Умови Брюховецького з Москвою 7 страница
Особливою категорією козацьких старшин були т. зв. «бунчукові товариші». Не маючи очеркнених обовязків, вони перебували біля гетьмана («під бунчуком») як старшини для особливих доручень. Гідности бунчукових товаришів були більш почесного характеру й носили їх переважно заслужені полкові чи сотенні старшини. Подібно, як при гетьманеві були «бунчукові» так при полковнику бували «значкові товариші», що сповняли туж саму функцію, що «бунчукові» при гетьмані. Гетьманській владі, через полковників і сотників підлягали всі міста й містечка в межах Гетьманщини, за виїмкою тих, що правилися магдебурським правом.
Військо
За Хмельницького було 60.000 постійного, козацького війська, але по розєднанню України на право- й лівобічну. Гетьманщина мала право утримувати 30.000 реєстровиків. Крім реєстрових козаків були ще затяжні, платні війська, звані «сердюками» або «компанійцями». По договорам з Москвою тих військ повинно було бути при гетьмані по полку, а в дійсности їх бувало більше. Виговський перший вчинив спробу створити з найманого елєменту регулярне військо й для цього затягнув під свої корогви багато чужинців, головно сербів. Чужинецькими фахівцями поповнювалися кадри козацької старшини. Вони українізувалися й були прародичами цілої низки українських, аристократичних родів. Основою козацького війська та його боєвої тактики була піхота. Слабо в нас була розвинута кіннота, дарма, що козаки вирушували в похід кінно, а народня традиція не уявляла собі козака інакше, як на коні. Добірна й гарно обставлена була козацька артилєрія.
Скарб
За Хмельницького перейшли на власність Української Держави т. зв. королівщини, тобто державні добра, та маєтности католицьких манастирів і польської шляхти, що їх Хмельниччина змела з лиця землі, або виперла поза межі Гетьмадацини. З земель, на яких відновлено знищене народнім повстанням господарство, «меди, чинші, пастви й аренди бралися на Хмельницького». Не вдалося за те Хмельницькому перепровадити постійного оподаткування селян і міщан, а весь прибуток до гетьманського скарбу обмежувався до мита, податку з млинів, рудних копалень та монопольних оплат з меду пива й горівки, дьогтю та тютюну. Вони доходили до 100.000 червінців річно. Дуже часто гетьманський уряд віддавав державні монополі в аренду приватним підприємцям, або громадським установам.
Торговля
В міру того, як викликане Хмельниччиною, революційне хвилювання заспокоюється, вертає до нормального стану українська торговля. Дорогою на балтійські пристані, а головно Кенігсберг і Данціг, ідуть з України в широкий світ сирівці в заміну за промислові вироби щоденнього і вибагливого вжитку. Безпосередні торговельні звязки єднають Гетьманщину з Польщею, Литвою й Московщиною, а згодом з Кримом, Волощиною й Туреччиною. Одним з головних центрів торговлі Гетьманщини стає Стародуб.
Суспільні кляси
Визвольний зрив Хмельниччини змів з лиця української землі горстку чужинецьких магнатів-можновладців й помітну частину чужої шляхти. Зате шляхта, що з вибухом повстання оповілася за Хмельницьким і приняла діяльну участь в революції, врятувала своє становище й маєтности. Вона поповнила ряди нової козацької аристократії, що остаточно зрівнялася в правах і привілеях з давньою шляхтою.
Зразу козацькі вольности були здобутком повстанчих мас — кожен, що з зброєю в руці станув під прапором Хмельницького, ставав вільним козаком, заслуженим для відродженої Української Держави. В народі, а потім в історичній традиції поширилося переконання, що «козацькою шаблею були скасовані» всі нерівности суспільних станів. І справді, в перших роках революції воно так виглядало. Але вже на прикінці гетьманування Хмельницького, українське громадянство різничкується, й вертає до вихідних, суспільних норм.
Владу й керму в державі захоплює козацька старшина — і та, що виросла з визволеного українського селянства й та, що перекочувала з старого шляхетського табору. На перших порах революції одних і других виносила на верх особиста талановитість, освіта, хоробрість та заслуга. Але вже чергове старшинське покоління, що формально дійшло до влади з вибору чи гетьманського назначення, в дійсности опирало свою карієру на родових традиціях і здобутих в часі революції маєтках. З штабу дієвих старшин створюється поволі окрема, особливо привілейована кляса, до якої доступ стає чимраз трудніший. Володіючи власними родовими чи набутими, а крім цього «ранговими» маєтностями, ця молода українська аристократія дуже скоро вживається в спосіб життя й користування добрами давньої шляхти. Хмельниччина розгромила чужинецьку шляхту, але витворила свою, що не гірше від чужинецької, починає визискувати селянські робучі руки. Хмельниччина, не могучи змінити основ господарства й економії, в суспільну єрархію внесла тільки переміну осіб, а не устрою. Місце колишніх магнатів заняла тепер старшинська верхівка, місце шляхти козацька вільна верства. А хоч на тій переміні зискала селянська маса деякі пільги, то тільки хвилево. Поворот до давньої панщини пішов повільним, але невідхильним кроком. Козацька «чернь», тобто колишні селяни-повстанці, що вийшли з революції впорожні, як теж і селянське «поспільство», над яким повисло марево закріпощення, пробувало боротися з старшинською «самоволею», але безуспішно. Сильнішими від людей були умови тогочасної економіки.
Міщанство
Майже на рівні з селянством стояло міщанство українських містечок, а тільки мешканці міст з магдебурським правом (Київ, Чернигів, Ніжин, Стародуб, а потім Новгород Сіверський, Мглин, Почеп, Погар і нарешті Остер, Козелець і Полтава) користувалися самоуправою й особливими привілеями в виконуванні торговлі і промислу. На чолі міського судівництва стояв війт, обираний вільними голосами всього міщанства. Відкликуватися від війтівського суду можна було до полкової, а відтак гетьманської канцелярії. В основу міської самоуправи лягли такі підручники, як «Саксон», «Порядок» та «Литовський Статут». На зразок міст з магдебурським правом, організувалися й поменчі міста й містечка Гетьманщини. На їх чолі стояв «городовий отаман» з «ратушею», тобто прибічною радою, підлеглою козацькій владі.
Духовенство
Особливою опікою козацької влади користувалося т. зв. чорне, тойбто чернече духовенство. Зосереджуючи в манастирських мурах весь культурно-національний рух того часу, воно було щедро віноване маєтностями, так з гетьманських, як і з приватних фундацій. Великий вплив на громадські справи мало «біле», тобто світське духовенство. По традиції воно було виборне, так у своїх низших як і вищих ступнях, а будучи жонате, воно не тратило звязку з громадянством й разом з ним боролося не тільки на церковному, але суспільно-політичному фронті. За Польщі воно твердо обстоювало права православної церкви, а по приєднанні України до Московщини дивилося на одновірне з собою московське духовенство з почуттям культурної висшости. Тому воно боролрся всіми силами проти втручування московської єрархії в церковні справи України. Підчинення київської митрополії московському патріярхові (1686 р.) приняло українське духовенство як болючий і понижуючий удар.
Селянство
Рушійною силою повстання Хмельницького було загальне невдоволення на панщизняне ярмо, що чим далі тим тісніше давило українське поспільство. Вїдалися народові в печінки «не так пани, як підпанки», оті непроглядні зграї панських урядників, економів, арендарів та інших посередників, поміж землевласником і селом. Найдошкульніше давалося в знаки селянству жидівська хапчивість. Визискувані й гноблені та понижувані на кожному кроці, українські селяни кинулися цілими лавами в ряди повстанчих військ Хмельницького й своєю масовістю запевнили йому блескучу перемогу. Та надії на повне визволення селянства з панщизняної неволі, завели. При договорах з поляками, козацька верхівка не тямила на свою селянську помішницю, але по приєднанню України до Московщини, коли давним панам не було вже повороту на Україну, українське селянство все таки зажило новим життям. Воно радо платило податки й сповняло повинности в користь Української Держави тим більше, що шлях до вільного козацтва дуже довго стояв для селянства отвором. Зрештою, поміж рядовим козацтвом та селянством не було тоді великої різниці щодо суспільного стану. Одні служили державі своїм здоровлям і життям, другі працею й майном, позатим одні й другі були рівні. Але де далі козацька верства почала замикатися в собі, а разом з тим нова, земельна аристократія почала натискати на свої села, щоб видавити з них побільше прибутків. Земля без хлібороба-працівника була безвартна й тому замкнено селянству доступ до козацького стану, а потім припинено його вільний перехід з землі на землю. Силою економічної конечности привязано селянина хлібороба до землі й нарешті перемінено в безвільне, поміщицьке тягло. Селянство вернуло до стану, з якого визволила його Хмельниччина...
Перші предвісники повороту панщизняних порядків зявилися в манастирських маєтностях. Гетьманська влада вінувала манастирі не тільки землею, але й робучою селянською силою на ній. Гетьманськими універсалами замкнено доступ «манастирських» селян до козаків навіть підчас загальної мобілізації. Вслід за манастирями почали діставати права на землю й селянську працю козацькі старшини. З черги починали вимагати «послушенства» й ті землевласники, що основуючи села й хуторі «на свіжому корені», приваблювали до них сільське населення довголітніми «свободами». Пільгові роки кінчалися й починалися роки «послушенства», зразу легкі, потім чимраз тяжчі й тісніші. Правда аж до Мазепи законні вимоги землевласника на селянське «послушенство» не перевищували ще двох днів праці в тиждень, але й це було вже великою кривдою в розумінню селян, що своєю кровю полили всі побоєвища визвольних, козацьких воєн.
Освіта й шкільництво
Школа, закладена в 1615 р. при Богоявленському брацтві в Києві, в 1631 р. перемінена митрополитом Петром Могилою на колегію, була своєрідним університетом Гетьманщини. За Хмельницького вславилися поміж її професорами такі світочі тогочасної науки, як пізніший митрополит Сильвестер Косів та Інокентій Гізель. В 1694 р. переформовується київська колегія на академію й гуртує довкола своїх катедр цвіт української науки й письменства. Вчать у ній — Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Осип Кроковський та інші, з її шкільних лав виходять такі культурні діячі, письменники, проповідники та полемісти, як Антін Радивилівський, Семен Полоцький, Степан Яворський, Дмитро Туптало та Теофан Прокопович.
Богато вчителів та учнів київської академії, перейшовши в Москву, стає там розсадниками західньо-европейської культури та її українських питоменностей. Роля українських учених, письменників та мистців у розвитку московської культури другої половини XVII ст. многоважна, переломова. Без неї Москва не моглаб ніколи пробити собі «вікна в Европу» й мусілаб заглохнути в свойому фінсько-татарському назадництві. А хоч навчання в київській академії було оперте на богословській основі й обмежувалося зразу до граматики, реторики, поетики, діялєктики, льогіки й фільософії в їх середньовічно-схолястичному оформленні, то вже сам склад її учнів, що походили з усіх станів й готувалися в ній до всіх суспільно-громадських, політичних і церковних функцій, розсаджував її вузькі рямці до загально-освітнього й научного універсалізму. Грецька й латинська мова як основні, а польська, як помічна мова навчання, давали учням академії змогу доповнювати свою освіту лєктурою книжок, якими не могла похвалитися тогочасна українська наука й література. Не будучи університетом у стислому розумінню цього слова, київська академія була підготовчим ступнем до нього. Вона облегчувала українській молоді студії за кордоном. Поїздки української молоді на науку за кордон, сталися у XVII-XVIII ст. нормальним явищем, їдуть туди не тільки діти заможних старшин-землевласників, але й простих козаків і міщан так само, як для всіх, навіть для селянських дітей стоять отвором двері київської академії. Тоді, коли на дикій Московщині закордонні поїздки молоді були заборонені духовною владою, що лякалася західньо-европейської культурно-релігійної «зарази», а за Петра І треба було силою ламати ляк москалів перед закордоном, тоді українці почували себе в Західній Европі, як у себе дома. Привязані до своєї церкви й обряду, вони не лякалися студіювати по католицьких та протестантських школах. Неменче свобідно почувалися чужинці на Україні — щойно на її північно-східніх межах кінчалася культурна Европа й починався дикий степ та московська варварія.
Сирійський діякон Павло Алепський, що подорожував по Україні й Московщині в останніх роках Хмельниччини (1654-1655) носив «неначе замок на серці» а думки його «були до краю придавлені», коли їздив по Москвії та як тільки ступив на українську землю, його душу «залила радість і серце розширилося».
Найбільшого свого розцвіту досягла київська академія за часів гетьмана Мазепи. Скількість її учнів досягла тоді 2.000 річно, а хоч вона, по полтавському розгромі, впала до 160, то вже у другому десятиліттю XVIII ст. вона піднімається до поверх 1.000. Вчилася в ній не тільки молодь Гетьманщини, Правобічної України, Галичини, а навіть заглухлого Закарпаття, але й великий гурт молоді південно-словянських країв, що стогнали тоді під турецьким ярмом. Київська академія кінця XVII й перших десятиліть XVIII ст. була огнищем культури не тільки для самої України, але для цілої низки споріднених з нею культурою країн словянського світу. Ще будучи колегією, вона мала свої філії в Винниці на Поділлі (1632) та в Гощі на Волині (1639). Ставши академією вона потворила свої колегії в Чернигові (1700), Білгороді, а від 1726 р. в Харкові, Переяславі (1730) та інших городах, творючи в той спосіб мережу середнього шкільництва на Україні. Добою розцвіту київської академії по Мазепі були часи митрополита Рафаїла Заборовського (1731-1747) що не тільки відбудував академічні будинки, але й притягнув до академічних катедр таких визначних учених і богословів того часу, як Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський та Юрій Кониський. Зпід їхньої руки вийшла ціла низка діячів, з фільософом Григорієм Сковородою на чолі, що своєю працею й творчістю поклали підвалини під українське культурно-національне а потім і політичне відродження XIX ст.
Та в міру поступу науки київська академія, з особливим узглядненням богословя й схолястичною методою навчання, починає відставати від життя. Українська молодь шукає чимраз частіше знання на закордонних університетах, вслід за чим гетьман Розумовський починає заходи над закладенням українського університету в Батурині та над переміною могилянської академії та університет. Думка про університет не вмірає разом з гетьманством. Переємник Розумовського — Румянцев носиться з думкою заложення двох українських університетів — у Києві й Чернигові. Університету домагається від царського уряду українське дворянство в своїх «наказах» з 1767 р., але заснування українського університету, головнож у Києві, суперечило політичним інтересам московської, влади. Щойно в 1786 р. вдалося князеві Патьомкіну добути дозвіл на закладення університету в Катеринославі. Смерть Патьомкіна не дала зреалізуватися проєктові катеринославського університету, вслід за чим почали виринати нові університетські проекти то в Чернигові, то в Лубнях, то знов у Новгороді Сіверському. Нарешті в 1805 р. станув на українській землі перший університет, але не на території Гетьманщини, а на Слобідщині, в Харкові, що весь час свого існування була безпосереднє підчинена московській владі. Гетьманська Україна, Козацька Держава не добилася таки свого університету й мусіла вдоволятися його сурогатом, що ним була Могилянська Академія. Та й на її научний універсалізм наложив свою тяжку руку царський уряд. В 1783 р. введено в ній навчання російською мовою, а в 1810 р. перемінено її на духовну, суто богословську академію, а її філії на богословські семінарії.
Важкі умови політичного життя Гетьманщини не дали київській академії піднятися до рівня університету, вони спиняли в розвою її колєгії, не сприяли теж розвиткові початкового, народнього шкільництва. А все таки народнє шкільництво Гетьманщини не приносить сорому культурі Козацької Держави, ані своєго скількістю ані якістю. В 1748 р. було на території семи полків Гетьманщини 866 народніх шкіл, що в зіставленні з густотою населення, давало одну школу на 1.000 голов. В 1767 р. в одному тільки чернигівському полку було 143 школи, тобто на 746 голов населення припадала одна школа. В чотирьох полках Слобідської України було тоді 124 школи. Ті школи утримувало само населення, що дорожило грамотністю й освітою. Ще за Хмельницького здивував сирійського подорожника Павла Алепського факт поширеної серед «козацького народу» грамотности. По його словам більшість козаків як теж багато жінок приходило до церкви з молитовниками, а на хорах усі співали з нот. Про таку грамотність нікому й не снилося в тогочасній Московщині.
Та подібно, як колись на цілій Україні під Польщею, а потім в Галичині, Волині й на Правобічній Україні, вся українська верхівка культурно ополячувалася, так теж обмосковлювалася поволи й громадська верхівка Гетьманщини.
«Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилилася в політиці, хилилася і в культурному та національному життю й з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивилася на москалів, як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала мову й звичаї... тих варварів» (М. Грушевський). Тут вирішувала питання, не культурна висшість, що від часів Хмельницького до Мазепи була по українському боці, але політична перевага Московщини.
На Гетьманщині, як скрізь у країнах переможених менче культурними народами, наростала та різноголосиця поміж почуттям культурної висшости й пониженням, випливаючим з політичної залежности. Українська дворянська верства, «ця невеличка горстка людей», як писав про неї «правитель» України Румянцев до цариці Катерини «інакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші в цілому світі й що нема від них нікого сильнішого, нікого сміливішого, нікого розумнішого, та що ніде нема нічого доброго, нічого корисного, нічого справді свобідного а все, що в них є, то найкраще»...
Україна в очах чужинців
По правді така висока думка українців про себе була далека від вияву якогось самодурства. Безсторонні чужинці, що, подорожуючи в XVIII ст. по Україні й Московщині мали змогу порівняти культуру обох країв, завсігди віддають першенство Україні. Англієць Джозеф Маршаль, що на прикінці 60-их рр. XVIII ст. побував на Чернигівщині, почував себе там так, як «у першому-ліпшому англійському графстві». Його захоплювала лагідна й привітна українська вдача й гостинність. Чистоту, й огрядність українських хат прирівнював другий англієць — Даніель Клєрк до таких-же в Голяндії та Норвегії. «За столом українського селянина — писав він — більша чистота, аніж за столом у московського князя». Чесність, господарність, привітність та гостинність українців, захоплювала не тільки Клєрка, а всіх чужосторонніх гостей тогочасної України. Німець Готліб Гмелін, що був на Україні в 70-их рр. XV III ст. завважив у своїх «Подорожах», що «українці розмірно побожні, отверті, приступні для кожного, та замилуванні в музиці й співі. Люблять чистоту й тому найбідніша українська хата куди привітніша, ніж найбагатший двір на Московщині».
Тих прикмет, що так захоплювали чужинців, дуже довго не могла затерти й викорінити московська неволя. Барон Гакстгавзен, що подорожував по Московщині й Україні в 40-х рр. м. ст. пише в своїх «Студіях» м. і. таке:
«Українці є противенством москалів. Українець є вдумчивий, запальний, радо згадує минуле свого народу й упоюється спогадами про геройські подвиги своїх предків. Коли його спитати — хто він, то він відповість з радісною гордістю: я козак.
Українці, це поетичний, багатий фантазією народ, й тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень, казок і переказів в них збереглася. Вони мають великий талант до мистецтва, а до співу створений в них дзвінкий голос, чутке ухо й память. Гостинність, чистота і дбайливість в утримуванні всього в порядку, відрізнює їх від безсабашности москалів. Непомірно більше, аніж у москалів розвинуте в українців і естетичне почування. Вони мають теж талант до рисунків і малярства. В цілій низці поменчих черт характеру, помічується, що українці мають куди більше змислу для краси, аніж москалі».
Нарешті німецький поет і перший перекладчик українських, народніх пісень Ф. Боденшедт в передмові до своєї збірки п. з. «Поетична Україна», каже:
«Український народ, що хотів оборонити свою свободу перед поляками й москалями, пережив довгу й тяжку боротьбу й нарешті знемігся».
«Та мало в кого є таке привабливе й поетичне минуле, як в українців. Відокремлення лицарських запоріжців і організація українських козаків; їх вожді, від Остапа Дашкевича до Хмельницького; відтак Виговський, Дорошенко, Тетеря, рознузданий Брюховецький з своєю черню; Мазепа, славний на весь світ старець, якого життя є так само загадочне, як кохання дочки Кочубея; вченість київського духовенства, що виявило стільки добродійного впливу на Московщину; лицарськість у характері української аристократії; буйність народу, оце названі тільки по імени елєменти поетичности й принади української історії».
Західня Европа XVIII ст. була теж добре поінформована про політичну вагу Козацької Держави на сході Европи. Її упадок привітала вона як одну з катастроф світової культури. Вже на 1 сторінці нашої книжки навели ми вимовну характеристичку минулого України, з книжки Бенедикта Шерера, що вийшла у французькій мові в Парижі 1788 р. п. з. «Хроніка України й історія Запоріжських Козаків».
В оправданні свого порівняння минулого України з історією греків та римлян, говорить той сам Шерер: «Рим залишив нам свої закони та руїни, Греція своїх поетів і ставники, але по чому ми судитимем козаків, яких нам усе представляли як зрадників, а які не залишили нам нічого подібного з свого минулого, як римляни, щоби знати відкіля вони прийшли, або греки, що розмалювали своє походження всіми принадами мітольогії».
«Українські козаки були спокійним народом, але коли вони завважили, що їх хочуть винищити, вхопили за шаблі. Та чиж обороняючи власну свободу не боронили вони цілого цивілізованого світу перед татарами й перед варварством сходу взагалі?»
Але... «спроби козаків вдержати свою свободу признано повстаннями так, як кожна революція є зла, коли не стане в неї сили для переведення своїх плянів».
«Такто знищено цей народ, а його імя вичеркнуто з світових анналів».
Подібно висловлюється про Україну та її боротьбу з сусідськими зазіханнями творець першої наукової історії України Йоган Хрістіян Енгель (1770-1814). В промові до своєї «Історії України й українських козаків, як теж Галичини й Володимирії», що появилася в Галлє в 1796 р; пише Енгель:
«Україна, під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, межева стіна поміж культурною Европою й некультурною Азією, кочовище й входова брама для стільки азійських орд, мандруючих в Европу, вже тим самим заслугує на більшу увагу.
Тепер творить Україна помітну частину великої, російської держави. Але як прийшла вона під Росію? Як воно прийшло до того, що незалежні козаки опинилися під московським ярмом, як це вдалося москалям окайданити козаків, що колись були пострахом турків, татар і поляків? Як це сталося, що місце конституційного, запорученого козакам гетьмана, зайняв губернатор?
Історія козаків мала теж великий вплив на історію: Польщі, Швеції, Семигороду. Без неї не можна уявити собі величі ні упадку Польщі. Наслідники Карла Густава й Карла XII булиб може до сьогодня володіли в Варшаві, Москві й Петербурзі, якби цього захотів був Хмельницький чи козаки Мазепи. І може бувби Ракочій другим Баторієм, колиб його були не спинили козаки в поході 1657 р.
Історія козаків повчаюча сама по собі. Енергія цілого народу як теж поодиноких осіб, що одушевляє нас у греків і римлян, виявляється тут на побоєвищах Білгороду, Корсуня й Збаража, як теж у геройських подвигах Хмельницького й Мазепи. Треба тільки мати таке перо, як мав цей, що так повчаюче й по мистецьки змалював відокремлення Нідерляндів»...
Політичні умови життя змели Козацьку Державу з карти Европи, але створена нею духова культура й традиція обєднала нарешті весь етнографічний простір України в одно й лягла в основу ідеольогії українського Соборного Державництва.
Слобідщина
На східній межі Гетьманщини, на північ від території Війська Запоріжського, простяглися землі Слобідської України. Територія, що з неї за царату створено Харківську губернію та кілька південно-західніх повітів Курської й Вороніжської губернії, входила колись у склад Чернигівсько-Сіверського Князівства. Безпосереднє сусідство з степовиками, перемінило Слобідщину на терен постійних сутичок Української Держави з диким степом, поки татарська навала не перемінила її на справжні «дикі поля», в яких нові спроби осілого життя зявляються щойно на початку, XV II ст. Якнебудь Московщина вже в XV—XVI ст. пробувала відмежувати Слобідщину від татарського півдня цілим ланцюгом фортець, то її нову кольонізацію започаткував щойно запоріжський отаман Острянин. Розбитий поляками під Лубнями й Жовнином (1638) він з 900 недобитками, перейшов поза московську границю й тут дістав від московського воєводи в Білгороді дозвіл на військове поселення. Нова хвиля українських поселенців ринула на Слобідщину по черговому розгромі під Берестечком (1651). Перейшли сюди вже не самі воєнні недобитки, але тисячі селянських родин з усім своїм рухомим інвентарем. Мов зпід землі виросли тоді нові хутори, села й міста — Суми, Лебедин, Харків та Охтирка. Нові оселі прозвано «слободами», від яких і край приняв назву Слобідщини, або Слобожанщини. Чергові повстання й неспокої на Гетьманщині позначувалися в життю Слобідщини новими припливами поселенців, що опанувавши дикі поля разом з її рідкою чужоплемінною кольонізацією, шаблею і плугом відвоювали цю колишню провінцію Чернигівсько-Сіверського Князівства назад для України. Рівночасно з козацькими й селянськими переселенцями зявляються на Слобідщині манастирі, що закріплюють у краю господарську й духову культуру. Вже в 1624 р. повстав славний Святогорський манастир, а в 1625 р. Острогірський.
Український національний склад і культура слободян разом з їх привязанням до батьківських звичаїв й закоріненого на Гетьманщині громадського устрою, створили тут нову Україну, що хоч формально була під безпосередньою московською владою, на ділі жила своїм життям, однородним з життям сусідньої Гетьманщини.
Новозаселену територію поділено, як і в «старому» краю на полки (Острогожський, Харківський, Сумський, Охтирський, Изюмський) з сотнями-повітами. Та під московським впливом помітні в тутешньому устрою деякі відміни в порівнанні з Гетьманщиною. Полковники були виборні, але, раз вибрані, сповняли свою службу до смерти. Сотника не сотня вибірала, але назначувала полкова старшина, судівництвом заправляла Судова Рада. Полкову старшину творили — полковий обозний, що заправляв артилєрією та фортецями, суддя, осаул та хорунжий. Подібні титули носила й сотенна старшина.
Влада слобідського полковника була куди більша, як гетьманського. Вже сама досмертність його уряду придавала йому сили й поваги. Побільшував їх ще й звичай удержування полковницької гідности в одному роді. Не диво, що в своїх універсалах виступав слобідський полковник мало не як гетьман, а широкий обсяг адміністрації, судівництва, воєнного начальництва й право роздавання вільних земель поселенцям, підняли полковницький авторітет дуже високо.
Місце гетьмана займав на Слобідщині московський воєвода, що резидував у Білгороді й підлягав т. зв. «Розрядному», а відтак «Великоросійському Приказу», тобто міністерству для справ далеких, автономних провінцій. З розмислу, московський уряд не обєднував слобідських, полків у одну, автономічну цілість, але «жалував» їх грамотами й привілеями нарізно.
Первісне населення Слобідщини було козацьке й мало оборонно-військове призначення. Зчасом набралося тут чимало селян-хліборобів, а врешті й міщан, що хоч теж займалися хліборобством, але правилися Магдебурським Правом і організувалися в цехи.
Слобідські козаки, поділені на «виборних» або «компанійців», що несли військову службу й «підпомішників», тобто бідніших, що підпомагали «виборних» грішми, харчами, ато й обозною службою, були найбільш упривілейованою, громадською верствою. Селяни або «посполиті» були вільними хліборобами, що оплачували податки в царську «казну» й могли свобідно пересолюватися з місця на місце. Дуже довго вони мали вільний доступ у ряди козацтва. Для цього вистарчало зайняти вільні військові землі й нести військову службу. Але прекрасний слобідський чорнозем приваблював слобідське населення більше до плуга, як до шаблі. Тому воно замісць на вільних, військових землях, осідало на землях козацької старшини, якій радо відробляло певні робочі повинности. Зчасом ті повинности росли й закінчилися остаточним прикріпленням селян до поміщицьких земель. Та закріпощення селян на Слобідщині ніколи не досягло того рівня особистої неволі й визиску, як на правобічній Україні та Гетьманщині. Землі було багато, вона була плодюча й посилення господарства на ній не вимагало переміни хліборобського населення в поміщицьке, робуче тягло.