ХІV – першої половини ХVIІ

Розділ ІІ. Українська і російська культура

Ключові слова:

козацький літопис, кобзарі та бандуристи, пісні та думи, Києво-Могилянська академія, колегіуми, ораторсько-проповідницька проза, містерія, міракль, шкільна драма, вертеп, козацьке бароко, ікона, парсуна, класицизм, романтизм.

І. Умови розвитку української культури в литовсько-польську добу

Татаро-монгольське іго, що встановилося на Русі в середині ХІІІ ст., сприяло посиленню феодальної роздробленості, економічному занепаду і політичному послабленню руських земель. За цих умов дехто з руських князів і бояр шукали підтримки й захисту в іноземних державах. Зокрема, нащадки Данила Галицького мали династичні зв’язки з польськими та литовськими князями, що після припинення династії галицько-волинських князів дало іноземним правителям правову підставу до привласнення територіальної спадщини даниловичів, тобто загарбання руських земель. У другій половині XIV ст. Польща захопила Галичину, Литва – Чернігівщину, Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля тощо. Скористалися нагодою Угорщина і Молдова. Перша з цих держав захопила Закарпаття, друга – Північну Буковину.

Отже, практично вся Наддніпрянщина увійшла до складу Великого князівства Литовського. Спочатку тут склалися більш-менш сприятливі умови для розвитку руської (української) культури і життя загалом. Литовська влада спромоглася припинити феодальні війни, захистити населення від спустошливих татарських набігів, від яких люди страждали раніше. Тут розбудовувалися міста, діяли міські громади, розвивалося ремесла, торгівля, створювалися нові школи. Правителі Литви, що мали руських матерів, з повагою ставилися до руських звичаїв і культури, прийняли православ’я, владарювали за руськими законами. Русичі, що стали підданими литовських князів, також здебільшого переважали литовців за рівнем своєї освіти і професійних якостей. Вони висувалися на високі державні посади в Литовській державі, добивалися успіхів у багатьох царинах культурної діяльності. Православна церква, що мала державний статус, визначала ідеологію держави, а для населення була головним осередком духовності і культури.

Однак з кінця ХІV ст. ситуація стала змінюватися в гіршу сторону через експансіоністську політику німецьких рицарських орденів у Прибалтиці. За цих обставин у 1385 р. заради спільної відсічі агресору Литва змушена була підписати Кревську унію з Польщею й підкріпити цей союз династичним шлюбом великого литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Сам Ягайло, що став польським королем, зобов’язався прийняти католицизм і зробити католиками всіх своїх підданих. Таким чином був відкрий шлях для полонізації та покатоличення руських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського. У 1569 р. була підписана Люблінська унія, за якою Польща і Литва об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. За Берестейською унію 1596 р. була створена греко-католицька (уніатська) церква, яка стала інструментом підпорядкування руської православної церкви католицькій.

З метою покатоличення православного населення провадили місіонерську діяльність католицькі чернецькі ордени: домініканський, францисканський, бернардинський. Особливою активністю відзначався створений у 1534 р. орден єзуїтів («Товариство Ісуса»), який заснував на руських землях 23 єзуїтські колегії, низку початкових шкіл, головним завданням яких була не освіта, а пропаганда католицького віровчення. У цих навчальних закладах виховувалася українська колоніальна адміністрація, що діяла в інтересах польської держави.

Більшість литовсько-руських князів і магнатів заради високих посад і привілеїв воліли перейти у католицтво. Вони також переймали польські звичаї, побут, мову, вступали в родинні стосунки з поляками, вливалися до панівної польської верхівки, починали зневажати руський (український) народ, його культуру.

Польсько-литовська експансія призвела до подальшого відокремлення південно-західних руських земель від інших руських князівств, що раніше також входили до Київської Русі. За таких умов на цьому терені почалося формування українського народу. Ще в 1187 р. у руському літопису щодо Переяславщини був ужитий термін «Україна». З ХІV ст. він дедалі частіше вживається стосовно інших земель паралельно із загальноприйнятими термінами «Русь», «руська земля», «руський народ», «русини». А головним було те, що поступово з’являються деякі ознаки нового етносу, в який трансформувалася одна з гілок стародавнього руського етносу. На землях Київського, Чернігівського, Сиверського, Галицького і Волинського князівств виникає український народ. Формуються такі риси його національного характеру, як любов до землі, працьовитість, хазяйновитість, волелюбність, відданість православній вірі тощо.

Унаслідок подальшого розвитку руської мови, а також багатьох запозичень з польської та інших мов виникає українська мова. Спочатку як усна мова простого народу, а згодом записана на папері. Видатним взірцем української мови цього часу є Пересопницьке Євангеліє,яке є перекладом з болгарської мови, що здійснив у 1556-1561 рр. у місті Пересопниці на Волині архімандрит Григорій за дорученням княгині А.Заславської «для ліпшого виразуміння люду християнського посполитого». Ця чудово оздоблена ілюстраціями книга стала взірцем і школою для подальшого розвитку української мови і книжної справи. Нині Пересопніцьке євангеліє є однією з наших національних реліквій, що виконує важливу державну функцію. Поклавши руку на цю священну книгу, новообрані українські президенти на церемонії інавгурації присягають на вірність своєму народові.

У складних умовах іноземного панування українському народові вдалося не тільки вистояти, але й зберегти свою національну ідентичність, основою якої була православна віра. Особливо велику роль у цьому відіграли православні братства, що виникали при великих православних храмах і фактично були просвітницькими організаціями, які опікувалися питаннями не тільки релігійного життя, але культури, освіти, книгодрукування тощо. При братствах існували школи, які утримувалися на добровільні пожертвування членів братств і в яких мали можливість безкоштовно навчатися діти з бідних сімей та сироти. Одним із перших було створено в 1439 р. Львівське братство. З часом виникло ще кілька братств на Волині, Холмщині, Поділлі, в Києві та інших містах Наддніпрянської України.

Зберегти українського народу свою ідентичність значною мірою вдалося завдяки виникненню в його середовищі такої самобутньої соціальної верстви, як козацтво. Запорозьке козацьке військо було не тільки впливовою політичною і військовою силою, яка захищала і себе і все населення загалом від поневолення й фізичного знищення, але й об’єктивно виконувало роль носія кращих національних культурних, релігійних і моральних традицій. Козаки ні за яких обставин не давали себе навернути у католицтво чи уніатство, неодноразово виступали на захист православної церкви, всіляко підтримувало православну церкву і освіту. У 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства та заповів по своєї смерті передати йому все своє майно. Підтримку православній церкві та освітнім закладам надавали також окремі українські магнати, що залишалися вірними вірі своїх батьків.