Прочитайте, з’ясуйте особливості формування навички читання вголос та методики проведення уроків літературного читання

Під час читання вголос основною вимогою до учнів має бути правильність вимови. Тому доки школярі не набудуть цього вміння, завдання читати швидко ставитися не може. Діти, у яких досить високий темп чи­тання російською, набудуть відповідних умінь і в чи­танні українською. Правильність перевіряється під час читання учнями тексту вголос. У процесі його важливо, щоб вони не тільки стежили за текстом у підручнику, оскільки це сприяє виробленню уваги та встановленню правильних асоціативних зв'язків між вимовленим і надрукованим, а й помічали недоліки читання своїх однолітків і вчилися виправляти помил­ки (треба вимовляти..., читати треба так ...).

Однією з найважливіших якостей цього виду діяль­ності є свідоме читання. Свідомість, тобто розуміння прочитаного, багато в чому залежатиме від розуміння значення слів і образних виразів, а також характеру дійових осіб, причин і наслідків зображених подій то­що. Саме тому так багато на уроках читання важить ро­бота над аналізом тексту.

На кожному уроці читання українською поряд з іншими завданнями чи не найважливішою є робота, спрямована на поповнення словникового запасу учнів. Правильно організована, вона одночасно забезпечує й розуміння прочитаного. Тому словникову роботу реко­мендується проводити не після прочитання тексту, а до початку. Слова і вирази, які потребують пояснення, педагог має записувати на дошці, поставивши знак на­голосу. Семантизацію (пояснення значення) слів до­цільно проводити відповідно до рівня розвитку мов­лення школярів. У одних випадках учитель пояснює значення слів сам, в інших — стимулює до цього учнів. Звичайно, в простіших, прозоріших.

Добираючи з тексту слова для пояснення, вчитель має продумати, які з них писати на дошці, а які мо­жуть бути зрозумілими з контексту, досить поставити лише відповідне запитання. З цими словами можна по­працювати після читання, уточнюючи їх значення. Але не варто формулювати завдання так: «Прочитайте текст і скажіть, які слова вам незрозумілі». Діти в цьо­му випадку починають вишукувати такі слова, не вду­муючись у контекст.

Крім окремих слів, слід звертати увагу на образні вислови, відповідно до контексту. Зазвичай пояснені слова й образні вислови, записані на дошці, учні мають прочитати вголос 2-3 рази, оскільки проговорювання сприяє запам'ятовуванню.

У 4-му класі доцільно час від часу пропонувати для самостійного читання вдома не той текст (або його час­тину), який опрацьовувався в класі (бо його, як прави­ло, діти не читають), а той, який вивчатиметься наступ­ного уроку. Учні мають прочитати його самостійно й підкреслити олівцем, а краще виписати в зошити ті сло­ва й словосполучення, значення яких їм не зрозуміле, та з'ясувати його за словниками (тлумачним або переклад­ним) чи запитати у старших або в учителя. Таке завдан­ня привчає дітей бути уважними до слова, формує вміння працювати зі словником. Крім цього, школярі можуть підготуватися до переказування вголос уривка, який найбільше сподобався, і підготувати 2-3 запитан­ня за змістом тексту, щоб поставити їх іншим учням.

Завдання переказати уривок також спрямоване на збагачення словникового запасу. Адже діти мусять запам'ятати прочитане. Підготовлені запитання, які учні мають поставити один одному, спрямовані на роз­виток умінь діалогічного мовлення. їх цінність полягає ще й у тому, що, готуючи цікаві запитання (а домагати­ся треба саме цього), діти вчаться осмислювати текст.

Методика перевірки зазначеного домашнього зав­дання така: у класі дається кілька хвилин, щоб учні підготувалися до читання тексту вголос, а далі пере­віряється виконання поставлених завдань. Слова, які учні пояснюють, доцільно записувати на дошку, щоб ще раз прочитати і під час переказування уривків ак­тивізувати їх у мовленні або на підсумковому етапі за­питати про їх значення слабших.

Крім того, організовується поглиблена робота над текстом. Учитель може прочитати текст лише з метою продемонструвати виразність читання. Лише після того, як учитель домігся правильного читання, можна ставити наступне завдання — читати виразно.

Спостереження показують, що формування виразно­го читання є досить слабким місцем і на уроках читання російською мовою. Вчителі (та й діти) часто розуміють його як голосне, чітке вимовляння слів і саме цього й до­магаються. Однак там, де вчитель розуміє, що таке ви­разне читання, володіє прийомами, які навчають дітей цього виду роботи, учні засвоюють відповідні вміння і переносять на читання українською.

Які ж це умови? Насамперед, як зазначалося, опа­нування вмінням читати правильно. Крім того, важли­ве значення має розуміння змісту прочитаного, його головної думки, характеру дійових осіб, загального настрою твору. Без цього робота над виразністю читан­ня буде або сліпим наслідуванням, або формальною.

У зв'язку з цим постає питання, на якому етапі уро­ку приступати до формування відповідного вміння. Звичайно, після роботи, спрямованої на поглиблений аналіз прочитаного тексту. Як правило, перший раз текст читає вчитель. Він дає зразок правильного і ви­разного читання. Діти намагаються наслідувати таке читання. Чи добре це? Так, але лише на початковому етапі навчання, доки учні не оволоділи вмінням чита­ти правильно. Добре це ще й тому, що виразне читання вчителем художнього тексту разом з підготовчою робо­тою, проведеною перед читанням, створює необхідний емоційний настрій, викликає переживання, вводить дитину в образний світ твору, активізує думку. Після такого читання потрібно дати дітям хвилинку побути у створеній атмосфері, не порушуючи її одразу запитан­нями. Для цього вчитель має тонко відчувати настрій учнів і ставити такі запитання, які стимулюють обмін думками: Що ви відчували, коли слухали текст? Ко­му співчували? Коли раділи? Коли обурювались? Чому? і под.

Наступний крок — читання тексту учнями са­мостійно (напівголосно якогось уривка) з метою підго­товки до читання вголос. Таким чином відпрацьо­вується правильність читання.

Потім текст читається за частинами вголос; аналізу­ється прочитане за запитаннями (звертається увага не лише на вчинки персонажів, а й на настрій, мову героїв, образні вислови тощо). Після цього вчитель ставить одне-два запитання узагальнюючого характе­ру і пропонує розмітити якусь частину тексту для ви­разного читання.

Спочатку ця робота проводиться колективно. Учні зачитують речення, визначають слова, на які падають логічні наголоси. Потім зачитують окремі уривки, об­говорюється якість виразності, вносяться корективи, пропонуються різні версії. Після того, як учні опанува­ли необхідні вміння, вони самостійно розмічають текст (уривок) і виразно його читають.

6.1.3. Формування і розвиток компонентів техніки читання: правильність, швидкість, виразність та смислової сторони читання

Прочитайте. Згадайте особливості читання вголос і мовчки.

Коли йдеться про вдосконалення читацьких нави­чок, насамперед маються на увазі вміння й навички читати вголос. Однак учень, студент, власне, кожна людина, одержує інформацію з різних друкованих джерел, читаючи не вголос, а мовчки. Отже, маємо дбати про розвиток уміння читати не лише вголос, а й мовчки. А це різні, хоч і багато в чому пов'язані вмін­ня, як і різні види читання. Якщо розглядати зв'язок між цими навичками, то він виявлятиметься у правиль­ності сприйняття зорового образу слова, адекватності образу слова і його значення, швидкості сприйняття тощо. Якщо говорити про відмінність, то читання вго­лос — це озвучення (вокалізм) написаного. Тут беруть участь зір, мозок, артикуляційний апарат.

Під час читання мовчки вокалізм відсутній, але більше навантаження падає на зір (читання мовчки на­багато швидше, ніж уголос), задіяні мозок, внутрішнє мовлення.

Таким чином, знаючи про важливість кожного з видів читання, учитель має дбати про їх формування.

Ознайомтесь. Визначте прийоми вироблення правильності читання.

Читання вголос. Це чітке, плавне, безпомилкове, цілком виразне читання словами у відповідному темпі. Розвиток умінь читання вголос передбачає читання з належною силою голосу, плавність, правильність, читання в темпі розмовної мови. Плавність читання – це читання цілими словами, без помітних пауз після кожного з них. Правильність забезпечується дотриманням норм вимови та наголошування, відсутністю повторів та перекручування слів (перестановка букв, складів).

Правиль­ним слід вважати таке читання, коли учень читає з нор­мальними силою голосу і дикцією (правильно вимовляє слова), додержує інтонування кінця речень, а також ро­бить логічні паузи та паузи перед розділовими знаками.

На практиці часто можна помітити, що на уроках першої мови вчитель недостатньо уваги приділяє таким якостям, як сила голосу та дикція. Багато дітей читає надто тихо, дехто — надто гучно. Деякі вимовля­ють слова нечітко, не договорюють (ковтають) закін­чення. Звичайно, подібне читання не може вважатися правильним. Тому ці якості мають відпрацьовуватись під час навчання першої мови. Навички, якщо вони сформовані або не сформовані, позначатимуться і на читанні українською мовою — позитивно або негатив­но, їх необхідно відпрацьовувати й під час роботи з українськими текстами. Однак у центрі уваги буде правильне вимовляння слова. Ми вже зазначали, що помилки у вимові, перекручування слів під час читан­ня є типовими недоліками. Причина цього — недостат­нє розуміння слова, неправильні аналогії зі словами російської мови (якщо вони подібні): [л'е"хко] — [лехко], [л'ис'т'йа] — [лис'т'а], а також недостатня увага до змісту, поспіх під час читання. Крім того, та­ка позитивна навичка, як намагання вгадати слово за його частиною, що сприяє швидкому читанню на уро­ках першої мови, на уроках української за недостат­ньої сформованості словникового запасу також призво­дить до помилок у вимові, перекручування слів.

Які ж прийоми забезпечують правильність читан­ня? Насамперед цілеспрямоване слухання-розуміння тексту, яке рекомендується ще в період усного курсу і продовжується на уроках читання.

Слухання «занурює» дитину в українське мовне се­редовище, сприяє мимовільному засвоєнню звукових образів — слів, словосполучень, виразів. Тому аж ніяк не можна нехтувати цим видом роботи, слід вдаватися до нього (хай це буде читання якогось тексту чи розповідь учителя) у кожному можливому випадку на уроці чи поза ним.

Як показали дослідження, досить ефективним є прийом проговорювання слів, словосполучень, фраз за поданим зразком. Цей прийом рекомендується вико­ристовувати вже в початковий період навчання читати (2-й клас), а також під час словникової роботи, коли вчитель, заздалегідь записавши на дошці слова й словосполучення з тексту, який буде опрацьовуватись на уроці, читає їх (за потреби акцентує увагу на вимові, місці наголосу), пояснює значення, а потім дає завдання прочитати слова вголос 2-3 рази (хором). Педагог, як правило, бере участь у такому проговорюванні (керує темпом), уважно стежить за правильністю вимови, за потреби зупиняє проговорювання, щоб виправити помилку, повправляти окремого чи окремих учнів.

Важливою умовою правильного читання є швидке розпізнавання слова. Тому слова, які були пояснені й проговорені, доцільно записувати на картки для де­монстрації на наступних уроках з метою миттєвого зчитування їх (читання «блискавка»).

Корисними є вправи на увагу до слова. Для цього на картці записуються стовпчики українських слів (їх значення має бути відоме дітям), які відрізняються од­не від одного однією-двома буквами (квартира — ква­тирка), або ті, що відрізняються від подібних слів ро­сійської мови:

дощ кущ ріжте

дощик кущик їжте

Вони демонструються 1-2 с для швидкого розпізна­вання і зчитування. Такі вправи, як і попередні, реко­мендується використовувати на початку уроку. Це потребує зовсім небагато часу.

Сприятиме формуванню орфоепічних умінь читан­ня та заучування скоромовок (учні читають їх спочат­ку повільно, а потім швидше і швидше). Як правило, робота зі скоромовками проводиться на початку уроку і відіграє роль «фонетичної зарядки». Крім того, щоб досягти потрібних результатів у формуванні навички правильного читання, школярі мають більше вправлятися у читанні. Цьому сприяє напівголосне (але не хорове) читання тексту або уривку учнями протягом певного часу після зразка, який дає учитель. Учні, слу­хаючи правильне читання, слідкують за підручником і ставлять знак наголосу в словах, на які звертається увага всього класу, а потім читають напівголосно самі. Усі ці вправи використовуються, як правило, на почат­ку уроку і є своєрідною зоровоартикуляційною «заряд­кою».

Прочитайте, випишіть види вправ і приклади для розвитку швидкості читання українською мовою

Підвищення швидкості читання.

Ми вже зазначали, що під час читання українською мовою знижується темп. Причиною є труднощі в розпізнаванні слів ук­раїнської мови, співвідношення графічної форми і зву­кового образу слова тощо.

Тому вправи на увагу до слова і читання «блискав­ка» корисними будуть і для формування вмінь читати швидко.

Для миттєвого зчитування слів (читання «блискав­ка») рекомендується використовувати спочатку ко­роткі найуживаніші слова (сполучники, прийменники, частки, а також найуживаніші дієслова та іменники): це, ця, ці, цей, іду, їду, але, що, щось та ін. Потім пропо­нуються двоскладові слова з 4-5 букв: який, такий, йо­му, його, ішов, їхав, гілка, гірко. Надалі для вправ вико­ристовуються довші слова і дещо збільшується час їх демонстрації. Найкраще слова для читання-«блискав­ки» добирати з тексту, який буде опрацьовуватись на уроці.

Описані види вправ ефективні як для розвитку швидкості читання мовчки, так і для читання вголос. Крім того, вчителі-практики рекоменду­ють такий вид читання, як «буксир»: учитель читає вголос переважно нормально за темпом, а діти мовчки за ним, намагаючись не відстати. Вправа використо­вується у тих випадках, коли швидкість читання мовчки у більшості школярів нижча від нормального читання вчителем уголос (120-150 слів). Таким чином, педагог ніби бере учнів «на буксир».

Щоб посилити увагу дітей, учитель під час читання навмисне змінює 1-2 слова, важливих для розуміння змісту. Учні, помітивши це, мають виправити. Ця вправа може проводитись 2-3 рази протягом уроку по 1-2 хв. Перевіряється розуміння змісту прочитаного за допомогою 1-2 запитань.

Хоч наведена вправа («буксир») спрямована на фор­мування швидкості читання мовчки, однак вона розви­ває і швидкість читання вголос, оскільки діти вчаться швидко співвідносити звуковий і графічний образи слів. Швидкість розвиває й читання та заучування на­пам'ять скоромовок, лічилок, віршів-звуконаслідувань, які допомагають формувати правильне артику­лювання українських слів.

Законспектуйте найосновніше.

Виразність читання.

Незважаючи на досить велику кількість методичної літератури і спеціальних досліджень з цієї проблеми, спостереження на уроках свідчать, що на практиці виразність найчастіше зво­диться до голосного (до крику) читання. При цьому вчи­тель дає завдання: «А зараз читатимемо виразно», і учні починають... Ні про логічні паузи, ні про належне інто­нування не йдеться. Якщо читається вірш, у кращому разі вчитель може запитати: «Яке почуття передано у цих рядках?» і «Спробуйте голосом передати це почут­тя». На жаль, рідко можна почути майстерне читання педагога, яке могло б стати зразком для наслідування.

Звичайно, якщо діти оволодівають елементарною грамотою і певною сумою вмінь щодо виразності на уроках першої мови, то ці вміння за належного керів­ництва з боку вчителя вони переносять і на читання українською. Однак спостереження показують, що тут трапляються певні труднощі, які залежать від рівня вмінь читати виразно український текст учителем, а також розуміння окремих слів, виразів та почуттів, вкладених автором у твір. Тому проблема виразності актуальна і на уроках українського читання.

Що ж таке виразне читання? Які вимоги ставляться до цього виду роботи?

Розглядаючи ці проблеми, професор С. Дорошенко вважає, що виразне читання, як і художнє, — це мис­тецтво майстерно читати вголос художній твір. «Ви­разним (художнім) читання вважається тоді, коли читець володіє своїм голосом так, що там, де треба, мо­же посилити чи послабити його, в змозі змінити тембр (забарвлення) і темп (ступінь швидкості) відповідно до змісту прочитуваного», — зазначає він.

Виразне читання художнього твору вчителем слу­жить важливим засобом розкриття ідейно-художнього змісту тексту, введення дітей в атмосферу переживань і почуттів, переданих у ньому, а також засобом есте­тичного й морально-етичного виховання. Водночас воно є одним з прийомів формування вмінь виразного читання. Отже, кожен учитель має володіти мис­тецтвом художнього читання, вміти прищепити відповідні вміння і навички учням.

Окрім того, що виразність залежить від уміння пройнятися авторським задумом, голосом передати по­чуття і переживання героїв, воно залежить ще й від во­лодіння технікою виразності. Тому у методичній літе­ратурі з цього питання зазначається, що навчання ви­разно читати необхідно розпочинати з вправ на поста­новку правильного мовленнєвого дихання, оскільки від цього залежить сила і рівномірність мовлення.

Як відомо, дихальний цикл складається з трьох фаз: вдиху, видиху та пауз, коли відпочивають м'язи. Мов­лення і читання відбувається під час видиху (виникає звук голосу): з глибоким швидким видихом, повинно забезпечуватися вільне вимовляння певної смислової групи слів чи окремого слова (синтагми). Як зазнача­ють дослідники, сила видиху залежить від глибини вдиху, тому повітря треба набирати з урахуванням до­вжини фрази. Дітей необхідно вчити керувати види­хом, витрачати повітря економно, не видихаючи до кінця, щоб у легенях залишився певний запас, здат­ний викликати вібрацію голосових зв'язок.

Кількість повітря, що вдихається, не повинна бути надлишковою, інакше його важко затримати в легенях і воно під час читання буде вириватися. При цьому го­лосові зв'язки настільки напружуватимуться, що це призводитиме до зриву голосу, фальшивого звучання або порушення плавності читання. Якщо ж струмінь повітря слабкий, то голосові зв'язки знову будуть на­пружуватись, але вже з іншої причини — не вистача­тиме повітря і потрібно буде переривати читання в незапланованому місці, щоб вдихнути.

Отже, необхідні вправи для формування правильно­го дихання. Невеликі за обсягом тексти із спеціальною розміткою записуються на дошці. Вчитель робить відповідні пояснення, показує, як треба дихати під час читання, домагається, щоб учні сіли рівно, розправили плечі, але не напружувались.

Наприклад, учитель пояснює:

— Щоб спокійно і без напруження прочитати фразу, робимо перед початком читання вдих, на паузах додат­ково швидко і непомітно добираємо повітря.

(Вдих) Жив у одному селі чоловік / (добір повітря) і був у нього син.

(Вдих) Якось батько каже йому: // (добір повітря)

—Слухай, сину, І (добір повітря), живи так, / (добір повітря) щоб ти мав у кожному селі хату, / (добір повітря) і щоб тобі всі люди кланялися.//

Складаючи навчальну партитуру дихання, треба враховувати, що в прозових текстах добір повітря відбувається на місці пауз, які можуть бути на місці розділових знаків та синтагм у середині та в кінці ре­чення. Причому слід пам'ятати, що місце синтагми не завжди збігається з розділовими знаками. Наприклад, у реченні Над яблунею вгорі було нескінченне небо син­тагматичний поділ такий:

Над яблунею /вгорі / було нескінченне небо //.

А в реченні Папуга помовчав і теж несподівано для себе гавкнув такий:

Папуга помовчав /і теж/ несподівано для себе /гавкнув.//

Зазвичай триваліші паузи бувають у кінці речення та перед тире в середині його. Під час таких пауз діти мають робити глибокий, але не надмірний вдих.

У віршах у кінці кожного рядка робляться ритмічні паузи, на яких, як правило, затримують дихання.

(Вдих) Осінь така мила,//

осінь /славна. // (добір повітря)

Однак якщо ритмічні паузи збігаються з граматич­ними й синтагматичними, то повітря добирається. На­приклад:

(Вдих) Ходить осінь в дібровоньці (добір повітря) у золотій обновоньці. //

(Вдих) Не питає доріженьки (добір повітря), стелить килим під ніженьки.//

Виразність читання залежить також і від уміння володіти голосом, зокрема такими його властивостя­ми, як дикція, сила (звучність), висота (тональні мож­ливості), темп, інтонація. Ці якості голосу треба роз­вивати так, щоб дикція була належною, тобто щоб учні вміли чітко вимовляти слова, словосполучення, фрази. Для цього необхідні спеціальні вправи. Крім того, ця робота тісно пов'язана із звуковимовою, яку, за потре­би, слід спеціально відпрацьовувати через показ і наслідування зразка. При цьому приділяється увага і словесному наголосу. Це все та робота, яка передує читанню текстів вголос і сприяє формуванню потрібних умінь. Так само слід відпрацьовувати силу голосу (вправи на вимову тихо, голосніше, голосно і на­впаки), зокрема, це стосується тих дітей, які читають надто тихо і невиразно. Тут треба виявляти неабияке терпіння, бо це здебільшого діти сором'язливі. Вони можуть читати українською мовою тихо ще й тому, що невпевнені у правильності своєї вимови і бояться по­трапити в смішну ситуацію.

Вміти підвищувати чи знижувати голос, правильно інтонувати речення, голосом виділяти слова, на які падає наголос, — це ті вміння, над формуванням яких необхідно працювати не лише на уроках читання рідною мовою, але й українською. Методика знає бага­то вправ, які сприяють формуванню зазначених умінь.

Так, уміння підвищувати чи знижувати голос, пере­давати певні почуття (радості, обурення, лагідності) найкраще відпрацьовувати на матеріалі казок, у яких характери дійових осіб (найчастіше лісових звірів) доступні для розуміння, і діти, за попередньої бесіди, легко передають голосом улесливість лисички, поваж­ність ведмедя, грубість вовка. Вже одне те, що в казці кілька дійових осіб, змушує голосом виокремлювати кожного з них, щоб вони «впізнавалися».

Формуванню вмінь інтонувати мовлення сприяє чи­тання в особах, яке так полюбляють учні.

Деякі з цих умінь можуть відпрацьовуватись не лише на уроках читання, а й мови. Це стосується, зок­рема, інтонування речень, різних за метою висловлю­вання та за інтонацією. На жаль, спостереження свідчать, що на практиці цьому питанню приділяється недостатня увага. Тому іноді буває важко здогадатися — розповідне чи окличне, або розповідне чи питаль­не речення читає учень. Іноді вчитель вимагає: «Про­читай з окличною інтонацією», але спеціальних вправ не проводить, хоч бачить, що для учнів це не так про­сто. Тому й рекомендується використовувати вправи на вимовляння різних за інтонацією речень та вправи на читання речень, у яких голосом треба виділити ок­ремі, важливі для змісту висловлюваного слова.

Так, учні мають знати, що, читаючи розповідні ре­чення, голос треба знижувати на останньому слові. Щоб наочно показати це, вчитель, крім власного зраз­ка, може використати графічну наочність.

Уже сідає за гаєм сонце.

Читаючи питальне речення, голос слід підвищувати на логічно важливому слові, тобто на тому, відповідь на яке хочеш одержати.

З ким вони прийшли? Або: Вони вже прийшли?

Під час читання речень з окличною інтонацією голо­сом треба передати почуття, які в них закладені (радість, захоплення або гнів, обурення). У цьому ви­падку голос підвищується на кожному слові, в тому числі й на так званих окличних словах хай, як, який (яка, яке):

Як прекрасно у лісі! Яка краса!

Але часто буває так, що учень, починаючи читати вголос, бачить лише те слово, яке читає, і не помічає розділового знака в кінці речення. Звичайно, у такому випадку йому буде важко правильно інтонувати речен­ня. Тому читанню вголос має передувати мовчазне. Крім того, як зазначають дослідники, учні перед чи­танням вголос мають хоча б переглядати розділові зна­ки у кінці речень, щоб побачити, які речення перева­жають, чи є там питальні або окличні.

Для виразного читання важливо вміти використову­вати логічну виразність. Логічна виразність під час чи­тання досягається такими засобами, як логічні паузи, логічні наголоси, логічна мелодика голосу (підвищення чи зниження голосу). Тому потрібно призвичаїти дітей ділити речення тексту на логічно завершені (осмис­лені) частини (синтагми), які відділяються одна від од­ної під час читання паузами. Синтагматичний поділ часто не збігається з поділом на головні члени чи слово­сполучення. Синтагма, як уже зазначалося, не завжди збігається також з розділовими знаками. Тут основ­ним, визначальним є смислова єдність слів. Причому синтагматичний поділ може мати варіанти. Адже він часто залежить від того, як читець сприймає твір, як оцінює факти.

Коли людина говорить, синтагматичне членування мовного потоку відбувається несвідомо, саме по собі. Але під час читання вона має вміти визначати синтаг­ми, «бачити» логічно поєднані слова, між якими для посилення їх значення треба робити невеликі паузи. Розглядаючи це питання, дослідники (наприклад, І. Ґудзик) рекомендують розпочинати роботу з розвит­ку мовленнєвого слуху — учні на слух повинні розпі­знавати в мовленнєвому потоці паузи. Дослідниця зазначає, що це питання не таке вже й просте, навіть до­рослі (вчителі) не завжди вловлюють паузи. Для форму­вання вмінь членувати речення на синтагми науковець пропонує такі завдання, які проводить учитель:

1. Записує на дошці речення і вертикальними рис­ками позначає межі синтагми (місця пауз). Далі читає речення точно за розміткою, а діти слуха­ють (вловлюють паузи). Потім речення читають діти, відтворюючи інтонацію вчителя. На наступ­них етапах розмітку пауз учні можуть робити олівцем у підручниках за вказівкою вчителя.

2. Записує на дошці речення, але не позначає пауз, а попереджає, що прочитає речення з певною (називає число) кількістю пауз. Школярі мають вловити їх, прочитати, наслідуючи вчителя, і по­значити паузи, а потім ще раз прочитати.

3. Читає речення, а учні визначають самі кількість пауз, роблять розмітку речення і відповідно чита­ють.

4. Записує і робить розмітку речення, потім читає,допускаючи навмисне одну-дві помилки, щоб їх помітили.

5. Записує речення, розмічає паузи, навмисне допу­скаючи одну-дві помилки. Пропонує учням про­читати речення й знайти помилки.

6. Записує на дошці речення і пропонує перевірити, чи можна зробити в ньому певну кількість пауз. Учні обмірковують, вносять пропозиції і від­повідно читають речення.

Логічні паузи збігаються з розділовими знаками, вони робляться також перед сполучниками і, та (в зна­ченні і), хоч перед ними і не буває коми (якщо вжива­ються один раз). Довжина логічних пауз також різна. Так, у кінці речень, після тире та двокрапки паузи довші, ніж у випадках, коли пауза робиться після логіч­но об'єднаних слів, після яких немає ніяких розділових знаків або є коми. Коротка пауза позначається однією вертикальною рискою (/), довга — двома (//).

Робота над логічним членуванням речення (синтаг­матичним поділом) тісно пов'язана з формуванням умінь знаходити в реченні слово (слова), які важливі для передачі думки. Це логічно наголошені слова. Уміння визначити їх у реченнях тексту залежить часто від розуміння авторського задуму, суті змальованих подій тощо. Саме тому робота над виразним читанням проводиться після поглибленого аналізу художнього твору. Однак підготовча робота, яка формує вміння знаходити логічно наголошені слова і передавати це го­лосом (на прикладі окремих речень), має проводитись заздалегідь. Учителі-практики з цією метою викорис­товують прийом постановки смислових запитань до ре­чень. Наприклад, до речення «Осінній вечір підійшов до вікна» смисловими запитаннями можуть бути такі: Хто підійшов до вікна? Який вечір підійшов до вікна? Що зробив осінній вечір? і под.

Правила.

У реченні голосом виділяють:

1. Слова, які когось або щось уперше називають:

а) Та це ж весна, бо тане сніг, — дивись: струмок з гори побіг.

(П. Капельгородський, «Весна»)

б) Дід і баба назвали сина Телесиком.

2. Слова, що передають протиставлення (антоніми):

Слава не поляже, а про себе розкаже.

Оленка чистить картоплю, а Наталка — миє.

3. Слова, що означають перелік (однорідні члени речення):

а) Зацвіли усі діброви,і долини, і луги...

(М. Стельмах, «Квітень»)

б) Пристав до бережка, наївсь, напивсь, відіпхнув золотий човник срібним веселечком і поплив далі рибку ловити.

(Українська народна казка)

4. Слова, що означають порівняння:

Дівчина, мов калина, стояла...

Є й інші правила. Слід зауважити, що виділення голосом логічно наголошеного слова, — це не обов'яз­ково підвищення тону, може бути й зниження, іноді повільніший темп, емоційно забарвлений голос, особ­ливо під час читання віршів. Однак все це можливе, як уже зазначалося, за умови глибокого проникнення в авторський задум. Сліпе наслідування вчителя не сприяє формуванню в учнів потрібних умінь, якщо пе­ред цим твір не було проаналізовано, не розкрито гли­бину його змісту.

У підготовці до виразного читання прозового твору деякі вчені (наприклад, Г. Коваль) визначають три етапи:

• виразне читання вчителем твору;

•з'ясування фактичного й ідейно-образного змісту твору;

• складання партитури читання тексту.

Складнішою є підготовча робота над виразністю чи­тання віршів. Така робота передбачає:

- зразкове читання вірша вчителем;

- читання вірша учнями мовчки і відповіді на ос­новні (1-2) запитання з метою з'ясування ро­зуміння основного змісту твору;

- напівголосне читання вірша всіма учнями і відповіді на 1-2 запитання, які спрямовані на усвідомлення основних складників вірша;

- аналіз емоційно-образного змісту вірша;

- колективне складання партитури читання.

Якщо партитуру читання учні складали самостійно (орієнтиром було виразне читання вчителем), то після спроб учнів виразно прочитати текст вона має бути колективно проаналізована і відкоригована.

Свідомість читання.

Ця якість є однією з основних, якими характеризується читання вголос і мовчки. Розуміння прочитаного залежить насамперед від пра­вильності читання, бо неправильно прочитане слово заважає усвідомленню значення, призводить до не­правильного розуміння його. Отже, робота, що фор­мує вміння читати правильно, одночасно сприятиме й усвідомленню прочитаного. Усвідомлене читання за­лежить від розуміння значення слів і окремих ви­разів. Тому словникова робота, яку рекомендується проводити до читання тексту, великою мірою забезпе­чує цю якість. Щоправда, крім слів, властивих лише українській мові, у тексті можуть бути використані і спільні для обох мов слова і вирази, що називають по­няття, яких діти не розуміють у силу свого невелико­го життєвого і читацького досвіду. Учитель, готую­чись до уроку, має зважати і на це. Так, під час читан­ня твору «Гроза» Олеся Донченка діти зустрічаються зі словом «бакен». Це поняття потребуватиме спеціального пояснення для тих, хто живе далеко від водойм.

З метою формування і перевірки якості розуміння прочитаного вчитель ставить запитання тестового характеру, які передбачають вибір відповіді, або проводить бесіду. Одне-два загальні запитання пропонуються учням перед читанням тексту для ор­ганізації уваги, а після читання частин тексту — де­тальні (для поглибленого аналізу). Після читання всього тексту запитання узагальнюючі, спрямовані на з'ясування основної думки твору, ставлення авто­ра та читачів до подій і персонажів, зображених в оповіданні.

Не рекомендується ставити прямі запитання на кшталт «Чого навчив або вчить нас цей твір?». По-пер­ше, письменник пише не для того, щоб повчати, а щоб збуджувати почуття, спонукати до роздумів, у резуль­таті яких і формуються світоглядні уявлення, есте­тичні смаки, сприймаються морально-етичні норми тощо. По-друге, такі запитання нівелюють творчу думку, змушують до формальних відповідей і саме таких, які хоче почути вчитель.

Сприяє усвідомленню прочитаного і робота над текстом, зокрема такі завдання, як поділ тексту на логічно завершені частини та добір заголовків до них; вибіркове читання або переказування, ілюстрування малюнками прочитаного уривка або невеликого за обсягом тексту.

Цікавими і досить ефективними є завдання, які спо­нукають самих учнів ставити запитання до прочитаної частини, а також ті, що спрямовані на розвиток уміння здогадуватись, про що розповідатиметься у наступній частині. Припущення учнів можуть бути формальними (учитель «бачить», що учень не думає), а можуть вип­ливати із розвитку подій, фактів, змальованих у прочи­таній частині. Доцільно, особливо на початку форму­вання вмінь, передбачати розвиток подій, пропонувати учням кілька варіантів такого розвитку (записувати їх на дошці), щоб вони, орієнтуючись уже на прочитане, вибрали потрібний. Учні, самостійно читаючи наступ­ну частину, перевіряють правильність своїх припу­щень. І тут важлива робота вчителя щодо з'ясування, чому саме так, а не інакше розвиваються події.

Запишіть.

Особливістю читання вголос є його комунікативна спрямованість, що передбачає уміння донести зміст і почуття, закладені в тексті, до слухачів. З огляду на це необхідно орієнтувати учня. щоб він читав не для вчителя, а для однокласників, аби вони його і почули , і зрозуміли, оцінили, чи зумів читач голосом передати почуття, закладені в тексті.

Читання мовчки