Модерністська альтернатива. Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми

Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми, ясна річ, не протиставляємо їх одну одній. Раніше ми вже з’ясували, що відмінності між примордіалістами та модерністами зосереджуються передусім у сфері термінології, і вже після цього — в методології. Головне, що відрізняє модерністські версії націогенези’ українців, — це, по-перше, переконання в тому, що остання розпочалася саме в модерну добу, причому «нижня» хронологічна межа націогенези досить чітко окреслюється кінцем XVIII — початком XIX ст.; по-друге, увага передусім до «суб’єктивних» чинників становлення української нації.

Німецький історик А. Каппелер, який стоїть на позиціях модерністів, звернув увагу на такі відмінності «модерної нації» від до-національних спільнот:

1. У донаціональні часи суспільства були організовані «по горизонталі», наприклад, за станами. Нації формуються «по вертикалі» (тут помітний вплив теорії Е. Ґелнера чи принаймні збіг з його міркуваннями).

2. Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».

3. Модерна нація — масовий, а не елітарний феномен, її виникнення пов’язане з участю широких мас населення в політиці, з демократією.

4. Нація — явище модерної доби ²³.

Канадський історик Б. Кравченко, спираючись на концепцію П. Брасса (національна ідентичність — це не вроджена ознака, а нова орієнтація в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів «народ»—«національність»—«нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі «робочі терміни» для вивчення націогепези українців: народ — це спільнота, що розрізняється за об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам, домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.

У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці». Національність характеризуєтеся тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків (неформальних, чи формальних — через суспільну або ж політичну організацію), «національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація» ²⁴.

На думку Б. Кравченка, вирішальним періодом у формуванні національної свідомості українців, і відповідно — у становленні української нації, було XX ст. (хоча він і визнає, що деякі суспільні процеси, які набули найбільшої сили у XX ст., розпочиналися раніше). Б. Кравченко пов’язує зміни в національній свідомості українців із зрушеннями в соціально-економічній сфері, передусім — із трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного в модерно-індустріальне. Ця трансформація спричинила дестабілізацію і руйнування традиційної соціальної структури українського суспільства і формування нових, модерних соціальних структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Останні, по-перше, мали вплинути на формування української національної свідомості, а по-друге, скористатися нею як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій. Праця Б. Кравченка була видана ще в 1983 p., проте, як показали подальші події, логіка його міркувань виявилася правильною: наприкінці 1980-х років частина українського партійно-державного «істеблішменту» скористалася національною ідеєю та національною свідомістю мас як засобами для утримання влади. При цьому і національна ідея і національна свідомість у Б. Кравченка — суспільний продукт XX ст.

Аргументи канадського історика (як модернізаційна версія націогенези) цікаві для нас насамперед тим, що, за Б. Кравченком, створення соціальних передумов для формування національної ідентичності українців, як масового феномена, відбулося саме за радянських часів: по-перше, кардинально змінилися комунікативні можливості українського суспільства (зростання освітнього рівня населення, створення потужної системи засобів масової інформації і комунікації); по-друге, змінилася внутрішня соціальна структура української нації, в ній з’явилися верстви і групи, яких раніше просто не існувало; по-третє, іншою стала й структура національної свідомості, в ній поряд з культурним з’явився соціально-економічний компонент; нарешті, як ми вже згадували, змінилася внутрішня структура українських еліт.

Та обставина, що національна свідомість українців вже мала коріння не лише в культурній, а й у соціально-економічній сфері, на думку Б. Кравченка, стала вирішальною для життєздатності цієї ідентичності — культурна русифікація хоча й впливала на неї, проте була недостатньою для її ліквідації ²⁵.

Визнаючи міркування Б. Кравченка цілком слушними, все ж зазначимо, що він дещо абсолютизує вплив соціальних змін на формування національної свідомості. Усі згадувані ним аспекти соціальних, а в ширшому контексті суспільних змін можна трактувати і з інших позицій. Зокрема, зростання комунікативних можливостей суспільства в рамках Української РСР могло посилити і прискорити «денаціоналізацію» суспільної свідомості українців, сприяти консервації її на рівні етнічних почуттів. Зміни в соціальній структурі, наприклад збільшення кількості етнічних українців у містах, дійсно могли сприяти створенню якісно нової соціальної бази для формування національної свідомості, проте не варто недооцінювати й інший аспект цих змін — так звану маргіналізацію етнічних українців (розмивання традиційної культурно-етнічної ідентичності та неспроможність повністю прийняти новий тип культури, який був переважно російсько-радянським) з відповідними культурними втратами. Цілком очевидно, що проаналізовані Б. Кравченком процеси мали складнішу специфіку аніж це іноді виглядає у нього, проте слід визнати, що його версія генези національної свідомості українців, яку можна розглядати також як версію націогенези, створила нові аналітичні рамки для дослідження цих процесів і значною мірою вплинула на подальші наукові пошуки в цій галузі ²⁶.

Наостанок розглянемо ще одну «західну» модерністську версію націогенези, запропоновану Р. Шпорлюком. Американський учений вважає, що в основу аналітичної схеми, необхідної для розгляду процесу творення «модерної української нації», можна покласти, по-перше, ідею Б. Андерсона про «уявлені спільноти», а по-друге, думку Л. Ґрінфелд про те, що творення чи формування практично всіх сучасних націй відбувалося в умовах протистояння (конфронтації) з іншими націями. Крім того, Р. Шпорлюк, очевидно, вважає слушною ідею творення нації довкола «етнічно-соціального ядра» (він цього терміна не вживає), у закінченому вигляді сформульовану Е. Смітом. Нарешті, він стверджує, що в українському випадку процес націотворення від самого початку мав політичне значення, заперечуючи тим самим механічне перенесення схеми М. Гроха (згідно з якою «національне відродження» починається з культурницької фази) на «український ґрунт» ²⁷.

Процес становлення української нації розглядається Р. Шпорлюком у контексті світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн, виникнення конкуренції між «передовими» і «відсталими» націями. Логіка його міркувань така: Україна була «окраїною» Росії і Польщі. Останні, у свою чергу, були також своєрідними «окраїнами» передового «Заходу». В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення модерних російської і польської націй. В конкретно-історичних умовах XIX ст. українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або перетворитися з «окраїнного» суспільства на частину цих модерних націй, або самим трансформуватися в таку модерну націю.

Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально-культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави [...]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці» ²⁸.

«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» ²⁹. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.

Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників «українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання: «Україна — одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро-Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали «будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом — і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою — вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією» ³⁰.

«Модерністська» концепція Р. Шпорлюка є прикладом того, як «інструменталістські» теорії нації можна застосувати на «українському матеріалі». Надзвичайно важливою є його ідея про інтер-національний зміст процесу націотворення — кожна нація утворюється у взаємодії з іншими. Вчений відходить у даному випадку від звичних схем, які подають цю взаємодію лише як відносини домінування, «русифікації» чи «полонізації» тощо. Інша думка — про те, що процес націотворення від самого початку мав політичну спрямованість чи підтекст, потребує коментарів. Об’єктивно, в перспективі, незалежно від безпосередніх намірів перших «будівничих нації», їхня культуртрегерська діяльність справді потрапляла у сферу майбутніх політичних інтересів. Проте її суб’єктивний зміст і спрямованість усе ж таки залишалися в культурницькій сфері, і в цьому відношенні схема М. Гроха не втратила свого значення.

Як бачимо, «модерністські» версії націогенези українців за своїм змістом мало чим відрізняються від подібних версій, побудованих на основі європейського історичного процесу. У цьому немає нічого дивного: націогенеза українців, незалежно від її тривалості, інтенсивності і конкретно-історичних обставин, відбувалася за «сценарієм», спільним для генези усіх націй. Її специфіка полягала не стільки у змісті, скільки у формах, і саме це найкраще демонструє саме модерністський підхід. Зауважимо, що «модерністи» особливу увагу приділяють «суб’єктивним» чинникам націогенези. «Примордіалісти», для яких на першому місці стоять «об’єктивні» чинники, також звертаються до аналізу певних суб’єктивних факторів націогенези. Сферою, яка певною мірою об’єднує ці дві течії (принаймні вони обидві визнають її важливою), є проблема становлення національної ідентичності або національної свідомості українців.

Формування модерністського напряму в сучасній українській історіографії відбувалося дещо «специфічним» шляхом. Усі попередні праці, в яких досліджувалися якісь аспекти генези української нації, в межах Української РСР могли будуватися лише на ортодоксально-марксистській методології (у кращому випадку) або ж на поточних директивах комуністичної партії (у гіршому варіанті). Зрозуміло, що формально ми можемо ідентифікувати їх як «модерністські».

Становлення нації пов’язувалося з переходом від феодальної до капіталістичної формації, з появою буржуазії, з певними соціально-економічними зрушеннями, класовою боротьбою і т. ін. Оскільки на початку формально незалежного існування України більшість істориків продовжувала перебувати в рамках ортодоксально-марксистського дискурсу (інший їм був просто невідомим і на той час недоступним), будь-яка праця, присвячена становленню нації, була приречена на «модерністську» тональність. Згодом, коли інтелектуальні контакти із Заходом розширилися, з’явилися можливості для формування неортодоксально-марксистських підходів, а також тих, що не належали до марксистської традиції, але залишалися в рамках модерністських інтерпретацій. «Інтелектуальний імпорт» здійснювався як за рахунок запозичень аналітичних схем, так і завдяки безпосередньому вторгненню науковців із Заходу в український інтелектуальний простір (про що ми вже згадували).

Перше академічне дослідження, безпосередньо присвячене становленню української нації, у цьому відношенні було показовим. Його автори — Валерій Смолій та Олександр Гуржій ³¹ — наголошували, що в їхній праці «використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори виходили з того, що народність є продуктом феодального способу виробництва, і її характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність певних рис характеру господарських зв’язків, етнічна самосвідомість. У процесі переходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці ознаки кристалізуються і стають визначенішими, наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народність переростає у вищу етносоціальну спільність, якою є нація» .

Як бачимо, аналітична схема була цілком традиційною для української радянської історіографії: побудована на класовому підході, принципах економічного детермінізму з елементами «формаційної телеології» й використанням стандартного визначення «нації», обов’язкового для всіх, чия інтелектуальна біографія включала вивчення курсу під назвою «науковий комунізм». Нетрадиційною була тема: формування української нації розглядалося як самостійна наукова проблема (автори, до речі, згадали про свого попередника К. Г. Гуслистого, який наприкінці 1960-х років намагався розробляти проблему націогенези українців у рамках офіційної методології). Незвичним було й те, що цю проблему аналізували «офіційні» історики: певною мірою це взагалі була «відповідь» паранауковим версіям, що почали катастрофічно множитися з початку незалежного існування України. Певні елементи нового можна було знайти і в авторських підходах. Зокрема, автори визнавали багатовимірність і суперечливість економічних та суспільних процесів, що призводили до формування нації, яке, за твердженням авторів, було «процесом складним і довготривалим». Звідси робився висновок про недоцільність визначення часового проміжку, в рамках якого цей процес «коливався». Це не завадило авторам визначитися із «хронологічними рамками» і зійтися на тому, що формування української нації відбувалося упродовж кількох етапів у XVII—XIX ст. — тобто, якщо користуватися термінологією, на той час ще невідомою більшості українських істориків — у рамках ранньомодерної й модерної доби.

Як уже згадувалося вище, львівський дослідник Я. Грицак зробив першу спробу «реформулювати» новітню (модерну) історію України в руслі західних концепцій націогенези. Він вважає, що можна говорити про існування двох різних типів націй — «домодерних» і «модерних» (саме це, на його думку, є причиною непорозумінь між «примордіалістами» і «модерністами»). Відповідно, коли йдеться про формування «модерної» української нації, слід аналізувати процеси, що розгорталися в XIX—XX ст., коли ж ідеться про «домодерну» чи «ранньомодерну» націю — мова має йти про XVI—XVII ст. Посилаючись на відповідні міркування І. Лисяка-Рудницького та Я. Ісаєвича, Я. Грицак вказує на такий варіант, у якому елементи примордіалістської моделі узгоджуються з модерністською версією: українська історія (як історія становлення нації) вкладається в загальноєвропейський контекст. Відповідно «церковні рухи і козацькі війни XVI—XVII ст. є українськими аналогіями (очевидно, аналогами. — Г.К.)загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості, а національне відродження XIX ст. — трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас» ³³.

Такий підхід, як теоретичну конструкцію, можна вважати цілком виправданим. Проте, якщо довести його до логічного завершення знов-таки на рівні «теоретичних міркувань», можна згадати, що ідеологія церковних рухів та козацьких воєн XVI—XVII ст. містила певні міфологеми, що будувалися на апеляціях до історичного минулого. Звідси можна перейти до ідеї про «естафету еліт» від Київської Русі до польсько-литовської доби, звідти — до козацької доби, від неї — до «національного відродження» XIX ст. тощо. Іншими словами — реконструювати звичну схему «перетікання» української історії, яка навдивовижу нагадуватиме вже відому схему «народницької» школи, щоправда, сформульовану в інших термінах. Утім, зауважимо, що Я. Грицак не пропонує такого варіанта «рефлективної історії», а пропозиція І. Лисяка-Рудницького щодо аналітичного поділу на модерні і домодерні нації, пропагована Я. Грицаком, виглядає цілком слушною, тим більше, що в «домодерні» чи «ранньомодерні» часи термін «нація» вже існував у суспільному лексиконі, побутував у суспільній свідомості еліт. А це, у свою чергу, висуває на передній план питання - якою була ця свідомість і чи була вона«національною»? І якщо ми характеризуємо її як «національну», який зміст ми вкладаємо в це поняття?

Національна свідомість (ідентичність)

Порівняння двох «шкіл» у питаннях націогенези, які ми охарактеризували як «примордіалістську» і «модерністську», неухильно підводить нас до проблеми становлення «національної ідентичності» чи «національної свідомості». Питання про перервність і безперервність у націогенезі в даному варіанті набуває нової якості.

Найідеальніший (у прямому і в переносному розумінні) і найзручніший варіант осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю», очевидно, може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». І в цьому випадку проблема становлення «національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття «національна свідомість» виступає як синтез об’єктивних і суб’єктивних ознак нації. Аналізуючи процес становлення явища, яке ми називаємо національною свідомістю (ідентичністю), маємо відповісти на такі запитання: де, в якому пункті (чи пунктах) історичного часу слід шукати початки формування окремої самоідентичності українців? Коли і як українська нація почала формуватися як «уявлена спільнота»? Коли і як ця спільнота з етнічної почала перетворюватися на політичну? Відповідаючи на ці запитання, варто було б виходити з кількох засновків: по-перше, формування національної свідомості (як і націогенези взагалі), її становлення — це тривалий і суперечливий процес, а не подія. По-друге, даний процес не був фатально детермінований «історичною необхідністю» виникнення української нації, він складався з серії закономірностей і випадковостей. Романтично-націоналістична теза про те, що «покоління українського народу мріяли про незалежність і державність», у даному випадку відкидається як ідеологічний стандарт. По-третє, процес становлення національної свідомості не був безперервним і розвивався не лише по «висхідній» лінії: у ньому спостерігалися паузи, провали, періоди зворотного розвитку. По-четверте, варто розглядати його у взаємозв’язку та взаємодії з відповідними процесами в націй-сусідів. По-п’яте, розглядаючи історію становлення національної ідентичності українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт (яка піддається хоча б приблизному аналізові) й ідентичність мас (яку принаймні до епохи статистики і соціології проаналізувати важко, майже неможливо через обмеженість відповідних джерел). По-шосте, маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно-релігійну, мовну) ідентичність і національну свідомість (яка є передусім політичною чи політизованою).

Національна свідомість (ідентичність) — це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі відмінні риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен.

Е. Сміт пропонує такі параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності:

«1. Історична територія, або рідний край.

2. Спільні міфи та історична пам’ять.

3. Спільна масова громадська культура.

4. Єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів суспільства.

5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території» ³⁴.

Якщо ми приймаємо аргументи Е. Сміта, то можна припустити, що наявність національної ідентичності є свідченням існування нації (реального або ж «у проекті»).

Польська дослідниця Т. Хінчевська-Геннель пропонує таке визначення: «Національна свідомість — це соціально-психологічний феномен, характерний для особистостей чи груп людей. Це прояв існування нації на певному етапі її розвитку, й водночас — необхідна умова її існування. Національна свідомість формується під впливом таких чинників, як належність до мовної спільноти, історичні традиції (у тому числі правові і звичаєві), релігія; потреба у створенні народного героя (моральної ідеї); територіальна спільність; прагнення незалежної державності. Жоден із цих чинників не є абсолютно необхідним, водночас наявність одного чи двох із них не є достатньою. Всі вони можуть змінюватися з часом» ³⁵. Зауважимо, що згадані «чинники», або складники, національної свідомості частково збігаються з тими, про які згадує Е. Сміт, однак польська дослідниця не бере до уваги той факт, що вони водночас можуть бути (і є) складниками етнічної свідомості, не пояснює, як і чому вони стають національними.

Відповідь на це запитання ми вже знайшли у Дж Армстронга, який стверджував, що певні «об’єктивні» складові поняття «нація» стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб’єктивного, перетворюючись на символи й міфи.

Основою еволюції, становлення «української ідентичності» Дж Армстронг вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), на що роблять ставку історики та філологи, а міф про цей континуїтет. У такому випадку проблема історичної спадщини, яка є водночас проблемою легітимізації прав певної нації, виглядатиме зовсім інакше. Наприклад, запитання: «Чи було корінне населення Київської Русі предком українців?» виглядатиме так: «Чий міф про походження краще сформульований і вірогідніший?» ³⁶.

Міф в інтерпретації Дж Армстронга — це не хибне знання, а скоріше ідеологічна конструкція, створена для певної мети. «Міф, — зауважує американський вчений, — це інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення» ³⁷. Якщо дивитися на проблему становлення національної свідомості українців у такому контексті, то стають зрозумілішими міркування істориків, які вважають період XVI—XVII ст. вирішальним у цьому процесі. Щоправда, як ми побачимо далі, прихильники цієї версії нерідко самі потрапляють у полон історичного міфу, характеризуючи певні вияви суспільної свідомості українців XVI— XVII ст. як «національну свідомість». Іноді це трапляється через семантичні особливості певних мов, іноді — завдяки вже звичній нам архаїзації терміна «національний».

Дослідження представників «класичних» українських історіографічних шкіл (В. Липинський, М. Грушевський), сучасні історіографічні розробки (В. Смолій, В. Степанков, Т. Хінчевська-Геннель, С. Плохій, Ф. Сисин, В. Щербак, Н. Яковенко та ін.) вказують на те, що з певною мірою достовірності можна локалізувати часи формування елементів національної свідомості українців.

На основі аналізу згаданих раніше параметрів та складників «національної свідомості» дослідники досить упевнено стверджують, що протягом XVI—XVII ст. тривав процес акумуляції у свідомості (в культурі) «українських» еліт тих елементів, які дозволяли їм відмежуватися від ширшого культурно-політичного і релігійного довкілля (недиференційованого на той час культурно-політичного простору), де панувала культура, від якої треба було «відокремитися», або ж якій треба було протистояти. (Термін «український» вживається в даному випадку умовно, на зразок того, як «французький» вживається щодо територій «Франції» до того, як вона стала Францією в сучасному розумінні.) На цей час припадають і початки формування ідеї «політичної відрубності», «самостійництва» і державницької ідеї (їх не варто ототожнювати з «національною» ідеєю, яка була інтелектуальним продуктом кінця XVIII ст.).

Говорячи про «національну свідомість» українців і про «націю», поміркованіші дослідники адресують ці поняття певним станам, не поширюючи їх на все населення тогочасних українських земель. Т. Хінчевська-Геннель згадує передусім шляхту і козацтво, як носіїв національної свідомості, інтелектуальну й частину політичної еліти ³⁸. Такої ж думки дотримується і Ф. Сисин. При цьому «нація» у нього — це передусім «руська знать» ³⁹, хоча йдеться і про «козацьку націю».

Очевидно, для нас уже не буде новиною архаїзація понять «національний», «національна свідомість» тощо, досить популярна серед дослідників української історії XVI—XVII ст. Проте варто було б усе ж уникати терміна «національна» щодо цього періоду. Можливо, краще вживати щось на зразок «українська», «руська», «рутенська» — загалом, «окрема» ідентичність українців як територіальної, соціальної, етнокультурної спільноти. Утім, якщо брати до уваги той факт, що навіть заповзятливий модерніст Е. Ґелнер визнавав, що початки модерної доби й відповідних форм свідомості можна знайти в європейській історії XVI ст. (зрозуміло, серед окремих представників еліт), а Б. Андерсон веде родовід «уявлених спільнот» — націй — саме з цього часу, і, зрештою, ту обставину, що українські еліти на початку «ранньомодерної доби» могли відчувати інтелектуальні впливи Європи, можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. виникли передумови для формування певної форми свідомості, яку згодом, значно пізніше, почали називати національною, і становлення якої відбулося в наступні століття. Утім це лише припущення.

У сучасній історіографії широко вживаються терміни «національна революція», «національно-визвольна війна» та інші, з явною екстраполяцією сучасного змісту поняття «національний» на явища, що належать до іншої епохи. Наприклад, В. Смолій та В. Степанков, розповідаючи про повстання, що розпочалося влітку 1648 р. під проводом Б. Хмельницького, стверджують, що воно «переросло в загальнонаціональне», а події 1648—1676 pp. характеризують як «національну революцію» ⁴⁰. В. Смолій наголошує, що «на відміну від шляхти Речі Посполитої, яка лише себе вважала польським політичним народом (мабуть, ідеться про «політичну націю». — Г. К.),козацтво вважало себе лише частиною українського народу, до якого зараховувалися також шляхта, духовенство, міщанство й навіть селянство» ⁴¹. З подальших міркувань згаданих авторів стає зрозумілим, що йдеться про наявність нації у складі згаданих верств і станів і про наявність «національної еліти».

В. Степанков значно радикальніший у своїх висновках. Він вважає, що «національна революція» середини XVII ст. в Україні була типологічно близькою до Нідерландської революції (нагадаємо, що Я. Грицак також наголошує на такого роду аналогіях). На думку В. Степанкова, українські маси вже в той час були носіями «почуття націоналізму», навіть більше, посилаючись на Я. Дашкевича, він стверджує, що існував «ідеологічний рівень» національної свідомості. При цьому В. Степанков суперечить сам собі, стверджуючи, що «стара еліта не спромоглася, а нова ще не встигла розробити програму національного визволення». Таке твердження явно заперечує наявність «ідеологічного рівня» національної свідомості. Згадуючи тезу Я. Дашкевича про те, що «нації піднімалися на національно-визвольні змагання — звичайні селянські маси без елітарної ідеології, але з цілком націоналістичним ставленням до своїх національних поневолювачів», В. Степанков робить висновок, що «національна свідомість живилася почуттям ненависті до польського панування», слідом за Я. Дашкевичем явно ототожнюючи «націоналізм» із ксенофобією ⁴².

У деяких відношеннях, очевидно, сучасні автори не оригінальні, вони лише продовжують традицію початку XX ст., коли тогочасні діячі «національного відродження» писали про український «національний рух XVII—XVIII ст.», про український «національно-культурний рух XVI —XVII ст.» ⁴³ тощо (щоправда, будучи правовірними позитивістами, вони не наважувалися знаходити «націоналізм» серед українців XVII ст.). Таку очевидну схожість можна пояснити, зокрема, й тим, що як на початку, так і наприкінці XX ст. історики України виконують одне інтелектуальне завдання — легітимізацію національно-державних домагань української нації історичними аргументами. Маємо справу з якісним перевтіледням, реформулюванням уже відомих історичних міфів. У цьому випадку доречно буде згадати думку Дж. Армстронга щодо символічної цінності та інструментальних можливостей міфу, або ідею про «винахід традицій» Е. Гобсбаума.

В західних дослідженнях, які здійснювалися до виникнення відповідної політично-культурної кон’юнктури, період XVI—XVII ст. також характеризується в рамках термінів, пов’язаних зі словом «національний». Однак терміни «нація» і «національна свідомість» стосуються передусім політичне елітних груп та інтелектуалів. Зокрема, Ф. Сисин згадує про «руську політичну націю»,. функції якої виконували спочатку шляхта і князі, а після 1648 р. — козацтво ⁴⁴.

Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної свідомості» українців у XVI—XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню «національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI—XVII ст. відбувалося соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору (зауважимо, що ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно-культурній сфері).

Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально-станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX—XX ст.

Отже, можна було б запропонувати таку схему: якщо розглядати згадані процеси і явища як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих, які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI—XVII ст., можна вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології — спочатку в літописах XVIII ст., а згодом — у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним фактом. Привертає увагу також очевидна невиробленість понятійно-категоріального апарату та методологічна невпорядкованість їхніх аналітичних засобів.

Утім, спробуємо інтерпретувати у свій спосіб деякі аргументи прихильників «ранньомодерної» та примордіалістської версій націогенези українців саме в контексті становлення національної свідомості. Один із найцікавіших аргументів прихильників «континуїтету» — ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою «Київська Русь — княжа доба — польсько-литовська доба — козацька держава — Гетьманщина — національне відродження XIX ст.». Як виглядатиме ця досить стереотипна схема, якщо подати її в іншому інтелектуальному контексті? Звернемося з цією метою до ідей Е. Гобсбаума та Дж. Армстронга про «винайдену традицію» та міф як інструментальний чинник у націогенезі.

У цьому випадку можна зробити такі припущення: у XVI—XVII ст., тобто в період формування початків «національної свідомості» українців (цю думку поділяють більшість сучасних дослідників), політична еліта використовувала щойно реформульований міф (чи заново винайдену традицію) про «київську спадщину» для легітимізації власних політичних амбіцій, що зводилися передусім до інституалізації цих еліт у рамках існуючого політичного й територіального простору. В середині XVII ст., із переформуванням «українських» еліт, на перший план виступають інша винайдена традиція й міф (умовно назвемо їх «козацькими»), які де в чому поєднуються із попередніми у таких сферах як релігія та організація церкви з центром у Києві, звичаєве право, інституційний уклад (спроби утворити «князівство Руське») тощо.

У XVIII ст. «козацький» міф формулюється остаточно, знов-таки як елемент культурних, політичних, економіч.них амбіцій привілейованих верств (еліт). У XIX ст. «козацький» міф реінтерпретується в його «демократичнішому» варіанті, значною мірою як міф про інтегрованість «українського» суспільства в минулому. Зрозуміло, що у цьому випадку він стає частиною міфу національного, бо його творці вже жили в новітню епоху. «Київська спадщина» цього разу вже стає антикварним елементом. Усе це згодом відбивається на формуванні історичної свідомості й на позитивістських реінтерпретаціях історії і становленні двох історіографічних шкіл: М. Грушевського й В. Липинського.

Зробимо висновок: в усі згадані періоди (епохи), які представляються як «пункти поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна» свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні періоди, мабуть, недоречно. Міф про «київську спадщину» в XVI, XVII — XVIII, XIX ст. — це цілком різні за характером, інструментальними функціями, можливостями й спрямованістю ідеологічні явища. «Козацький міф» XVIII і кінця XIX ст. — очевидно, різні речі, хоча й виявлені в одному джерелі (парадокс можна знайти хіба в тому, що наприкінці XX ст. «козацький міф» залишається майже незмінним у порівнянні із кінцем XIX ст.).

Ми повертаємося до питання про перервність і безперервність (континуїтет) у становленні національної свідомості, а в ширшому плані — націогенези. У процесі культивування культурної, а часом і політичної окремішності, автономності в середовищі української політичної і культурної еліти фактично спостерігається майже повна перерва протягом значної частини XVIII ст. (загальновідомі поодинокі винятки лише підкреслюють спрямування головної тенденції).

Структура політичних лояльностей верхівки українського суспільства вмонтовувалась у російську абсолютистську систему, хоча, як доводять сучасні автори, в середовищі української еліти періодично з’являлися «автономістські» амбіції ⁴⁵, які, гадаємо, також не варто було б ототожнювати з «державницькими», а тим більше «національними». Як на нашу думку, «автономна» ідентичність локальної еліти стосувалася здебільшого прагнення зберегти станові привілеї, територіальні особливості самоврядування. Це була реакція не на «національну», а на станово-територіальну асиміляцію українських земель та еліти. Навіть більше, коли йдеться про відстоювання «малоросійською» політичною елітою (чи її частиною) давніх «вольностей» і прав, як це було, наприклад, 1767 р. з утворенням Законодавчої комісії та в інших епізодах другої половини XVIII — початку XIX ст. ⁴⁶, то можна припустити, що цей варіант «автономізму» скоріше був пов’язаний саме з прагненнями вмонтуватися в імперську ієрархію, щоб здобути максимум прав та привілеїв, а не з «сепаратизмом» і боротьбою за права «нації».

Можна припустити також, що на початок епохи так званого «національного відродження», яка, на нашу думку, не обмежується рамками XIX ст., а охоплює період з кінця XVIII— початку XIX ст. до 20-х років XX ст., а в деяких проявах триває й понині, специфічно «українська» ідентичність — прототип «націоналізму», не існувала як цілісне явище. Не можна заперечувати очевидне: існували політичні сепаратистські сентименти серед частини знатних родин (згадаємо хоча б місію В. Капніста до Пруссії, чи «гурток Лукашевича»); було усвідомлення культурної окремішності «малоросів» від «великоросів», зрештою, на Лівобережній Україні залишалася живою пам’ять про автономність Гетьманщини. Проте усе це були фрагменти, усі ці спогади, амбіції, сентименти не були систематизованим, упорядкованим уявленням, навіть більше, вони збалансовувалися почуттями і прагненнями зовсім іншого характеру і спрямування.

У цьому відношенні, очевидно, може бути цікавою думка канадського історика П. Маґочія, який вважає, що взагалі «національна ідентичність» доби українського «національного відродження» формувалася на основі не лише так званої «первісної етнічності», в якій «свідомість особи є усталеним і незмінним явищем, яке формують кровні зв’язки, спільне походження, мова та культура». Не менш важливою, на його думку, була так звана «ситуаційна або факультативна етнічність», у рамках якої може формуватися система різноманітних лояльностей, нерідко, здавалося б, несумісних. У багатонаціональних державах, стверджує далі П. Маґочій, виникає ситуація, коли найзручнішою формою «національного самовизначення» особи (він цього терміна не вживає) буває одночасне співіснування декількох лояльностей. Зокрема, на українських землях у XIX ст. цілком природною була ситуація, коли дехто вважав себе як малоросом (українцем), так і росіянином.

Водночас у процесі «національного відродження» виникла структура взаємовиключаючих лояльностей — коли вважалося, що неможливо одночасно бути і поляком і українцем, або ж українцем і росіянином. В одній із своїх статей, вперше опублікованій у 1989 р., П. Маґочій писав: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни (і в іншому контексті: становище українців у радянській Україні до сьогоднішнього дня) можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з іншого...» Такий підхід видається значно продуктивнішим аніж ті, що виключають із процесу «національного відродження» певні верстви чи особистості, які були «асимільовані», «русифіковані» чи «полонізовані». Як на нашу думку, він може бути застосований і в дослідженнях, присвячених структурі національної свідомості діаспор, не в останню чергу — української.

Очевидно, вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX—XX ст. Ми вже згадували про історичний нарис, присвячений перетворенню національної ідентичності в масовий феномен і про зміну природи цієї ідентичності (Б. Кравченко). Наведемо приклад того, як ця ідентичність формувалася на рівні еліти і в її «первісному» вигляді. Оскільки у XIX ст., коли, власне, відбувався процес становлення національної свідомості українців як культурного феномена (самоусвідомлення), він знаходив відображення передусім у літературній сфері, Г. Грабович пропонує розглядати його саме крізь призму літературних процесів. «...Кількома, далеко не пропорційними етапами, — пише він, — протягом одного сторіччя здійснюється перехід від провінційної до національної свідомості». Цих етапів, на думку автора, було п’ять:

1. Котляревський та «котляревщина». Відбувається відокремлення «української стихії» (етносу, народної культури) від російської, заперечення спільного з російським канону, «на базі своєрідного нативізму» проектується нова ідентичність, яка «накреслюєтеся моментами емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і характерно розпливчастої, виразно неінституалізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті».

2. «Історія Русів» і преромантики. «Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Ця пам’ять ще обумовлена «домінантою ностальгії, сентименту і літературних конвенцій». Важливим елементом цього етапу є також відкриття нового мовного стилю, і не бурлескного, як у І. Котляревського, і не «народного», а «високо-середнього» (очевидно, йдеться про початок конструювання стандартизованої мови).

3. Починається «критичне усвідомлення». Цей період пов’язаний з Т. Шевченком і кирило-мефодіївцями. Успадковане від попереднього етапу, цього разу вже «протонаціональне» і «протополітичне», українське самоусвідомлення набуває рис критичної програми. Критичне самоусвідомлення на цьому етапі має міфічно-містичну, релігійно забарвлену форму («Книга буття українського народу» М. Костомарова, міфічний ключ поезій Т. Шевченка). Т. Шевченко постає справді центральною фігурою цього етапу. «Суть перелому, що його здійснює Шевченко, — стверджує Г. Грабович, — полягає, як на мене, не так у тематизованому (історіософському, націотворчому) змісті його слова ... а в самому голосі, в переоцінці, навіть відкритті, суб’єкта, індивідуальності. Власне тим ... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом .., а новою універсальною концепцією людини,якою можна було озброїтися проти гегемонії російського універсалізму...» (Виділено мною. — Г. К.).

4. Пошевченківська доба. Центральною постаттю цього періоду є П. Куліш (важливу роль відігравав також і М. Костомаров). З Кулішем, вважає Г. Грабович, по-перше, починається «послідовний історичний ревізіонізм» минулого в ключі універсальних, раціональних цінностей; по-друге, закладаються основи раціоналістичного осмислення майбутнього нації «саме в прагматичному плані — як культуртрегерство, як своєрідна культурологічна «інвестиція»; по-третє, від нього починається «проблематизація українськості, тобто її трактування власне в ключі інтелектуальної, пізнавальної проблеми і власне в контексті світової думки».

5. Уособленням цього етапу є М. Драгоманов. З ним завершується процес національного самоусвідомлення як такого, формування концепційного виміру політичного націотворення (хоча, зазначає Г. Грабович, останнє продовжується й у XX ст. і триває й понині). Нові параметри цього самоусвідомлення — секулярність, соборність і цілісний євроцентризм. Змінюється і сам стиль цього самоусвідомлення: відбувається остаточний перехід від романтичних мотивів на рейки раціонального, позбавленого романтичного міфологізму та містицизму, ерудованого самоусвідомлення, в якому є місце і універсальному і національному ⁴⁸.

Вказуючи на те, що згадані етапи були віхами еволюції одного явища, Г. Грабович водночас заперечує «лінійність» у розумінні цього процесу: справді, кожний етап виводив самоусвідомлення українців на вищий ступінь, проте усі вони були значною мірою синхронними і співіснували на певних відрізках часу. Можна розвинути цю думку далі: оскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині (Г. Грабович визнає це), можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь-якому відрізку часу, пов’язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько-містичні моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації «проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може слугувати прикладом навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою — очевидні спроби частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору. Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення: «будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного — формування уявлення про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього поняття, фактично — з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження». Це міркування виводить нас на інший сюжет: як відбувався процес, що дістав назву «національного відродження», якими були специфічні риси українського варіанта цього процесу, зрештою, чи є правомірною ця назва?