Красномовство вчителя як інструмент педагогічного впливу

ЛЕКЦІЯ 1

Професійне мовлення вчителя як компонент педагогічної майстерності

Опорні поняття: слухання (глобальне і діяльне); культура педагогічного слухання; основні вимоги до мовлення вчителя (термінологічна точність, чистота, логічність, багатство мовлення, інтонаційна виразність мовлення вчителя).

Основні теоретичні положення

Педагогічна сфера як “зона підвищеної мовленнєвої відповідальності.” Культура мовлення вчителя – компонент педагогічної майстерності. Специфіка педагогічного мовлення. Функції і комунікативні якості мовлення вчителя. Види професійної мовленнєвої діяльності педагога (слухання, читання, говоріння), їх особливості та взаємодія.

Красномовство вчителя як інструмент педагогічного впливу

Інтерес до можливостей слова, прагнення вивчити його приховані можливості та досконало оволодіти ними лягли в основу спеціальної науки про красномовство – риторики. Риторика – це наука про ораторське мистецтво, красномовство. Звертаючись до когось, людина виражає та утверджує себе, водночас впливаючи на слухача. Слово “красномовство” і означає “гарне мовлення”, яке змушує співрозмовника прислухатися та брати до уваги те, що йому кажуть. Гарне мовлення – це сила, за допомогою якої можна впливати на навколишній світ, змінювати його, реалізовуючи власне бачення життя. Людина, яка хоче впливати на інших словом, повинна оволодіти мистецтвом красномовства. У своєму мовленні, вміючи користуватися багатством рідної мови, ми іноді маємо змогу проявити себе краще, аніж якимось іншим способом. Недарма поет П.Мовчан говорив: “Мова – універсальна, але користуватися нею слід вкрай індивідуально. Це своєрідний енергопровід: від одного – до іншого, від одного – до багатьох”.

Самовираження може бути різним, але, як правило, той, кому не вистачає слів, вдається до аргументів на зразок кулака. Проте насильство ніколи ще не означало міцного зв’язку між людьми – ні в сім’ї, ні у школі, ні в політиці, ні в релігійній громаді. Непохитним завжди був і залишається моральний авторитет лідерів. Тому і в повсякденному житті, і у професійній діяльності варто навчитися користуватися силою слова.

У наш час, за нових соціальних умов та потреб, проблема володіння вільним, висококультурним словом стала актуальною для кожної людини. Особливо важливою вона є для тих, хто користується словом як основним чи одним із основних інструментів своєї професії. Без риторики зараз не може обійтися ні викладач, ні бізнесмен, ні екскурсовод, ні продавець, адже всі вони мають справу з людьми, із впливом на них у процесі безпосереднього живого спілкування.

Мовленнєва майстерність посідає чільне місце і у професійній діяльності педагога та є важливим засобом навчання і виховання школярів, формування їх свідомості та почуттів. Проблема розвитку професійного мовлення надзвичайно важлива саме для вчителів, тому що їх мовлення є не лише головним знаряддям професійної діяльності, але й “зразком, який свідомо чи несвідомо засвоюється, завжди певним чином сприймається учнями, а отже, обов’язково “тиражується” і поширюється” ( Михальська, с.3).

Тому в сучасній науковій літературі сфера діяльності педагога називається “зоною підвищеної мовленнєвої відповідальності”. Уміння правильно і виразно говорити у поєднанні із доцільними жестами, мімікою, поглядом, вмінням керувати своїм психофізичним станом значною мірою зумовлюють успіх педагогічної взаємодії. Цей комплекс умінь допомагає педагогові глибше, яскравіше виразити себе, досягти запланованих результатів. Адже, як наголошував А.С.Макаренко, вихованець сприймає душу, думки педагога не тому, що знає, що в цій душі відбувається, а тому, що бачить і слухає його.

Аналізуючи рольові функції вчителя-вихователя, можна сказати, що основною функцією його є навчати, а всі інші (більше 40-ка) реалізуються у виховному процесі. Для здійснення кожної з них володіння живим словом необхідне, оскільки мистецтво вихователя загальноосвітньої школи, на думку В.О.Сухомлинського, включає насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: ”Слово – це ніби той місточок, через який наука виховання переходить у мистецтво” (Капська, 1990, с.4)

Про необхідність володіння вчителем майстерністю слова говорив К.Д.Ушинський, який розумів специфіку діяльності вчителя-оратора, читця, артиста. Педагог писав про необхідність розвитку у вчителя вміння викликати емоційну реакцію, інтерес до предмету розмови в учнів, що спонукатиме їх самостійно мислити, ставити запитання, висловлювати власні думки та судження. Сутність його “народної педагогіки” позначилася і на баченні великим педагогом 19 ст. проблем розвитку мовленнєвої культури вчителя. Саме слову відведено в його теорії провідну роль у справі виховання та навчання, оскільки саме “рідне слово” , на думку К.Д. Ушинського, – “великий народний педагог “. Вчений пише: “ Навіть наставники наші, порівняно із вчителями Німеччини і Швейцарії, розмовляють погано ( у педагогічному значенні), і часто серед них трапляються люди, які, маючи прекрасне знання предмету і багато педагогічного такту, відчувають труднощі у поясненні дітям найпростіших речей: не договорюють, ходять біля предмета, замість того, щоб вхопити разом і виразити його сутність, тягнуть або ковтають слова тощо...” (10, с. 418-419 ).

Праці педагогів-вчених початку XX століття (С.Т.Шацького, П.П.Блонського та інших) свідчать про зростання інтересу до проблеми, розуміння необхідності підготовки вчителя до діяльності в нових умовах, зростання його ролі у формуванні особистості школяра. Проте, як зазначає А.Й.Капська, серед великої кількості умінь, які фахівці того часу відносили до якісних показників професіоналізму вчителя, уміння володіти усним словом не завжди виділялося як самостійне.

Значна роль у переосмисленні поглядів на роль педагогічного мовлення належить А.С.Макаренку. Саме він, говорячи про необхідність забезпечення школи педагогами-вихователями високої кваліфікації, настійно рекомендував педагогам-початківцям самовдосконалюватися, проводити етюдні роботи з метою оволодіння мистецтвом красномовства, поведінкою, спілкуванням у різних аудиторіях. Особлива увага при цьому зверталася на розвиток спеціальних знань та умінь, “без яких жоден вихователь не зможе працювати, оскільки в нього не поставлений голос” ( Макаренко А.С. Педагогіка індивідуальної дії // Твори. – К., 1954. – Т. 5. – С.162. ). А.С.Макаренко передбачав необхідність у майбутньому обов’язкового викладання у педагогічних ВНЗ постановки голосу, навчання володінню своєю поставою, обличчям, жестами. При цьому він прекрасно розмежовував спільне і відмінне у педагогічній та акторській діяльності: “...вихованець має перед собою такий самий живий організм, але не той, що грає, а той, що виховує” ( Там само).

Значний крок у впровадженні мистецтва живого слова у практику школи зробив В.О.Сухомлинський. Його постійно хвилювало питання несправедливого зниження цінності слова у навчально-виховній діяльності педагога. “ Адже в його руках слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент у руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля – живопису, без мармуру і різця – скульптури, так без живого, трепетного хвилюючого слова немає школи, педагогіки ( Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.5. – С.160. ).

Сучасна педагогічна наука актуалізувала необхідність оволодіння майбутнім вчителем майстерністю педагогічного мовлення. В основу програм із підготовки майбутніх учителів до професійної діяльності покладено етичну функцію риторики – слово як метод педагогічного впливу, тобто актуалізовано дидактичну роль риторики - переконувати, а отже, виховувати за допомогою слова. Теоретичні положення сучасної педагогічної риторики досить послідовно реалізовано в працях таких російських учених і педагогів, як Д.М.Александров, Н.О.Безменова, Д.Х.Вагапова, С.П.Іванова, Є.В.Клюєв, Є.М. Корнілова, Є.О.Ножин, Ю.В.Рождественський, Ю.А.Юніна, Т.Г.Хозагеров та ін.

Завдяки дослідженням Г. Г. Ващенка, І.А.Зязюна, А.Й.Капської, Л.І.Мацько, В.В.Молдована, О.М.Олексюк, М.М.Пилинського, Г.М.Сагач, Н.М.Тарасевич сьогодні можна говорити про розвиток і становлення педагогічної риторики України. У наукових працях провідних українських педагогів-риторів розроблено основні питання теорії й практики переконуючої комунікації на рівні зрослих вимог нашого часу. Так, наукові дослідження І.А.Зязюна, А.Й.Капської, Л.І.Мацько, О.Г.Мороза, М.М.Пилинського, Л.О.Савенкової, Г.М.Сагач, Н.М.Тарасевич присвячені проблемі формування професійної, зокрема мовленнєво-комунікативної, культури сучасних педагогів.

Наши рекомендации