Регіональні організації з системи інтелектуальної власності.
Крім багатосторонніх договорів, у сучасних умовах важливого значення набувають регіональні патентні системи, до яких належать:
- Європейська, Євразійська патентні системи;
- Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ);
- Африканська регіональна організація промислової власності (АРОПВ).
Європейська патентна організація - ЄПО (European Patent Organization - EPO) - створена на основі Європейської патентної конвенції, підписаної в Мюнхені в 1973 році. Конвенція набула чинності з 1977 року і об'єднує такі документи: текст Конвенції; правила, що регулюють її положення; протокол про визнання; протокол з привілеїв та імунітетів; правила сплати мит.
Європейська патентна система ґрунтується на взаємодії Європейського патентного відомства з національними з питань узгодження національного патентного права з положеннями Конвенції про видачу європейських патентів. Згідно з Конвенцією, передумовами патентоспроможності є новизна, винахідницький рівень та можливість промислового застосування. Головною засадою Конвенції є надання європатенту прав, ідентичних до національного патенту в країні-учасниці.
Європатенти можуть видаватися на основі міжнародних патентів згідно з Договором РСТ 1970 року, членами якого є учасники Конвенції.
На основі Конвенції про видачу європатентів у 1975 році прийнято Конвенцію про патенти ЄС, доповнену Угодою про запровадження патентів ЄС (1989), учасниками якої є 12 країн-членів ЄС. Положення Угоди передбачають єдину процедуру подання заявок і рівні права власників на територіях країн ЄС та країн, що приєдналися до Конвенції про видачу європатентів і Угоди 1989 року.
З 1993 року ЄПО укладає угоди про розповсюдження європатентів з іншими країнами, якщо в них діє власне патентне відомство і закон про охорону інтелектуальної власності.
Членами ЄПО є 17 держав (Австрія, Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Данія, Франція, Велика Британія, Греція, Ірландія, Італія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Португалія, Швеція).
Основні цілі та завдання ЄПО - видача європатентів, зміцнення співробітництва з метою охорони винаходів і здійснення охорони шляхом застосування єдиної процедури та єдиних правил, що регулюють видачу патентів.
Безпосередньо видача патентів здійснюється Європейським патентним відомством (ЄПВ) - виконавчим органом ЄПО. Особа подає одну заявку з вказанням переліку країн, у яких бажано отримати патент. Передбачений автономний режим - анулювання патенту в одній із країн - не припиняє його дії в інших. Процедура видачі займає в середньому 3 роки (патент діє 20 років) і передбачає: подання заявки, її формальну перевірку, патентний пошук, публікацію заявки і результатів пошуку; експертизу, видачу чи відмову у видачі патенту; розгляд скарг. Заявки можуть подаватися і в національне патентне відомство.
Патент уважається виданим з дати публікації відомостей про видачу в європейському патентному бюлетні. Звичайні річні мита, установлені національними урядами, сплачуються в патентні відомства кожної з країн (приблизно 50 % суми митних платежів передається ЄВП). Взаємовідносини з національними відомствами регулюються спеціальним документом для заявників "Національні законодавства, пов'язані з ЄПС" {National Law Relating to the EPC). 3 1989 року Конвенція про Європатент для ЄС визнає патент, який має однакову силу на територіях країн, що ратифікували Конвенцію {станом на 1994 р. лише п'ять країн).
Організаційно структурна побудова ЄПО включає:
1) Адміністративну раду з представників країн та їх заступників, яка має право вносити поправки у Конвенцію, правила застосування, правила щодо фінансів, обкладання послуг митом, здійсннення контролю за Європейським патентним відомством (ЄПВ);
2) ЄПВ - очолюється президентом, який визначає завдання ЄПВ та його відділень, надає Адміністративній раді доповіді про діяльність, готує проекти бюджету і забезпечує його виконання.
До структури ЄПВ входять функціональні генеральні дирекції з: патентного пошуку; експертизи; апеляції; права і міжнародних справ; адміністрації. ЄПВ є фінансово самостійним і самоокупним відомством. Контроль за дотриманням Конвенції і Угоди 1989 року здійснює Загальний патентний апеляційний суд (Common Patent Appeal Court).
Євразійська патентна система створена на основі Євразійської патентної конвенції (ЄАПК), укладеної в Женеві в 1994 році дев'ятьма країнами СНД (за винятком Узбекистану і Туркменістану). Російська Федерація ратифікувала ЄАПК у червні 1995 року. Головною метою Конвенції визначено створення міждержавної системи правової охорони винаходів на основі єдиного патенту. Євразійський патент терміном на 20 років видається Євразійським патентним відомством (ЄПВ) будь-якій юридичній чи фізичній особі країни-учасниці чи іншої країни за результатами експертизи.
Організаційно Євразійська патентна організація (САПО) складається з Адміністративної Ради та Євразійського патентного відомства (ЄПВ). Розміщена ЄАПО в Москві. Депозитарієм Конвенції та посередником у суперечках щодо трактування чи застосування Конвенції є генеральний директор ВОІВ.
Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ) створена в 1962 році на основі Лібервільської угоди про заснування Африканського і Малагасійського відомства з промислової власності, правонаступницею якого вона стала згідно з Бангійською угодою. Учасниками АОІВ є 13 держав (Бенін, Буркіна-Фасо, Камерун, ЦАР, Чад, Конго, Габон, Котд Твуар, Малі, Мавританія, Нігер, Сенегал, Того). Головною метою визначено реєстрацію патентів, товарних знаків і промислових взірців з визнанням на територіях всіх країн-членів.
Африканська регіональна організація промислової власності (АРОПВ) створена в 1985 році на основі Африканської регіональної організації промислової власності англомовних країн (з 1978 р. за участю ВОІВ та Економічної Комісії ООН для Африки). Членами АРОПВ є 13 країн (Ботсвана, Гамбія, Гана, Кенія, Лесото, Малаві, С'єрра-Леоне, Сомалі, Судан, Танзанія, Уганда, Замбія, Зімбабве). Мета функціонування АРОПВ - гармонізація законодавств країн в сфері охорони промислової власності, отримання та реєстрації заявок на патенти і промислові взірці.
4. Міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності.
До джерел права інтелектуальної власності слід відносити багатосторонні та двосторонні міжнародні угоди, які укладаються у процесі співробітництва між державами у цій сфері. Їх прийняття обумовлено тим, що національне законодавство не застосовується у випадках, коли правовласник реалізовує свої інтелектуальні права або захищає їх від порушень на території іншої країни. У такому разі ця особа може розраховувати на застосування або норм міжнародної конвенції, або, за принципом національного режиму, положень законодавства країни, де потрібен захист. Головною умовою для цього є участь держави використання об’єкта та держави громадянства особи у міжнародному договорі з питань охорони цих об’єктів інтелектуальної власності. Колізійні норми, що визначають, право якої держави має застосовуватись до конкретних відносин, містяться, як правило, у самих міжнародних договорах.
Міжнародні договори можуть містити також умови про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформлення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах держави тощо [1, 11].
Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є низка угод (25), більшість з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а ще декілька – у сфері авторського права і суміжних прав:
- Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності.
Договори з охорони прав інтелектуальної власності. Ця група договорів визначає міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні:
- Договір про патентне право.
- Паризька Конвенція про охорону промислової власності.
- Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів.
- Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.
- Найробський договір про охорону олімпійського символу.
- Договір про закони щодо товарних знаків.
- Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники.
- Договір ВОІВ з авторського права.
- Договір ВОІВ з виконань і фонограм.
- Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів.
- Мадридська угода з недопущення неправдивих або тих, що вводять в оману, зазначень походження товарів.
- Конвенція про охорону виробників фонограм від несанкціонованого відтворення їхніх фонограм.
- Вашингтонський договір щодо прав інтелектуальної власності за відношенням до топографій інтегральних мікросхем.
Договори з глобальної системи охорони. Ця група договорів забезпечує, щоб кожна міжнародна реєстрація або подача заявки діяли у будь-якій відповідній державі, що приєдналася до угоди. Послуги, що надає ВОІВ відповідно до цих договорів, спрощують і зменшують вартість підготовки або подачі окремих заявок у всіх країнах, у яких проводиться запит охорони щодо певного права інтелектуальної власності.
- Договір про патентну кооперацію.
- Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків.
- Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків.
- Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків.
- Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури.
- Лісабонська угода про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.
Договори про класифікації. Ця група договорів створює системи класифікацій, які організовують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані, керовані структури для полегшення пошуку:
- Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків.
- Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків.
- Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію.
- Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків.
- Міжнародна конвенція про охорону сортів рослин.
Україна ратифікувала 19 з цих угод: