Структура Європейської системи центральних банків

Тема 5 Фінансова і монетарна політика Європейського валютного союзу

1. Європейський економічний та валютний союз. План «Делора» та «Маастрихтська Угода».

2. Структура Європейської системи центральних банків.

3. Основи реалізації грошово-кредитної політики ЄЦБ.

4. Зміст валютно-фінансової конвергенції.

Європейський економічний та валютний союз. План «Делора» та «Маастрихтська Угода».

Створенню Європейського валютного союзу (ЄВС) передував багато етапний процес європейської валютно-фінансової інтег­рації, який було започатковано ще в перші повоєнні роки. Спер­шу валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися го­ловним чином на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог та зобов'язань, пільгове кредитування. В 1947—1950 рр. було укла­дено понад 400 валютних клірингових угод, на які припадало майже дві третини внутрішньо європейського товарообміну.

Наступним етапом розвитку валютних відносин стало функціонування у 1950—1958 рр. Європейського платіжного сою­зу, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Із підписанням у 1957 р. Римського договору про створення Євро­пейського економічного співтовариства було започатковано новий етап у розвитку валютних відносин та закладено підвали­ни формування спільного європейського ринку. У 1958 р. Євро­пейське економічне співтовариство (ЄЕС) утворило Валютний комітет, функції якого полягали в наданні рекомендацій і підго­товці засідань Ради міністрів економіки та фінансів ЄЕС, а також сприянні координації й аналізові монетарної політики країн-членів. У 1964 р. створено Комітет голів центральних банків.

Реакцією на значні коливання валютних курсів після розпаду Бреттон-Вудської валютної системи стала підготовка в 1970 р. "плану Вернера"

(П. Вернер — тодішній прем'єр-міністр та міністр фінансів Люксембургу), який передбачав створення про­тягом 15 років Європейського економічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху через суттєві розбіжності в поглядах "монетаристів" і "економістів" щодо цілей монетарної стратегії та неготовність країн відмовитися від національного сувереніте­ту. Зі спільної ініціативи Франції та Німеччини в 1979 р. було створено європейську валютну систему. Ця система базувалася на фіксованих, але регульованих валютних курсах. Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригувань валютних курсів (16 разів у 1979—1993 рр.) та значні валютні турбуленції в 1992—1993 рр., запровадження європейської валютної системи було вдалим кроком, який значною мірою стабілізував валютні відносини в Європі та створив передумови для майбутнього пе­реходу до Європейського валютного союзу.

Наступним важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграції стало прийняття в 1987 р. Єдиного європейського акта.

До табору "монетаристів" належали Франція і Бельгія, які вбачали шлях до валютного союзу передусім через монетарні заходи — звуження діапазону двосто­ронніх коливань валютних курсів, створення резервного валютного фонду та ін. "Економісти" (Німеччина, Нідерланди та Італія) навпаки, наполягали на інте­грації ринків та політичному зближенні, які мали передувати валютній інтеграції. Він передбачав реформування Римського договору за двома голо­вними напрямами: формування розгалуженої інституційно-організаційної структури і завершення лібералізації руху капіталів та створення спільного ринку.

З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. було прийнято рішення про здійснення "плану Делора " (Ж. Делор — тодішній президент Європейської комісії), який, на відміну від "плану Вернера", становив компроміс щодо поглядів "монетаристів" та "економістів". На основі "плану Делора" було розроб­лено засади договору про Європейський Союз. Цей договір, підписаний у нідерландському місті Маастрихт, набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою реалізації Маастрихтсь­кого договору стало створення 1 січня 1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, центральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Згідно з Маастрихтським договором, валютний союз мав бути реалізованим у три етапи. Перший етап почався 1 липня 1990 р. і охоплював повну лібералізацію руху капіталів та більш вузьку кооперацію країн Європейського співтовариства у сферах еконо­мічної, фінансової та грошової політики. Під час другого етапу, з 1 січня 1994 р., було створено Європейський валютний інсти­тут — попередник Європейського центрального банку. На цьому етапі політична незалежність центральних банків країн ЄС була закріплена законодавчо. Відтоді центральним банкам забороня­лося фінансувати дефіцит державного бюджету своїх урядів. З по­чатком третього етапу (1 січня 1999 р.) створюється ЄВС, валютні курей членів ЄВС фіксуються один до одного та встановлюються курси перерахунку національних валют у єдину європейську. Мо­нетарна політика переходить до сфери компетенції Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з Євро­пейського центрального банку та національних банків країн ЄВС.

У грудні 1995 р. у Мадриді на конференції Європейської Ради глав держав та урядів було остаточно затверджено назву нової європейської валюти — євро — та розроблено сценарій її введен­ня в обіг.

1 січня 1999 р. постав Європейський валютний союз, у без­готівковий обіг запроваджено спільну європейську валюту євро для 11 країн ЄС (нині 12 країн — Греція набула членства з 1.01.2001). Із запровадженням готівкового євро з 1 січня 2002 р. 12 суверенних держав ЄС остаточно відмовилися від своїх національних валют на користь єдиної європейської валюти, а також передали компетенцію з розробки і проведення єдиної мо­нетарної політики наднаціональній Європейській системі цент­ральних банків (ЄСЦБ). Данія, Швеція та Велика Британія утри­муються від приєднання до ЄВС із політичних причин, але мають право в будь-який час вступити до валютного союзу.

Структура Європейської системи центральних банків.

До 1999 р. засади монетарної політики країн ЄС розробляли національні центральні банки. З початком третього етапу форму­вання ЄВС компетенція з розробки і контролю монетарної політики перейшла до Європейської системи центральних банків, а головні повноваження отримав Європейський центральний банк (ЄЦБ).

Головна мета ЄЦБ – підтримка цінової стабільності в ЄВС. Маастрихтський договір закріплює незалежність ЄЦБ від європейських та національних політичних органів. Разом з цим ЄЦБ має забезпечувати спільну економічну політику в ЄС, якщо це не загрожує досягненню його першочергової мети — підтри­манню цінової стабільності.

Основні завдання ЄСЦБ:

• розробка та реалізація грошової політики;

• проведення валютних операцій;

• зберігання та управління офіційними валютними резервами членів ЄВС;

• сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної сис­теми;

• підтримання дій компетентних органів банківського нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функцій за діяльністю кредитних інституцій та із забезпечення цінової стабільності.

Керівними органами ЄЦБ є Рада управляючих (Governing Council) та Вико­навча рада (Ехесutivе Воаrd). Третім органом є Розширена рада (General Council), яку створено для регулювання відносин із чле­нами ЄС, що з різних причин тимчасово не беруть участі у ЄВС. До Розширеної ради входять президент та віце-президент ЄЦБ, а також президенти всіх центральних банків країн ЄС.

Рада управляючих ЄЦБ є найвищим керівним органом, до складу якої входять члени Виконавчої ради та президенти цент­ральних банків країн ЄВС. ЇЇ завдання полягають у:

• розробці директивних напрямів та ухваленні рішень щодо забезпечення належного виконання покладених на ЄСЦБ завдань;

• розробці грошової політики для країн—членів валютного сою­зу та ухваленні рішень щодо проміжних цілей, центральних процентних ставок та обсягів грошової емісії.

Кожний член Ради управляючих ЄЦБ має один голос. її рішення ухвалюються звичайною більшістю голосів, крім тих рішень, які стосуються капіталу, мінімальних резервів та розподілу прибутків ЄЦБ: ці рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів, причому вага голосу залежить від частки країни в капіталі ЄЦБ, а голоси членів Виконавчої ради не вра­ховуються при голосуванні.

Виконавча рада складається з президента, віце-президента та ще чотирьох його членів. ЇЇ головними завданнями є:

• підготовка засідань Ради управляючих ЄЦБ;

• виконання грошово-політичних рішень Ради управляючих ЄЦБ;

• організація поточної роботи ЄЦБ.

Члени Виконавчої ради ЄЦБ призначаються урядами країн—членів ЄВС із кола досвідчених і визнаних експертів із валютних та банківських питань за рекомендацією Ради міністрів ЄС та після заслухання Європейським парламентом. Президент Виконавчої ради призна­чається терміном на 8 років, віце-президент — на 4 роки, а інші члени — терміном від 5 до 8 років без права повторного призна­чення.