Тема 8. культура слобідської україни
Територія, характер культури Слобожанщини та її дослідники
Слобідська Україна – поняття умовне: лише приблизно можна окреслити її межі (щодо яких суперечки точитимуться, мабуть, вічно). На думку історика В. Маслійчука, це територія більшої частини теперішньої Харківської області (17 районів), значної частини Сумської (8 районів), Луганської (7 районів), Донецької (1 район) областей України та кількох районів Білгородської, Курської та Воронезької областей Росії.
Та безумовне поняття – етнокультурна специфіка регіону, безумовна реальність – наявність так званої «слобожанської ментальності» і особливої говірки мешканців краю (з українізмами у спілкуванні російськомовного населення та русизмами у живому мовленні українців, що далеко не завжди є проявом так званого «суржику», а є наслідком справжнього білінгвізму, тобто двомовності).
Теза визначного культуролога ХХ ст. М. Бахтіна, що культура виникає на покордонні, стосовно Слобідської України здається просто констатацією факту: тут вона справедлива і у метафоричному, і у прямому сенсі. Адже життя на межі двох природних комплексів (лісу та степу), на межі розселення етносів, а пізніше – поблизу кордонів держав, не могло не виробити самобутню культуру, домінантними ознаками якої є відкритість і здатність до діалогу – до того самого діалогу культур, про який писав М. Бахтін.
Все, що ми знаємо про минуле, ми знаємо завдяки зусиллям цілої армії науковців і аматорів-краєзнавців, які не дали цьому минулому проминути безслідно. Запам’ятаймо хоча б кілька імен слобожан – фундаторів нашого знання про рідний край.
Дмитро Багалій (1857-1932) – академік Всеукраїнської Академії наук, найстаранніший історик краю, опрацював і видав численні архівні матеріали, пов’язані з колонізацією «степной окраины Московского государства» , вдвох з Д. Міллером написав двотомну «Историю города Харькова» , у науково-популярній книзі «Історія Слобідської України» (1918) дав не тільки історичний огляд подій, а й цікавий зріз культурного життя краю до початку ХХ ст.
Микола Сумцов (1854-1922) – академік Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, літературознавець, музейник, громадський діяч. Автор понад 800 статей та книг, серед них – науково-популярної книги «Слобожане. Історично-етнографічна розвідка (1918), що є справжньою енциклопедією народного побуту, культурних подій та персоналій визначених дослідників регіону.
Петро Іванов (1837-1931) – член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук, етнограф, фольклорист, автор фундаментальних праць про вірування, звичаї, обряди селян Куп’янщини. Найвідоміша його праця – «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии» (1907) – «народний календар», де розписане річне коло свят та зафіксовані повір’я, пов’язані з днями тижня.
Стефан Таранушенко (1889-1976) – професор, мистецтвознавець, музейник, заарештований у 1933 р. і засланий, повернувся в Україну лише у 1953 р. Автор ґрунтовної монографії «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», виданої 1976 р. з сильним цензурним втручанням та у скороченому вигляді. Ще у 1920-ті роки написав низку праць, присвячених краю, де народився: «Старі хати Харькова», «Покровський собор у Харкові», «Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.» та ін.
Давнє минуле краю
Людина з’явилася на території Слобожанщини ще наприкінці раннього палеоліту – 35 тис. років тому, про що свідчать залишки матеріальної культури (знаряддя праці), знайдені поблизу м. Ізюму. У добу неоліту (V-ІІІ тис. до н.е.) на півдні краю жили племена Дніпро-донецької культури (які вже перейшли від збиральництва до землеробства та скотарства), а на півночі – племена мисливців, яким притаманна була культура ямково-гребінцевої кераміки. З VІІІ до сер. VІІ ст. до н.е. кочові племена кіммерійців, які вже застосовували знаряддя праці і зброю з міді та бронзи, облюбували ці землі, а з другої половини VІІ ст. до н.е. (початок доби заліза) скотарські племена іраномовних скіфів витісняють кімерійців, і південь сучасної Слобожанщини входить до великого державного об’єднання – Скіфського царства. Тільки на Харківщині виявлено понад 25 скіфських городищ з земляними та дерев’яними укріпленнями, знайдено численні поховання скіфських вождів. Прикраси, зроблені скіфами у так званому звіриному стилі, вражають вишуканістю композиції та витонченістю форм.
У ІІІ-ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють сармати, а у VІ-VІІ ст. н.е. тут з’являються слов’яни; пам’ятки Роменської культури, тобто сіверців (саме від назви цього племені походить назва «Сіверський Дінець»), досить поширені на території Слобожанщини. На початку Х ст. тюрки-кочівники знищують багато слов’янських поселень, однак після розгрому князем Святославом хазарів у 60-ті роки Х ст. виникають нові слов’янські поселення, найвідоміше з яких – місто Донець поблизу села Карачовка недалеко від Харкова: воно згадується в Іпатіївському літописі у 1185 р. як перше місто, куди прийшов після втечі з полону князь Ігор. До речі, події, описані у «Слові о полку Ігоревім» (битва з половцями), на думку багатьох краєзнавців, відбувалися саме на теренах Слобожанщини або на прилеглих землях (найвірогідніше – поблизу Торських озер, тобто теперішнього Слов’янська Донецької обл.).
Між іншим, слов’яни не тільки воювали з половцями, а й понад двісті років співіснували на цій території – вели обмін, торгівлю, вступали у шлюбні відносини, пізніше намагалися разом протистояти монголо-татарській навалі, що, на жаль, скінчилося поразкою у битві на Калці. Свідками тих подій ХІ-ХІІІ ст. є сакральні кам’яні половецькі скульптури – так звані «баби» (тюрк. балбал – ідол, звідси – болван, бовван). На горі Крем’янець в Ізюмі, у Харкові біля музею Природи та Історичного музею, а також у деяких інших місцях Слобожанщини можна побачити ці загадкові фігури жінок та воїнів. Цікаво, що південноросійський тип весільних головних уборів молодої нагадує жіночі головні убори половецьких «баб», а візерунки на кам’яному одязі половецьких скульптур мають аналоги у декоративному мистецтві українців і росіян південного регіону. Якщо згадати, скільки тюркізмів (зокрема топонімів – назв річок, міст, наприклад – Балаклія, Оскіл, Ізюм, а за однією версією й Харків) увійшло у російську та українську мову (ймовірно, не в останню чергу через контакти з половцями), причому ці слова зараз сприймаються слов’янами як «суто свої» (наприклад, слово «богатир»), можна зробити висновок, що культурне взаємозбагачення, взаємонавчання відбувалося тут навіть тоді, коли різні інтереси начебто не повинні були б сприяти взаєморозумінню.