Розділ ііі суспільно-політичний лад і право україни 5 страница

Царський уряд запровадив у 1735 р. реформу, за якою по­ділив козаків на так званих виборних, що безпосередньо нес­ли військову службу, та підпомічників, які забезпечували з свого господарства всім необхідним виборних козаків. Було заборонено козакам переходити в селяни.

В Українській державі існували також і наймані війська: загони сербів, волохів, німців, татар та українців. У відповід­ності із Гадяцькою угодою Виговського 1658 р. кількість найманих військ в Україні становила 10 000.

Організація найманих військ була такою ж, як і козаць­ких, але вони підпорядковувалися безпосередньо гетьманові. За службу вони одержували платню.

Як уже зазначалося, під час походів військом командував гетьман, а коли його не було, то призначався наказний геть­ман. Ним, як правило, був обозний або осавул. Так само, коли не було полковника, то полком командував наказний полковник.

У 1765 р. усі полки Слобідщини було перетворено у регу­лярні гусарські полки, і тих, хто служив в них, називали пікінерами. З 1783 р. усі полки Лівобережжя було перетво­рено у регулярні полки кавалерії, і вони стали називатися карабінерськими.

У період національно-визвольної війни було знищено не тільки адміністративну польську систему, але й польську судову систему, яка, як відомо, була становою. Так звані статутові суди, що складалися із земських, гродських та підкоморських, були скасовані і введено систему козацьких судів, які складалися із сільських, сотенних та полкових судів.

Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний Суд. У містах існували суди, що діяли на основі Магдебурзького права. Оскільки часті війни не давали змоги виробити власні українські закони, то козацькі суди діяли на основі законів, що були прийняті ще за польських королів та литовських князів. Головами судів були сотники та полковники, які поєднували ці обов'язки з судовими та адміністративними обов'язками. У особливих випадках створювалися надзви­чайні суди. Прикладом їх існування може бути відправлен­ня у 1656 р. київського полковника Антона Ждановича до Білорусії «от его милости пана гетьмана для вьіслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества людям всяким неправду и грабеж; таковых сыс­кивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б та­кое только воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое». У результаті судного слідства полковник суворо покарав винних, а окремі справи було залишено для розгляду на суді сотників.

Вищою судовою інстанцією був суд при гетьмані, де засі­дали генеральні судді.

У містах інколи діяли отаманські суди за участю козацької ради. Досить часто у таких судах користувалися звичаєвим правом.

У 1760 р. на прохання старшини було проведено судову реформу. Територія держави була поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких було створено земський суд з ци­вільних та підкоморський суд з земельних справ. Кримінальні справи розглядав гродський суд, який існував у кожному пол­ковому місті. Суддів вибирала місцева старшина. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний Суд, який складався із двох генеральних суддів та 10 суддів, що обиралися полковою, старшиною по одному від кожного полку. Отже, реформа поновлювала в Україні стару станову систему судів. Разом з тим реформа відокремила судову владу від адміністративної.

У роки національно-визвольної війни було знищено, а частково вигнано польських магнатів та шляхту. На першо­му етапі війни «козацькою шаблею» було знищено і станову диференціацію суспільства. Проте уже під кінець війни фор­мується новий привілейований стан населення українського суспільства. До цього стану входила перш за все шляхта українських сімей, яка підтримала Б.Хмельницького у його боротьбі за незалежність. Зрозуміло, що ця шляхта зберегла свої маєтності, а право на земельне володіння було підтвер­джене гетьманськими універсалами. Ця шляхта хотіла збе­регти і залежність селян. Через свою малочисельність вона не створила окремого стану населення.

У роки національно-визвольної війни із середовища козаків та селян виділяються своєю кмітливістю, хоробрістю, військо-во-адміністративними здібностями та національною свідомі­стю окремі особи. Вони посідають вищі військово-адмініст­ративні посади і за свою службу одержують земельні володі­ння. Так формується окрема привілейована верства населен­ня, яка разом із шляхтою поступово перетворюється у при­вілейований стан українського суспільства. Цей стан насе­лення не був замкненим, до нього могли перейти вихідці з іншій верств населення або ж вийти з нього із різноманітних причин. До цього стану, як правило, попадали особи, що обиралися на загальних зборах козаків або зборах козаків полку чи сотні. Це була виборна козацька старшина. Старшини одер­жували довічно звання заслужених, значних та значкових. Універсалами гетьмана окремі особи вилучалися із полкової та сотенної юрисдикції і одержували звання бунчукового то­вариша, тобто вони попадали під бунчук гетьмана. Так звані знатні товариші перебували під полковим стягом і називали­ся значковими товаришами. Це бунчукове та значкове това­риство також входило до привілейованого стану населення, так само, як і військове товариство, що безпосередньо було підпорядковане військовій канцелярії. Бунчукові, значкові та військові товариші виконували різного роду доручення: буду­вали мости, проводили законодавчу роботу, брали участь у посольствах, у проведенні ревізій тощо. У цілому вони стано­вили категорію знатного товариства.

За свою службу вони одержували від гетьмана земельне володіння. Невиконання службових обов'язків вело до втрати землеволодіння.

Члени знатного товариства брали участь у старшинських радах та з'їздах, тобто вони були невід'ємною частиною ко­зацької старшини.

Старшина володіла великими земельними маєтностями. Вона набувала їх не тільки як плату за несення відповідної служби, але й купувала, а інколи захоплювала козацькі і се­лянські землі. На півдні та сході старшина освоювала пусто­порожні землі і таким чином ставала їх власником. Селяни на землях старшини мали відбувати різного роду повинності, про що буде сказано нижче.

Отже, у результаті утворення Української держави ц ній формується привілейований національний стан населення, в руках якого концентрується політична і військова влада та велика земельна власність.

Окремий стан населення в Україні становили козаки. Ста­новище козака визначалося його військовою службою. Як уже згадувалося, вони несли військову службу за свій рахунок. За службу вони одержували земельні наділи. Козаки користува­лися певними привілеями: вони не платили податків, корис­тувалися свободою торгівлі, правом виробляти горілку. Ок­ремі рядові козаки могли стати значковими товаришами.

З часом почався наступ царського уряду на права і при­вілеї козаків. Часті війни царської Росії обтяжували козаків відбуванням військової служби. Вони повинні були будува­ти фортифікаційні споруди, копати канали та осушувати болота на півночі Росії. Ті козаки, які не мали статків для несення військової служби, переходили до стану селян і ста­вали залежними від старшини.

Козаки, які мали міцне господарство, користувалися пра­цею так званих підсусідків — селян, що не мали власної землі і осідали на козацькій. Під сусідки наймитували у ко­зацькому господарстві.

Старшина мала особливу категорію наймитів, які назива­лися підкурінчиками. Вони не тільки виконували господарські роботи, але й різного роду доручення своєї старшини.

Духовенство, на відміну від духовенства інших країн Євро­пи, не складало в Україні окремого стану населення. За дав­ньою традицією українське духовенство поділялося на біле і чорне.

Біле духовенство поповнювалося новими членами із знач­кового товариства та окремих козаків. У свою чергу із білого духовенства походили особи, які проявляли себе на військово-адміністративній службі. В усі часи біле духовенство не підлягало юрисдикції держави. За традицією, біле духовен­ство було виборним. Будучи одруженим, біле духовенство не було відокремлене від решти суспільства. Тому воно зай­малося не тільки церковними, а й суспільно-політичними справами. У добу Речі Посполитої біле духовенство вело боротьбу проти полонізації, проти поширення унії. Як пра­вило, біле духовенство було високоосвіченим, а тому воно Ставилося до московського духовенства з почуттям культур­ної зверхності, намагалося відстояти незалежність українсь­кої церкви. Підкорення у 1686 р. київської митрополії мос­ковському патріархові воно сприйняло як приниження.

Чорне духовенство перебувало під спеціальною опікою держави. Ще Б.Хмельницький не тільки зберіг за монасти­рями їхні земельні володіння, але й збільшував їх. Таку ж політику проводили і всі наступні гетьмани. У середині XVIII ст. у монастирській власності було 17% усієї земельної влас­ності. На монастирських землях знаходилось 10 000 селянсь­ких дворів.

Як зазначалося, міщани, користуючись Магдебурзьким правом, були у значній мірі ізольовані від інших станів ук­раїнського населення. У середині XVII ст. вони на Правобе­режній Україні становили 60% усього населення. У роки національно-визвольної війни більшість міст втратили Маг­дебурзьке право і були підпорядковані козацькій адмініст­рації. Магдебурзьким правом користувалися лише великі міста. Але і в них, як то було у Києві, велася боротьба за владу між козацькими та міщанськими кандидатами. Зрозу­міло, що гетьмани у таких випадках були на боці козаків.

У великих містах купці об'єднувалися у гільдії, а ремісни­ки—у цехи. Як гільдії, так і цехи мали свої органи самовря­дування, що діяли на основі цехового статуту або статуту гільдії. Цехи і гільдії мали свої прапори.

Міста з Магдебурзьким правом мали магістрати — органи самоврядування та користувалися особливими торговельни­ми і промисловими привілеями. За участю усього міського населення обирався війт, що виконував судові функції. Апе­лювати на рішення суду війта можна було до полкової та гетьманської канцелярії.

Менші міста і містечка не користувалися Магдебурзьким правом. На чолі таких міст стояв отаман з радою, яка нази­валася ратушею. Ратуші підпорядковувалися полковій та геть­манській адміністрації.

Необхідно зазначити, що міста України були мало засе­лені. Так, наприклад, у 1723 р. у Києві мешкало 1469 жи­телів, з них мало власне житло 925 осіб. У середині XVIII ст. у Києві нараховувалось 2 454 будинки. Пожвавлення міського життя простежується з середини XVIII ст. У цей час з'яв­ляється міська торговельно-промислова аристократія. Не тільки в економічному, але й у суспільно-політичному житті починають помітну роль відігравати сім'ї Тищенка-Лашкевича, Пригар та інші. Вони посідають посади у міських орга­нах самоврядування, займаються благочинністю, проявля­ють себе у науковій та літературній сферах життя українсь­кого суспільства.

Рушійною силою повстання під проводом Б.Хмельниць­кого було селянство. Як уже зазначалося, селянство Право­бережної України у польську добу перебувало у закріпаченому стані. Тому воно у масовому порядку втікало на слобо­ди Лівобережної України. Але з бігом часу і тут з'являлися кріпосницькі порядки. Тому селянство на всій Україні чи­нило масовий опір. Ненависть викликали не тільки різного роду повинності, але й свавілля панської адміністрації: різних службовців, управителів маєтків, серед яких були, як прави­ло, особи неукраїнського походження. Тому, коли почалося повстання 1648 p., селянство масово вливалося до лав ко­заків і одночасно почався стихійний погром маєтків польських панів.

Договори Б.Хмельницького, укладені з Польщею під Збо­ровом та Білою Церквою, передбачали захист прав тільки козаків, а селяни мали перебувати у тому ж стані, що й ра­ніше. Тільки після того, як Б.Хмельницький розірвав будь-які зв'язки з Польщею і почав будувати Українську державу, було вигнано польську шляхту і, таким чином, українське селянство одержало волю.

Усі землі, що належали польській шляхті, перейшли у власність Війська Запорізького, тобто стали державною влас­ністю. Селяни на цих землях стали вільними і платили державі тільки податки, які, як правило, мали натуральний характер. Таким чином, різниця між правовим становищем селян і козаків майже нівелювалася. Стало можливим пе­реходити із селянського стану у стан козаків і навпаки, козак, який не міг нести військової служби, записувався у стан селян, а селянин, який хотів служити, ставав козаком. Отже, національно-визвольна війна українського народу була не тільки війною за національне визволення, за утво­рення незалежної Української держави, а була й соціаль­ною революцією, у результаті якої було знищено кріпацт­во ₇ і населення перестало бути особисто залежним від панів. Ця революція за своїм характером була буржуазною. Неда­ремно лідер англійської революції Олівер Кромвель в осо­бистому листі до Б.Хмельницького вітав його з перемож­ною війною. Тому неправомірно характеризувати Українську державу, як це робили дослідники минулої та й сучасної доби, як феодальну, що «ця держава спиралася на фео­дальні виробничі відносини».

Проте необхідно зазначити, що ще у добу Б.Хмельниць­кого з'являються ознаки спроб реставрації старих порядків. Так, зокрема, універсалами гетьмана 1654—1656 pp. підтвер­джувалося не тільки право земельного володіння монастирів, але й селянам, що сиділи на монастирській землі, було за­боронено переходити у стан козаків навіть під час загальної мобілізації. Селяни мали проявляти, як зазначалося в уні­версалах, «звикле послушенство». Таке ж «послушенство» мали проявляти і селяни стосовно шляхти, яка підтримува­ла Б.Хмельницького і перебувала на військовій службі, якій за це повертали її земельні маєтності.

З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли земельні наділи козацькій стар­шині. Гетьманськими універсалами земельні володіння на­давалися старшині не тільки на ранги, але й як винагорода за певні заслуги. Старшина, яка володіла великими земель­ними наділами, також була зацікавлена у «послушенстві» селян. Вимоги старшини на селянське «послушенство» впер­ше були юридично оформлені у 1701 р. універсалом гетьма­на І.Мазепи, коли він повідомив селян Веркіївської сотні Ніжинського полку про необхідність виконувати повинності два дні на тиждень. Окрім праці на старшинській землі, се­ляни мали возити дрова, віддавати частину своєї худоби, птиці, мед, ягоди тощо. Селяни мали також платити на ут­римання найманих військ, на спорудження мостів та шляхів.

Війни, які вела Росія, також лягали тяжким тягарем на українське селянство, адже вони мали утримувати російські війська, віддавати волів, коней, працювати на будівництві фортифікаційних споруд. Але все ж таки правове становище селян у добу існування Української держави було кращим, ніж у добу Речі Посполитої.

Селяни в Україні були особисто вільні, вони мали право переходити з місця на місце, тобто вони не були закріпачені.

На початку XVIII ст. старшина намагається запобігти пе­реходам селян. Так, зокрема, у 1706 р. гетьман І.Мазепа на­казав старшині Полтавського полку повертати селян, які са­мовільно переселилися на інші землі, на старі місця.

Селяни протестували проти таких утисків у різних фор­мах: втікали на слободи, на Запоріжжя і навіть повставали, але їх становище дедалі погіршувалося.

Об'єктивно дві сили були зацікавлені у закріпаченні ук­раїнських селян: старшина і російський царизм. Відомо, що селянство у Росії було остаточно закріпачене «Соборним Уложенням» 1649 р. Російські дворяни, одержуючи землю в Україні, досить часто переводили на них російських селян-кріпаків і таким чином в Україні з'являлося кріпацтво. Рос­ійський уряд був зацікавлений у закріпаченні українських селян, поскільки прагнув уніфікувати суспільний лад Рос­ійської імперії. Та й приклад існування особисто вільних селян України негативно впливав на селян Росії. З другого боку, українська старшина була зацікавлена у закріпаченні селян, у зрівнянні себе у правовому відношенні з російсь­ким дворянством.

Українські селяни поступово втрачали волю протягом XVIII ст. Спочатку вони втратили право переходити у стан козаків та міщан. У 1760 р. селянам було заборонено пере­ходити з місця на місце, якщо вони не одержували на те дозволу власника землі. У 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлювалася повна заборона переходу селян з місця на місце. Проте царський уряд не спішив підтвер­дити дію цього універсалу. Тільки тоді, коли було знищено острів українських свобод і вільностей — Запорізьку Січ і вже не було сили, яка могла б захищати селян, царським указом від травня 1783 р. було підтверджено універсал К.Розумовського. Так було юридично оформлено закріпачення українського селянства.

Високий рівень матеріальної та духовної культури укра­їнського народу середини XVII ст. вплинув на високий рівень розвитку українського права. Відомо, що формування ук­раїнської національної держави в цей період дуже впливало на формування права, що діяло в Україні. Однак право роз­вивалося дещо іншим чином, ніж державність. Якщо апарат польської влади був довністю ліквідований, то у правочинстві скасувалися лише ті норми, які конкретно були спрямовані на зміцнення панування в Україні польських феодалів, а саме: «Статут на волоки», Королівська і сеймові конституції, «Ординація війська Запорозького».

Зберігали свою силу основні джерела права, що діяли в Україні до 1648 р. — Литовські статути, особливо III Ли­товський статут, Магдебургське чи Хелмінське право, німець­кий текст «Зерцала саксонів» та інші. Зазначимо, що право України вирішувало в цей час і нове для себе завдання — оформляло та закріплювало будівництво Української дер­жави. Внаслідок цього зріс вплив «козацького права» — ста­рого «звичаєвого права» Запорізької Січі, яким регулювало­ся широке коло стосунків і насамперед організація полково-сотенної системи як основи державності, системи судо­чинства тощо.

Тому можна стверджувати, що в процесі відродження на­ціональної державності склалася своєрідна правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право. Це пра­во визнавалося іноземними державами, і в цьому полягала характерна особливість права, що діяло в України.

Відомо, що норми звичаєвого права сформувалися істо­рично, в процесі розвитку суспільного життя українського народу. За його багатовікову історію склалися певні звичаї і традиції, поняття про справедливість, природне право, нор­ми моралі й поведінки в побуті. Групи, а потім маси людей усвідомлювали необхідність тих чи інших відносин, дотри­мувались їх самостійно чи під впливом громадської думки.

Слід відзначити, що характерною ознакою правової норми Є її загальне значення і державна обов'язковість. Адже для того, щоб традиція чи обряд, заведений порядок або звичка перетворилися у правову норму, необхідно визначити офі­ційно, тобто санкціонувати державною владою. «Правові нор­ми, — писав П.О.Недбайло, — це правило загальнодержав­ного значення і державної обов'язковості. Вони встановлю­ються або санкціонуються державою і підтримуються нею».

В історії українського народу санкціонування звичаїв здійснювалося різними способами і найпростіший полягав у тому, що держава просто не забороняла їх, визнаючи без­печним для себе їх зміст і характер. Такий спосіб мав особ­ливий прояв і значення для України, територія якої була розчленована між кількома державами, що мали дещо інші правові порядки.

Підтвердженням цього може бути, наприклад, функціо­нування в Гетьманщині копних судів, що називались ще громадськими. Виникли вони на основі місцевих звичаїв і розглядали справи на підставі звичаєвого права. Тривалий час копкі суди діяли з мовчазної згоди польсько-литовсь­кої влади і лише в XVI ст. були санкціоновані державою в законодавчому порядку. Можна стверджувати, що копні суди були одними з прикладів перетворення звичаю у пра­вову норму. Як відзначив відомий дослідник українського права А.П.Ткач, цей процес відбувався в трьох формах: а) незаперечення з боку держави; 6} фактичний розгляд справ у суді на підставі норм звичаєвого права; в) фіксування існуючого звичаю в законі.

Звичаєве право було настільки досконалим і авторитет­ним, що його неможливо було витіснити з системи діючого права. Тому держава санкціонувала норми звичаєвого права і визнала офіційним джерелом права. Ось чому, як би не змінювалась питома вага і місце звичаєвого права серед інших джерел, воно завжди застосовувалось поряд з нормами пи­саного права. Так, Литовський статут прямо зобов'язував судові органи вирішувати справи «подле давнього обычая, одно судити мают с тым писаным правом», а у випадку відсутності законодавчої норми керуватися «под сумленьем ... водлуг стародавнего обычая».

Спроби витіснити звичаєві норми з числа діючих джерел права успіху не мали. Це й змусило законодавця санкціону­вати їх й визнати джерелом давньоруського права.

Поряд з звичаями основними джерелами права в Українській державі були законодавчі акти органів Української держави, міжнародні договори України, польсько-литовське законо­давство, царське законодавство та судова практика.

Після здобуття Україною незалежності було скасовано польську судову систему. Нові судові органи діяли виключ­но на підставі норм звичаєвого права. Відомі українські правники XVIII ст. відстоювали право судитися за принципом «де три козаки, то два третього судять».

Особливе значення мали норми звичаєвого права в За­порізькій Січі, де зародилися норми військово-адміністра­тивної організації козацтва, правила ведення війни, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яких не існувало в письмових джерелах. У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорово­го глузду. Суддям, які застосовували звичаєве право при розгляді цивільних справ, були відомі такі юридичні понят­тя як давність володіння, право першості володіння, нерівний розподіл стягнення та інші.

В Українській державі діяли ті польсько-литовські законо­давчі акти, які закріплювали виключні права шляхти, стар­шини, козаків та міщан. У кодифікаційних працях XVIII ст. залишались постанови сейму від 1496 р. про виключне право шляхти на землю та інші. Зокрема в «Екстракті малоросійсь­ких прав» О.Безбородка 22 рази зустрічаються посилання на постанови сейму, чотири рази на конституції 1550 p., 1588 p., 1600 р. та 1635 p. — «чтобы простого народу не ставили над шляхтой». Зустрічаємо посилання на права міст, що були зак­ріплені королівськими грамотами 1544 p., 1545 p., 1569 р. та 1588 p., що були підтверджені рядом актів і царського уряду.

Найбільшого значення серед польсько-литовських джерел набули окремі збірники і статути: Литовський статут 1588 р.₃ збірники Магдебурзького права. О.Безбородько в «Екстракті...» робить посилання на Статут у 36 випадках, на "«По­рядок прав цивільних» — у 9, на «Зерцало Саксонів» — у 2 випадках, Всього робиться 51 посилання на зазначені дже­рела. Магдебурзьке право було основою самоврядування міст, але воно дуже часто відповідало нормам звичаєвого права.

Джерелом права були також законодавчі акти органів вла­ди Української держави. До них відносились акти гетьман­ської влади, акти військової канцелярії, а в окремих випадках — рішення Генеральної Ради і Ради генеральних старшин. Застосовувались і українсько-московські договірні статті, у яких визначалися права гетьмана, судова організа­ція і джерела права. О.Безбородько посилався на договірні статті у 47 випадках, а на гетьманські універсали та інші акти органів влади Української держави у 76.

До XVIII ст, загальна система російського права на Украї­ну не поширювалася, а царські урядовці не втручалися у систему української судової організації. З перетворенням Росії в абсолютну .монархію наступають певні зміни. Деякі суспільні відносини починають регулюватися російським законодавством. Проте воно не змогло витіснити місцеве право, що діяло в Україні. Литовський статут, наприклад, зберігав чинність аж до 1840 p., а збірники Магдебурзького права — до 1835 р. Проте деякі царські і сенатські укази були визначальними у розвитку суспільних відносин: указ 1714 р. про єдиноуспадкування, табель про ранги 1722 p., Маніфест про скасування гетьманства 1764 p., указ 1783 р. про остаточне закріпачення українських селян. Окремі спо­ри з причин власності на землю регулювались «Соборним Уложенням» 1649 р. З кінця XVIII ст. все частіше викорис­товується загальноімперське російське законодавство.

Різноманітність джерел права та їх суперечливість, а та­кож кардинальні зміни у суспільному житті України вима­гали уніфікації права. Царське самодержавство було заці­кавлене у перегляді та систематизації правових норм в Ук­раїні, оскільки воно прагнуло поширити на українські землі російське законодавство.

В Українській державі була велика кількість досвідчених правників, які дістали юридичну освіту за кордоном. Члени ж Малоросійської колегії, яка з 1721 р. стала апеляційною судовою установою, не знали українського права та й не розуміли законодавчих актів. Тому Петро І наказав пере­класти їх на російську мову.

Гетьман І.Скоропадський створив комісію з українських правників для перекладу на російську мову Литовського ста­туту, «Спекулюм Саксонум» Н.Яцкера та П.Щербича, «По­рядка цивільних прав» Б.Гроїцького. Але комісія не завер­шила свою роботу.

:--У 1734 р. Анна Іоанівна наказала перекласти «Права, за якими судиться малоросійський народ» на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру. Вона мала не тільки зробити переклад на російську мову «права», але й скоротити діючі закони, внести до них поправки та додатки. У цілому вона мала завданням скласти проект Зводу законів для України. Роботу свою комісія завершила у 1743 р. Звід права, за яким судиться малоросійський народ, вирізняєть­ся високим техніко-юрвдичним рівнем. Він був не тільки оригінальним за формою і структурою, але й за змістом.

Право власності, за Зводом, розумілося як право переда­вати, дарувати, відписувати, міняти і закладати майно за своєю волею і потребою. Зобов'язання розрізнялися за до­говором і такі, що накладалися у випадку заподіяння шко­ди. Найбільше цих норм було присвячено договорам про купівлю-продаж, обмін, позику, особистий і майновий найм, зокрема оренду, поклажу, доручення і зберігання. Право спадщини закріплювало успадкування за законом і за запо­вітом. Норми кримінального права визначали види злочинів, мету і види покарань. Покарання передбачали відшкодуван­ня збитків. Рішення та вироки суду можна було оскаржити в апеляційному порядку.

Отже, Звід права, за яким судиться малоросійський народ, мав суто буржуазний характер. Високорозвинена система права України на багато порядків перевищувала феодальну російську систему права. Це й вирішило історичну долю Зводу права, за яким судиться малоросійський народ.

Звід спочатку було послано генерал-губернатору Бібікову, а потім Сенат у 1756 р. надіслав його гетьманові К.Розумовському, який скликав комісію з представників генераль­ної та полкової старшини для його розгляду. Але старшина не хотіла затверджувати Звід, вона хотіла закріпити свій при­вілейований стан, а тому вимагала повернення до Литов­ського статуту і царський уряд не затвердив його. Текст Зво­ду права, за яким судиться малоросійський народ,⁵став про­сто підручником, за яким вивчали українське право, і був по суті практичним коментарем до Литовського статуту.

Висока теоретична та практична підготовка українських правників давала можливість окремим з них самостійно го­тувати збірники діючого українського права. Вони висвіт­лювали не тільки норми діючого права, але й привносили до них своє розуміння їх змісту, брали до уваги зміни, які наступили в суспільному житті України.

Член комісії по складанню Зводу Ф.Чуйкевич написав працю «Суд і розправа в правах Малоросійських». Виступа­ючи за відновлення станових судів, Ф.Чуйкевич подає пра­вові норми, які визначали структуру і правове становище таких судів, а також порядок судового процесу з цивільних і кримінальних справ. Остаточне рішення у судовій справі, за Ф.Чуйкевичем, мало належати виключно генеральній стар­шині. За Чуйкевичем існують три джерела права власності на землю: 1) давність земська; 2) природне право по спад­щині і 3) право, набуте усіма законними способами.

Праця Ф.Чуйкевича є пам'яткою, присвяченою характе­ристиці судової організації і судового процесу України.

У 1767 р. український правник О.Безбородько уклав для Д.К.Натальїна, обраного членом кодифікаційної комісії від Малоросійської колегії, «Екстракт малоросійських прав». Цей збірник є також видатною пам'яткою українського права. Він добре систематизований і складається із вступу та 16 розділів. Збірник дає можливість не тільки визначити ос­новні риси окремих галузей та інститутів українського пра­ва, але й глибше уяснити найважливіші сторони суспільно-політичних і економічних відносин, зокрема адміністратив­но-політичну та військову організацію українського суспіль­ства, порядок вирішення земельних, цивільних та інших справ у судах та адміністративно-політичних установах, пра­вове становище окремих груп українського суспільства.

У першому розділі збірника подано історію і визначено правове становище центральних органів управління Української держави, висвітлено організацію української судової системи. Тлумачення О.Безбородьком актів обґрунтовували необхідність збереження інститутів місцевого самоврядування України.

У другому розділі, присвяченому розглядові судової орган­ізації, О.Безбородько виправдовує відновлення станових судів. У третьому розділі обгрунтовано чинність малоро­сійських прав та необхідність збереження автономних прав Української держави. Четвертий розділ присвячено висвіт­ленню процесуального права.