Які заходи були зроблені хрущовським керівництвом у соціальній сфері для покращення життя населення.

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

Безсумнівним досягненням М. Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. Соціальні завоювання хрущовської доби не менш важливі, ніж ліквідація ГУЛАГу. Ці два напрями в політиці реформ виявилися незворотними, тобто справді історичними за своїм значенням.
Заходи, пов'язані з піднесенням матеріального добробуту трудящих, набули глибини і системності тільки після XX з'їзду КПРС. З'їзд підтвердив легітимність повноважень першого секретаря ЦК КПРС і дав йому додаткові важелі впливу на партійно-урядовий апарат. Цілком зрозуміло, що М. Хрущов «проштовхував» популярні соціальні заходи, щоб здобути підтримку населення. Це мало важливе значення у боротьбі з політичними суперниками.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив на дві години тривалість робочого дня у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов'язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що прив'язував робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працюючі мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Для селян, однак, зберігалося попереднє становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. У травні було встановлено шестигодинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

Ці заходи ліквідували найбільш одіозні ознаки сталінської поліцейської держави. Не обтяжуючи бюджет надто великими фінансовими витратами, М. Хрущов одразу здобув прихильність мільйонів громадян.

Практично без перерви радянський уряд почав запроваджувати в життя й більш істотні заходи, які потребували серйозних змін у пропорціях між фондами споживання та нагромадження, успадкованих від сталінської доби.
У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, за яким значно збільшено розміри нижчих розрядів і обмежено розміри високих пенсій. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже в два рази.

«Пенсійна революція» значно обтяжила бюджет, хоча торкнулася тільки робітників і службовців. Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки — від 65 років (якщо мали стаж роботи не менш як 25 років) і жінки — від 60 років (стаж роботи від 20 років). Мінімальні розміри пенсії для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно із становищем, що існувало до того часу. Стара система підтримки непрацездатних селян здійснювалася за кошти колгоспів і не регламентувалася державою.

З 1956 р. розпочався поступовий (за галузями) перехід з восьмина семигодинний робочий день. На підземних та інших роботах із шкідливими умовами праці робочий день скорочувався до шести годин. Внаслідок цього робочий тиждень у робітників і службовців України зменшився з 48 год у 1956 р. до 41 — в 1960 р., а на підземних роботах — із 48 до 36 год.

Середня тривалість робочого тижня після завершення переходу на семигодинний робочий день у народному господарстві України становила 39,1 год для дорослих працівників, а у промисловості — 39,5 год. З вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати низькооплачуваним робітникам і службовцям. Підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

Від часів колективізації склалася практика оплати праці колгоспників за «залишковим принципом»: основна частина заробленого видавалася після закінчення господарського року. Така практика згубно позначилася на продуктивності праці та матеріальному рівні життя колгоспників. Нерідко траплялося, що у колгоспів в кінці року не залишалося ресурсів для розподілу за трудоднями.

Грошове і натуральне авансування колгоспників почало запроваджуватися ще до XX з'їзду, однак воно було нерегулярним і поширювалося в основному на тих, хто займався вирощуванням технічних культур. У березні 1956 р. була прийнята партійно-урядова постанова про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах. Колгоспам рекомендувалося виділяти на щомісячне авансування не менше чверті їх грошових доходів. Уже в другій половині 1956 р. 61 відсоток українських колгоспів здійснював регулярне авансування. У 1958 р. грошові фонди для авансування мали більш як 80 відсотків колгоспів республіки. Понад 500 господарств (4 відсотки від їх загальної кількості) запровадили гарантовану оплату трудодня. Фонди для гарантованої, тобто незалежної від підсумків господарського року, оплати праці створювалися, якщо це було потрібно, за допомогою держави. Держбанк СРСР дозволив колгоспам відкривати особливий поточний рахунок, гроші з якого могли витрачатися винятково на виплату авансів і для розподілу за трудоднями.

На реальні доходи трудящих істотно впливала практика щорічного випуску державних внутрішніх позик. Вони були розраховані на напівдобровільне-напівпримусове вилучення грошової суми, яка відповідала 3—4-тижневому заробітку. Кожного року відбувалися тиражі виграшів за державними зобов'язаннями — облігаціями. Кошти на виграші та погашення облігацій старих позик сплачувалися за рахунок випуску нових.

Поступово на руках у населення накопичилася така кількість облігацій, що витрати на обслуговування державного боргу почали наближатися до розмірів виручки з реалізації нових позик. Треба було відмовлятися від джерела бюджетних доходів, яке ставало дедалі сумнівнішим. В одній із своїх промов М. Хрущов закинув таку ідею і одночасно натякнув, що радянський народ мав би дозволити уряду оголосити 20-річну відстрочку у справі погашення державного боргу. Компартійно-радянський апарат організував «всесоюзний одобрямс», після чого були прийняті відповідні урядові постанови. В результаті постраждали інтереси людей старшого віку, яких держава змушувала протягом десятків років віддавати істотну частку здебільшого мізерної заробітної плати. Тепер вони мали на руках державні облігації, які на 20 років стали купою безвартісного паперу.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». У ній ставилося завдання надати кожній сім'ї окрему квартиру. Для будівництва нових житлових масивів передбачалося створення в кожному великому місті високопродуктивних домобудівних комбінатів і розвиненої промисловості будівельних матеріалів. Понад 3 млн квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом'якшили житлову проблему. Хоча збудовані в часи М. Хрущова п'ятиповерхові панельні будинки з невеликою житловою площею пізніше презирливо назвали «хрущобами», вони були для жителів міст кращим варіантом порівняно із бараками або перенаселеними комуналками.

У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС прийняв третю партійну програму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в тому облудному значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь компартійних пропагандистів міцно увійшло у народну свідомість — суспільство загального благоденства.

Для більшої переконливості текст програми перенасичувався величезною кількістю цифр із показниками зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Це зробило основний компартійний документ дуже вразливим. Задовго до 1970 р. виявилося, що реальні показники виробництва далекі від запланованих, і програму КПРС вилучили з пропагандистського обігу.

Хибність програмних прогнозів була не випадковою. Прогнози спиралися на той господарський механізм, який склався в ході сталінських соціально-економічних перетворень 30-х років і розглядався в часи М. Хрущова як історичний здобуток КПРС. Пропозиції відмовитися від директивного планування суперечили офіційній ідеології. У передз'їздівському обговоренні проекту програми в Україні взяли участь 790 тис. чол., а до засобів масової інформації надійшло близько 48 тис. письмових зауважень і доповнень. Жодний з опублікованих відгуків не містив пропозицій щодо реформи виробничих відносин і, зокрема, побудованого на директивному плануванні господарського механізму.

Однак незабаром харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, в якому запропонував відмовитися від доктринальних настанов і спробувати поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями вільного ринку, як це було в добу ленінського непу. Слід віддати належне М. Хрущову: не поділяючи поглядів автора, він дозволив опублікувати лист у головній газеті КПРС. У вересні 1962 р. в «Правде» з'явилася стаття О. Лібермана «План, прибуток і премія». Вона започаткувала плідну дискусію, в ході якої відпрацьовувалися положення реформи планування економічного стимулювання виробництва.

О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Його ідея про поєднання ринку з директивним плануванням була недієздатною в самій основі (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте реформування моноліту радянської економіки потребувало поступового підходу, крок за кроком. Під таким кутом зору пропозиції Лібермана були практичними і здобули підтримку багатьох учених та господарників.

Наприкінці 1964 р. в Інституті економіки АН УРСР відбулося засідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому взяли участь учені й представники раднаргоспів, виробничих об'єднань та підприємств України, Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О. Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. На основі її рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти. Найбільший з них охопив підприємства багатьох галузей промисловості Львівського раднаргоспу. У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була випробувана розроблена вченими АН УРСР система преміювання інженерно-технічних працівників. На 90 підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміювання робітників. Ряд об'єднань швейної промисловості України перейшли на роботу за прямими зв'язками з магазинами. Вони самі собі складали плани роботи і добивалися найбільш ефективного використання ресурсів та відповідного поліпшення якісних показників. Досвід швейних об'єднань було вирішено перенести на інші галузі легкої промисловості країни, а потім на пов'язані з ними галузі виробництва засобів виробництва.

У середині 50-х років компартійно-радянське керівництво СРСР перейшло до нового курсу економічної і соціальної політики. Йшлося передусім про пристосування країни до науково-технічної революції, яка почалася на Заході. Специфіка радянської системи господарства полягала в тому, що досягнення науково-технічного прогресу треба було силою впроваджувати у виробництво. Без імпульсів із зовні командна економіка залишалася мертвою, байдужою до будь-яких нововведень.
Керівники радянської наддержави прагнули посилити ракетно-ядерний потенціал і воєнно-промисловий комплекс взагалі. Одночасно новий курс мав позбавити СРСР рис поліцейської держави та забезпечити його населенню бодай мінімальне підвищення рівня і якості життя.

Здійснена у 1957 р. децентралізація управління промисловістю не поліпшила економічних показників виробництва. Отримавши від реформи певні політичні дивіденди, М. Хрущов непомітно згорнув її власними руками. Однак ініційована О. Ліберманом економічна дискусія повернула проблему реформування народного господарства у напрям, пов'язаний не з удосконаленням управління, а з використанням для оптимізації економічних показників товарно-грошових відносин. Явище, яке на Заході отримало назву «ліберманізації радянської економіки», підготувало тло для запровадження в другій половині 60-х років нової системи планування та економічного стимулювання.
Новий курс в економічній і соціальній політиці позитивно X Т позначився на Україні та її народі. Кардинальна зміна політичного становища республіки у складі радянської наддержави вплинула також на її економічний розвиток. Доба М. Хрущова ознаменувалася високими темпами капітального будівництва як у галузях, що були традиційними в Україні, так і в нових, покликаних до життя науково-технічною революцією.
На розвиткові сільського господарства республіки сильно позначився суперечливий характер аграрної політики М. Хрущова. Якщо в другій половині 50-х років сільське гос-подарство під впливом державних капіталовкладень швидко зростало, то в першій половині 60-х років колгоспи почали занепадати. Посуха 1963 р. започаткувала появу якісно нової риси в економічному становищі країни — імпортної залежності по зерну.
Справді історичним досягненням цієї доби була результативна соціальна політика тоталітарної держави. Високі мобілізаційні властивості радянської економіки М. Хрущов вперше використав для поліпшення в короткий термін практично всіх сторін суспільного життя.

69. В чому Ви вбачаєте значення проголошення Акту про державний суверенітет України.

Уперше День незалежності України було відзначено 16 липня 1991 року — в пам'ять про те, ще рік тому — 16 липня 1990 року — Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». Згодом, 18 червня 1991 року, було внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого в переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня — День незалежності України». Рік потому, 5 червня, Верховна Рада України постановила: у частині першій статті 73 Кодексу законів про працю України слова «16 липня — День незалежності України» замінити словами «24 серпня — День незалежності України». Тому від 1992 року День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.

Виникнення на політичній карті світу нової незалежної держави – України – була зумовлена сукупністю чинників. Як відзначають російські історики сучасності, до поява Акта про незалежність України та відмови від принципів Союзу значною мірою призвели проімперські дії лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування – під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росі, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові позиції.

Проголошення незалежності України стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; в економічній – від командної до ринкової економіки ; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній – від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності – до реального суверенітету.

Але українське суспільство виявилося недостатньо підготовленим до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 року зразка суспільного розвитку в умовах відсутності наукового обґрунтування моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього – тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, спричинені наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення чітко не визначила свого місця в процесі державотворення.

Та незважаючи на труднощі процесу державотворення, проголошення незалежності України – подія надзвичайної історичної ваги, що американським тижневиком «Тайм» була прокоментовано так: «Росія може існувати без України. Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

1. Декларація про державний суверенітет України. Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. прийняла історичний документ - Декларацію про державний суверенітет України.

1.1. Зміст Декларації про державний суверенітет України. Декларація складається з Преамбули і 10 розділів.

а) У Преамбулі підкреслюється, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

б) Одним із важливих положень Декларації є положення про громадянство. Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей складають народ України.

в) Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну і податкову системи, формувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

г) У Декларації визнана самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

д) Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, що не буде брати участі у військових блоках і зобов'язувалася дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не робити і не придбавати ядерну зброю.

е) Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговими представництвами.

1.2. Історичне значення Декларації. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що вона визначила основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики, економічного розвитку і державотворення. Цей документ являв собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод. В основі Декларації лежать демократичні традиції українського народу, що розвивалися протягом століть.

2. Затвердження Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР затвердила Акт проголошення незалежності України.

В історичному документі вказувалося:
«Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 p.;
продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні;
виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООІІ та іншими міжнародно-правовими документами;
здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави - України».
В Акті відзначалося: «3 моменту проголошення незалежності діючими на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки».
Таким чином, цей день відкрив нову еру е історії України. Таке рішення було вистраждано українським народом у процесі боротьби багатьох поколінь за державність і стало закономірною подією.

70. Конституційний процес 90-х років.

Конституційний процес в Україні в кінці 80-х – першій половині 90-х років.

У житті суспільств і держав конституції відіграють особливу роль. Це найвищий правовий акт, закон над законами, перспектива розвитку соціальних і політичних відносин, гарант забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Вже на кінець 80-х років, у процесі здійснення політики «горбачовської перебудови», стало ясно, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає перспективі демократичного розвитку суспільства. А тому не випадково, що вже в цей період до неї були внесені окремі зміни, які стосувались скасування ст. 6 Конституції щодо монопольної влади Комуністичної партії, дозволу висувати кандидатів у депутати виборцями на їх зборах та проведення виборів на альтернативній основі. Це мало велике значення для демократизації українського суспільства і дозволило вперше за всю історію обрати до складу Верховної Ради депутатів, які представляли різні політичні сили.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. Окремі депутати пропонували затвердити Декларацію як «Малу конституцію». Однак прокомуністичне налаштована більшість Верховної Ради з цим не погодилась.
Та все ж її положення мали ключове значення для України. По-перше, Декларація проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», заклавши підвалини української незалежності ще за умов перебування у складі колишнього СРСР. Було закріплено ряд нових положень, які стосувались запровадження принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження її національним багатством; дію на території республіки законів СРСР лише в частині, що не суперечить законодавству України.

Декларація визначила загальну стратегію розвитку правової системи держави, ключовим елементом якої є Конституція. В жовтні 1990 р. Верховна Рада України створює Конституційну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Конституції.

Це було доволі складне завдання, адже Україна в цей час мала лише обмежений суверенітет, а союзні структури продовжували діяти і вчинювати тиск на республіку.

Однак уже на листопад 1991 р. було підготовлено перший проект Конституції України. Та драматичні події кінця 1991 р. і здобуття Україною незалежності радикально вплинули на зміну низки його положень. Прийнявши Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., наша держава зробила остаточний вибір свого розвитку.
Вже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та дебатів у стінах парламенту за рішенням Верховної Ради України був винесений на всенародне обговорення.
Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. за участю близько 200 тис. громадян України. В ході обговорення висловлювались пропозиції щодо чіткого законодавчого закріплення переваги інтересів людини над інтересами держави, закріплення повноважень різних гілок влади тощо.

З урахуванням результатів обговорення до запропонованого проекту було внесено відповідні зміни. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою Верховної Ради було вирішено опублікувати в засобах масової інформації.

Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. Україною пройшла хвиля політичних баталій, пов'язаних спочатку з виборами До Верховної Ради, а згодом - Президента України. За таких умов питання щодо прийняття нової Конституції відійшло на другий план.

Лише з вересня 1994 р., за зверненням Президента України про необхідність продовження конституційного процесу, формується новий склад Комісії з розробки проекту Конституції, її співголовами стали Президент України і Голова Верховної Ради. Відкриваючи засідання Комісії 17 листопада 1994 р., Президент України Л. Кучма підкреслив, що в Україні поновлено Процес конституційної реформи, який було зупинено майже на рік. Комісія визнала за необхідне взяти за основу проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р.

Зважаючи на складнощі в опрацюванні нової Конституції, незбалансованість дій різних гілок влади, Президент України 3 грудня 1994 р. запропонував Верховній Раді конституційний законопроект про владу та органи місцевого самоврядування. Увага акцентувалась на тому, що ефективне функціонування економіки можливе лише за наявності сильної державної влади, яка б здійснювала управління державним сектором економіки, забезпечувала керівництво недержавним сектором, сприяла ефективному проведенню приватизації та структурної перебудови всього господарського комплексу. Однак цей документ не було прийнято.

Основні етапи конституційного процесу в Україні

Конституційний процес— процес вироблення і прийняття конституції держави.

Дата Подія

Жовтень 1990 р. Утворення Конституційної комісії

Червень 1991 р. Схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України

Липень 1992 р. Винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України

Жовтень 1993 р. Подання на розгляд Верховної Ради доопрацьованого проекту Конституції України

Листопад 1994 р. Утворення нової Конституційної комісії (очолили Л. Кучма та О. Мороз)

8 червня 1995 р. Укладення Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України

20 березня 1996 р. Винесення на розгляд Верховної Ради України проекту нової Конституції України

28 червня 1996 р. Прийняття V сесією Верховної Ради України Конституції України

16 квітня 2000 р. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою з питань, що торкалися змін до Конституції

Осінь 2003 — весна—осінь 2004 р. Спроби ВРУ затвердити зміни до Конституції України

8 грудня 2004 р. Прийняття законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції України, які передбачають зміну і перерозподіл владних повноважень вищих органів влади