Усі різновиди наукового стилю об’єднує їх основна функція – інформативна, основне завдання – передавання наукової інформації.

Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, дове­дення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз'яснення явищ, систематизація знань, узагаль­нення й висновки досліджень тощо.

Особливості наукового стилю:

· ясність і предметність тлумачень;

· недвозначність, доказовість викладу;

· узагальненість понять і явищ;

· об’єктивний аналіз;

· точність і лаконічність висловлювань;

· аргументація та переконливість тверджень;

· однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

· докладні висновки.

Ці ознаки зумовлюють і відбір мовних засобів:

· велика кількість наукової термінології;

· наявність схем, таблиць, графі­ків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

· часте вживання абстрактних, переважно іншомовних, слів;

· використовування суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

· залучення цитат, посилань;

· відсут­ність вказівки на особу автора;

· наявність чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

· однозначна за­гальновживана лексика;

· окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища і факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

· монологічний характер текстів;

· переважання різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

3.У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано: «Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

Офіційно-діловий стиль — функціональний різновид літературної мови, що слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Належить до виразно-об’єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

Основне призначення цього стилю — регулювати офіційно-діло­ві відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби лю­дей у типових ситуаціях.

Історія розвитку. Розвиток офіційно-ділового стилю української мови тісно пов’язаний із розвитком державності. Виникнення основ діловодства, зокрема юридичної документації – законів, указів, грамот – сягає часів Київської Русі. Саме з тих часів успадковано термінологію, усталені форми та синтаксичну структуру офіційно-ділової мови. Його ознаки знаходимо в документах XI— XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Однак розвиток цього стилю припадає лише на 20-ті роки ХХ ст. на тлі суспільно-політичних зрушень в Україні. Виділяють три періо­ди в історії його функціонування: 1) 20—30-ті роки; 2) 40 — 80-ті роки; 3) 90-ті роки.

Перший період пов'язаний із політикою українізації — впровадженням української мови в усі сфери суспільного життя. У 20-х роках виходять словники В. Підмогильного та Є. Плужника «Фразеологія ділової мови»; «Практичний ро­сійсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)» за ред. М. Гладкого та К. Туркала; «Словник ді­лової мови (термінологія та фразеологія)» М. Дорошенка, М. Станиславського, В. Страшкевича. Ці видання виконува­ли функцію мовних порадників. У передмові до першого з названих словників зазначалося: «Радянський службовець /.../ безсилий проти «мовних штампів» звиклої російської мови, не маючи під рукою не тільки остаточної ділової фра­зеології, а навіть того матеріалу, що додав би йому хоч навід (натяк, підказку), коли не нормативну відповідь».

У 40—70-ті роки ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти, тобто реалізовувалася як писемна форма офіційно-ділового стилю, наприклад: «Відомості Верховної Ради УРСР», «Збірник постанов і розпоряджень уряду УРСР». «Кодекс законів про працю УРСР» та под.

У 40-х роках до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською, було введено обов'язкове вивчення правил складання службових папе­рів. Отже, у післявоєнний період розпочинається нормалізаційна робота, вироблення стандартів в офіційно-діловій практиці, врешті-решт визначається місце цього стильового різновиду літературної мови в системі стилів.

Довгий час ділова мовна практика, як зазначалося раніше, перебувала під тиском російської мови, тому й не було на порядку денному питання про видання словників та довідників, що давали б відповіді на питання слово- та терміновживання.

Офіційно-діловий стиль як окремий функціональний різновид української літературної мови виділяють у 50 - 60-х роках XX ст. Уже наприкінці 50-х років було очевидним те, що під впливом російської мови відбулися певні зміни в діловій лексиці порівняно з періодом 20—30-х років: усунення питомих чи запозичених раніше з польської або німецької мов лексем типу мешкати — проживати, шпитальний листок — лікарняний листок, заряд — розпорядження, прохач — заявник та ін.

Офіційно-діловий стиль цього періоду формується рядом канцелярсько-ділових слів: діловод, плановик, начфін, отоварити, прогресивка, плановість, громадська приймальна, народний суддя, парторг, сількор, класний керівник, керуючий трестом тощо.

Розвиваються переважно монологічні жанри службової мови: зокрема дипломатичне звернення — вітальні промови українською мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тостів на офіційних урядових зустрічах.

У культуромовній практиці цього періоду звертають увагу на поширення в офіційно-діловій мові книжних штампів: робота, питання, недооцінка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вищезазначений, нижчепідписаний, інфор­мувати тощо.

Уже в середині 60-х років пропонується вважати не­нормативними деякі архаїчні форми (об'ява), розрізняти слововживання заступник і замісник у діловій практиці.

Категорично негативно оцінюються русизми: міроприємство (нормативне захід), любий (нормативне будь-який), співпадати (нормативне збігатися), заключити договір (нормативне укласти угоду) та ін.

У 50—70-ті роки законодавчий тип офіційно-ділового стилю мав переважно перекладний характер, обмежено вживався в ієрархії державних структур.

У часи «хрущовської відлиги» українізація вплинула й на появу довідкових видань з української мови. Отже, після 20—30-х років на допомогу користувачам з'явився «Русско-украинский словарь» (1968—1969). У цей період популярною стає книжка «Як ми говоримо» Б. Антоненка-Давидовича, що відповідала пуристичним тенденціям в українській філологічній думці. Довідник пропонував та популяризував ряд культуромовних спостережень на зра­зок: виключно — винятково, обґрунтовано — підставно, іти назустріч — сприяти тощо. У передмові до книжки автор висловив ряд цінних зауваг щодо соціальних при­чин україномовного безкультур'я, суржиковості.

Наши рекомендации