Класифікація функцій права

Поняття та ознаки права

У праві як складній категорії можна виділити юридичну та соціальну сторону. У суто юридичному сенсіслова пра­во — це система загальнообов'язкових, формально визна­чених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне явище є регулятором суспіль­них відносин. Через формальне закріплення міри свободи, рівності і Справедливості право виражає єдність загально-соціальних і групових інтересів.

Право — це система загальнообов'язкових, формально-визначених, встановлених і охоронюваних державою пра­вил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту суспільством, і служить для регулювання суспільних відносин.

Сутність і цінність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:

1) загальнообов'язковість.На відміну від інших соціальних норм правові приписи адресовані всім учасникам правових відносин і є обов'язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають певну логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки суб'єкта, чітко формулюючи його права і обов'язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопов'язаних норм;

5) зв'язок з державою. Право пов'язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і справедливості. Право нерідко називають математикою свободи. Дійсно, право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини та її соціальним становищем (справедливість);

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для видання, так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідного договору в масштабі суспільства.

Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його різноманітних властивостей і від­носин. Визначення сутності права, врешті-решт, зводиться до відповіді на три питання: «Хто створює право? Кому воно має служити? Яким чином виявляється сутність права?» Представники різних шкіл права по-різному відповідають на ці питання.

Прихильники соціологічного напряму за аналогією з сутністю держави виділяють два аспекти у сутності права: класовий і загальносоціальний. Кожний з них переважав у певний період історичної еволюції. Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає узгоджену волю населення, сформовану в результаті взаємних поступок. Право створювалося людьми для задоволення потреби у врегулюванні і передбачуваності соціальних взаємодій в умовах нерівності. Люди не можуть існувати, невзаємодіючи, не створюючи колективів і організацій. Про­ те в більшості своїй інтереси і потреби людей не збігаються, оскільки всі люди мають різні здібності, різне матеріальне та соціальне становище.

Унаслідок цього їхня спільна діяльність передбачає на­явність чітких правил, що визначають рівний і загальний масштаб поведінки. Обов'язковість дотримання таких пра­вил додає людським діям передбачуваність, керованість, а всьому суспільству — стабільність і впорядкованість його життя.

Класова сутність права полягає й тому, що воно виражає волю панівної соціальної спільноти (касти, стану, класу). Вперше право з волею правлячої групи пов'язав Т.Гоббс, кажучи, що «право є продукт волі тих, які мали верховну владу над іншими». Надалі цю ідею сприйняли К.Маркс і Ф.Енгельс, уточнивши, що право «є зведена в закон воля економічно панівного класу, зміст якої визначається мате­ріальними умовами його життя».

На різних етапах розвитку суспільства класовий аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Для сучасного етапу розвитку права характерним є розширення його загальносоціального змісту.

Прихильники природно-правового підходу до права вбачають сутність права виключно в його загальнолюдсько­му змісті, у закріпленні правом цінностей індивідуальної свободи, незалежності та безпеки. Право виступає як фор­малізоване добро, справедливість, милосердя, гуманізм.

Нормативістське розуміння абстрагується від соціа­льних характеристик права і тому пов'язує сутність права виключно з волею держави. Так, за визначенням росій­ського юристаВ.М. Хвостова, правомє «ті норми поведінки, які узяті під захист державою». Призначення права поля­гає в тому, що воно є державно-владним нормативним ре­гулятором суспільних відносин і поведінки людей, узго­дження їх інтересів, примирення конфліктів.

Із яких би позицій не оцінювалася сутність права, вона виявляється через такі якісні риси права, як його ознаки,принципи, функції.

Ознаки

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті озна­ки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спря­мованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх' учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадя­нами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схва­люється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «за­дає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільно­го компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Нормативність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'язкові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій. Право має первинний характер'. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними

 

Основу права становлять класичні правила поведінки, які ді­ють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багатора­зове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права скла­дається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єк­та права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта пра­ва від тієї чи іншої поведінки.

Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність пев­них дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення че­рез закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися че­рез безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мов­чазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загально­обов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка га­рантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.

Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов'язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напря­мок правової політики на залякування громадян, на репресії, ма­сове застосування державного примусу. Проте державний за­хист вимог права, — а він є його обов'язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви­конання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справед­ливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихо­ванням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державно­му захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб'єктам права, які недо­статньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов'язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

Щодо забезпечення належної реалізації права, то вона зале­жить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких доб­ровільно виконує правові вимоги, а також рівня виховної, заохо­чувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб'єктів права наявність погрози застосування держав­ного примусу має стимулюючий попереджувальний характер.

Однією з найважливіших властивостей права є його здат­ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулю­вання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. її одноманітність і повторю­ваність, відповідність вимогам права становить зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може відбува­тися в кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі су­спільні відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не' зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором

3.2. Позитивне право (від лат. posit - покласти) — термін теорії права, який означає право, визначене законодавством у рамках конкретної правової системи, тобто право, чинне в даному суспільстві. Позитивне право протиставляється теоретичній концепції природного права, як права, визначеного самою природою. Позитивне право є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади.

У філософії права існує напрям правового позитивізму, який визнає тільке конкретне позитивне право відповідної епохи та держави, без огляду на його справедливість.

Позитивне право виступає як інший, необхідний й істотний елемент правової реальності. Він є, на думку В. Бачення, правові норми, які «оформлені як система законодавства, що підтримується силою даної держави в даний історичний період» 1.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексєєв: "Позитивне право - це реальний, існуючий в законах, інших документах фактично відчутний (й тому« позитивний ») нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволене і юридично недозволене поведінку і виносяться судами, іншими державними установами юридично обов'язкові імперативно-владні рішення »2. В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб'єктів і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституційне освіта: вона існує у вигляді зовнішніх об'єктивувати інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юридичних документах.

Подібно всім цивілізації феноменам, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права сваволі державної волі, вузькокласових, груповим, етнічним інтересам), а з іншого - характеризується певними перевагами.

Головне достоїнство позитивного права полягає в тому, що вона, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації, є нормативно-ціннісний регулятор. Право у такому найбільш загальному вигляді покликане регулювати поведінку людей, що складаються в суспільстві відносини. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається в тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, аби запровадити в життя людей початку єдиної впорядкованості, загальновизнана, а з іншого боку - ціннісний характер, тому що право, запроваджуючи в життя нормативні початку, тим самим дає оцінку життєвих явищ і процесів і тому є основою для того, щоб діяти «по праву» і визнавати ті чи інші вчинки людей як таких, які здійснені «не по праву» .

Первинне значення належить і таким властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) вводиться порядок прав та обов'язків.Зазначені властивості позитивного права дають можливість в тому або іншому ступені виключити з суспільного життя сваволю і свавілля, в якійсь мірі гарантувати стабільність, соціальний світ, виключити хаос в поведінці людей, свавілля у відношенні особистості.

Будь-яка концепція праворозуміння, як ми зазначали вище, так чи інакше визнає наявність позитивного права. Одні концепції ототожнюють право і позитивне право (закон), інші вважають, що право існує автономно від закону (позитивного права), треті - право виникає і діє при реалізації закону (позитивного права). З огляду на особливу значущість позитивного права зупинимося докладніше на його понятті. Позитивне, або позитивне (від лат. Positivus - позитивний), право являє собою право офіційне, т. Е видається державними органами в установленому порядку і відповідним чином фіксується в нормативно-правових актах (законах, указах президента, постановах уряду та ін.) Або інших джерелах права.Саме слово «позитивне» спочатку має той сенс, що саме це право, ці закони є дійсними, істинними для населення держави; саме вони, будучи загальнообов'язковими, в першу чергу регулюють суспільні відносини; саме ці закони слід «позитивно» виконувати; нарешті, саме ці закони має на увазі держава, коли справа стосується позовів, звинувачення або захисту.Істинність тут розуміється в тому сенсі, що істиною виходячи з філософських положень може б ть тільки те, що пізнається через досвід, а записуються норми права в законах якраз відповідають цим критерієм, оскільки норму можна використовувати для вирішення конкретних життєвих ситуацій, т. Е апробувати на практиці.Говорячи іншими словами, позитивне право завжди конкретно, для нього неприйнятні абстрактні формули.Право позитивне ще називають правом державним, при цьому в слово «державне» вкладається той сенс, що суб'єктом правотворчості є держава (державні органи).При цьому потрібно мати на увазі, що правовий позитивізм включає в себе досить велику кількість теорій, що пояснюють виникнення права, особливості видання державою норм права і їх значення в житті суспільства. Про деякі з них ми говорили в попередньому розділі.На відміну від природного права теорії позитивного права виходять з того, що людина набуває права не в силу свого народження, а в зв'язку з виданням державою певних правових норм. Є норма від держави - є і право на що-небудь, немає норми - немає і права.Слід мати на увазі, що поняття позитивного права в абсолютній більшості випадків збігається загальним поняттям права. Говорячи іншими словами, коли мова йде про право взагалі, ми маємо на увазі перш за все позитивне право.Особливості реалізації позитивних прав:фізичні особи знаходять позитивні права лише з прийняттям відповідних правових норм. Крім того, позитивні права далеко не завжди з'являються з народженням людини, як у випадку з природними правами. Наприклад, виборче право з'являється у громадянина Україні тільки з 18 років і ніяк не раніше, а правом на отримання пенсії він може скористатися, як правило, лише в похилому віці; реалізація позитивних прав обумовлена ​​також багатьма іншими чинниками, які вказуються у відповідних нормативно-правових актах. Наприклад, правом на гарантійний ремонт телевізора можна скористатися не інакше, як при пред'явленні відповідних гарантійних талонів, що видаються магазином в момент покупки; інший магазин не прийме заявку на гарантійний ремонт, так само як і в разі, якщо телевізор придбаний на ринку без оформлення будь-яких документів.Позитивних прав величезна кількість і в самих різних сферах життя, при цьому вони можуть стосуватися як фундаментальних соціальних благ (наприклад, виборчого права, права на освіту), так і щодо менш значущих (наприклад, права на безкоштовний проїзд в громадському транспорті, права засудженого на побачення з родичами та ін.).

3.3 Сутність — це внутрішній зміст предмета, кий виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, позаяк зміст — певна сторона цілого, сукупність частин (елементів) предмета. Зміст у найзагальнішому вигляді є розвинута в конкретну цілісність сутність об'єкта.

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права — к вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору — спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності — формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами, розв'язуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і «зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі кісні риси, без яких взагалі немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сут-нісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язуючий характер правових норм, їх зв'язок із державою (названі вище ознаки права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

4..Цінність права - це його здатність бути метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян і їх об'єднань (суб'єктів оцінювання), бути комунікативним і погоджувальним соціальним інструментом. Цінність права слід сприймати як шкалу виміру самого права, оскільки цінність - це те сутнісне, що дає змогу праву залишатися самим собою. Визначення цінностей права - предмет юридичної (правової) аксіології (від грец. axios - цінність, logos - слово, поняття)36.

Основні аспекти цінності права:

Власна цінність права - пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов'язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок - долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.

Інструментальна (службова) цінність права - виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Інструментальною цінністю права є те, що: а) інструментарій права (правові способи) використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами; б) відповідно до права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності й анти-цінності; в) право виступає ефективним засобом захисту від правопорушень, розв'язання спорів, конфліктів у суспільстві; в) право зберігає накопичені цінності - закріплює їх, інформує про них, створює їх ієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає. Особливістю права як інструменту є володіння оптимальною нормативністю - обсяг нормативного регулювання повинен відповідати вимогам життя, а нормативне й індивідуальне регулювання - бути співвідносними. Надмірність нормативного регулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальну цінність права.

Історико-культурна цінність права - виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм, що вироблялися у процесі боротьби народів за свободу, демократію, права людини, її гідність, ставали спадкоємними та втілювалися у життя.

Власна, інструментальна, історико-культурна цінності права виявляються на загально-соціальному (національному), особистісному, загальнолюдському (світовому) рівнях.

1. Загально-соціальний рівень цінності права Полягає у здатності права: а) впорядковувати суспільні відносини, необхідні для нормального функціонування суспільства; б) розвивати ті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому, поєднувати їх інтереси (ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборча система тощо); в) вносити стабільність і порядок у суспільні відносини, протистояти свавіллю держави і людини; г) забезпечувати організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруги завдяки відповідності свого змісту потребам та інтересам суспільства.

У суспільстві в умовах цивілізації немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні і моральні цінності, що склалися в суспільстві. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи й активності, право слугує чинником соціального прогресу.

Проголошення демократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнання соціального значення цінності права.

2. Особистісний рівень цінності права Виражається у глибокому особистісному змісті права, оскільки воно: а) слугує мірою свободи в суспільстві; б) є справедливою мірою свободи; в) виступає як справедлива міра рівності. У цій якості право може надавати людині, комерційним і некомерційним організаціям простір для свободи, самореалізації, активної діяльності й водночас виключати сваволю і свавілля, встановлювати визначений порядок використання свободи, тобто бути гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників і несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню, відкрити особі доступ до соціальних благ (добробут, безпека, посада, освіта та ін.), зняти суперечності між особистою свободою і соціальним благополуччям, стати дієвим способом соціальної захищеності людини, дати Орієнтири поведінки людини відповідно до цінностей правової культури суспільства. Як писав український правознавець О. Кистяківський, "право лише там, де є свобода особи". У цьому виявляється гуманістичний характер права.

3. Загальнолюдський (світовий) рівень цінності права Виражається у формуванні правових цінностей, які стають глобальними цінностями. Як і цінності в праві, тобто цінності, створювані і забезпечувані правом, правові цінності (права людини, демократія, свобода, рівність, поділ влади, місцеве самоврядування та ін.) належать до арсеналу загальнолюдських цінностей, що виробляються поколіннями людей планети протягом історії. Будучи історико-культурним надбанням, право водночас акумулює цінності світової правової культури, що стосуються співіснування і виживання людства (розробка Екологічної конституції планети). За допомогою права розв'язуються глобальні проблеми економічного та іншого суміжного характеру (екологічні кризи, ресурсні обмеження тощо), вирішуються воєнні, релігійні, етнічні та інші конфлікти, що виникають у регіонах світу. Гуманістичні принципи права слугують основою міжнародних відносин, сприяють гармонійному співіснуванню різних народів, інтеграції правових систем.

Функції права

Функції права - основні напрями впливу права на суспільні відносини та поведінку особи з метою їх упорядкування, охорони і захисту.

Ознаки функцій права:

1) виражають універсальні ознаки права, його соціальне призначення в різних сферах суспільного життя;

2) відображають напрями активного впливу права на суспільні відносини;

3) характеризуються безперервністю і тривалістю дії та водночас гнучкістю змісту відповідно до мінливості суспільних відносин;

4) мають на меті упорядкування суспільних відносин у повній відповідності з задумом нормотворця (законодавця) і очікуваннями адресатів правових норм;

5) діють у єдиній цілісній системі на кожному етапі розвитку суспільства і вважаються реалізованими лише тоді, коли повністю вирішені усі завдання і досягнуті результати правового регулювання;

6) кожна з них використовує відповідний їй арсенал правових способів (дозволів, зобов'язань, заборон, заохочень, покарань тощо). Функції права можна класифікувати так: загально-соціальні і юридичні (спеціально-соціальні).

Загально-соціальні функції права: інформаційно-пізнавальна - інформування громадян, тобто доведення до відома адресатів про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність, пізнання сутності права (правова інформація); ціннісно-орієнтувальна - визначення критеріїв для правомірної поведінки; орієнтація громадян на правомірні настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка); ідеологічно-виховна - здійснення загально-правового впливу на духовну сферу, виховання поваги до права, формування правового світогляду (правове навчання); культурно-історична - відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві (правова культура); комунікативно-компромісна - встановлення зв'язків між учасниками суспільних відносин; забезпечення злагоди в суспільстві, взаєморозуміння між соціальними групами, підтримка стабільності соціальної системи (правопорядок).

Основні юридичні функції права: регулятивна, охоронна і захисна. Регулятивна (впорядковувальна) - функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками.

Розрізняють статичну і динамічну регулятивні функції.

Регулятивна статична (закріплювальна) - упорядковує суспільні відносини фіксуванням основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право людини на відпочинок, освіту). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.

Регулятивна динамічна (стимулююча) - забезпечує розвиток бажаних відносин, стимулює активну поведінку суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку платити податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов'язувальних норм, які спричиняють правовідносини активного типу.

Охоронна (попереджально-обмежувальна) - це функція установлення і гарантування державою профілактичних і запобіжних заходів, порядку їх покладання і виконання, що мають на меті усунення (витіснення) шкідливих, небажаних для суспільства відносин, їх обмеження, та охорону позитивних. Охоронно-обмежувальний (попереджальний) вплив права здійснюється за наявності конфліктів, спорів про право, не доведених до правопорушення, і пов'язаний з установленням заборон, що спрямовані на охорону суб'єктивних прав та забезпечення соціальної справедливості. Охоронна функція виражається у фізичному і психічному примусі, іноді винятково у психічному (переконанні), нерідко потребує обвинувальної діяльності (привід, арешт майна, затримання як підозрюваного).

Захисна (відбудовна) - це функція установлення і гарантування державою засобів юридичного впливу, пов'язаного із спричиненням шкоди суб'єктам права, посяганням на їх правовий стан і "захисною" реалізацією права - спрямованістю на захист суб'єктивних прав. Захисний вплив права виявляється за наявності правопорушення, вчиненні шкоди суб'єктам права; іноді виражається у застосуванні примусових заходів (фізичного примусу - позбавлення волі особи, котра вчинила злочин) і, як правило, потребує оборонної діяльності, діяльності з побудови, відновлення, порушених прав та інтересів, правового стану (поновлення на роботі чи посаді незаконно звільненого працівника; сплата аліментів; захист особи від необґрунтованого обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод; самозахист прав тощо).

На рівні суб'єктів права слід розмежовувати поняття "охорона" і "захист". Іноді один і той самий орган наділений правом охорони і захисту. Так, суд чи інший юрисдикційний орган, а також його уповноважена посадова особа мають право (правомірність) не тільки захищати суб'єктів права, але й охороняти їх за допомогою установлених законом заходів правового впливу. Адвокати, а також фізичні, посадові і юридичні особи, котрі не наділені законом юрисдикційними повноваженнями, не мають права займатися "охороною". Вони можуть здійснювати тільки правовий "захист". Правоохоронні органи, їх посадові особи наділені правами (правомірностями) охорони і захисту прав та свобод суб'єктів права. Отже, охоронна і захисна функції права не дублюють одна одну, але вони взаємопов'язані і витікають одна з одної, бо немає об'єктів, які б тільки охоронялися чи тільки захищалися.

5.1.У цьому розділі я хотів би розглянути поняття, ознаки і функції права. Юристи, безумовно, можуть мати суперечливі уявлення щодо природи права. Але ця різниця думок не є перешкодою для його існування і розвитку.

Право - єдина система норм (правил), обов'язкова для всіх членів суспільства. Право, у вузькому значенні - система загальнообов'язкових соціальних норм, встановлених або санкціонованих державою, в більш широкому сенсі охоплює також правові відносини та основні права громадянина, що закріплюються, гарантовані й державою. У державно-організованому суспільстві право закріплює відносини власності, механізм господарських зв'язків, виступає як регулятор міри та форм розподілу праці та її продуктів між членами суспільства (громадянське право, трудове право); регламентує формування, порядок діяльності представницьких органів, органів державного управління (конституційне право , адміністративне право), визначає заходи боротьби з посяганнями на існуючі суспільні відносини й процедуру вирішення конфліктів (кримінальне право, процесуальне право), впливає на багато форм міжособистісних відносин (сімейне право).

Існує кілька теорій про походження права.

Теологічна теорія (якась первосущество створивши людину, наказало йому якийсь набір правил, наприклад у християн - 10 заповідей).

Намботівістіческая теорія (Ганс Хельбр - основоположник) - передбачає, що існує якась основна норма, яка дана кожній людині для його відчуття, соціально активні люди і формують, відповідно до своїх відчуттів, конституційне право (другий рівень норм), потім обрані народом законодавці, на їх основі формують поточне законодавство, а судді і адміністратори пристосовують його до реальності.

Теорія природного (відродженого) права. Виникла в XVIII столітті. Її розвитком займалися: Руссо, Локк та інші. Вони вважали, що кожна людина народжується з певним набором природних і невідчужуваних прав (всі рівні), потім в результаті якихось конфліктів виникла необхідність у механізмі реалізації цих прав (так як не всі згодні, що "мої права закінчуються там, де починається свобода іншого ").Відповідно до цієї теорії існує в суспільстві право поділяється на дві частини: позитивне право (яке виражене в законах, підтримується державним авторитетом, кожна країна має своє право, це право повинно відповідати справедливості) і природне право (вічно, незмінно, вище позитивного права, однаково для всіх народів). «Джон Локк відкидає теорію вроджених ідей, зокрема факти історії та географії, вчення уродженості фундаментальних принципів моралі і релігії (включаючи ідею Бога). Локк показує, що загальної згоди людей з приводу «перших принципів» (навіть основних законів логіки) ніколи не буває, самоочевидність ж деяких істин (наприклад, істин арифметики) ще не свідчить про їх уродженості. В основі всякого знання, по Локку, лежать два види чуттєвого досвіду: зовнішній і внутрішній. Зовнішні предмети, впливаючи на органи чуття, породжують «прості ідеї»; душа при цьому пасивна, це «чиста дошка», на якій досвід пише свої письмена у вигляді відчуттів або чуттєвих образів речей і їх якостей. Внутрішній же досвід заснований на рефлексії над власною діяльністю душі. Для дотримання цих прав нам і довелося віддати їх частину державі »1.

Марксистська теорія. Право - воля панівного класу, зодягнена у форму закону і спирається на примус з боку держави. Спочатку теорія походження і поняття права будувалася на концепції, в якій право розглядалося або як суспільне відношення або як правове відношення.Держава бачить сукупність відносин, які й оформляють у вигляді закону. Ця точка зору була розкритикована в 38 році, і право стало розумітися, як система правил поведінки відображають панівний спосіб виробництва та соціально-економічну формацію, встановлених або санкціонованих державою. Це чисто нормативна точка зору.

Соціологічна (Гарвардська) школа права - один із напрямів науки права ХХ ст. «Соціологи виходили з того, що право формується з суспільної практики, але своє юридичне закріплення знаходить в судових рішеннях. Прихильники соціологічної школи права вважали, що чинні правові акти не завжди адекватні економічним і соціальним умовам »1. Основні положення даної теорії полягають у тому, що все право в суспільстві складається з двох частин: книжкове «мертве» право, записане в конституції, і чинне «живе» право, у вигляді рішень судових органів, з якими люди стикаються у своїй діяльності. У зв'язку з цим соціологи надавали великого значення свободи суддівського розсуду, тобто меншої пов'язаності суду правовими нормами для захисту інтересів особистості. Найбільший представник соціологічної школи права - американський учений Р. Паунд. Широке поширення набула в США. Інша назва - Гарвардська школа.

Істотні ознаки права.

Одним з визначальних ознак, властивостей права є нормативність. Нормативність права носить загальний характер, тобто загальні правила звернені до населення всієї країни, всьому суспільству, що стали типовими. Нормативність права носить загальнообов'язковий характер, що виділяє право з інших норм соціальної поведінки. Право обов'язково санкціонується (чи встановлюється) державою. Також можна виділити наступні ознаки права: гарантовану можливість державного примусу, формальну визначеність, системність, публічність(відповідність в цілому моральним поглядам суспільства).

Функції права.

Під функцією права розуміються основні напрямки впливу норм права на суспільні відносини, поведінку, свідомість людей.

Право передусім виконує регулятивну та охоронну функції. Регулятивна функція полягає в упорядкуванні суспільних відносин, які видаються як прав, обов'язків, відповідальності, завдань. Найважливішим засобом регулювання суспільних відносин є договір 1. Регулятивна функція права втілена в Конституції РФ. Охоронна функція полягає у встановленні заходів відповідальності за перевищення прав або невиконання обов'язків. Охоронна функція втілена в КК РФ.

Політична функція - право є регулятором, організуючим політичну систему суспільства, встановлює правила взаємин між гілками влади та державними організаціями.

Виховна функція - формує політико-правову культуру і політико-правова свідомість, виховує громадян в цілях дотримання закону.

Теоретична функція - виражається в її здатності описувати і пояснювати істотну юридичну практику, правові системи, реальні явища і процеси.

Методологічна функція - надає прямий вплив на процес дослідження шляхів і способів пізнання предмета права.

Ідеологічна функція - втілена в Марксистської теорії, в якій право розглядалося як суспільне відношення або як правове відношення.

Є ще одна точка зору на функції права. На думку американського юриста Лоуренса Фрідмен, основна функція права полягає в соціальному контролі поведінки людей в суспільстві. Правова система розглядається як частина системи соціального контролю.

Інша функція - врегулювання спірних питань, конфліктів. Наступна - перерозподіл між людьми товарів і послуг 2. Функція соціального охорони полягає в тому, що право можна розглядати як м'язи і скелет суспільства. Закон захищає право кожної людини 1.

Таким чином, право-це сукупність загальнообов'язкових норм, санкціонованих державою, і що спираються у своїй реалізації на примус з боку держави.

Класифікація функцій права

Функції права розглядаються в різних аспектах. Так як право нерозривно пов'язане з державою, то його функції багато в чому збігаються з функціями державної влади. Всі основні напрямки діяльності держави здійснюються в правових формах, па основі законодавчих актів, які визначають характер і зміст цієї діяльності. Тому, з одного боку, можна виділити економічну, соціальну, екологічну та інші функції права, що відповідає ідентичним функціям держави. З іншого боку, по суб'єктах державної влади можна розрізняти законодавчу, виконавчу і судову функції права.

Функції права прийнято поділяти на види і залежно від того, які основні завдання вони вирішують. При даній класифікації виділяються такі напрямки правового впливу, які виражають специфіку права як регулятора суспільних відносин, його юридичне значення для цих відносин.

Систематизувати функції права можна і за іншими підставами (рис. 18.2).

В основі диференціації функцій права лежать дві групи критеріїв - зовнішні і внутрішні.

Зовнішні функції права знаходяться як би за межами самого права і характеризують право як соціальний регулятор. Зокрема, до зовнішніх відносять загальносоціальні функції права:

1) політичну (право у своїх нормах закріплює політичний лад суспільства, механізм функціонування держав, регламентує політичні відносини, регулює діяльність суб'єктів політичної системи та ін.);

2) економічну (право, встановлюючи "правила гри" в економічній сфері, впорядковує виробничі відносини, закріплює форми власності, визначає механізм розподілу суспільного багатства тощо);

3) виховну (право, відображаючи певну ідеологію, надає специфічне педагогічне вплив на осіб, формує у суб'єктів мотиви правомірної поведінки);

4) культурно-історичну (право акумулює духовні цінності і досягнення світової культури);

5) функцію соціального контролю (стимулює певну поведінку і в той же час обмежує небажані з погляду суспільства поведінку і дії, тобто утримує від вчинення неправомірних дій);

6) інформаційно-регулюючу (інформує про можливості того чи іншого соціально значущої поведінки і сприяє соціально корисного поводження);

7) комунікативну (право, будучи інформаційною системою, виступає способом зв'язку між суб'єктом і об'єктом управління).

Внутрішні функції права - це способи юридичного впливу на поведінку людей і суспільні відносини, які лежать в рамках самого права. Вони визначають спеціально-юридичні функції права, зокрема регулятивну і охоронну.

Регулятивна функція впорядковує суспільні відносини і спрямована на встановлення правил поведінки людей позитивного властивості, не пов'язаних з правопорушеннями. У свою чергу вона поділяється на динамічну регулятивну функцію, що забезпечує активну поведінку людей, використання суб'єктивних прав (виборче право, право звернення до суду та ін.) Або виконання позитивних обов'язків (сплата податків, виконання військового обов'язку та ін.), І статичну функцію, закрепляющую суспільні зв'язки і порядки (встановлення рівноправності громадян перед законом і судом, закріплення права власності і т.д.).

Охоронна функція спрямована на боротьбу і витіснення шкідливих і небезпечних для суспільства варіантів поведінки, охорону і захист від порушень прав особистості та інших суб'єктів права, забезпечення охорони законності в країні (профілактика і розслідування правопорушень, розгляд справ про правопорушення, застосування заходів кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності).

Юридичні функції права. У юридичній літературі виділяють також неосновні власне юридичні функції:компенсаційну, обмежувальну відновну.

Компенсаційна функція полягає в компенсації шкоди або шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів, посадових осіб, інших осіб. Дана функція властива цивільного, трудового, почасти кримінальному праву (наприклад, оплата вимушеного прогулу при поновленні на роботі незаконно звільненого, відшкодування моральної шкоди).

Завдання обмежувальної функції - обмеження деяких дій осіб, що ущемляють права інших. Права і свободи людини можуть бути обмежені законом в інтересах захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Не допускається пропаганда соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі (ст. 29, 55 Конституції РФ).

Відновлювальна функція спрямована на відновлення порушеного права, колишнього правового положення, повернення незаконно відібраного майна, поновлення на роботі і т.д. Відновлювальна функція тісно пов'язана з компенсаційною, оскільки відновлення порушеного права тягне і компенсацію втрат особи.

Наши рекомендации