Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі 2 страница

Спробу дати цілісний твір у 1499 р. зробив у Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гурток освічених людей в Україні, що зосереджувався в Острозькій школі. Весь текст Острозької Біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступних острозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шриф­том. Орнаментація Біблії відрізняється і від московського, і від львівського «Апостола». Острозька Біблія за технікою друку є однією з визначних пам'яток нашої вітчизняної стародавньої книжкової продукції, її видання відобразило успіхи не тільки Івнда Федо­рова, а й великої кількості перекладачів, художників, майстрів, палітурників тощо, і становить гордість української, російської і білоруської культур.

В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров'ям він повер­нувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. у тяжких злиднях.

Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох деся­тиліть XVI ст. після видання Острозької Біблії і в першій половині XVIІ ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 p.), «Острозька книжиця» (1588 p.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христо­фора Філарета (1598 p.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник з граматики грецької мови для братсь­ких шкіл. У 90-х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок в Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.

АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО

В архітектурі Ренесанс втілився найяскравіше — це був період високого розквіту зодчества. Це був час, коли відновлювались зруйновані міста, засновувались нові, зво­дились оборонні споруди, арсенали, житла — переважало світське будівництво, будува­лись також храми та монастирі. Архітектура в Україні набувала нового політичного та філософсько-релігійного змісту. В споруді втілювались не тільки культурні досягнен­ня, вона ставала виразом ідеологічних настанов, трактатом естетичних поглядів, утвер­дженням переконань, отже, тодішня архітектура посідала активне місце в духовному житті. В ній все підлягало багатогранній регламентації: доцільність, ідейна заванта­женість, краса, стильове вираження. Неабиякого значення набувало збереження давніх традицій, в чому демонстративно засвідчувались патріотичні прагнення.

Отже, ренесансна архітектура в Україні спиралась на міцну основу раніше вироб­лених норм будівельної техніки, функціональних вимог, типів споруд. Саме вони стали вихідними у її подальшому поступі. Ознаки її стилю відповідали за своїм характером складній системі ренесансного стилю в архітектурі європейських країн: чітка симет­ричність, ордерність, горизонтальність членування, використання декоративно-орна­ментального оздоблення фасадів, інтер'єрів. У жилих будинках прагнули до зовнішньої репрезентативності та зручніших умов побуту. Фасад став головним об'єктом художньої уваги. Пам'ятки такої архітектури збереглись у Луцьку, Кам'янці-Подільському, Жовкві, Бродах та Львові. Центральна частина Львова — майдан Ринок є рідкісною пам'яткою ренесансного світського зодчества. Тут при розташуванні будинків ще дотримано попе­редніх регламентацій (магдебурзьке право), одначе в оформленні фасадів яскраво вияв­лені ренесансні естетичні норми: ордерне вирішення порталів, орнаментально-декора­тивне обрамлення вікон, порталів, карнизів та інтер'єрів.

У XIV-XVI ст. в архітектурі і мистецтві створюються загальнонаціональні особливості українського стилю. Хоч українська архітектура і мистецтво й мали національну своєрідність, проте вони розвивались у взаємозв'язках з мистецтвом інших слов'янських народів.

У рештках кам'яних укріплень українського архітектурного стилю є спільні риси із стилем кремлівських укріплень великого князівства Московського і Новгорода. Крім того, у кам'яному будівництві України помітні західноєвропейські впливи, що прони­кали сюди через Польщу й Угорщину. Найбільше вони були помітні в містах Західної України, де стиль ренесансу поєднувався з народним українським стилем, перенесеним з дерев'яного будівництва в кам'яні споруди замків, церков та великих міських жител.

У плануванні найбільшого міста українських земель, що знаходилися під владою Великого князівства литовського, — Києва виділилося три основні центри, які загалом становили єдиний міський організм. Найбільш важливим було Нижнє місто (Поділ), оскільки воно мало найбільш розвинену соціальну і економічну структуру, притаманну феодальному місту. У джерелах XVI ст. саме ця частина Києва називається «містом». У плані Нижнє місто наближається до неправильного трикутника. Головним компози­ційним центром забудови виступала ринкова площа. Планування вулиць було нерегу­лярним, але, водночас, простежувалася орієнтація до Дніпра. Вулиці забудовувалися дерев'яними будинками садибного типу. Висотними архітектурними будовами були тільки культові споруди. Другим за значенням районом концентрації населення Києва була місцевість, яка примикала до Печерського монастиря. Поблизу його стін зводили­ся будинки монастирських підданих, зокрема ремісників. Третім міським центром був Київський замок, який відігравав важливу роль в обороні міста. Суттєве значення мали його адміністративно-політичні та ідеологічні функції — у замку знаходилася резиден­ція київського воєводи, а також діяли кілька церков. Територія цієї частини міста була порівняно мало заселена.

На цей час припадає бурхливий розвиток будівництва оборонних споруд в Ук­раїні. Найбільше повністю збережених міст-фортець, замків, культових споруд або ж їх решток лишилось саме з цих часів. Великі землевласники, шляхта, настрашені селянсь­ко-козацькими повстаннями під проводом Криштофа Косинського, Северина Нали­вайка й Григорія Лободи, перетворювали свої оселі на справжні фортеці. Фортифікували церкви, костели, синагоги й монастирі. Навіть сільські кладовища та млини подеку­ди перетворили на фортеці. Численні міста-фортеці, навіть замки бастіонного типу здебільшого споруджували на залишках давньоруських городищ.

Поряд зі спорудженням власне укріплених замків зводили міські укріплення, щоб боронитися від ворожих нападів.

Будівництво кам'яних замків було поширене переважно на Правобережжі Дніпра, а головне на Поділлі, Волині, у Галичині, Буковині і Закарпатті. Замки в Україні вини­кали поступово, із поширенням тут панування литовських і польських феодалів, зміцненням влади місцевих магнатів, а також у зв'язку з будівництвом міст як центрів ремесла і торгівлі. Міста потребували захисту від навали татар, турків та інших інозем­них загарбників. Вони разом із замками феодалів були оборонними центрами цілих областей. Так, на Волині були укріплені давні стратегічні пункти — міста Луцьк, Володимир-Волинський, Кременець.

Луцьк являв собою давнє князівське укріплення, переважно дерев'яне, з комп­лексом земельних валів і ровів. Наприкінці XIV або на початку XV ст. на невисокому пагорбі, що трикутником вклинився між ріками Стир і Малий Глушень, було побудова­но укріплення з цегли. Цегляні мури, що досягали 10-12 м висоти, мали по кілька рядів бійниць у вигляді вузьких отворів; на кутах укріплення були три декоровані квадратні башти, які досягали 27 м висоти. Замок був досить великий. У ньому були палаци влас­ника замку і єпископа, кафедральний собор, будинки замкового управління та сторожі. У замку були споруджені також невеликі житла для втікачів з околиць на випадок напа­ду ворога.

Протягом XVI ст. Луцький замок значно розширився в зв'язку із зростанням са­мого міста і потребами оборони в умовах появи та ширшого застосування вогнепальної зброї. На пізніших мурах помітні сліди стилю архітектури ренесансу.

Загалом оборонні укріплення Луцька становили два архітектурні ансамблі — За­мок Верхній (XIІІ-XIV cт., з перебудовами XVI-XVІІ ст.) і Замок Нижній, або Окруж­ний (XIV-XVI ст.). Головним укріпленням був Замок Верхній з кам'яною стіною і баштами Владичною (XIІІ-XIV ст,, з перебудовою протягом XV-XVIІ ст.), надворітною (XIІІ-XIVct., з перебудовами XV-XVIІ ст.)та Стировою (XIII-XIVcx, з перебудовами XV-XVII ст.). До періоду XIV-XVI ст. належать кам'яні церкви в межах міста — церква Димитрія (XIVст.), Покрови (XVст.) і замковий костьол (1545 р.). У 1619-1620 pp. була збудована Христовоздвиженська церква Луцького братства.

Дещо розширені були укріплення та інші будови Володимира- Волинського, який, до речі, поступово втрачав своє колишнє політичне і культурне значення.

Значне місце в системі укріплення посідав Кременець, що лежав на південній межі між Волинською землею і Поділлям. Це давнє західноукраїнське місто мало укрі­плені мури ще під час навали Батия. Кременецький замок XV-XVI ст., що стояв на ви­сокій горі, був подібним до Луцького замку на Волині і Бучацького в Галицькому Поділлі. Бучацький замок був менший за розмірами, ніж Луцький.

На Волині великий укріплений замок був побудований у XV ст. в Острозі, рези­денції князів Острозьких. Уперше це містечко згадується в Іпатіївському літописі під 1100 роком, коли тут уже була дерев'яна фортеця. Цей давній город і дав початок пізнішо­му мурованому замкові, який мав вигідне оборонне розташування, а завдяки природно­му захистові – стратегічне значення. У другій половині XIV ст. було споруджено потуж­ну оборонну башту — Вежу Муровану, перша згадка про яку і опис датується 1603 роком, 1386 року на підставі привілею польського короля замок був наданий нащадкові короля Данила Галицького – Федорові Даниловичу. З переходом замку від Даниловичів у власність князів Острозьких його ще більше зміцнили. Однак, незважаючи на розвиток артилерії, він, завдяки своєму розміщенню, ніколи не був замком бастіонного типу. Цей тип замків, запозичений із Заходу у зв'язку з новою тактикою ведення війни, зокрема штурму, замінила так звана багатобаштова система. Крім Вежі Мурованої, тут були збудовані Богоявленська церква (XV ст.), башта Нова, або Кругла (кін. XVI ст.) і надбрамна вежа, замінена у 1905 році надбрамною дзвіницею. Усі ці споруди і складали комплекс Острозького замку. Він не раз витримував ворожі штурми і облоги, був виз­начним центром розвитку української культури і науки. До нашого часу відносно добре збереглась так звана Нова башта Острозького замку.

У XV-XVI ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами з баштами і мали значення фортець. На Волині такими фортецями були монастирі в Ме­жиріччі недалеко від Острога та в Дермані біля Дубно. Дерманський монастир стояв на високому горбі, обнесений кріпосним муром заввишки 7 м. Біля стін проходив напов­нений водою рів. Вхід до фортеці зроблений був через триярусну, подібну до Острозької, вежу, яка правила також за дзвіницю. Тут був споруджений перекидний міст через рів.

Після спустошення Наддніпров'я татарами, а особливо після захоплення турками Молдови, гол'овним об'єктом татарських нападів і завойовницьких планів турків стали Галичина і Польща. У зв'язку з цим велике місце в стратегічному плані оборони Украї­ни, Польщі та Литви належить Поділлю. Тут споруджуються укріплення більшого і меншого значення. Головне місце серед них посідають замки в Меджибожі і Кам'янці-Подільському.

Меджибіж відомий ще зХІІ ст. Після утворення Кримської орди він опинився на перетині двох головних шляхів — Кучманського і Чорного, що вели з південного сходу в Західну Україну та Польщу. Цими шляхами найчастіше проривались татари. 1240 р. містечко було зруйноване татарами, 1331 р, захоплене великим литовським князем Ольгердом, який віддав Меджибіж своїм синам Коріантовичам, які збудували тут знамени­тий замок. Після захоплення Казимиром ІІІ Белзької, Холмської земель і Волині, замок переходить у власність Любарта. Меджибіж був розташований на півострові, що утво­рився від злиття річок Південного Бугу і Бужка. Цей важливий стратегічний пункт був укріплений ровом, який сполучав води двох річок. Таким чином, тут, на штучно утворе­ному острові, між XIV і XVI ст. і будується укріплення міста. Так виріс Меджибозький замок, яким з 40-х років XVI ст. володіли пани Сенявські. Поряд із замком були інші фортифікаційні оборонні споруди, які не збереглись до наших часів. Але замок зберігся добре. У систему оборони входили також жилі кам'яні будівлі, церква Успіння, що явля­ла собою башту-фортецю, та спостережний пункт.

З кінця ХІІІ ст. значну роль у західній частині Поділля починає відігравати Кам'янець-Подільський. Він посідає центральне місце як торговий і перевалочний пункт на кордоні між Україною та Молдовою. Між Польщею та князівством Литовським, з од­ного боку, і татарами, а особливо турками після завоювання Молдови, з іншого, точить­ся боротьба за нижнє і середнє Придністров'я, зокрема, за Кам'янець з його областю.

Польські королі в XVI ст. звільняють кам'янець-подільських купців від мита та інших податків; замість них купці повинні були відраховувати певну частку своїх при­бутків на спорудження укріплень Кам'янця. Королівська адміністрація збирала великі мита також від чужоземних купців, що проїжджали відомим тоді татарським шляхом через Кам'янець. Цей шлях вів у Туреччину, Галичину, Литву, Київ, у Чернігівську землю, а звідти в російські міста. Іншими шляхами купцям проїжджати було небезпеч­но. Вони повинні були дотримуватись установленого порядку, переїжджати через визначені литовським урядом «стації» на зразок Кам'янця-Подільського і платити вста­новлені мита. Значні кошти з цих доходів асигнувались на захисні укріплення, Кам'янець-Подільські оборонні укріплення XV-XVI ст., що були побудовані замість давніх дерев'яних укріплень, добудовувались і поновлялись протягом XVІІ-XVIІІ ст. Незважа­ючи на різні пізніші архітектурні нашарування, Кам'янець-Подільський замок зберіг свою початкову основу,

Кам'янець-Подільські укріплення становлять одну з складних форм архітектур­них стилів оборонних і містобудівних споруд України XV-XVI ст. із різноманітними нашаруваннями. Замок, що стояв на невеликому гребені, який розділяв р. Смотрич на її природно створеній дузі, захищав в'їзд у місто. Місто являло собою мережу кривих ву­лиць з ринковою площею в центрі, як це було властиво всім великим містам України. Навколо ринкової площі були розташовані торговельні і жилі приміщення. Церква, ра­туша і жилі будинки купецької та ремісничої знаті, так звані кам'яниці, були величез­них розмірів. Жилі будинки бідноти були дерев'яні або незграбно складені кам'яні халупи.

Міста середньовіччя не мали ні належного постачання водою, ні каналізації. Се­ред населення часто спалахували епідемії.

До наших днів при вході в Кам'янець-Подільський замок праворуч найбільше помітна п'ятикутна башта, відома з опису замка 1544 р. На ній відсутні будь-які архітек­турні прикраси; вона має суворі форми, властиві військовим оборонним укріпленням.

Міські будови Кам'янця-Подільського близькі за своєю формою і стилем до інших укріплень міст Правобережної України, Поділля і Галичини, споруджених українськи­ми майстрами. У них, як і в інших містах цієї частини України, особливо Поділля і Галицької землі, помітні західноєвропейські, зокрема польські та чеські, впливи. В описі Кам'янець-Подільського замку 1544 р. у зв'язку з побудовою п'ятикутної башти згадується ім'я архітектора Претвича, очевидно чеха за походженням.

Культурні взаємини, а також взаємовпливи архітектурних стилів України з її най­ближчими західними сусідами були дуже помітними. Найбільше ці взаємовпливи відчу­ваються в архітектурі галицьких і закарпатських міст, як-от: Львів, Галич, Перемишль, Ужгород, Мукачів.

Особливо це стосується забудови центральної частини міст. Тут провідне місце мала забудова навколо ринкової площі. На першому місці стояла ратуша, навколо якої зосере­джувалось політичне життя міста. Площу оточували торговельні і жилі приміщення. Фа­сади їх були оздоблені ліпленням у стилі ренесансу. Планування і забудова ринкової площі Львова дуже нагадує забудову таких площ-ринківу містах Польщі і Чехословаччини. Так само архітектурний стиль у більшості жител, так званих кам'яниць, галицьких міст мав багато спільного з архітектурою Польщі і Чехії. Такого вигляду вони, звичайно, набрали не зразу, а внаслідок тривалих економічних, політичних і культурних зв'язків Західної України з Польщею та іншими західноєвропейськими державами.

Як і в попередні часи, Львів залишався найбільшим західноукраїнським містом. Він мав розвинуту міську фортифікацію. Його зовнішні муровані укріплення почали зводити ще у другій половини XIVct., за часів Казимира Великого, коли сформувалося перше кільце оборонних мурів. На 1410 рік припадає ухвала про створення другої лінії мурів. У середині XVI ст. з'являється третій пояс укріплень. За деякими даними у Львові було збудовано 65 окремих оборонних башт та ще більш як 30 інших споруд оборонного призначення.

До XVI ст, архітектура Львова була тісно пов'язана з староруськими традиціями. Тут панував стиль, успадкований від української народної архітектури дерев'яних спо­руд. Дерев'яні і цегляні житла будувались на зразок українських хат, переважно з відкри­тими галереями навколо. Ці галереї віддаляли дощові води і сніг від основної будівлі і оберігали житло від вогкості. Крім того, аркові галереї надавали будівлі певної краси. Великі кам'яниці в такому стилі з кінця XVI ст. збереглись у Львові як цікаві залишки народної архітектури, перенесеної з дерев'яного будівництва в кам'яне.

Зразком такої архітектури є будинок Костянтина Корнякта на площі Ринок у Львові, збудований у 1580 р. італійським архітектором Петром з Барбони. Цей будинок свого часу був резиденцією польського короля Яна Собеського. Він має інкрустований і декорований різьбою партер та два поверхи. Вікна обох поверхів прикрашені ліплен­ням у формі трикутників, на зразок трикутних дощаних одвірків українських хат з ор­наментним різьбленням. При вході в будинок із площі Ринку великий портал оздоблений різьбленням по каменю і двома коринфськими колонами. Колони закінчуються бароковим ліпленням – гірляндами, що підтримуються маскою лева посередині і двома ліпленими чоловічими головами з вусатими обличчями по боках. На задвірку будинку – подвір'я з триярусною арковою галереєю, властивою для української народної архі­тектури.

Однією з цікавих будов приблизно такого типу, як будинок Корнякта, є Чорна кам'яниця, побудована, як гадають, італійським архітектором Петром Красовським, що прийняв львівське громадянство наприкінці XVІ ст.

Менше збереглось архітектурних споруд, зокрема оборонних, на Лівобережній Україні. Укріпляти міста тут почали головним чином у XVI ст., після приєднання Чернігово-Сіверської землі до Росії. При достатку лicy, відсутності близьких покладів каменю, дорогому виробництві цегли укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Путивля та інших міст були земляними і дерев'яними. Система таких споруд мало цікава з погляду архітектури. Жилих будинків з того часу на цій території, так само як і на Правобережжі, до нашого часу не збереглося. Щодо селянських помешкань, то вони мало чим відрізня­лись від решти помешкань України і мали так само місцевий, самобутній український характер. Особливо близькою до архітектури Наддніпров'я і всієї Київщини була архі­тектура Полтавщини.

Подібними до сільського жилого будівництва були церковні будівлі, що найкра­ще зберегли український народний архітектурний стиль — це так звані зрубні храми XV-XVІІ ст. Тип цих церков походить в основній своїй композиції від староруського і українського селянського житла.

В українському культовому будівництві панівним типом церков були тридільні безкупольні та трибаштові, з'єднані між собою із заходу на схід від головного входу і перекриті трьома куполами, дерев'яні храми.

Залишки дерев'яних храмів періоду XІV-XVI ст. — явище дуже рідкісне. Такі будівлі збереглись подекуди в Галичині, як, наприклад, церква св. Духа, збудована в 1555 р. у містечку Потиличу, біля Рави Руської, церква св. Тройці в цьому ж містечку, на одвірках головних дверей якої зберігся напис з датою побудови 4 травня 1553 р. Така сама дерев'яна церква Миколая в Чернівцях, збудована в 1607 р. Кам'яна церква Юра XVІ ст., архітектура якої подібна до архітектури українських дерев'яних церков, зберег­лася в Рогатині.

Зрубна будівля дерев'яної церкви має в своїй основі дві однакові частини — цент­ральний зал і бабинець, розташований при вході. Третя, вівтарна, частина, прибудована до головного приміщення зі сходу, – нижча, з окремим перекриттям. Іноді вівтарна частина така сама заввишки, як і іншіі два відділення. До того ж вона буває гранчаста або напівкругла і має спільний з ними дах.

Дзвіниці були відокремлені від церков. Вони служили іноді і як сторожові вежі, подібні до замкових башт. Зображення дзвіниць на гравюрах початку XVIІ ст. цілком тотожні в своїх загальних рисах з пам'ятками, що збереглись до нашого часу. Тогочасні дерев'яні дзвіниці нагадують великі, здебільшого чотиригранні, нескладної будови вежі дерев’яних замків XIV-XVІ cт. Такі дерев'яні дзвіниці довго існували при кам'яних церк­вах — у Києві при Софійському соборі і Києво-Печерській лаврі, що відображено на малюнках Києва першої половини XVI1 ст.

Цей стародавній тип дерев'яних церковних споруд розвинувся на основі церков­ного будівництва часів Київської Русі і має ряд спільних рис з російською культовою архітектурою. Різниця ж між російськими й українськими культовими спорудами та­кого типу полягає в архітектурній формі башт і перекриттів. Українські церкви здебіль­шого являють собою восьмигранні баштові будови, а звідси — бані завжди бувають восьмигранними, бо вони ставляться на восьмикутнику баштових стін і є природним їх завершенням. Перекриття російських кулькових споруд являють собою шатро. Шат­рові церкви витягнуті високо вгору, та цибулевидні їх голівки, що завершують купол, є лише прикрасою.

Очевидно, причиною такої різниці російських і українських культових споруд є матеріал, з якого робилось перекриття. Зі стрункої високої ялини або сосни півночі легше було створити перекриття у вигляді шатра, часом дуже високо витягнутого вгору. Український дуб, бук, граб тощо були малопридатними для такої будівлі. Російська церква своєю стрункістю з поступово витягнутим угору куполом нагадує пишну високу ялину. Українська церква також буває часом дуже високою, але вона нагадує пірамідальну тополю з по­вільно закінченим напівкруглим, здебільшого восьмикутним, завершенням.

Культові споруди на Україні ще більше, ніж жилі, оздоблювались зовні і часто всередині цікавим народним художнім різьбленням. Це надавало особливої краси дере­в'яним невеликим церквам, які нагадували легку іграшку, ніби зроблену одним майстром-різьбярем. Найбільш орнаментовані були іконостаси, зроблені різьбярами з дерева. Уся дерев’яна церква споруджувалась без жодного цвяха і трималася на зарубах. На зару­бах тримались і художньо витонченої роботи деталі іконостасу, який підносився кілько­ма ярусами вгору аж до купола.

Різьблений орнамент нагадував рослини – гілки виноградної лози, траву, іноді відображав собою плодові рослини із завитками, мініатюрні корзинки з плодами, ягодами тощо. У цьому був помітний вплив візантійського мистецтва, яке набрало нових національних форм на українському ґрунті.

Особливий вид кам'яних культових споруд на Україні становлять монастирі і церк­ви-фортеці. Загалом в умовах, коли щодня, щогодини можна було чекати нападу татар, населення України мусило бути готовим до активної оборони. Для цього використовува­лись усі можливі засоби, зокрема, кам'яні церковні будови. Звичай вести оборону від ворога в добре укріплених жилих і культових спорудах існував здавна. Відомо, наприклад, що кияни оборонялись від навал и татар Батия, замкнувшись у Десятинній церкві, хори якої не витримали ваги людського натовпу; церква обрушилась і привалила оборонців.

У 70-х роках XV ст. київський князь Семен Олелькович підняв з руїн і відбудував Успенську церкву Києво-Печереького монастиря. Вона набрала іншої архітектурної форми порівняно з староруською XI ст. Тоді ж монастир був обнесений цегляним муром з баштами та бійницями і перетворився в монастир-фортецю. Укріплення монастиря кияни використовували під час оборони від татар, а наприкінці XVI ст. і на початку XVII ст. — від наступу католиків та уніатів. Уніати не змогли оволодіти Києво-Печерською фортецею, і монастир залишався опорою православ'я.

Такими монастирями-фортецями в Західній Україні були: Унівський монастир, монастирі в Дермані, Зимному, Межиріччі тощо. В Острозі під оборонну фортецю була пристосована церква Богоявления.

Цікавою церквою-твердинею XV ст. була кам'яна культова і, водночас, оборонна споруда в селі Сутківцях на Поділлі, яка в перебудованому вигляді збереглась до нашого часу. Церква в Сутківцях стоїть на невеликому пагорбі поблизу р. Ушиці. Вона являє собою чотириапсидну будову з двоповерховими круглими баштами з бійницями; башти вмуровані в центральне кам'яне приміщення квадратної форми, тобто прибудовані до головного залу церкви. З баштових бійниць Сутківецької церкви-фортеці оборонці могли вільно, не залишаючи бойових місць, обстрілювати ворога з усіх боків. Цей го­ловний задум плану оборонної споруди і, водночас, церкви невідомий архітектор вико­нав блискуче.

Відомі на Поділлі і в Галичині менші церкви, що також були пристосовані для оборони.

Переважна більшість розглянутих нами стилів архітектурних пам'яток має місце­вий народний характер. Лише на деяких великих спорудах помітні сліди ренесансного стилю. Останній найбільше відчувається у великих цивільних і культових будовах та­ких міст, як Львів.

Такою спорудою у Львові є, наприклад, ансамбль братської тридільної і трикупольної церкви Успіння. Цей архітектурний ансамбль почали забудовувати з башти Корнякта (1572-1578 pp.) і каплиці Трьох святих. Остання, мов коштовна перлина ук­раїнської народної архітектури XVI ст., збереглась до нашого часу.

Зовнішню головну стіну каплиці прикрашають чотири подвійні пілястри з колона­ми, подібними до коринфських. Зверху капітелі увінчані брилами з ліпним орнаментом у вигляді характерних для того часу розеток. Унизу під цим оздобленням виліплений карниз з дитячих голівок крилатих янголів. Каплиця має чудовий, один з кращих у львівських будовах, портал. На постаментах, прикрашених ліпленими масками левів, тримаються дві напівкруглі колони, обплетені різьбленням у вигляді виноградної лози з листям. Над плоскою покрівлею будівлі підносяться тригранчастої форми куполи. Архітектура каплиці явно успадкована від народного архітектурного стилю українсь­ких триглавих дерев'яних церков. На цьому місці стояла така сама, але дерев'яна капли­ця Львівського братства.

Поряд з каплицею Трьох святих височить Корняктова башта, побудована в стилі ренесансу, яка й до цього часу приваблює глядача своєю красою. Будівництво башти почалось десь у 1572 або в 1573 р. і тривало п'ять років. Будували її два видатні італійські архітектори — Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин – на кошти багатого члена Львівського братства Костянтина Корнякта. Але вона згоріла в 1616 p., a в 1617 р. була відбудована,

З протилежного боку від Трисвятительської каплиці з Руської вулиці до башти Корнякта прилягає Успенська, або Волоська, тридільна і трикупольна церква. Успенсь­ка церква побудована за зразком української народної архітектури Павлом Римляни­ном. У 1585 р. італієць Павло Римлянин прийняв львівське громадянство, а в 1591 р., за договором з Львівським братством, почав будувати церкву разом з українським архі­тектором Амвросієм Прихильним. Амвросій Прихильний, крім Успенської церкви, будував у Львові костьол Бернардинів, працював над проектами деяких будов у Жовкві і закінчував почате Янушем Острозьким спорудження замку в Острозі.

В архітектурі Успенської церкви простежується майстерне поєднання двох стилів української народної архітектури дерев'яних церков та італійського ренесансу, що знай­шов відображення головним чином у декоративному зовнішньому і внутрішньому оз­добленні. Усе це в сукупності становило єдину цілісну архітектурну пам'ятку з ансамб­лю трьох споруд –башти Корнякта, каплиці Трьох святих і церкви Успіння. Будівниц­тво Успенської церкви дуже затяглось і закінчилось після пожежі в 1631 р.

Внутрішнє декорування церкви витримане в дорійському стилі, особливо це по­мітно в ліпленнях, що оточують підбанники куполів пасмами і розетками. Стовпи і пілястри виконані в класичному стилі. Сюжети ліплення і різьблення мають місцевий український характер, творцями їх, без сумніву, були українські майстри. На фризі, наприклад, написані їх імена і прізвища: Кульчицький Костянтин і Кульчицький Яків.

Волоська церква тоді була єдиною культовою спорудою українців у центрі Льво­ва, на Руській вулиці, бо королівський польський уряд забороняв створювати в інших районах міста українські установи. Львівське братство, що зосереджувалось навколо неї, було центром культурної діяльності в Галичині.

Український стиль в архітектурі проникав у польське будівництво. Вплив його дуже помітний на тридільних католицьких костьолах Західної України — в Дунаєві (будова 1585 p.), у Ширці (XVI ст.), Язловці (XVI ст.) та ін.

Цікавими архітектурними пам'ятками кінця XVI ст. і початку XVII ст. у Львові, що поєднали в собі народний український стиль з впливом ренесансу, є каплиця Кампіанів, що прилягає з півночі до католицького кафедрадьного собору біля площі Ринку та каплиця Боймів. Каплиця Боймів стояла колись окремо, потім до неї був примурований жилий будинок недалеко від південно-східної частини католицького кафедрального собору.

Наши рекомендации