Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі

Освіта

У цей час відбувається централізація управління системою освіти. Для цього в 1969 році створюється міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе значну частину функцій республіканських міністерств, чим істотно обмежило їхні права та повноваження. Помітним виявом реформаційних процесів 60—70 pp. стала політизація навчально-виховної роботи в закла­дах освіти. З 1968 року відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 року вона стає обов'язковою в середніх школах республіки.

Зрослі народногосподарські проблеми вимагали поповнення провідних галузей економіки висококваліфікованими спеціалістами. Для розв'язан­ня цього завдання в 60- 80-х pp. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінсти­тутів створюються університети. Крім цього, у республіці відкривається ряд нових інститутів, що дає змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зростає й кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою: якщо в 1964 році їх нараховувалося 2,3 млн., то в 1985 році - 7,5 млн. осіб. Однак якість їхньої підготовки залишалася низькою, особ­ливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х pp. у зв'язку зі зрослими вимогами науково-технічної революції стало зрозумілим, що рівень підготовки фахівців в Україні, як і загалом у СРСР, помітно посту­пається світовим стандартам.

Борис Патон (нар. 1918 року)

Народився в Києві в родині відомого інженера-мостобудівника, професора Київського політехнічного інституту Є. Патона. Закінчив Київський політехнічний інститут (1941 p.). З 1942 р. працює в Інституті електрозварювання НАН України; директор цієї установи з 1953 p., а з 1962 р. — пре­зидент НАН України.

Наука

Провідним центром розвитку науки в Україні в 60—80-х pp. була Ака­демія наук, очолювана Борисом Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохіміч­них та суспільних наук. Саме вони визначали головні напрями наукових досліджень у респуб­ліці. В академічних установах неухильно зрос­тала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х pp. їх нараховувалося 3,6 тис, то в 1985 ро­ці — 15,3 тис. осіб. За цей період кількість докторів і кандидатів наук зросла в 5,5 раза.

Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Українські вчені створили унікальну установку «Ураган» для вивчення плазми й ке­рованої термоядерної реакції. З 1966 року вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів. Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної ін­формації, що мало велике значення для вивчен­ня проблем спадковості. В Україні були винай­дені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін. Прискореному впровадженню найперспективніших результатів фун­даментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інже­нерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були інститути електрозварювання, кібернетики та надтвердих матеріалів.

Розвиткові науки сприяло укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Протягом 1970-1985 pp. у виробництво запроваджено понад 13 тис. наукових розробок Академії наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект. Однак значна частина перспективних наукових знахідок так і залишилася нереалізованою або згодом знайшла своє застосування за кордоном. Винятки становили лише розробки для військово-промислового комплексу й глобальні наукові до­слідження, що мали беззаперечне загальнодержавне значення.

Складним і суперечливим був період 60-80-х pp. для науковців-гуманітаріїв. Процес наближення суспільних наук до історичної правди був не­легким. Адже на зміну одному культу — сталінському, прийшли нові — хрущовський та брежнєвський. На догоду кожному з них дослідників при­мушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим і правління. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх «наукових досліджень» суспільствознавців того часу були так званий «кла­совий підхід» та критика ворожих соціалізмові буржуазно-націоналістич­них поглядів і концепцій.

Проте, усупереч неослабному контролю з боку керівних ідеологічних органів і цензури, деяким українським науковцям удалося опублікувати цінні своєю об'єктивністю й правдивістю дослідження. Серед них варто на­звати праці Михайла Брайчевсъкого, присвячені походженню Русі, виник­ненню Києва та інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує йо­го відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання? », у якій аргумен­товано критикується офіційна інтерпретація Переяславсько-Московської угоди 1654 року й подана обґрунтована оцінка діяльності Богдана Хмель­ницького. Ця робота М. Брайчевського була написана ще за часів хрущовської «відлиги», але з'явилася за кордоном тільки в 1972 році. Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної науки були також праці Олени Апанович, у яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. У 1979 році Юрій Бадзьо завершує роботу над відо­мою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків», що присвячена дослідженню справж­ніх джерел трьох східнослов'янських народів. Змістовні праці з українознавства підготували в цей час Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці та мовознавці.

Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці, як-от: «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енцикло­педія історії України та ін. Однак не всі акту­альні проблеми, події та явища знайшли в них об'єктивне висвітлення.

Іван Драч (нар. 1936 року)

Український поет, громадський діяч. Народився в с. Теліжинці Київської області.Закінчив 1962 р. Київський університет і Вищі сценарні курси в Москві. Поезія І. Драча посідає помітне місце в українській літературі завдяки своєму яскравому, цілісному, емоційноінтенсивному характеру образного вираження й узагальнення індивідуального переживання своєї епохи.

Леонід Биков (1928-1979)

Народний артист України, актор українського державного академічного театру ім. Т. Шевченка, актор та режисер «Ленфільму», кіностудії ім. О. Довженко, сценарист. Народився в с. Зна­нському на Донеччині. З дитячих років мріяв уступити до льотного учи­лища. Однак доля склалася так, що він став актором. Герої Л. Бикова над­звичайно людяні, щирі та добрі, свої­ми трагічними й комічними ролями актор прославив український кінема­тограф тієї доби. Трагічно загинув в автокатастрофі 12 квітня 1979 р.

Богдан Ступка (нар. 1941 р.)

Відомий український актор. На­родний артист СРСР. Народився в с. Куликове Львівської області. За­кінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Створив оригінальні й глибоко драматичні ролі в численних виставах та фільмах.

Література та мистецтво

Українська література 60-80-х pp. була гідно представлена чудовими творами одного з ідей­них натхненників руху «шістдесятників» Олеся Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.). Особливо широкий ре­зонанс в Україні викликав роман «Собор», коли перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в одному з його негативних персонажів. У цей період новими ідеями й формами збагатився талант М. Стель­маха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»). Величезне зацікавлення у вітчиз­няного читача викликали історичні романи Ю. Мушкетика, Р. Іванченко, Р. Федоріва. Жит­тєвість української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника. Справді народними стали пісні, написані на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори»), М. Негоди («Степом, степом»), О. Пушика («Треба йти до осені»).

Незламну громадянську волю й мужність у ці часи виявили молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В. Стус, відомі письменники й публіцисти М. Руденко, Г. Снєгірьов, Є. Сверстюк. Справжнім поетичним шедевром став вір­шований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 році.

Як і в літературі, через крижану товщу застою пробивали собі шлях нові ідеї і традиції у вітчиз­няних кінематографії, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю. Іллєнко, С. Параджанов, К. Му­ратова, Л. Осика, Л. Биков та ін. Найбільший успіх випав на долю фільмів «Тіні забутих предків» режисера С. Пара­джанова та «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка. На VII Міжнарод­ному кінофестивалі в Москві цей кінотвір Ю. Іллєнка був відзначений Зо­лотою медаллю. У 70-х pp. з'явилися незабутні воєнні стрічки Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»», «Ати-бати йшли солдати»).

Проте в українському кіно 60-80-х pp. поряд з досягненнями відчувалася криза. З екрана зник­ло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Певні позитивні зрушення в цей час спосте­рігалися й у театральному мистецтві. Далеко за межами України стали відомими Київський, Харківський, Львівський академічні драма­тичні театри, Київський та Львівський театри опери й балету. У республіці працювали блис­кучі майстри театральної сцени: Н. Ужвій, Б. Ступка, А. Роговцева та ін. Та український театр також поступово втрачав свій колорит і неповторність. З нього активно витіснялася українська мова. Майже всі обласні музично-драматичні й театри музкомедії перейшли на російську мову.

Українське музичне мистецтво цього часу характеризується вдоско­наленням усіх його жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамаї», «Вій», «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Прапороносці» О. Білаша та ін. В Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних виконавців: Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кон­дратюк, А. Мокренко, А. Солов'яненко, Д. Петриненко, Г. Ципола та багато інших. Популярним не лише в Україні, але й далеко за її межами стали Державний заслужений ака­демічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Дер­жавна заслужена академічна капела «Думка», Черкась­кий народний хор та низка інших колективів. Пісні О. Бі­лаша, І. Шамо, П. Майбороди, А. Філіпенка, М. Скорика співала майже вся Україна. У цей період засяяв неповтор­ний, багатогранний талант молодого композитора Воло­димира Івасюка. Його пісні «Я піду в далекі гори», «Чер­вона рута», «Водограй» стали візитними картками моло­дих зірок української естради С. Ротару, В. Зінкевича, Н. Яремчука.

Добу свого творчого піднесення переживала також і укра­їнська хореографія. Величезну популярність у цей час здо­були Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського, художньо-спортивний ансамбль Українського балету на льоду, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда, «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва.

В образотворчому мистецтві 60—80-х pp. помітне місце займають події вітчизняної історії, образи сучасників. Справжні шедеври створили в цей час В. Задорожній, М. Божій, Т. Яблонська, В. Полтавець, М. Кривенко та ін. На цей період випадає вершина творчих здобутків скульптора й живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, В. Мельниченка. Найхарак­тернішою рисою їхньої творчості були високий профе­сіоналізм, новаторство, національний колорит.

Особливу популярність в Україні мали праці відо­мих народних майстрів М. Приймаченко та К. Білокур. На жаль, таких талановитих митців було обмаль, а численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували в занепаді.

...

Земеров. ЗНоє

С. 324

визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї.

Наслідки:

— придушення паростків відродження української культури після війни;

— гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні;

— обмеження свободи творчості;

— перетворення літературної критики на засіб утримання митців у рамках офіційної ідеології;

— ізоляція від надбань західної культури.

Освіта

— Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, переважно зусил­лями самого населення (на 1950-й рік довоєнна мережа шкіл була фактично відновлена).

— Гостра потреба у підручниках, зошитах, навчальному облад­нанні.

— Нестача приміщень, учителів, навчальних посібників.

— Запровадження мережі вечірніх та професійних заочних шкіл, навчальних курсів для дорослих.

— Відновлення системи вищої освіти.

— Збільшення кількості студентів з 99 тис. до 325 тис. (майже по­ловина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях).

— Перехід до обов'язкової семирічної освіти (1953 р.).

— Заідеологізованість освіти.

— Неухильне скорочення шкіл з українською мовою викладання.

Наука

— Відновлення роботи науково-дослідних установ (збільшення їх кількості з 267 до 462).

— Зміцнення матеріально-технічної бази, наукового потенціалу.

— Провідна наукова установа — Академія Наук УРСР на чолі з О. Палладіним.

—^: Значні успіхи у дослідженнях із фундаментальних наук:

• запуск першого в республіці атомного реактора (1946 р.);

• виготовлення у Києві першої в Європі цифрової обчислюваль­ної машини під керівництвом С. Лебедева (1948-1950);

• запровадження нової автоматичної технології зварювання тощо;

— запровадження в промисловість досягнень науки і техніки, пе­реважно у галузях військово-промислового комплексу;

— «лисенківщина» (назва походить від прізвища президента Все­союзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенка, який свою позицію аргументував не науковими доказами, а ідеологічними штампами, запозиченими з «Короткого курсу історії ВКП(б)); розгром генетики та кібернетики (проголошення ге­нетики «продажною дівкою імперіалізму», а кібернетики — її «рідною сестрою»).

Словник! «Лисенківщина»— специфічний період у сільськогосподарській і біоло­гічній науці й практиці, пов'язаний із проявом культу особи президента ВАСГНІЛ,академіка АН УРСР Т. Лисенка, у результаті якого було при­пинено перспективні наукові дослідження.

Література

- Складні умови розвитку літератури в умовах «ждановщини».

— Прийняття партійних постанов з ідеологічних питань, у яких містилася нищівна критика українських видань (постанови « Про журнал „Вітчизна", «Про журнал сатири і гумору „Перець", «Про перекручення і помилки у висвітленні української літератури в „Нарисі історії української літератури" тощо).

— Розгортання боротьби проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низькопоклонства перед гнилим заходом» із метою посилення культурно-ідеологічної ізоляції ра­дянського суспільства від західного світу.

— Розгортання Л. Кагановичем бурхливої діяльності із боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», жертвами якої ста­ли А. Малишко, II. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра тощо.

— Створення українськими письменниками, високохудожніх творів незважаючи на надзвичайно важкі умови праці (трилогія О. Гон­чара " Прапороносці», роман М. Стельмаха «На нашій землі», «Київські оповідання» Ю. Яновського, гумористичні оповідан­ня Остапа Вишні тощо).

Мистецтво

— Домінування у мистецтві воєнної тематики.

— Видання постанови «Про репертуар драматичних та інших теат­рів України», згідно з якою обов'язковою стає перевага у репер­туарах вистав на сучасні теми; від театральних діячів вимагали оспівувати успіхи в соціалістичному будівництві. .

— Основна продукція кінематографа — революційно-патріотичні фільми.

— Діяльність художників М. Глущенка, М. Дерегуса, О. Шовкуненка та ін.