На нас обох лежить одна печать.

Довіку однолюби й одновіри.

З тобою ми так легко друзів щирих

І недругів умієм наживать.

Уміємо стосунки раз у раз

В немислимих колізіях псувати

Й ризикувати службою в той час,

Як інші радять: не ризикувати.

Уперті? Так. Різкі у слові? Хай!

Як іноді ми заздрим тим, у кого

Священний лозунг, лозунг "Не встрявай!"

Горить, як німб круг голови святого.

Та в бистрину чуттів своїх стрибать

Таки добряче вміємо із кручі.

Лиш одного: своїх вузлів болючих,

Найтяжчих – не умієм розв'язать.

Ті давні, ті затягнуті вузли…

Рубати їх – було б щонайпростіше,

Якби ж то не боліло воно іншим,

Якби ті інші винні в чімсь були.

Так, це простіш: іти собі – й рубать,

Лише своїх сягнути б високостей.

Якби ж не вічна на обох печать –

Одна печать: невміння жити просто.

***

Не боляче жити,

а боляче, друзі, не жить

При всьому,

що маємо звичку життям називати:

Слова говорить,

пити воду біля автомата,

Кудись поспішати,

вітатись із кимсь мимохідь.

Не боляче знати,

а, боляче, друзі, не знать,

Якою високою пробою

мітить нас доля.

О вищої висі,

ніж виросла з серця тополя,

Я прагнула,

прагнула,

прагнула вічно

дістать!

***

Д. К.

За вікнами – серпень, за вікнами вечір і тиша

Стояли, поклавши на себе задуми печать.

А ми говорили про друзів своїх і про вірші

Чи просто читали їх так, як уміли читать.

І все було просто, усе, як тоді, коли юні

Іще ми не знали ні втрат дорогих, ні розлук.

І пахли за вікнами ніжно духмяні петунії,

І скрипки нараз сколихнувся розпачливий звук.

То плакала Сольвейг, печально завмерши на скелі,

Ліричний Венявський сплітав із мелодій дива.

І вищала душ і думок наших мила оселя,

І зайвими раптом ставали зізнання слова.

І світ величезний такий у серпневий цей вечір

Так близько і тихо стояв біля ганку мого.

Неначе забув він про війни свої й ворожнечі,

Немов не боліли уже йому болі його.

...Прощалися пізно. Легкі віддалялися кроки.

До зустрічі, друзі! У душах іще не зима.

І звук цей вечірньої скрипки, тонкий і високий,

Ще довго нам буде співати, як юність сама.

***

У лісі глід всім небесам на подив

Жде холодів, щоб зрілості сягнуть.

Гостриться зір з прицілом на майбуть,

І струменить, як музика, мій подих.

А я люблю запеклість холодів.

Холоднокров – той щулиться од вітру,

А я лиш піт з чола зухвало витру:

Вже контур мого шляху крила звів.

Якщо ж почую: мовкнуть солов'ї

Й на стужі голос чийсь відчайно рветься,

Тоді на сніг жарке я кину серце –

Хай друзі відігріються мої.

***

Володимиру Забаштанському

В серці віхола срібним колесом

Розгулялась – біда, і тільки.

При твоєму вогні, при голосі

Дай побуду сьогодні хвильку.

При високім твоїм, при людянім,

Що, буває, від болю рветься.

Я ішла скам'янілим груддям –

Дай своє відігрію серце!

Задивлюсь у вогонь твій ярий

І побачу у нім, побачу:

Сині скелі ростуть під хмари,

В тебе – їхня, напевне, вдача.

У грунти повростали коренем,

Кам'яним височать огромом.

Кажуть: – Вистоїм. Лихо – зборемо.

Рід наш вічно стояв на цьому. –

Звісно, вистоєм. Тільки хуга,

Бач, не знає ні в чим зупину,

Гатить люто об тугу тугою –

І чого б то, чого, скажи-но?..

Буду мовчки я гріти пальці

(Ухне пугач на хаті хрипко),

Й спохоплюся: – Таж я від зайця

Принесла тобі сонця скибку!

А давай-но це диво заяче

Ми повісимо на ялиці,

Буде сонячно, буде сяюче

І твоїм, і моїм зіницям.

Скажуть: – Як це – посеред ночі? –

Все це вигадка, певне, ваша?

Ну а ми усміхнемось мовчки

І про зайця їм не розкажемо.

Їм, невіруючим, навіщо

Все до дрібки малої знати?

Нагуляється біла хвища

І на ранок вкладеться спати.

Буде скибкою золотою

Сонце людям видніть далеко.

Будем знати лиш ми з тобою,

Як його добувать нелегко.

***

На сотні верст лиш самота

на чатах,

І ще юга, на сотні верст юга.

Ах, як це здорово – не думати,

не ждати,

А друг уже на ганок твій збіга.

Щасливий, розпашілий від морозу –

Так поспішав і коней гнав своїх –

І ти вже у обіймах! Весь!

І сльози

Вже впереміш в обох:

і сльози, й сміх.

– Ориночко, це друг мій!

То ж то радість! –

І захват, захват переймає дух.

Ах, як це здорово –

уже й не сподіватись,

Та враз-таки збагнуть:

а й справді друг.

Я так люблю до риски найдрібнішої

Собі цю зустріч вкотре уявлять.

Вслухаюся в зимову білу тишу –

Ось бубонці… вже близько десь…

дзвенять.

І знов – чи то зурочення? –

щоранку

Знов, як затята, ще до видноти

Я розчищаю стежечку до ганку,

Щоб друг у хату мав як

увійти.

***

Розкладу на столі вечерю,

Розіллю по чарчинах вина.

Хтось постукає гучно в двері.

– Хто там? Входь у мою гостину!

Місяць сивий, завії сніжні,

Біль заблуканий чийсь без хати.

Я сьогодні, сумна і ніжна,

Буду з вами бенкетувати.

Золотаве вино безгрішне

Пиймо, браття, аби не висхло!

Як там нині хатам засніженим,

Чи при добрій живеться мислі?

Як там спиться зерняті житньому,

Колядується як там селам?

А зайці мої, – розкажіть мені, –

Чи не змерзли зайці веселі?

Хто не п'ющий – того не силую.

Ти ж, розмово, течи по колу!

Зголодніла я, зголодніла я,

Зголодніла за теплим словом.

Так судилось. На дальнім прузі

Дмуть вітри в порожнечу глека,

Є у мене коханий і друзі,

Десь далеко… далеко… далеко…

Будуть нині преповні келихи

На столі і для них стояти.

Діждемось, діждемося лелеків,

Скільки житимем, будем ждати.

Впереміжку зі словом – вина,

З дружнім жартом – весела пісня.

Так гуляли. Й було нам хмільно.

І було у гурті не тісно.

Хто про що – та гула від гомону

Хата вікнами до надії.

Попрощалися з першим променем

Я, і місяць, і сніг-завії.

І здивовано глипав оком

День у вікна крізь каре віття.

І стояли чарки високі.

Всі до одної – не надпиті.

***