Психосоматичний підхід в медичній психології і медицині

Соматичне та психічне, хоча і є якісно різними явищами, але реально представляють лише різні боки єдиної конкретної людини. Соматичні зсуви, виникнення яких пов’язано з психоемоційними зсувами, вперше назвав "психосоматичними" у 1818 році німецький психіатр Гейнрот.

Реакцією особистості на стрес або фрустрацію можуть бути, з одного боку, невротичні розлади, при яких переважають психологічні та психопатологічні прояви, та психосоматичні розлади , які проявляються, в першу чергу, соматичними еквівалентами психічних розладів – з іншої. Ці групи порушень демонструють різні засоби переробки внутришньоособистісного конфлікту: психічний і соматичний. Невротичний засіб може проявлятися в умовах як гострого, так і хронічного стресу; психосоматичний засіб у більшому ступені пов’язаний з хронічним впливом фрустрації та стресу.

Під психосоматичними розладами розуміються симптоми і синдроми порушень соматичної сфери (різних органів та систем), які обумовлені індивідуально–психологічними особливостями людини та пов’язані із стереотипами його поведінки, реакціями на стрес та засобами переробки внутрішнього конфлікту.

Критерієм відношення фізичного захворювання, що мається, до психосоматичних є наявність психологічно значущих подразників з навколишнього середовища, які у часі пов’язані з виникненням або загостренням даного фізичного порушення. Таке розуміння психосоматичних розладів є широким, тому що до них відносять усі порушення функцій внутрішніх органів і систем, виникнення і розвиток яких тісно пов’язано з нервово–психічними факторами, переживанням гострої або хронічної психотравми або із специфічними особливостями особистісно–емоційного реагування людини на оточуючий світ.

У даний час у психосоматичній медицині велику вагу отримують ідеї багатофакторності психосоматичних розладів. Всі хвороби мають багатофакторний генез. Причинні фактори захворювання знаходяться у складній взаємодії і можуть бути генетичними, бактеріальними, імунними, харчовими, психологічними, обумовленими поведінкою і соціальними взаємодіями.

Патогенез психосоматичних розладівскладається із:

1) неспецифічної спадкової та уродженої обтяженості соматичними порушеннями;

2) спадкового нахилу (діатез) до психосоматичних розладів;

3) нейродинамічних зсувів – порушення діяльності ЦНС із–за накопичення афективного збудження, тривоги, напруги вегетативної афективності;

4) особистісних особистостей (замкненість, стриманість, алекситимія, тривожність, сенситивність, психічна інфантильність та ін.);

5) психічного та фізичного стану під час дії психотравмуючих подій;

6) фону сімейних і соціальних факторів;

7) особливостей самих психотравмуючих ситуацій.

Варіанти розвитку психосоматичного захворювання:

1. Ситуаційний (первинно психогенний ) варіант – на першому плані серед етіологічних факторів знаходиться такий довготривалий вплив психологічно несприятливих життєвих умов, що вже розвинені можливості захисного резерву (особистісного та біологічного) не захищають від формування органічної патології з боку різних соматичних систем;

2. Особистісний варіант – головою умовою формування патології є психологічно деформована особа, яка обумовлює затяжний, гіпертрофований та перекручений тип психологічного реагування, становлення хронічної емоційної напруги.

Таким чином, тільки сполучення психогенного фактору, особистісних особливостей із певними якостями соматичних систем (конституція, спадковість, вік, стать, характер захворювань що передували і певна дефектність регуляторних та виконавчих механізмів організму) роблять реальним становлення тієї чи іншої хворобливої структури, яку ми називаємо психосоматичних захворюванням.

Пошук змістовного, логічного однозначного зв’язку між психологічними феноменами і клінічними симптомами отримав назву “гіпотези психосоматичної специфічності” та перетворився в базовий пояснювальний принцип психосоматичної медицини. Останнім часом цей принцип більше асоціюється із специфічним стресом, який можна визначити як несвідомий конфлікт, який обумовлює порушення процесу гомеостатичної рівноваги та приводить до захворювання.

Теорія специфічних для хвороби психодинамічних конфліктів Александера.

Александер був прибічником багатофакторного підхіда в психосоматичній медицині. Він вважав, що виникнення та перебіг хвороб керується 3 групами перемінних. Одна з цих груп “особистісна диспозиція”, яка складається з дитинства. Друга група включає провокуючу емоціогенну життєву ситуацію, коли які- небудь переживання та факти передували хворобі, оживляючи безсвідомий конфлікт. В третю групу Александер включає всі соматичні умови, які складають певну конституцію, “соматичну підлеглість”(Фрейд) або “неповноцінність органа”(Адлер). Цю «виразковість» органа іноді називають “конституціональним фактором Х” , який визначає “вибір симптоматики”.

Александер велике значення надавав “вегетативному супроводженню” емоцій у виникненні патології органа. Як що емоція не відреагована у діях або у символічній формі(конверсія), то це призводить до хронічних вегетативних зсувів і у кінці–до деструкції органа. Частіше всього не можуть бути висловлені та реалізовані ворожі, еротичні імпульси, почуття провини та неповноцінності. Їх несвідоме придушення призводить до хронічної дисфункції органа. Модель Александера часто називають як “теорію специфічних для хвороби психодинамічних конфліктів” або як “теорію психосоматичної специфічності”.

Концепція “особистісних профілей” Фларенс Данбар.

Американський лікарка Данбар вважала, що як що емоція не отримала відповідного висловлення, то хронічна напруга виливається в хронічні супутні вегетативні зсуви. Але на відміну від Александера, вона намагалася знайти кореляцію між соматичними типами реакцій та певними постійними особистісними параметрами. Данбар описує 8 особистісних констелляцій: «виразкову особистість», “коронарну особистість”, “артритичну особистість”, “особистість, яка схильна до нещасть” та ін. Таким чином, вже не тільки склад афективного конфлікту виявився специфічним для певної хвороби, а взаємодія певних особливостей особистості з психологічними факторами зовнішнього середовища (особистісними, сімейними, виробничими).

Теорія умовних рефлексів і кортико–вісцеральна теорія. Експериментально було показано, що приступи бронхіальної астми на введення антигену у тварин можна умовно–рефлекторно зв’язати з акустичним сигналом вже через кілька підкріплень. А якщо отримати два умовних рефлекси із протилежними реакціями і далі дати відповідні подразники одночасно, то експериментальні тварини демонструють поведінкові та вегетативні порушення до незворотних органічних уражень (гіпертонія, інфаркт міокарда).

“Психосоматична” родина– поняття, у якому принципово новим є намагання залучення мікросоціальних умов існування людини для тлумачення соматичних захворювань.

Для психосоматичної родини є характерними:

1) “надвключення” батьків у життя і проблеми дитини, що заважає розвитку його самостійності, автономії;

2) дуже висока чутливість кожного члену до дистресу інших членів родини;

3) низька здатність змінювати правила взаємодії при зміненні обставин (ригідність);

4) уникнення висловлення незгоди і відкритого обговорення конфліктів;

5) дитина та його хвороба часто мають роль стабілізатора, буферу у відкритому сімейному конфлікті.

Психосоматичні розлади, пов’язані з особливостями емоційно–особистісного реагування та поведінки –схильність до травм та іншим видам саморуйнівної поведінки (алкоголізм, наркоманія, табакокуріння, переїдання з ожирінням). Наприклад, схильність до травм характерна для осіб із якостями, які протилежні точності. Збільшення вживання їжі може розумітися як індикатор престижу, соціальної позиції або заміною, компенсацією незадоволення.

Сучасна класифікація хвороб (МКБ–10) не відносить до психосоматичних розладів психічні порушення, при яких соматичні скарги є складовою частиною захворювання, але при яких не знаходяться ніякі органічні прояви, які можливо було б віднести до відомих в медицині хвороб. Такі розлади називають соматоформними. Конверсійні порушення, а також іпохондрія також не є психосоматичними. Немає основ відносити до психосоматичних соматизовані депресії, при яких етіологічним фактором у виникненні скарг грають не психологічні фактори.