Взаємини вчителя з учнями, батьками та колегами. Діагностика моделі поведінки педагога у спілкуванні з учнями на заняттях

У навчально-виховній діяльності педагога провідне місце посідають ного стосунки з учнями. Вони являють собою багатоплановий процес морально-психологічних контактів між людьми, зумовлений суспіль­ними відносинами. Педагогічні взаємини — це ціле­спрямована система навчально-виховних контактів учителя чи вихователя з дітьми. Поза ними вихован­ня особистості неможливе. Стосунки педагога з дітьми можуть бути спланованими і непередбаченими, ситуаційними. Основними видами їх є навчально-інформаційні взаємини з метою допомоги, виховного впливу, дозвілля. У всіх видах педагогічних взаємин провідна роль належить учителеві, вихователю. Функ­ція педагогічних взаємин не лише ситуаційно-дисцип­лінуюча, а й перспективно-виховна. Людина, спілкую­чись, взаємодіючи, залишає себе в інших людях. В цьому вище щастя і смисл життя. Чим глибше людина позитивно відображає себе в іншій людині, тим багатшою вона є як громадянин, вважає В. О. Сухомлинський.

Спілкування вчителя з учнями органічно пов'яза­не з педагогічним мовленням. Навчально-виховні контакти учителя з учнями потребують не тільки словникового багатства мови вчителя, а й уміння во­лодіти ним відповідно до навчально-виховних завдань і ситуацій, надавати мовленню належної виразності, емоційного забарвлення. А. С. Макаренко рекоменду­вав учителям оволодівати багатьма відтінками і ін­тонаціями мовлення, навчитися говорити, наприклад «Іди сюди» з 15—20 нюансами, щоб виразити повагу, співчуття, наказ або догану.

Педагогічне мовлення передбачає художнє читан­ня, але не вичерпується ним. Логіка педагогічного мислення, необхідність доводити і переконувати, де­шифрувати складний матеріал потребують своєрідних, специфічно педагогічних мовних прийомів—повто­рень, логічних і психологічних наголосів, розчленуван­ня матеріалу.

У виховних цілях педагогові доводиться вдавати­ся до своєрідних мовних засобів з метою релаксації, тобто послаблення переживань дитини, або щоб ви­кликати у неї впевненість, здатність стримувати себе від негативних вчинків. У таких випадках мовлення вихователя набуває неповторних, індивідуально спря­мованих емоційно-вольових нюансів.

Недоліки мовлення учителя, наприклад надмірно швидке або повільне мовлення, монотонність, невираз­ність, недорікуватість, заважають сприйманню на­вчального матеріалу, але можуть бути усунуті у про­цесі спеціального вправляння у педагогічному мов­ленні.

Головним у взаєминах учителя з учнями є взаємо­розуміння і взаємоповага, шанобливість, гуманність.

Цьому сприяє чуття вчителем учня і учнівського ко­лективу, їхніх потреб і прагнень, приклад учителя для учнів, спільна діяльність їх, співробітництво вчи­теля з учнями. Найкраще людина пізнає іншу люди­ну в спільній діяльності. Майстерність педагогічних взаємин полягає в здат­ності збудити в дитині почуття людяності, моральної гідності, прагнення досконалості у поведінці, навчан­ні і праці. Цінним є реагування не лише на важливі позитивні або негативні вчинки, а й на малопомітні. В усіх випадках спілкування основним принципом по­винно бути, як вважає А. С. Макаренко, можливо більше вимогливості, поєднаної з можливо більшою повагою до учня. Учитель, контактуючи з учнем, по­винен уміти почувати поруч з собою людину, розумі­ти її душу, бачити в очах складний духовний світ (В. О. Сухомлинський).

Педагогічні взаємини є виразом високої емоціо­нальної культури вчителя, вихователя, його емпатичність, здатність бачити в дитині не стандартне, шаб­лонне, а своєрідне позитивне індивідуальне, побачи­ти, як писав О. М. Горький, її дзвіночок, який, як зачепити його, задзвенить усім кращим, що є в ньому. Малочутливий вихователь, формаліст не здатний збу­дити в дитині кращі її морально-психологічні якості. У таких педагогів найчастіше виникає психологічний бар'єр, психологічна несумісність, які відгороджують їх від дітей.

Позитивні взаємини педагога з дітьми розвиваються в результаті всебічного знання і розуміння дітей, ідентифікації себе з дітьми, основним в якій є здатність бачити себе в дитині, а дитину в собі (В. О. Сухомлинський), гуманістичній сутності сто­сунків у співробітництві учителя з учнями.

Істотною стороною педагогічних взаємин є здат­ність навіювати, сугестивна здатність педагога. Вона полягає в тому, що вагомим, переконливим словом, фактом педагог «емоційно заражає» дитину, викли­кає такий емоційно-вольовий стан, в якому дитина приймає поради вчителя чи вихователя і здійснює їх. Такі поради повинні бути компетентними і здійснени­ми, висловлені спокійно, але твердо, з упевненням, що вони будуть виконані. Тому бесіда, наприклад, повинна бути чіткою, ясною, але не тривалою. Тривалі розмови і переконування, надмірно сентиментальні, негативно діють на створення позитивних взаємин.

У педагогічних стосунках потрібно зважити і на взаємодію педагога і учня, вихованця. Педагог, опинившись під впливом учня (співчутливість, жалобливість, безпідставна довіра учневі), іде на по­воду учня, а не керує ним. Гуманна, справедлива суб­ординація (учитель — учень) повинна бути основним керівним принципом. Учитель, вихователь керує уч­нівськими інтересами, прагненнями, а не йде за ними безконтрольно і нерозсудливо.

Однією з основ педагогічних взаємин є педагогічний такт. Він є принципом міри спілкування педаго­га з дітьми в найрізноманітніших сферах навчання і виховання. Сутність його полягає в умінні вибирати підхід до дитини, спосіб взаємин. К. Д. Ушинський вважав, що педагогічний такт є, по суті, тактом пси­хологічним, способом впливу на інших, який людина пережила сама і через те вміє поставити себе на міс­це того, на кого вона впливає. Тому він радив учите­лям спостерігати власні переживання і аналізувати їх, регулювати свої почуття, бо це шлях до розвитку педагогічного такту.

Розрізняють педагогічний такт і тактику. Кожний учитель у своїх ситуативних чи продуманих взаєминах з учнями вдається до певної тактики, але педагогіч­ного такту в нього може п не бути. Скажімо, заляку­вання учнів, погрози, крик, покарання та ін., до яких вдаються деякі вчителі, щоб підкорити учнів, злама­ти їх опір — своєрідна, дефективна тактика, і про педагогічний такт учителя в таких випадках говорити не доводиться (І. О. Синиця). Душею педагогічного такту є чуття учителем учня і самого себе, міри влас­них дій, виховного впливу.

Форма і зміст педагогічного такту вчителя зале­жить від мети і умов, в яких він застосовується, віку і стану учня, його ставлення до свого вчинку. Це спричинює значну варіативність, застосування різно­манітних тактичних прийомів.

У своїх стосунках з учнями учитель у виразах обличчя, рухах, інтонаціях голосу повинен виражати зміст виховного заходу. Виявляючи, незалежно від свого настрою і стану, радість чи сум, горе або гнів, здивування або задоволення, педагог мусить викли­кати відповідний до обставини настрій учнів. Зага­лом же, як рекомендував А. С. Макаренко, педагог повинен тримати себе «в мажорі», бо настрій учителя, вихователя учні легко помічають і це позначається на їх настроях, вчинках і поведінці.

У взаєминах з учнями педагог повинен зважати на вікові та індивідуальні особливості психічного і фізичного розвитку дітей, схильність їх до насліду­вання і навіювання, на характер їх звичок, стан здо­ров'я, умови життя.

Діти молодшого шкільного віку більш довірливі, схильні до навіюваності, легко піддаються впливам подій і ситуацій, в яких вони опиняються. Емоціональ­ність у них виявляється більшою мірою, ніж розсуд­ливість. Ці особливості дітей позначаються на став­ленні їх до вчителя, старших і па це потрібно зважати у взаєминах з ними.

Підлітковий вік потребує особливо великої уваги і продуманості змісту і форми взаємин учителя з школярами. У цьому віці найчастіше виникають конфлікти учителів з учнями. Це зумовлюється не лише такими віковими особливостями духовного роз­витку підлітків, як зростання, порівнюючи з молод­шими школярами, немотивованих вчинків, негативіз­му, бравади, прагнення бути схожими па дорослих, а й тим, що деяка частина вчителів не виявляє необ­хідної гнучкості у своїх стосунках з учнями середніх класів, не зважає на особливості фізичного і психіч­ного їх розвитку. Статева диференціація, що відбу­вається в цьому віці, значно зрослий розумовий роз­виток і досвід учнів, значні зміни в їх соціальному стані потребують особливої чутливості до вчинків підлітків — хлопчиків і дівчаток, диференціації стра­тегії і тактики у взаєминах з ними.

Школярі старших класів здатні вже оцінювати свої вчинки і контролювати свою поведінку, тому у взаєминах з ними учитель, дотримуючись належної субординації, уникаючи панібратства, повинен виявляти довірливість і дружність у порадах, щирість і справедливість, до яких учні цього віку особливо чутливі. Рекомендації і тактовна, доброзичлива ви­могливість у взаєминах з старшокласниками повинні бути пронизані урахуванням їх розумових інтересів. і прагнень. Демократичний стиль взаємин у цих кла­сах найбільш ефективний.

На всіх етапах навчання і виховання учнів зміс­том і формою взаємин учителя і учнів не повинні бути дорікання учневі його неуспішністю або низьким рівнем розвитку, некультурністю, фізичними недолі­ками або негативною поведінкою батьків. Такі дорі­кання є проявом грубої безтактності і неприпустимі у виховній роботі з дітьми.