Поняття правоздатності фізичних осіб. Зміст правоздатності. Виникнення та припинення правоздатності. Обмеження правоздатності

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Проте й вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох чинників (про що йтиметься далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану.

За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів;

за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп:

1.римські громадяни,

2.латини,

3.перегріни,

4.вільновідпущеники і колони;

5.за сімейним станом — глави родин та інші члени родини.

Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis deminutio.

1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав.

Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3)Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасного визначення правоздатності, хоч і користувалися цим поняттям.

Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від лона матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у народжених вільними. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, спадкоємцем. Від її імені законні представники захищали її права тощо.

Правоздатність припинялася зі смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

З початку ІІІ ст. усе вільне населення Риму користувалося всією повнотою правоздатності у сферах політичного, майнового і сімейного життя. У даному випадку важливо з’ясувати зміст цивільної правоздатності, з яких конкретних цивільних прав вона складається.

Цивільна правоздатність римського громадянина складається з двох основних елементів:

1) jus connubii - права вступати в шлюб, в якому діти набувають статус римських громадян;

2) jus commercii - права торгувати, яке охоплює право бути власником всякого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини, зокрема дарувати, міняти, право бути спадкоємцем, вести цивільно-правові спори в суді.

Повна втрата правоздатності - capitis dominutio maxima. Вона наступала щоразу, коли людина втрачала свободу.

Середня втрата правоздатності - capitis dominutio media наступала тоді, коли особа зберігала свободу, проте втрачала право римського громадянина.

Наприклад, римський громадянин стає перегрином або латином з метою одержання землі на периферії. В імператорський період громадянство втрачалося у випадку заслання. Особа, підданаcapitis dominutio media, втрачала свої цивільні права, але зберігала відносини jus gentium.

Мінімальна втрата правоздатності - capitis dominutio minima відбувалась зі зміною сімейного стану особи, що траплялося в таких випадках:

а) особа власних прав перетворювалась в особу чужих прав;

б) сімейно самостійна особа всиновлювалась іншою особою;

в) жінка, яка не перебувала ні під чиєю владою, одружується та ін.

Результатом capitis dominutio minima - це повний розрив попередніх сімейних зв’язків з усіма правами, які з них випливали (спадкування тощо). Усі перелічені фактори тісно пов’язані з правоздатністю особи в Римській державі.

Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб’єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Аджеправоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

Наши рекомендации