V період війни липень 1668 - вересень 1676 р.
Триває боротьба П. Дорошенко з Польщею й Росією за об'єднання України. Дорошенко вів тривалу війну, але союзником обрав Туреччину й Кримського хана, погодившись на протекторат і передавши Туреччині Поділля. Крім цього, кримському ханові було дозволено щорічно здійснювати набіги з метою захоплення полонених. Турки-татари стали спустошувати територію Правобережної України. Козаки були незадоволені діями Дорошенко. Восени 1673 р. політичний вплив і авторитет П. Дорошенко перебували на вкрай низькому рівні.
В 1671 р. Лівобережні полки обрали своїм гетьманом Івана Самойловича, якого підтримувала Росія. Також І. Самойловича підтримувала частина правобережного козацтва. Самойлович їде на Правобережну Україну, щоб почати переговори з Дорошенко. Картина спустошення Правобережжя вразила його своєю безвідрадністю й масштабами. На ділі Дорошенко «не над ким стало гетманити, тому, що від Дністра до Дніпра ніде духу людського немає, хіба де коштує фортеця польська...»
В 1676 р. Дорошенко визнав свою поразку й капітулював, присягнувши на вірність російському царю. Відповідно до рішення царя гетьман П.Дорошенко одержав посаду воєводи В'ятки, потім переїхав у подароване йому сіло Ярополче, де й помер у листопаді 1698 р.
Тема 5. Конституція П. Орлика, її історичне значення
Як і польська конституція 3 травня 1791 р., Конституція гетьмана Пилипа Орлика була схвалена у часи боротьби за незалежність: польська конституція постала поміж першим (1772) та другим (1793) поділами Польщі, що в той час не обіймала усіх польських територій. Влада гетьмана П. Орлика поширювалася на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла XII. Обидві конституції діяли досить короткий час: польська — у 1791— 1795 рр. (до третього, кінцевого, поділу Польщі), а українська — у 1710—1714 рр. Однак це не применшує значення цих унікальних документів. День 3-го травня й по сьогодні святкується у Польщі як національне свято. Час, щоб і 5 квітня в Україні набуло такого ж відзначення. А тепер подамо деякі досі невідомі свідчення сина гетьмана, генерала французької армії графа Григора Орлика. Ілько Борщак, що поміж двома світовими війнами працював в архівах Франції, знайшов у бібліотеці-архіві замку Дентевіль (Східна Франція), що належав дружині генерала Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, цінні документи, і між іншим, також скорочений латинський текст Конституції 1710 р. з примітками Пилипа Орлика (у копії, зробленій Григором) . Там подано інформацію про те, як складалася Конституція. . Політичне значення конституції та її роль в історії.Як ми бачимо, Пилип Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією.Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи.
Культура України XVII-XVIII ст.
Культура України другої пол. XVII - XVIII ст. розвивалася в умовах боротьби українського народу за свою незалежність і державність. Повалення польсько-шляхетської влади, утворення козацької республіки з демократичною формою правління, вільним населенням сприяло піднесенню національно-культурних процесів. З іншого боку, наступ Росії та Польщі на українську автономію супроводжувався утисками української культури.
Розвиток освіти. Наука
Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська академія. За часів І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На поч. XVIII ст. у ній навчалося дві тисячі студентів, у тому числі й з інших православних країн. В академії працювали видатні вчені, митці Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Викладачі і студенти запрошувалися в слов'янські країни, перш за все в Росію, де стали організаторами майже всіх духовних училищ. Вихованець академії Стефан Яворський відкрив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію - перший вищий навчальний заклад у Росії. Розквіт Києво-Могилянської академії тривав до 60-х рр. XVIII ст., згодом у ній було запроваджено навчання російською мовою, а у 1798 р. їй було надано статус духовного закладу.
Література
У другій пол. XVII ст. провідною темою дум та історичних пісень була визвольна війна XVII ст., її герої та поводирі. Саме в цей час створені відомі народні пісні "Розлилися круті бережечки", "Не дивуйтеся, добрії люди", "За світ стали козаченьки" та багато інших. Великого розвитку набув український театр, зокрема шкільна драма. Викладач Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Цікавим явищем в історії українського театру був ляльковий народний театр - вертеп (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка: у верхній частині будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові. У XVIII ст. виникає таке цікаве літературне явище, як творчість мандрівних дяків - учнів духовних шкіл, вірші яких носили бурлескний характер: сміх і гумор поєднувалися у них з серйозною соціальною тематикою. Набуває поширення громадянська та любовна лірика - романси, сентиментальні пісні, в які вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких творів приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві.
Мистецтво
В українській архітектурі XVIІ ст. утверджується барокко, справжній розквіт якого припадає на добу І.Мазепи. На землях України цей італійський стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського, або козацького барокко. Заходами І. Мазепи споруджено Спаську церкву Агарського монастиря біля Лубен на Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі - справжню перлину між усіма церквами українського барокко. За наказом І.Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій пол. XVII - на поч. XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин.
Кирило-Мефодіївське товариство. Діяльність Т.Шевченка
7.1 Кирило-Мефодіївське товариство
На початку 1840-х pp. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 pp. тут діяла перша суто українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.
Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів — українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — аристократизму.
7.2 Діяльність Т.Шевченка
Своєрідним ідейним антиподом поміркованій автономістично-культурницькій позиції М. Костомарова у Кирилю-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники традиційно, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до так званого "радикального крила" організації. Вплив поета і художника, вчорашнього кріпака, на членів Кирило-Мефодіївського товариства, на всю тогочасну прогресивну українську інтелігенцію та на майбутні покоління був, без перебільшення, величезним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення. Говорячи про той вплив, який мали на учасників Кирило-Мефодіївського товариства виражені в талановитій поетичній формі ідеї Т. Шевченка, один з перших систематичних дослідників історії політичної думки України Ю. Охримович робить цілком слушний висновок про те, що національно-політична ідеологія Шевченка
формувалася ще до його знайомства з Костомаровим, і в національних справах, як і взагалі в політичному і національному радикалізмі, Шевченко мав більший вплив на Костомарова, ніж навпаки. "Шевченкова муза ранійш від Кирило-методіївського Брацтва сформувала його національно-політичний ідеал, ідеал політичної назалежности України, — в далеко яснішій і радикальнішій формі. Самостійницька думка переходить червоною ниткою через його творчість, починаючи молодечими романтичними творами і кінчаючи передсмертною філософічною лірикою". Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання.
Національно-визвольний рух на Західній Україні у другій половині ХІХ ст.
Як і в підросійській частині, на західноукраїнських землях початок національного руху був пов’язаний із західним впливом: політикою австрійського «просвіченого абсолютизму» та з європейським романтизмом. Центром першої хвилі національного відродження спочатку був не Львів, де панувала німецька і польська культури, а провінційний Перемишль. Тут навколо місцевого греко-католицького владики — єпископа Івана Снігурського у 1820—1830-х рр. згуртувалася національно свідома інтелігенція. Отже, зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький, створивши 1822 р. граматику української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.
«РУСЬКА ТРІЙЦЯ»
У 1830-ті рр. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, перемістився до Львова, де з 1830 до 1837 р. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая», майже весь тираж якого був конфіскований (розійшлося лише 200 примірників). Ця збірка вперше впровадила народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії не існує суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один народ. Над трьома упорядниками збірки було проведено слідство. М. Шашкович після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними злиднями, помер у 32-річному віці. Я. Головацькому тривалий час не давали сану священика, а І. Вагилевич, щоб уникнути переслідувань, перейшов у протестантську віру. Отже, «Руська трійця» започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від того, до складу Австрійської чи Російської імперії вони входили.
МОСКВОФІЛИ І НАРОДОВЦІ В ГАЛИЧИНІ
Після поразки революції 1848 р. у суспільно-політичному житті Австрійської імперії настав період «бахівської реакції», названої так за ім’ям її провідника, міністра внутрішніх справ Олександра Баха. Ситуація галицьких українців ускладнювалася тим, що провідником «бахівської» політики в Галичині був намісник краю польський граф Агенор-Голуховський. Його правління підготувало ґрунт для домінування польської еліти в політичному житті Галичини. Верховенство поляків у Галичині після запровадження галицької автономії 1867 р. призвело до розколу в українському таборі. Його лідери почували себе зрадженими австрійським урядом, який полишив їх віч-на-віч із сильнішим польським супротивником. У пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав вони прагнули довести, що мають такі ж старі політичні та культурні традиції, як і поляки. Із цією метою одна частина (старорусини) покладалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов’янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в національно-політичній орієнтації на Російську імперію. Москвофіли не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Уралу», виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися. Народовці представляли національний напрямок, який спрямовувався на служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення. 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин.