Подорож ольги до царгорода 5 страница

Наперед прийшли до нього болгари — магометани і захвалювали свою віру. Але князеві не подобалося це, що не можна їсти вепровини і пити вина: «Руси є весело пити, без того не можемо бути»,— такою приповідкою відповів князь магометанам.

Прийшли німці від римського папи і питався Володимир: «Яка заповідь ваша?» А вони сказали: «Постити по силі; як хто пє або їсть, то все на божу славу». Не подобався князеві такий піст і він відправив послів.

Надійшли хозарські жиди і захвалювали закон Мойсея. Питався їх князь, з якої вони землі. Вони відповіли, що були в Єрусалимі, але Бог загнівався на батьків їх і розіслав їх по всіх країнах. На це Володимир сказав: «Якже ви можете бути учителями інших, коли Бог вас відкинув?»

Врешті греки прислали до князя фільософа і той виложив йому основи христіянської віри.

Володимир скликав старців і бояр і питав їх о раду, яку віру прийняти. Вони відповіли: «Знаємо, княже, що ніхто нічого свого не ганить, а все хвалить; як хочеш дізнатися правди, то вишли мудрих мужів, нехай придивляться кожній вірі». Сподобалася ця думка князеві і вислав послів до різних країн.

Вернулися згодом післанці і оповіли таке: «Ходили ми до болгар, дивилися, як вони покланяються у своїм храмі; стоїть такий без пояса, поклониться, сяде і дивиться сюди і туди як біснуватий. Нема веселости у них, тільки жалість і сморід великий. Ходили ми до німців, бачили, як відправляють всякі служби, але краси не бачили ми ніякої. Зайшли ми на кінець до греків і ввели нас до своєї церкви. І не знали ми, чи ми на землі, чи на небі, бо на землі нема такого виду і такої краси і не вміємо того оповісти, але знаємо, що там Бог перебуває з людьми, — і тої краси не можемо забути».

На це бояри і старці сказали князеві: «Якби лихий був грецький закон, не прийнялаб його твоя бабка Ольга, а вона була наймудріша з усіх людей». Тоді Володимир рішився: «Підемо і приймемо хрещення». А бояри сказали: «Як твоя воля, княже».

Хрещення України

Про саме хрещення Володимира не знаємо нічого певного. Наші літопис каже, що князь охрестився у Корсуні; підчас облоги міста він ніби осліп і аж по хрещенні відзискав зір. Але сам літописець чув також інші оповідання, що Володимир охрестився у Києві або у Василеві; Василів дістав імя від христіянського імени князя, Василь. У скандинавськім переказі оповідається ще інакше: що Володимира намовив до хрещення норманський князь мандрівник Олаф Тригвесон і що обряду хрещення доконав його єпископ Павло. Видно, хрещення не відбулося публично і святочне і не збереглася про це певна память.

Було це 988 року.

Князь-христіянин мав обовязок приєднати до христіянства свій нарід. Володимир взявся енергічно поширювати нову віру. Не пішло це трудно, бо у Києві було вже багато прихильників христіянства, особливо між боярами і старшиною; а простолюддя, хоч і привязане до давніх богів, не сміло противитися князеві.

«Як Володимир прийшов до Києва», оповідає літописець, «звелів поскидати ідоли,— одні порубати, другі кинути в огонь. Перунаж приказав привязати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його бити залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, але на посміховище бісові. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. Потім кинули його до ріки. І Володимир приказав, як де пристане, відштовхувати ідола від берега, аж перейде пороги. Так і сталося. Переплив Перун через пороги і аж там вода викинула його на беріг, і це місце називається Перунова Рінь».

Тоді Володимир приказав, щоби другого дня всі люди зібралися над Дніпром на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий,— ворогом мені буде» — так проголосив князь. Нарід зійшовся послушно. «Колиб воно не було добре, князь і бояри не прийнялиб цього» — чути було такі голоси. Зійшлося люду без числа. Вийшов над ріку князь і бояри і священики, що приїхали з Корсуня, і почався обряд хрещення. Всі люди ввійшли у воду, дорослі по шию, молоді близько берега по груди, батьки тримали дітей на руках, а священики з берега відправляли молитви.

«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».

Організація церкви

З Києва христіянство поволі перейшло до інших околиць. Зразу христіянські громади повставали тільки по більших городах, де були заможніші і культурніші люди. Але у деяких місцях нова віра стрічалася зі спротивом. У Новгороді Володимирові воєводи мусіли ужити сили, щоби перевести хрещення, — з того вийшла приповідка, що «Путята хрестив огнем, а Добриня мечем». По селах дуже важко було проповідувати Христову віру, хочби з тої причини, що не було відповідного числа священиків. Тому у дальших сторонах нарід ще довгі століття залишився поганський і складав жертви по лісах, болотах і джерелах, а різні знахорі і волхви мали більше значіння як духовенство.

Зверхнім доказом поширення христіянства була будова церков. Христіянські святині будовано передусім там, де дотепер стояли ідоли поганських богів. У Києві, на горбі перед княжим двором, на місці Перуна, Володимир виставив церкву св. Василія, свого патрона. На іншому місці побудував муровану церкву Богородиці, що звалася Десятинною, тому, що на її утримання князь призначив десяту частину своїх доходів. Будували її майстри греки, — від того часу почався вплив Візантії на українське будівництво. В цій церкві приміщено мощі св. Климента, які Володимир привіз З Корсуня. Церкви прикрашувано іконами і церковними річами, що їх багато прийшло зі здобиччю із Криму.

Організацією церковного життя займалися зразу корсунські духовні під проводом Настаса, того самого, що допоміг Володимирові добути Корсунь; він став священиком при Десятинній церкві. Але грецькі священики не надавалися до проповідування христіянства, бо не знали гаразд мови народа. Тому Володимир звернувся за духовенством, куди інше, до Болгарії, де був самостійний патріярхат в Охриді. У болгарській церкві уживано у богослуженнях болгарської мови і ця мова перейшла й до нашої церкви і уживається дотепер під назвою старо-словянської.

Осередком церковної організації була столиця держави, Київ, в якому заложено митрополію тобто верховне єпископство. Друге єпископство було у Переяславі, також з назвою митрополії; пізніше єпископські столиці появилися в Чернігові, Турові (на Поліссі), Володимирі, Перемишлі і інших значніших городах.

Устав Володимира

Разом з христіянством прийшли до нас церковні закони. Принесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь приказав зібрати їх в одну книгу, що зветься Уставом Володимира. Цей устав не дійшов до нас у первіснім виді, бо пізніше нераз духовна влада його зміняла і доповнювала; але є у ньому кілька постанов, що напевно належать до часів Володимира.

У першій частині Уставу князь назначує десятину на утримання церков. Ця десятина обіймала різні роди доходів: з суду, з торгу, з домів, зі збіжжа, з ловів, зі стад і взагалі з усяких прибутків.

У другім розділі князь затверджує церковний суд. До суду духовенства належали передовсім справи, що торкалися поганських обичаїв. Церковний суд карав умикання цебто старовинну крадіжку дівчат для шлюбу, знахорство, чарівництво, відьомство, зашіптування, варення чудодійного зілля, молитви і жертви по лісах і водах — всякого роду останки давніх вірувань. Дальше розглядалися тут злочини проти христіянства: як хто порубає хрест або посіче стіну церкви, добуде мерця з могили, уведе худобу до церкви і зневажає якнебудь христіянську віру. Нарешті до церковного суду належали справи про неправні подружжа, розвід, спори за майно, побиття батька або матері. Позатим у всіх справах підлягали судові церкви т. зв. церковні люди. Це були передовсім члени духовного стану і їх родини: ігумен, чернець, священик, діякон, попадя, попович, проскурниця (жінка, що пекла проскурки); дальше також люди, що шукали захисту при церкві, різні старці і каліки: «прошеник», що добув чудесне виздоровлення; «задушний чоловік», — невільник, пущений на волю, за чиюсь душу; «сторонник», — прочанин; сліпець, хромець і ін.

На кінець єпископам віддано догляд за мірами й вагами в містах; мали вони берегти їх справедливости, «не умножати ані умаляти».

Чужосторонні місії на Україні

У свіжо наверненій землі було багато церковної праці, а недоставало духовенства. Князь притягав священиків з найближчих христіянських земель, з Греції і Болгарії, але все те було замало. Тому охотно витав усяких місіоиарів, що приходили з інших країн, у жадобі служити Христовій вірі.

За Володимира були на Україні також західні, латинські місії. Не було ще тоді роздвоєння у христіянській церкві, не було завзятої боротьби між обрядами; Володимир з тою самою ввічливістю приймав латинських проповідників як грецьких, бо для всіх було доволі місця.

Одним з таких місіонарів був німець Бруно з Кверфурта, у чернецтві Боніфацій, чоловік близький до цісаря Оттона III. Він перейнявся бажанням проповідувати христіянство невірним народам, прийняв єпископські свячення, виїхав зразу на Угорщину, потім приїхав до Києва біля 1008 р. Метою його була земля печенігів, «найлютіших з усіх поган», хотів він навернути їх на Христову віру. Про свою поподоріж Бруно оповідає так:

«Князь Русів, великий і богатий володар, проти моєї волі затримав мене місяць у себе, ніби що я хочу сам себе занапастити. Умовляв мене, щоби я не йшов до такого невірного народа; не здобуду їх душам ніякої користи, а тільки смерть собі добуду і то найлютішу. Але не зміг мене умовити, та іце якесь видіння про мене налякало його. Тоді з військом два дні провожав мене до останньої границі своєї держави, яку він задля ворожих нападів окружив звідусіль міцною і довгою огорожею. Він зіскочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він з своєю старшиною йшов за нами і так вийшли ми за ворота. Він став на однім горбі, я на другім: обнявши руками, ніс я хрест Христовий і співав прегарний спів: «Петре, чи любиш мене, паси вівці мої». Коли закінчено спів, князь прислав свого старшину до нас, з такими словами: «Я довів тебе, де кінчиться моя земля і починається ворожа. На Бога, прошу тебе, не занапащай на сором мені свого молодечого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години, без користи, без причини загинеш гіркою смертю». Я відповів: «Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до поган».

Відважний місіонар зі своїми товаришами пішов у степи. Ішли два дні, а третього дня ранком зустріли першу ватагу печенігів. Вістуни скликали нарід на раду. Дика юрба кинулася на покірних черців, почала їх штовхати, бити, водити з місця на місце. Нарешті дійшли до старшини, той вислухав мови Бруна і дав себе переконати, що місіонар прийшов з добрими намірами. Дозволено йому ходити свобідно і він обійшов три печенізькі орди. Вислід місії був невеликий, ледве тридцять печенігів прийняло христіянство.

Бруно наклонив орду до перемиря з Володимиром і вернувся до Києва. Володимир згодився на мир з печенігами і навіть дав свого сина на закладника. Бруно висвятив одного з своїх товаришів на єпископа для печенігів і він разом з Володимировим сином виїхав знову у печенізьку землю. Бруно поїхав в іншу сторону, до прусів над Балтійським морем, і там погиб мученичою смертю 1009 р.

Другим західнім місіонарем був єпископ Райнберн, також німець родом. Він приїхав на Україну як капелян доньки польського князя Болеслава Хороброго, що стала жінкою Святополка, найстаршого Володимирового сина. Німецький історик Тітмар не має слів похвали для місіонарської діяльносте Райнберна: «Скільки працював він у повіреній йому справі, на це не вистарчить ані мого знання ані красомовности: І поруйнував і спалив поганські храми; в море, присвячене бісам, кинув чотири камені, помазані святим миром і очистив море свяченою водою; вивів всемогучому Господеві нову галузь на неплодючому дереві, тобто поширив проповідь у цім народі неосвіченім; тіло своє морив безсонницею, нуждою і мовчанкою, а серце обернув до богомисленної задуми».

Але цей святець пустився на політичну інтригу, утримував потайні звязки з Болеславом і підюджував Святополка проти батька; Володимир був примушений увязнити і сина й єпископа: Райнберн умер у вязниці.

Наслідки христіянства

Володимир прийняв христіянську віру з різних причин. Передусім були тут релігійні мотиви: бажав він знайти правдиву, певну віру. Культ давніх богів, убогий змістом і нерозвинений, без ясних вказівок про загробове життя, не міг йому ні його сучасникам уже імпонувати. Володимир зацікавився віруванням сусідних народів, жидів, магометан, латинян, греків, — врешті вибрав христіянство у грецькому обряді.

Поруч з чисто релігійними бажаннями йшло також змагання до підєму культурного життя. Володимир і його дорадники відчували добре, що погани стрічаються всюди з погордою; що хоч київська держава велика, багата і могутня, то христіянські сусіди глядять на неї з легковаженням. Бажалося їм скинути з себе клеймо варварства і стати нарівні з культурними народами.

Врешті були й мотиви політичні. Коли Володимир прихилився до грецького обряду, то не тільки тому, що його послам подобалося так дуже грецьке богослуження; він приняв грецьку віру тому, що це був поміст до близьких звязків з Візантією. Візантійська держава стояла на першому місці у тодішньому політичному світі; Володимир знав це добре, шукав союзу з могутнім сусідом і приняв грецький обряд, щоби дістати руку грецької царівної. Як шурин візантійського цісаря мав він уже відкриту дорогу на всі eвропейські двори.

Христіянство дало Україні також великі користи у внутрішньому житті. Христіянська віра стала цементом, який сильно звязав і різні землі і народи в одну державну цілість. До того часу такого злучника не було. Різні племена мали власні вірування і звязану з ними культуру, і неохотно віддавалися під вплив полян чи варягів, які не могли дати їм релігійної системи. Інакше було з христіянством. Релігія високо розвинена, з суцільним світоглядом, з приписами, що обіймали усі життєві справи, — така релігія не боялася ніякого суперництва і всі поганські вірування усувала з непереможною силою. А що ця віра йшла з Києва, з доручення київського князя, та разом з тим різні частини держави вязалися в одну, суцільну, неподільну цілість.

Христіянство мало великий вплив на зміну обичаїв. Сам Володимир, як каже літописець, по хрещенні став лагідніший, закинув своє попереднє розгнуздане життя, старався не допускати до проливу крови, опікувався бідними і немічними. Не було вже мови про те, щоби складати жертви з людей, поволі зникали різнородні варварські обичаї у подружньому житті наших племен. Христіянська віра зрівняла людей, полекшила долю нижчих шарів, змагала до скасування невільництва.

Із стану варварства Україна переходила до вищої культури.

Шкільництво й освіта

Разом з христіянством появилися на Україні перші школи. Володимир, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей діти і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, — плакали якби по померлих».

Школа мала на меті підготовити духовенство, якого багато треба було для свіжо охрещеної країни, а також урядовців для держави. Школи засновувано зразу тільки при єпископських катедрах та при більших церквах. Навчання обмежувалося до читання, писання та пізнання святого письма. Учило саме духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ. Навчання у Києві вже у перші часи було поставлене поважно; із Володимирової школи вийшов пізніший митрополит Іларіон, що визначався широкою освітою на візантійський лад і вславився як проповідник; освіту придбав він на місці, на Україні.

Сам Володимир «любив слова книжні», тобто охотно слухав читання, особливо святого письма. Чи князь добув і сам мистецтво читання і писання, про це літопис не згадує; але своїм дітям дав освіту, Ярослав славився вже як прихильник книжки.

При церквах і школах повставали вже перші бібліотеки; покищо були в них книги релігійного змісту.

Державні відзнаки

Володимир бажав показати назверх, що його держава стала на вищому щаблі розвитку, і за прикладом інших володарів почав уживати почесних державних відзнак.

Зразком для нього була Візантія. На царгороському дворі і сам цісар і його родина і цілий двір уживали різних приписаних одягів, риз, корон, діядемів. Коли Володимир узяв за жінку візантійську царівну, його шурини — цісарі певно подбали, щоби підняти його значіння й признали йому свої цісарські відзнаки. Давний літопис не згадує про це нічого, але пізніше був дуже поширений переказ, що при свому подружжі Володимир дістав відзнаки цісарської влади. З цих відзнак найважніша була корона. У скарбі московських царів переховувалася т. зв. шапка Володимира Мономаха; це дійсно давній візантійський діядем й деякі учені здогадуються, що це саме корона Володимира Великого. Що князь справді уживав корони, на це доказом є Володимирові гроші, на яких він зображений у короні.

Володимир перший з українських князів почав бити свою монету. Робив він це також у тім намірі, щоби зробити більш відомою свою державу. Володимирові гроші були золоті і срібні. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому постать самого князя, що сидить на престолі, у царських відзнаках, з хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а се єго золото» або «Володимир а се єго серебро».

На деяких монетах зображений тодішній герб київської держави, тризуб. Звідки прийшов цей геральдичний знак і що він означає, про це є різнородні здогади. Одні учені думають, що це давній герб Рюриковичів, принесений зі Скандинавії; вже давніші князі мали свої печаті, — згадують їх у договорах з греками, — певно були на них якісь герби, може саме тризуб. Інші здогадуються, що Володимир прийняв герб на зразок Візантії і що тризуб це монограм князя: у сплетених там лініях можна відчитати імя «Володимир». Ще інші думають, що це символ влади й панування на морі, як подібний знак грецького бога і Позейдона. До Володимирових традицій вернулась й нова українська держава, коли 1917 р. приняла тризуб за свій державний знак.

Відносини до сусідів

Київська держава Володимира була простором найбільша зпоміж усіх європейських держав, хоч границі її дещо зменшилися на сході і полудні. На сході відокремилося Поволжа; срібні болгари не хотіли признати влади Києва. Але втрата тих земель не мала великого значіння, бо Волга і Каспій втратили вже свою ролю у торговлі. Більше болюче для України було те, що степ. дістався у руки диких печенігів і утруднений був доступ до моря; але фортифікаційні заходи давали надію, що ці землі перейдуть знову до України. Зате на заході українська держава дістала нові території. Володимир узяв під свою владу Полоцьк і увійшов у землю ятвягів; в той спосіб добув границю з Прусами і ближчу дорогу з Києва до Балтійського моря. Ще важніше було, те, що під рукою Володимира знайшлося Підкарпаття. Тутешні сільні джерела мали велику вагу для Придніпрянщини, особливо від часу, як печеніги замкнули дорогу до соляних озер над Чорним морем. На Волині недалеко Буга Володимир побудував новий город і від свого» імени назвав його Володимиром.

З сусідами утримував Володимир мир і згоду. З Візантією від і часу подружжя князя були відносини приязні; розвинулася ще більше торгівля, грецькі купці й ремісники осідали на Україні, а до Візантії ішли часто варязькі й українські дружини. У приязні жив Володимир з угорським королем Стефаном, що так само охрестився і поширював христіянство у своїй землі. Добрі звязки були також з чеським князем Андрихом.

Тільки з Польщею мир не утримався. Причиною незгоди були, червенські городи, які зайняв Володимир 981 р., може й інші ще нам невідомі причини. 992 р. війна вже починалася, потім Володимир ходив походом глибоко в Польщу, — але з яким вислідом, про це вже літописи не записали. Пізніше прийшло до миру і згоду закріплено подружжям між Святополком, сином Володимира, та дочкою Болеслава Хороброго. Але згодом Святослав почав бунтуватися проти батька, а Володимир підозрівав, що це було за намовою Болеслава; він увязнив Святополка і єпископа Райнберна, що брав участь у цих інтригах. 1013 р. Болеслав рушив проти Володимира при допомозі німців і печенігів; але підчас походу прийшло у війську до бійки, Болеслав звелів вирізати печенігів і так похід покінчився на нічім.

Організація держави

Хоч держава Володимира була менша, як його батька, то зате вона була сильніше зорганізована. Давніше по різних городах сиділи воєводи, зразу варяги, потім місцеві люди, що з князем не були звязані нічим, окрім служби. Володимир завів інший спосіб управи: він постановив намісниками у городах своїх синів. У Турові на Поліссі сидів Святополк, у Володимирі на Волині Всеволод, у далекій Тмуторокані над Озівським морем Мстислав, у Новгороді Ярослав, в Ростові Борис, в Муромі Гліб. В той спосіб всі землі стали більше залежні від княжої влади і управа у них була одностайна.

В тім часі також остаточно покінчився вплив варягів. Володимир на початку свого володіння користувався ще наємним варязьким військом і навіть при його допомозі добув Київ. Але варяги зажадали тоді окупу від міста: «Це наш город, добули ми його і жадаємо окупу, по дві гривні від чоловіка». Володимир пожалів столиці і задумав варягів позбутися. Покищо сказав їм: «Почекайте місяць, нехай зберуть куниці» (дорогі шкірки на плату). Варяги чекали місяць, а тимчасом князь зібрав інше військо. Тоді варяги пізнали, в чому справа. «Обдурив ти нас», сказали йому, «але покажи нам шлях до Греції». Князь вибрав з поміж них кращих вояків і залишив їх собі, а інших пустив до Царгорода. Але перед ними вислав цісареві звістку: «Ідуть до тебе варяги; не тримай їх у місті, бо зроблять тобі бешкет, порозсилай їх у різні сторони, а назад не пускай ні одного».

За володіння Володимира вже не було варягів на визначніших місцях; між воєводами згадується тільки один варяг, Вуєфаст чи Вовчий Хвіст. Вищі уряди були вже в руках таких людей, як Добриня і Путята, що були місцевого роду.

Відношення до громади

Володимир уважно прислухувався до голосу громадянства. Представників вищих шарів брав до своєї ради і разом з ними обдумував всякі державні справи: «про устрій землі і про війни і устав землі». Могутні бояри і старшини земель допомагали князеві у його праці.

Володимир завів деякі нові закони. Розбійників не карав смертю, як це роблено раніше, а накладав на них грошові кари. Але через те розмножилися розбої. Епископи звернули на це увагу і питалися князя, для чого не карає смертю. «Боюся гріха», відповідав Володимир. А єпископи сказали йому: «Ти поставлений Богом на кару лихим, а ласку добрим: вільно тобі карати смертю розбійника, але як розглянеш його справу». Тоді князь зніс грошеві кари і почав карати смертю. Але по якімсь часі єпископи і старшини порадили йому вернутися до давнього: «Воєнні потреби стали великі, то судові оплати придалисяб на зброю і коні». І Володимир знову завів грошеві кари.

Для свого війська Володимир був щедрий і ласкавий. Літописець оповідає, що одного разу вояки почали нарікати на князя: «Зле нам і діється, їмо деревляними ложками, не срібними». Як почув це князь, звелів виковати їм срібні ложки, і сказав: «За срібло і золото не добуду дружини, а з дружиною добуду і срібло і золото».

Народню масу князь приєднував собі великими бенкетами, що відбувалися підчас різних свят і празників. Такі пири трівали по кілька днів, а запрошувано на них таксамо старшину, бояр і визначних людей, як бідних і незаможних. На бенкетах роздавали усім мясо, риби, хліб, овочі, а меду давали по кількасот мір. Кождому вільно було приходити на княжий двір, а немічним і хорим, що не могли явитися, довожено страву і напитки возами. Ці Володимирові пири увійшли потім у народні пісні і добрячого князя називано «ясним сонцем».

Смерть Володимира

Під кінець життя Володимир мав багато гризоти з синами. Найстарший Святополк увійшов у підозрілі зносини з Польщею і Володимир відобрав йому турівську землю, увязнив його і тримав недалеко Києва у Вишгороді. Потім знову відмовив послуху Ярослав, що княжив у Новгороді: не хотів платити данини, яку здавна новгородці платили і до Києва. Старий князь розгнівався і приказав рубати ліси та будувати мости, — хотів іти походом на Ярослава. До того ще прийшли вісти, що печеніги ідуть на Україну; проти них князь вислав молодшого сина Бориса.

Серед тих незгодин Володимир заслаб тяжко і 15 липня 1015 р. умер у своїм дворі на Берестовім, під Києвом.

Бояри затаїли на якийсь час його смерть, бо в Києві був Святополк; йому, як найстаршому належався престіл, але старшина видно хотіла мати князем котрогось з молодших князів, мабуть Бориса.

Похорони Володимира відбулися по старовинному обичаю. Чомусь не годилося виносити княжого тіла на руках; розібрано поміст у горішній кімнаті, де помер князь, і на шнурах спущено тіло покійника наділ і зложено на санях; тіло було обгорнене в килим. Везено його до Десятинної церкви на санях, хоч це було гаряче літо, у липні: такий обряд перевоження мерців саньми, заховався ще дотепер у наших Карпатах. Похоронено Володимира поруч з його дружиною Анною, що померла 1011 р. Камяні гробниці їх стояли посередині Десятинної церкви.

Десятинна церква завалилася 1240 р. підчас татарської облоги, тоді і гробниця княжа запропастилася. Аж 1635 р. митрополит Петро Могила перевів розшуки у руїнах і віднайшов справді мармурову гробницю; думав перенести ці княжі останки до Софійської катедри і просив московського царя про нову гробницю, але цар не спішився і свято не відбулося. Частини мощів Володимира переховуються у різних місцях; голова у Печорській Лаврі, інші частинки по різних церквах. Від XIII сторіччя почали Володимира почитати святим.

Характеристика Володимира

Наш літописець зображує князя Володимира в той спосіб, що у ньому немов були дві душі: поганська і христіянська. Володимир-поганин був войовничий, жорстокий, рознузданий, — Володимир-христіянин визначався лагідністю і милосердям, любив мир, лад і спокій, був строгий для себе. Така внутрішня переміна людини цілком можлива, — христіянство мало величезний вплив на людей, особиво на тих, що приймали його щиро, з глибокою вірою. Але рівночасно Володимир був якби символом перемін, які переходило тоді українське громадянство. Україна довгі часи була пострахом сусідніх земель: «варвари-Русь, нарід жорстокий і немилосерний, що не знає ласки до людей» — оце звичайна характеристика наших предків у чужих письменників. З дикою, живлою силою, з молодечою буйністю, з завзяттям, відвагою і погордою смерти, гнали ці північні ватаги на південні, культурні землі, несли знищення, смерть і руїну. Але оце той грізний нарід поволі втихомирився, став лагідний, людяний, перейшов до спокійного життя. Ця переміна ішла сама з себе, під впливом змінених господарських умов та під натиском культурніших сусідів. Але до приспішення її немало причинився сам Володимир. Поширення христіянства, заснованя шкіл, початки освіти, нове будівницво, зміни в законодавстві, уліпшення управи, уведення України у коло христіянських держав — все те великі заслуги князя. Тому пізніші покоління дали Володимирові імя Великого.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Несподівана смерть Володимира Великого була справжньою катастрофою для дальшого будівництва української Державности. Прийшла саме в пору, коли закінчилося «збірання українських земель», а не почалося ще закріплення стійкости тієї велетенської держави. Бож держава Володимира Великого була справді чи не найбільшою державою в тогочасній Европі! Обіймала біля 800 000 кв. км. й простягалася не тільки на українська, але московські, білоруські й фінські землі: простягалася вона на ціле поріччя Дніпра, по Рось і Сулу, доріччя гор. Дністра й Прута, Сяну, Двини, Волхви, гор. Волги й Оки і т. д. Смерть заскочила Володимира саме в моменті, коли відосередні змагання поодиноких земель та їх намісників (вони були синами Володимира) починали виявляти себе чимраз гостріше, не зважаючи на печеніжську небезпеку, яка чорною хмарою залягла південний схід України. Під самим оком Володимира перебував, у ролі вязня, його найстарший син Святополк, князь турівський, що пробував бунтуватися проти батька. Напередодні смерти готовився Володимир у похід проти другого сина-бунтівника Ярослава новгородського, врешті проти печенігів виправив Володимир свого улюбленого сина Бориса, що його мабуть готовив собі на наслідника на великокняжому престолі. І саме в такий гарячий момент прийшла смерть.

Святополк Окаяний

Політична ситуація викликана смертю Володимира, була напружена. З одного боку однодумці Володимира старалися яко мога затаїти катастрофу, поки не верне Борис з дружиною, а тимчасом Святополк уживав усіх засобів, щоби засісти на великокняжому столі. Опанувавши батьківську скарбницю, він почав приєднувати собі киян, рівночасно вислав людей на переговори до кн. Бориса.

Князь Борис, що мав при собі біля 8.000 дружини і воїв, довідався про смерть батька вже підчас повороту з походу. Посли Святополка повідомляли його, що він зайняв батьківське наслідство й готов увійти з Борисом у злагоду. Але Борисові, що певне бачив себе великим київским князем, це не промовило до переконання. Він зупинився з військом над р. Альтою біля Переяславля й готовився до наступу на Київ. Але тут трапилося щось, чого Борис не ждав: одної днини військо покинуло його й відійшло. Можливо, що причинилася до цього нерішучість і невойовничий характер Бориса, можливе теж, що серед війська найшлися агенти Святополка, які наперед збунтували дружину, а відтак убили самого Бориса. Згинув Борис на десятий день по смерти батька й тим промостив Святополкові дорогу до київського стола.

Наши рекомендации