному експерименті; психолінгвістики “третього покоління”, що пов’язана з критикою попередніх напрямів досліджень, різким посиленням уваги до семантики і прагненням вивчати реальних мовців у відповідних контекстах за відсутності викінчено формалізованих теорій; теорії мовленнєвої діяльності як наукової парадигми (протиставленої і попереднім психолінгвістичним школам, і “конгломерату”

часткових ідей третього покоління психолінгвістики), що розвивається як невід’ємна частина загальної психології і що акцентує увагу на процесах продукування і сприйняття мовлення і на мовленнєвих операціях, на цілеспрямованості і мотивованості мовленнєвої активності, включеної в структуру немовленнєвої діяльності людини як члена певного соціуму. Є.Ф.Тарасов наголошує, що поняттєвий апарат кожної психолінгвістичної школи складається з двох фрагментів: психологічного і лінгвістичного, а

своєрідність тієї або іншої школи встановлюється із відповідних психологічних теорій і/або лінгвістичних уявлень. У цьому разі наявне тлумачення психолінгвістики як науки “перетину”, а не інтеграції.

З позицій розвитку світової психолінгвістики постає доцільним виділення як першого (“підготовчого”) періоду підґрунтя для виникнення психолінгвіс- тики в психологічних і лінгвістичних публікаціях у різних країнах до

середини XX ст., другим періодом слід вважати 50-70 рр. цього ж століття, коли відбувалося оформлення психолінгвістики як самостійної сфери досліджень, а відлік третього періоду розпочинати з 80-х рр., пов’язуючи його з постанням фундаментальних міждисциплінарних психолінгвістичних досліджень. Характеристика виділених періодів корелює з єдиним принципом

СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

динаміки – від передумов через становлення психолінгвістики як самостійної науки до вияву фундаментальних міждисциплінарних праць, що дозволяє прогнозувати специфіку наступного періоду як етапу дійсної реалізації завдань психолінгвістики як інтегративного типу.

VIII.3. Залежність динаміки ідей психолінгвістики від різних чинників.За публікаціями останніх років можна простежити тлумачення психолінгвістики як частини лінгвістики з різними варіаціями: від дескриптивної і структурної лінгвістики, а також трансформаційної поро- джувальної граматики до “лінгвістики майбутнього” (в цьому разі психолінгвістика кваліфікується разом із соціолінгвістикою і прагматикою як складник семасіології, за Ф.де Соссюром [Горелов, Седов 1997:199], як підхід до опрацювання майбутньої теоретичної лінгвістики [Супрун 1996:271] і под.). В українській лінгвістиці психолінгвістичний напрям активно репрезентований у концепціях теорії мовленнєвої діяльності (пор. праці Ф.С.Бацевича з питань комунікативної лінгвістики, української генології та ін.).

За справедливим зауваженням Евелін Хетч [Наtсh 1983], психолінгвісти, прийшовши з різних сфер знання, різняться між собою. Так, лінгвісти, що звернулися до психолінгвістики, розглядають опанування мови, продукування і розуміння мовлення як процеси, що підпорядковуються мовним правилам, які є похідними системності мови; тому їх цікавлять не

названі процеси як такі, а ті мовні відношення, що спрямовують ці процеси. З іншого боку, психологи, стаючи психолінгвістами, вірять, що вони досліджують інтелектуальні процеси, які тлумачаться як основні для психолінгвістики, тому що, на їхню думку, такі процеси пояснюють й опанування мови. На відміну від цього, викладачів мови (другої або іноземної) цікавлять питання, пов’язані з легкістю/складністю опанування

мовних структур, з чинниками, що впливають на успішність такого опанування, та ін. Залежно від базової підготовки психолінгвістів, характеру останньої наявні і розбіжності в кваліфікації аналізованих проблем, у підходах до їхнього розв’язання, в актуалізації певних моментів.