Політична концепція анархізму

Анархізм (від грецьк. anarchia – безвладдя) – це ідейно-політична течія, яка має на меті знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.

До базових принципів анархізму належать:

1) Повна відмова від існуючого суспільного устрою, основою якого є політична влада.

Заперечення влади є свідченням того, що в анархістському суспільстві індивід, або група осіб неспроможні нав'язувати власну думку, бажання і волю іншим представникам. Це є причиною відсутності ієрархічної системи та представницької демократії, а також авторитарного правління. Анархізм заперечує будь-якими спроби створення тоталітарного суспільства, в якому всі сфери людського життя, піддані тотальному контролю та регламентації. Анархізм є особистісно орієнтованим, спрямованим на максимальний розвиток кожного індивіда.

2) Уявлення про ідеальний суспільний лад, що заперечує будь-який примус. Відмова від нав’язування думок та ідей одних людей іншим, навіть якщо мова йде про загальносуспільне благо. Особи повинні брати участь у суспільно значимих діях з мотивів особистої зацікавленості чи проявів особистої відповідальності, а не під впливом зовнішнього тиску.

3) Вільне формування та функціонування громадських асоціацій. В анархістському суспільстві можуть бути створені та вільно діяти будь-які асоціації, спрямовані на задоволення суспільних потреб. На думку анархістів, влада може функціонувати за принципом низової ініціативи, колективного вирішення суспільних запитів та індивідуального власних інтересів та потреб.

4) Принцип взаємодопомоги. Взаємодопомога в даному випадку трактується як синонім співробітництва. Колективна діяльність є більш ефективною, ніж індивідуальна. Вона дозволяє досягти потрібного результату з меншими затратами зусиль.

5) Принципи рівності та братерства. Анархісти виступають за надання людям однакових можливостей задоволення особистих потреб у продуктах праці, творчості, освіті, у доступі до суспільних благ, досягнень науки і техніки. Братерство трактується як рівність всіх людей, неможливість домінування інтересів та потреб одних людей над іншими.

Серед основних напрямів анархізму виділяють: анархо-індивідуалізм (М. Штірнер, Б. Таккер, Г. Д. Тор), мутуалізм (П. Прудон, Ш. Дан), соціальний анархізм (М. Букчин, , колективістський анархізм (М. Бакунін, Й. Мосту), анархо-комунізм (П. Кропоткін), анархо-синдикалізм (Р. Роккер), посткласичний анархізм (Т. Мей, Ж. Делез, Ф. Гваттарі), анархо-капіталізм (М. Ротбард), анархо-фемінізм (Л. Парсонс, Е. Гольдман, В. де Клер, С. Браун), зелений анархізм (Ф. Перлман, Д. Ходоркофф, Б. Морріс), анархо-примітивізм (Т. Качинський, В. Ландстрайхер, П. Шепард).

Тема 5. Політична влада

1. Сутність і походження феномену влади

Об'єктом політики є влада. Соціальна влада виникає разом із людським суспільством як його невід'ємний і необхідний елемент. Причинами її появи були: потреба самозбереження соціуму, необхідність у продовженні людського роду, об'єктивна неоднорідність соціальної структури будь-якого суспільства, потреба у колективному (суспільному) характері праці, персональні переваги людей у певних сферах життя.

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до розуміння. Французький дослідник М. Крозьє порівнює владу з тхором, про якого всі знають, але якого ніхто не бачив.

Вітчизняні політологи зосереджують увагу на трьох значеннях влади: це відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, держа­ві й суспільстві; вольовий елемент, який полягає у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам; інститут, який здат­ний забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

У зарубіжних науковій літературі традиційно виділяються чотири напрями тлу­мачення влади: біхевіористський, телеологічний, інструменталістський, структуралістський.

Біхевіористський напрям розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід ґрунтується на вченнях Ф. Ніцше, Б. Рассела, Б. Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людського буття. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, зате має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституційне походження.

Телеологічний напрям, представником якого був Т. Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певної мети, запланованих результатів. Згідно з таким тлумаченням, влада існує для того, щоб реалізувати важливу суспільну мету, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити основні потреби соціальної спільноти. В такому розумінні влада подібна до грошей і є лише символом, за допомо­гою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку, обмежуючи свої права, вгамовуючи пристрасті, в обмін на добровільне під­порядкування владі.

Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інстру­ментів. На думку О. Тоффлера, основними інструментами влади є сила, ба­гатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в су­часному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинених механізмів громадсько­го контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.

Структуралістський напрям розглядає владу як відносини між керівниками і підлеглими, що ґрунтуються на співвідношенні винагороди і по­карання. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією. Вагомий внесок у розвиток теорії влади зробив М. Вебер, котрий розумів владу як здатність суб'єкта утверджувати у сфері соціальних відносин власну волю, незважаючи на опір. Сутність влади і полягає у здатності нав'язувати іншим свою волю і відповідну цій волі поведінку. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». В узагальненому розумінні влада – це здатність підкоряти своїй волі когось, право і можливість управляти та розпоряджатися діями інших людей, впливати на їх долі та поведінку, домагатися від них виконання певних рішень, наказів і розпоряджень за допомогою авторитету, волі, закону, примусу і сили.

Влада – це завжди відносини не менше як двох сторін, які передбачають можливість для однієї сторони (індивідуального чи колективного суб'єкта влади) давати розпорядження іншій стороні (індивідуальному чи колективному об'єкту влади) за умови, що той, хто дістав таке розпорядження, повинен його виконати.

Владні відносини ґрунтуються на певних суспільних нормах (моральних, правових, політичних), що зобов'язують того, кому адресоване розпорядження, підкорятися та передбачають можливість звернутися до санкцій тому, хто здійснює владу, якщо його накази не виконуються. Норми та санкції (з лат. – суворе розпорядження, постанова) – атрибути суспільної влади.

За своєю структурою влада поділяється на дві основні види: політична влада і неполітична влада. Перша охоплює державну (законодавчу, виконавчу, судову), партійну, владу громадсько-політичних організацій і рухів. Друга – особисту, сімейну, владу громадських організацій, неформальних лідерів, об'єднань, груп.

Отже, визначальною рисою влади є здатність владарюючих суб'єктів нав'язувати оточуючим свою волю, тим самим панувати над підвладними. Звідси випливає і негативний аспект влади, який проявляється у можливості зловживання нею та довільного її використання.

Різновидом влади або, як її ще називають, соціальної влади є політична влада, навколо якої обертається політичне життя у будь-якій країні.

Політична влада – це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм здійснення політики.

Найвищим і найрозвиненішим видом політичної влади є державна влада. Поняття «політична влада» за своєю сутністю ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партії, громадських організацій і рухів), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення визначеної кордонами території.

Засоби, які використовують для здійснення влади політичними елітами та лідерами, називають підставами або ресурсами політичної влади. До них належать:

1. Структурні ресурси – закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур.

2. Психологічні ресурси – страх, інтерес, віра, переконання.

3. Матеріальні ресурси – забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання усілякими пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними її розпоряджень.

У контексті нових підходів до феномену політики та влади ми виділимо такі ідеї:

1. Все частіше звучать заклики до формування всесвітньої влади, яка об'єднала б видатних наднаціональних політичних експертів («Володарів») та мала б статус, схожий на палату лордів у Великій Британії, тому що світову політику слід вести з владних інтернаціональних позицій. Зауважимо у цьому відношенні, що філософи вже встановили «необхідність» керуватись універсалістською тобто наднаціональною, непартикулярною етикою при побудові універсальної моделі соціальної держави (А. Єрмоленко, Г. Соловей, Л. Ситниченко). До того ж всесвітня влада кореспондувалась би глобальною єдністю людства, з інтернаціоналізацією економіки та міжлюдських стосунків.

2. Влада, вказував ще Мішель Фуко, має інтенцію поширюватись не тільки на соціальне тіло, на душі людей, але й на Фізичне тіло – бо система покарань у державі спрямована саме на владу у останньому сенсі. Видатний французький мислитель вказує, що з XVIII століття формується «політика примусу», а людське тіло потрапляє до «машинерії влади», яка бажає, щоб тіла людські діяли так, як хоче влада. Влада над тілом має далекоглядні політичні задуми: йдеться про те, що знущання над фізичною природою людини має на меті формування рабської свідомості, проти якої до кінця життя намагався боротись видатний дослідник української політичної історії американець Джеймс Мейс. Він ввів у науковий обіг термін «постгеноцидне суспільство». Його теорія жорстка і на жаль не має поки що продовження серед українських дослідників, а її смисл у тому, що після голодомору в Україні 1932-1933 рр. свідомість селян радикально змінилась: замість гордих та щирих землевласників з'явилась колгоспні раби, бажанням яких було не здобуття свободи, а намагання зайняти місце своїх гнобителів – компартійної номенклатури. Відтепер представники сучасної політичної еліти являють собою вихідців саме з селян, вказують деякі аналітики українського політичного «бомонду».

3. Політична влада поступово звужує обсяг свого впливу, все більше враховуючи автономію особи, прагнення її до самореалізації, проявляється неможливість, як раніше, контролю приватного життя та образу мислення. У інформаційному суспільстві XXI століття владою поступово стають інші, ніж сила чинники – інформація, культивовані специфічні потреби, мобільна комунікація. Вказується, що інформація стає все менше контрольованою з боку держави, проте глобальною за масштабами і швидкістю поширення, а її брак викликає почасти психологічні фрустрації.

4. Все частіше ставиться питання контролю за владою, що у термінах соціально-політичного життя США виражається розхожою фразою: «Нащо витрачаються кошти виборців?» Джозеф Е. Штігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, доречно вказує на існування особливого «права знати», бо зазвичай «політики вважають за краще працювати в обстановці секретності й безконтрольності. Виборці мають право знати, чому Америку і весь світ ввели в оману відносно зброї масового знищення у Іраку».

5. Політична влада на вищих щаблях поступово зазнає впливу ідеї рівності у тендерному відношенні і цей процес прискорюється: жінки останнім часом стають президентами у Фінляндії та Індії (вперше за історію), канцлером ФРН також вперше у історії обрано А. Маркель, є можливість стати президентами жінкам у США та Аргентині, а також і в Україні. Це стосується і посад міністрів оборони – жінки їх займають у Іспанії, Філіппінах.

6. Все частіше у політології міжнародних відносин використовується термін «м'яка влада». Цей феномен звернув увагу публіцистів, політиків і науковців, політичних та військових керівників сучасних держав. У 2005 році вийшла розлога книга професора Гарварду Дж. С. Ная «М'яка сила: засоби для досягнення успіху у світовій політиці». Він відносить до атрибутів м'якої сили здебільше «інтелектуальний привабливий» компонент, тобто як найбільш розумна поведінка держави у конкретній ситуації. На думку Джозефа Ная, простежується тенденція збільшення значення «м'якої сили» в загальному владному балансі. Він визначає її як сукупність привабливих для інших держав аспектів національного буття і культури, сповідуваннях політичних цінностей та зовнішньополітичного курсу. Тепер елементами «м'якої сили» стали: енергетична незалежність, високі технології, космічні проекти, міжнародний авторитет, нові можливості впливу на інші, більш слабкі суб'єкти міжнародних відносин через феномен «м'якої сили».

Таким чином, феномен політичної влади є складним явищем координації, управління, регулювання суспільного життя з боку державного апарату влади, який має бути загально визнаним, легітимним, а тому здатним до проведення єдиної політичної волі. Влада спирається на силу і примус, а збройні організації держави входить до структури силових інституцій держави, які забезпечують функціонування влади.

Наши рекомендации