Тема 2. ПОСЕЛЕННЯ РАННЬОЗАЛІЗНОЇ ДОБИ

Міністерство освіти і науки України

Полтавський політехнічний коледж

Національного технічного університету

«Харківський політехнічний інститут»

ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ

Курс лекцій для студентів

Полтавського політехнічного коледжу

НТУ «ХПІ»

Усіх спеціальностей

Викладач І. М. Поставний

Полтава

Тема 1. ПЕРВІСНИЙ ЛАД В УКРАЇНІ

1. Палеоліт. Мезоліт.

2. Неолітична революція.

3. Енеоліт.

4. Трипільська культура.

5. Епоха бронзи.

Палеоліт. Мезоліт

Початок історії людства можна датувати більш ніж 2 млн. років від наших днів, і пов’язаний він з процесом перетворення людиноподібної мавпи в людину. Усвідомлена праця, а згодом мова остаточно зумовили становлення нашого предка як “гомо сапієнса”. Залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці найдавнішої людини стародавня історія людства ділиться на кілька епох.

Палеоліт (з грецької “палайос” – стародавній, “літос” – камінь). Датується від 2 млн. до 10 тис. років тому. Він ділиться на ранній, середній і пізній етапи.

У період раннього палеоліту (від появи людини до 150 тис. років тому) почалося розселення людини зі своєї батьківщини (Африка і, можливо, Південно-східна Азія) в різні кінці Землі. На території України ранній палеоліт почався близько 1 млн. років тому. Серед знайдених предметів цього періоду переважали знаряддя ударної і ударно-ріжучої сили (скребла, рубила, гостроконечники з кременю, андезиту, обсидіану, сланцю). Утворюються первісні стада людей, перші форми людських об’єднань за принципом кровнородинних зв’язків. Починає виникати екзогамія (заборона шлюбу в середині роду).

Ці люди вже вміли виробляти і застосовувати палиці і камені як примітивні знаряддя, а також спілкувалися між собою за допомогою звукової мови. Вони збирали плоди диких рослин, ягоди, гриби, їстівні коріння, полювали на тварин, в пошуках їжі часто переходили з місця на місце, тобто вели кочове життя, не маючи ні постійних жител (хоча часто й жили в печерах), ні одягу.

За часів середнього палеоліту (150 – 35 тис. років тому) відбувається подальше заселення України (аж до басейну р. Десни). В цей час, близько 100 тис. років тому, людиною був винайдений вогонь. Змінився антропологічний вигляд людини – неандертальця (назва за місцем першої знахідки її решток у Німеччині): невисока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим чолом. Наприкінці середнього палеоліту люди навчилися робити проколюючі знаряддя праці. Змінилась психологія людини. З’явилися елементи абстрактного мислення. Намітився поділ праці між чоловіками і жінками.

Під час пізнього палеоліту (35 – 11 тис. років тому) в результаті наступу льодовика і похолодання іншою стала рослинність, змінилась і місцева фауна. Основне заняття – полювання для здобуття їжі та шкур. Людина змінилась і зовні, діставши назву кроманьйонця (за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон у Франції), або “homo sapiens” (людина розумна). Середній вік людини недовгий - 20-23 роки. Люди дедалі більше переходили на осілий спосіб життя, споруджували житла, насамперед зимові, у вигляді яранг. Замість стада з’являється рід – об’єднання кровних родичів на чолі з жінкою (матріархат). Відбувалася асиміляція різних родів і об’єднання їх у племена.

Родові общини об’єднувалися в племена, з утворенням яких оформився родоплемінний первіснообщинний лад, який грунтувався на спільній власності на засоби виробництва і зрівняльному розподілі наслідків праці. Але людина була безсилою в боротьбі з невідомими і незрозумілими для неї силами навколишньої природи. Зароджуються релігійні вірування (тотемізм, магія, анімізм, фетишизм) та мистецтво.

Мезоліт (“мезос” – середній, “літос” – камінь) – 10 - 6 тис. років до н.е. Льодовик розтанув; рослини і тварини, що населяли тогочасну територію України, стали близькими до сучасних. Люди винайшли метальні знаряддя, що полегшило полювання. Люди починають заготовляти про запас різних молюсків і рослинну їжу, ловити рибу (а не полювати на неї), приручати тварин, з’являються зачатки рослинництва і тваринництва. За мезолітичної епохи виникли об’єднання споріднених родів – племен, які вже мали свою територію, економічну спільність, мову, звичаї тощо.

Неолітична революція

Розквіт первіснообщинного ладу припав на епоху неоліту (“неос” – новий, “літос” – камінь) – 6 - 3 тис. років до н.е. На зміну привласнюючим формам господарювання - мисливству, рибальству і збиральництву - приходять відтворюючі форми господарювання – землеробство і скотарство. Цей процес називають неолітичною революцією. Зернові – ячмінь, просо, пшениця, жито – починають вирощувати в Україні 6 – 7 тис. років тому. На території сучасної України виявлено багато постійних поселень і тимчасових стоянок, що розташовувалися в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Десни, Дністра та інших річок. В епоху неоліту вдосконалюється техніка виготовлення знарядь праці – шліфування, свердління. З’являються сокири, долота, кам’яні ножі. Важливим винаходом стає кераміка – виробництво посуду, що дало можливість готувати варену їжу. Зросла тривалість життя людини до 30 – 32 років; середній ріст – 170 см, вага – 75 кг.

Енеоліт

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став енеоліт - мідно-кам’яний вік (з латинської “аенеус” – мідний і з грецької “літос” – камінь) - 4–3 тис. років до н.е. На зміну примітивному мотичному землеробству прийшла значно продуктивніша обробка землі з використанням рала та тяглової сили тварин. Господарський прогрес виявився також в оволодінні першим металом в історії людської цивілізації – міддю. Це сприяло зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації, що створювало передумови для розкладу первіснообщинного ладу.

В енеоліті рельєфніше окреслюється нерівномірність господарського та суспільного розвитку населення на території України: археологи розрізняють землеробсько-скотарські племена (і серед них – племена знаменитої трипільської культури), рибальсько-скотарські, скотарські і мисливсько-рибальські племена. Землероби винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі приручили коня, використовували колісний транспорт, удосконалювали зброю.

Трипільська культура

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце займають хліборобські племена трипільської культури. Ця умовна назва походить від назви с. Трипілля під Києвом, де в 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. кв. км, що нині входять до території України, Молдови та Румунії.

Трипільська культура багатогранна і самобутня. В економічній сфері її характерними ознаками було зернове землеробство, використання мотики і рала, розвиток тваринництва (велика і дрібна рогата худоба, свині, коні). У сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань, формування ієрархічної структури родів. Для сфери побуту характерні розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами, а також глинобитні одно- і двоповерхові будівлі з глиняною підлогою, оштукатуреними і пофарбованими в червоне стінами. Будівлі будувалися стінка до стінки і з’єднувалися переходами. Поселення виникали біля річок, були великими (т. зв. протоміста) - по кілька тисяч жителів. Навколо існували невеликі поселення, які разом з протомістами створювали округи в 15 – 25 тис. жителів. Через 50 – 100 років земля виснажувалася, і люди переселялися на нові місця. В духовні сфері – домінування символів родючості та добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, глиняні фігурки тварин).

Трипільська культура була провідною серед неолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-Східну Україну. Трипільська культура зникла вірогідно під натиском агресивних племен, які прийшли з північного заходу та сходу.

Епоха бронзи

Епоха бронзи (свою назву отримала від штучного металу – бронзи: сплаву міді з оловом, свинцем, миш’яком або сурмою) –ІІ – початок І тисячоліття до н.е. Спочатку бронзові речі і зброя завозилися з Кавказу, а потім з’явилися і місцеві майстри. Скотарські племена відокремлюються від землеробських - відбувається перший поділ праці. Землеробство стає орним – була винайдена соха. Зростання продуктивності виробництва призвело до зосередження запасів їжі в руках окремих осіб, що викликало майнову нерівність серед людей, формування приватної власності. Одні потяглися до зброї, щоб відібрати чуже майно, інші – щоб захистити його й себе. Почалося швидке вдосконалення зброї (мечі, списи, щити, панцирі і т.п.). Виникла необхідність у силі, яка б регламентувала внутрішнє життя людських колективів і забезпечувала захист від зовнішніх посягань. В середині ІІ тисячоліття до н.е. було відкрито виплавлення заліза. Зброя і знаряддя праці вдосконалюються. Завдяки суспільному поділу праці, посиленню міграцій, зростанню нерівномірності економічного розвитку розвиваються індивідуальні риси окремих племен. Починають формуватися етнічні спільності людей, виділяється племінна верхівка. Соціальне розшарування зруйнувало первіснообщинний лад.

Тема 2. ПОСЕЛЕННЯ РАННЬОЗАЛІЗНОЇ ДОБИ

1.Кіммерійський період.

2. Скіфська доба.

3. Сарматська держава.

4. Античні міста - держави Північного Причорномор’я.

Кіммерійський період

Приблизно з Х ст. до н. е. до середини VII ст. до н.е. все степове Причорномор’я від Дону до Дністра, а також Кримський і Таманський півострови населяли племена кіммерійців. За мовою вони були іранцями, мали тюркське походження. Швидше за сусідні племена вони перейшли до кочового скотарства. Розводили в основному коней; першими перейшли до використання заліза (самі почали його виплавляти).

Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних в союзи на чолі з царями – вождями. Кіммерійці були першим народом, що мав царів, які формувалися з родової та племінної знаті. Держава мала рабовласницький характер. Всі згадки про кіммерійців у давніх письмових джерелах пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками з довгими стрілами, бойовими молотками і булавами, наганяло жах на міста в Малій Азії, воювало з Урарту і Ассирією. Нападали кіммерійці і на півночі на осіле населення Лісостепу, постійний натиск кіммерійців відчували землеробські племена так званої чорноліської культури. Проте ці напади були менш вдалими, тому що здобич була меншою, та й праслов’яни мужньо і вдало оборонялись, створюючи загони за кіммерійським же зразком. Саме в цей період на півдні Лісостепу почали виникати укріплені поселення з розвинутою фортифікаційною системою.

Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках. У них були ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі мечі того часу. Під ударами більш войовничих, чисельніших і краще озброєних племен скіфів кіммерійці вимушені були відступити з території України.

Скіфська доба

Проникнення скіфів на південь України відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони мирно уживалися з кіммерійцями, нерідко входячи з ними у військові союзи. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен – массагетів – примусив скіфів активніше просуватися в глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е. потіснивши кіммерійців, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи їх, вдираються до Передньої Азії, доходять аж до Сирії і навіть примушують єгипетського фараона сплатити данину. Захопивши Мідію, скіфи утворили державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Панування скіфів у Малій Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив скіфських царів на обід і перебив їх. Залишки скіфів вимушені були емігрувати в Північне Причорномор’я. Панівним прошарком серед скіфів були царські скіфи, що підкорили навколишні племена і в другій половині VII ст. до н. е. утворили державу Велику Скіфію. Давньогрецький історик Геродот виділяв серед скіфів племена скіфів-кочівників і скіфів-землеробів (до перших відносились і “царські” скіфи). У скіфів-кочівників роди і племена були своєрідними військовими підрозділами для ведення війни і охорони худоби. Справжнім багатством скіфів були коні. Невисокі (до 144 см в холці), вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Скіфи-кочівники вирощували також корів, овець, кіз, верблюдів. Стада належали знаті. Скіфи-кочівники відзначалися хоробрістю, ненавистю до ворогів, військовим побратимством, стійкістю, вірністю. Скіфи-землероби – це не скіфські племена (вірогідно, праслов’яни), що перебували у скіфській державі і платили їй данину. Вели осілий спосіб життя. Застосовували дерев’яний плуг. Зернове землеробство перетворилося на товарне виробництво. Лишки хліба продавалися. Вирощували пшеницю, горох, просо, ячмінь, жито, цибулю. Добре розвиненою була чорна металургія й обробка металів. На рубежі VI – IV ст. до н.е. у Скіфії відбувається поступове становлення класового суспільства та формується рабовласницька держава. Саме в цей час цар Атей захоплює владу, усунувши інших царів на території від Азовського моря до Дунаю. За формою правління скіфське царство було рабовласницькою деспотичною монархією. Влада царя була спадковою і необмеженою. З VI ст. до н.е. скіфи перестали воювати, тільки у 513 р. до н.е. відбили наступ персидських військ царя Дарія І. У ІІ ст. до н.е. відбувається занепад держави скіфів. Під ударами сарматів скіфи змушені були відступити в Нижнє Подніпров’я і Степовий Крим, де утворили Малу Скіфію. В ІІ ст. н.е. Мала Скіфія була знищена навалою сарматів.

Сарматська держава

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен – сарматів (від іранського “саоромант” – “оперезаний мечем”), який спустошливим ураганом пронісся Приазов’ям та Північним Причорномор’ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. На чолі другої хвилі стали роксолани, що закріпились у степах Лівобережжя та здійснювали походи спочатку на Таврійський півострів, а в І ст. н. е. нападали на римську провінцію Мезію. Третя хвиля сарматської активності пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е., для яких характерними були широкомасштабні воєнні дії. Алани здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Решта цього сарматського племінного союзу в VІ – ІХ ст. відходить у передгір’я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. Головним містом був Танаїс, розташований у гирлі річки Дон. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць – Томирис, Амагу та ін. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіли зброєю і разом з чоловіками ходили в походи.

Сарматська культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. У військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.

У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне, прядіння й ткацтво, виготовлення зброї, одягу, взуття та прикрас.