Заметки к новейшей истории казацкого
Село Казацкое, как и многие села в округе, как и знаменитые Моринцы (они рядом) – вымирает. Как и в Моринцах смертность здесь раз в пять выше рождаемости. Сейчас в селе проживают 1753 человека. После отмены крепостного права в селе проживало 2271 человек. В прошлом году здесь родилось 8, умерло 39. И так из года в год. В Казацком сейчас 200 пустующих домов.
В Моринцах когда-то строилась огромная школа – на тысячу детей, в Казацком – огромный больничный комплекс. Ни там, ни здесь советская власть не успела! И в Моринцах, и в Казацком все было заброшено, разворовано. Как школу в Моринцах, так и больничный комплекс в Казацком теперь необходимо демонтировать. А в Казацком к 1991 году уже и кровля была над больницей, и систему отопления смонтировали, и оборудование завезли… Но в «перестройку» все это стало никому не нужным. Таким ненужным и остается! Многокорпусный больничный комплекс в Казацком сейчас находится в аварийном состоянии, уже рушатся железобетонные перекрытия…
В этом есть какая-то тайна! В Европе войн и революций бывало как будто не меньше, чем у нас, но у них сохраняется множество памятников. Мне скажут, что удивляться нечему: кроме войн и революций у нас на протяжении советского периода возникали кампании по уничтожению памятников – церквей монастырей, кладбищ. Все это так. Да и без всяких кампаний.
Например, в Черкассах, уже в «перестройку», вопреки воле общественности, был снесен первый в Черкассах кинотеатр «Украина», было снесено историческое здание, в котором долгое время располагался краеведческий музей… Зачем, почему? Тайна. Вот и в Казацком были до революции две старинные церкви, было кладбище, был семейный склеп-мавзолей владельцев парка. Ничего этого нет. Но следы остались. В каком-то овраге можно обнаружить большое беломраморное надгробие. А вот и в центре села, у всех на виду…
Знаете, ошеломляющим символом беспамятства является в Казацком бюст … Шевченко. Сам поэт, конечно, тут ни при чем. Но вот в чем дело: его скульптурный портрет установлен на двух надгробных стелах! Кто-то их смародерил с разоренного кладбища. Старожилы утверждают, что одно надгробие возвышалось над прахом князя Голицына (имя сбито зубилом, для прочтения нужна экспертиза), второе принадлежало могиле священника.
Сам поэт, конечно, не виноват, возможно, не виноват и скульптор Я. Красножен, который в послевоенный 1947 год изваял этот, в общем-то, неплохой скульптурный портрет Шевченко. Но эту дикость с могильными стелами нужно рано или поздно исправлять. Это позор и вопиющее бескультурье! Надо возвращать себе память.
Олег Слепынин
Сіл із назвою «Козацьке» в Україні дуже багато. Наша розповідь піде про Козацьке Звенигородського району Черкаської області. Розташовується воно неподалік від села Шевченкове — відомого туристичного осередку, батьківщини Тараса Шевченка. Від Шевченкового до Козацького веде стара добротна дорога. Кам’яна бруківка. Точніше «соша». В Черкаській області ще часто зустрічаються подібні раритети, але їздити ними не дуже приємно. Якщо любите екстрім — їдьте бруківкою, але краще зробіть гак через Тарасівку. А ще краще добиратись до Козацького із Звенигородки. Ми коли їхали — порад не питали. Вирішили прямувати найкоротшим шляхом, який за нашою картою був звичайною дорогою з асфальтним покриттям. Потрясло нас гарно, наковтались пилу, але до Козацького дістались.
Єдине, що ми тоді знали про Козацьке — це те, що в цьому селі розташована пам’ятка архітектури — садиба княгині В.В.Голіциної з великим парком, а також професійно-технічне училище. Виявилось, що ПТУ розмістилось у будівлях князівської садиби, від якої залишились лише господарські приміщення, будинок управляючого та ефектні в’їзні ворота. Ліворуч від в’їзних воріт, над якими міститься вивіска «ПТУ № 37», розташований довжелезний одноповерховий господарський блок. В цій, на диво гарно збереженій, споруді зараз розмістились різноманітні об’єкти: церква, майстерні техучилища, млин і багато чого ще. Поряд із господарським блоком, навпроти в’їзних воріт, розташований двоповерховий будинок управляючого, ліворуч від якого стоїть досить великий флігель. Є у садибі ще один господарський блок, хоча можливо колись він був заїжджим двором. Це довга одноповерхова прямокутна споруда із колонами, проваленим дахом та трубою «буржуйки», що стирчить з вікна. В цілому садиба збереглась відносно добре, і якби привести до ладу парк, що її оточує, то до Козацького потяглися б туристи. Дендропарк у Козацькому є пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. Його площа 51 га (це немало), а закладений він був наприкінці ХVIII століття. Парк дуже витягнутий. В його північній частині є каскад ставків, до яких веде довжелезна, пряма як стріла, алея. Алея ця могла б слугувати чудовою декорацією для будь якого історичного, а ще краще містичного фільму. Вона викладена бруківкою, що за століття вкрилась шаром грунту, та оточена похмурими старезними деревами. Саме ця алея є композиційним ядром парку. Колись нею здійснювали кінні прогулянки Голіцини, які й заснували парк, а зараз ходять мешканці Козацького та нечисленні туристи.
Село Козацьке відоме з початку XVIII століття. До 1791 року село належало Григорію Потьомкіну, а після його смерті — дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі Олександри Енгельгард (Браницької). Варвара Василівна у 1779 році вийшла заміж за князя Сергія Федоровича Голіцина (1748-1810). Ця гілка Голіциних була не дуже відома й не дуже багата. Сергій Федорович був генералом, георгіївським кавалером та відомим воєначальником. Він мав великий маєток в селі Зубрилівка, який зараз є одним з кращих зразків поміщицьких садиб у Росії. Але після смерті Катерини ІІ він потрапив у немилість до імператора Павла І. Його, разом з усією родиною (Голіцини мали дев’ятьох синів), в 1797 році відправили у Козацьке. З Голіциними до Козацького приїхав і особистий секретар князя та вчитель його двох синів — Іван Андрійович Крилов, який ще не був відомим байкарем. Крилов пробув у Козацькому чотири роки. Тут він написав шуто-трагедію «Трумф» та комедію «Пиріг».
Маєток у Козацькому в час приїзду до нього Голіциних був у запущеному стані й майже не приносив прибутків. Ось як писав про нього відомий російський літератор Філіпп Вігель, який рік прожив у маєтку: «Село Козацьке було з числа тих маєтків, які польські королі роздавали магнатам в Україні після її поділу на польську та російську. Магнати ніколи в них не приїжджали, жили у Варшаві або Вільні й отримували з них лише доходи». Ось яким, за описом Вігеля, був маєток в 1798 році: «Безкінечний двір, обнесений тином, в глибині якого відкривались дерев’яні барські хороми, збудовані нашвидкуруч, а по бокам знаходились шість доволі просторих мазанок, замість флігелів, і сад, розведений лише восени, що був лише рядками прутків».
Господарством у родині Голіциних займалась княгиня. Саме вона облаштовувала маєток у Зубрилівці, і вона ж почала облаштування маєтку у Козацькому. Княгиня хотіла примножити прибутки від маєтків в Україні й тому переселилась у Козацьке. Тут вона, використовуючи працю кріпаків, заклала парк та збудувала садибу, залишки якої стоять у селі й зараз. Померла В.В.Голіцина в 1815 році. Великий господарський блок, розташований ліворуч від в’їзних воріт, було збудовано вже у перше десятиліття ХХ століття новими власниками маєтку, а від князівського палацу не залишилось і сліду.
Зараз Козацьке живе спокійним провінційним життям. Якось функціонують колгосп (КСП) та ПТУ, потихеньку руйнуються споруди садиби Голіциних, захаращується дендропарк. Вихідцями з Козацького є відомі радянські науковці: І.Г. Підоплічко — зоолог, палеонтолог, академік АН УРСР, М.М. Підоплічко — ботанік-міколог, член-кореспондент АН УРСР, О.П. Підоплічко — професор, а також відомий радянський художник М.С. Погрібняк. Довідники повідомляють, що в Козацькому є народний самодіяльний хор, заснований ще у 1918 році, але наскільки він дієздатний зараз нам довідатись не вдалось.
Як відомо, у нас письменникові треба жити довго й хоч зрідка подорожувати. Якщо перед першим часом постають сторонні перешкоди, то другому інколи з боку сприяють: не всі подорожі добровільні. Але, скажемо впевнено, всі подорожі корисні поетам. Так розпорядилася доля, що 210 років тому Іван Андрійович Крилов опинився в маєтку Козацьке Київської губернії — ось і нагода назріла про нього згадати. Втім, про Крилова, здається, ніколи й не забували. Він належить до тих рідкісних авторів, яким судилося сотні років залишатися актуальними. Навряд чи за останні дві сотні років знайдеться в історії день, коли б творів Крилова з того чи іншого приводу не цитували газети. «Вороне где-то Бог послал кусочек сыру», «Мартышка, в Зеркале увидя образ свой», «Слона-то я и не приметил», «А ларчик просто открывался», «У сильного всегда бессильный виноват», «Наделала Синица славы, а моря не зажгла»… Або ось картинка: на шампурі димляться Лебідь, Рак і Щука, а хтось у тіні віз дерибанить — дуже актуально. А тут ще актуальніше: «А вы, друзья, как ни садитесь, все в музыканты не годитесь». Стоп! З таким зубодробильним цитуванням незабаром і цензуру запровадять.
У Козацькому Крилов прожив три з половиною роки — з осені 1797-го по весну 1801-го. Про це мимохідь згадується в багатьох біографіях байкаря. Та нині про Козацьке небагато відомо навіть жителям сусідніх райцентрів.
Село Козацьке належить до Звенигородського району Черкащини. Від Києва — 200 км, від Черкас — 100. Розкинулося трохи осторонь траси Черкаси—Умань, між Шполою і Звенигородкою.
В історії
Григорій Потьомкін-Таврійський із 1787 р. (ще при владі Речі Посполитої) почав скуповувати в магнатів маєтки, що прилягають до Новоросійської губернії, і наприкінці життя мав великі володіння. Козацьке він купив у польського князя Ксаверія Любомирського. Після смерті ясновельможного значна частина його земель перейшла у спадок дітям його сестри Олени Олександрівни, у заміжжі Енгельгардт. Козацьке дісталося другій за старшинством племінниці Потьомкіна — Варварі Василівні, яка з 1779 р. була одружена з князем Сергієм Федоровичем Голіциним.
Крилов познайомився з ним у Москві «около времени коронации императора Павла» — навесні 1797 року. Голіцин — прославлений генерал, герой Російсько-турецької війни «времён Очакова и покоренья Крыма»; було йому 49 років. Крилову — 28, він відомий драматург і журналіст. Траплялося, приймали Івана Андрійовича і монарші особи. Невдовзі після воцаріння Павла I Голіцин впав у немилість, і йому веліли жити в селі. Князь запропонував Крилову їхати з ним, той погодився, певно, були свої резони. Так пізньої осені 1797 р. він опинився в Козацькому.
У Козацькому
Спогади про Крилова в Козацькому містяться у знаменитих «Записках» Пилипа Пилиповича Вігеля (1786—1856), який підлітком близько року виховувався в Козацькому разом із молодшими дітьми князя. Ось як тоді він сприйняв Крилова: «Він перебував у нас як приємний співрозмовник і дуже розумна людина, а про твори його ніхто, навіть він сам, ніколи не говорив… Я не підозрював, що щодня бачу людину, твори якої друкують, грають на сцені та читають усі освічені люди в Росії; якби знав це, то, звичайно, дивився б на нього зовсім іншими очима. Власне його мовчання не може бути наслідком скромності, а більше — розуміння: він говорив лише те, що в змозі були оцінити, справжні ж скарби розуму свого йому ні перед ким було розкривати… Попри свою лінь, він від нудьги запропонував князю Голіцину викладати російську мову молодшим синам його і також тим, хто навчався з ними. І в цій справі показав він себе майстром. Уроки наші проходили майже всі в розмовах; він умів пробуджувати цікавість, любив запитання і відповідав на них так само чітко, так само зрозуміло, як писав свої байки… Мушу зізнатися, що якщо маю скільки-небудь розуму, то багато в той час біля нього набрався…»
Та й не тільки він. Згадаємо, що Крилов є в переліку найулюбленіших і найшанованіших авторів 15-річного Пушкіна. У його «Городку» байкар на почесній полиці серед класиків і на нижній полиці, де юний Пушкін «спрятал потаенну Сафьянную тетрадь», в якій зберігаються «сочиненья, Презревшие печать».
У зошиті цьому й «Подщипа» — п’єса, одна з двох, написаних Криловим у Козацькому. Тоді її ставили на сцені домашнього театру Голіциних. Сам Іван Андрійович зіграв роль потішно-гордовитого німецького принца Трумфа.
Прочитавши «Подщипу» на початку ХХI століття, розумієш, що й на сучасній сцені ця п’єса може мати цілком актуальний вигляд. Сюжет такий. Закоханий у Подщипу німецький принц Трумф захопив казкове царство її батька — добряги-випиваки Вакули. У свою чергу, Подщипа палко закохана в князя Слюняя. Слюняй (він розмовляв сюсюкаючи і гаркавлячи, не вимовляючи половини букв, як іноді наші гумористи зображають революційного вождя або одесита) смертельно боїться Трумфа. Трумф (він розмовляє з потішним німецьким акцентом, як деякі хлопці з НАТО) вимагає Подщипу до вівтаря. Дівчина, швидше, готова накласти на себе руки, ніж дістатися німцю, а не своєму дорогоцінному Слюняю. Вакула готує проти Трумфа змову. Державна рада звертається по пораду до Циганки. Ворожка кожному віщує те, що від неї хочуть почути і за що охоче дають гроші. Вона повертає справу так, що військо Трумфа переходить на бік Вакули. Трумф засоромлений, йому дісталася роль блазня. На весіллі Подщипи і Слюняя йому велено «прыгать казачка». Слюняй поспішає перед вінчанням після переляку «кой-сто» замінити (очевидно, штани) у своєму туалеті. Завіса.
У радянській критиці п’єсу називали «злою і влучною сатирою на правління Павла I». Та якщо це судження і справедливе, то лише почасти. Насолода засланих у провінційну глухомань, ця п’єса — вишукана пародія на все, якась антитрагедія, навіть антиутопія! Тут у царя дитячі іграшки-брязкальця, тут діє не герой-коханець, а боягуз-коханець, у якого дерев’яна шпага (тому що мама йому не веліла носити залізну), тут державні мужі звертаються по пораду до циганки. Однак п’єса і про відповідальність влади. Якщо визначитися з алегоричними прообразами героїв — цілком ХХI століття.
У контексті
Байки Крилова за його життя були перекладені всіма основними європейськими мовами. Він був складовою частиною європейського літературного життя. Один французький критик вважав, що байка «Сочинитель и Разбойник» націлена проти Вольтера. Мабуть, почасти так і було. Але Крилов відхрестився. Йому не хотілося звужувати своїх героїв до конкретних осіб, хай навіть таких колоритних, як Вольтер.
Загальновідомий вплив творчості Крилова на становлення класиків української поезії — Леоніда Глібова та Євгена Гребінку. Микола Гоголь у книжці «Выбранные места из переписки с друзьями» надзвичайно високо оцінив надзвичайний дар Крилова.
П’ятдесятилітній ювілей літературної діяльності байкаря відзначався так, як до цього не відзначався, здається, жоден прижиттєвий ювілей письменника. На честь Крилова було викарбувано медаль із зображенням його профілю і засновано Криловську стипендію… Сучасники відзначали, що Крилов «в усіх аспектах був людиною оригінальною, вирізнявся з-поміж усіх — і мовою, і манерами, і звичками, і поглядом на людей та справи…» Багато хто згадував його розум, шляхетну душу, доброзичливість, проте й скритність. Крилов зітхаючи говорив, що правда — річ дорога, не кожному під силу. Боючись засмутити, він завжди хвалив навіть найнестерпнішого графомана. Цим користувалися: видавали книжки, вставляючи в передмову його похвальне слово. Його думка з того чи іншого «сучасного моменту» для багатьох залишалася таємницею. Навіть Гоголь вважав, що він був байдужий до подій сучасності. При цьому багато хто розумів, що байка «Волк на псарне» («Ты сер, а я, приятель, сед») у війну 1812-го за силою дорівнювала гусарському корпусу.
Колись у молодості Крилов в одній зі статей писав: «Щоб бути успішним у вивченні мудрості, належить краще бути глядачем, а не дійовою особою в тих комедіях, що грають на землі». Хоча, мабуть, для Крилова сучасність і була лиш окремим випадком певної реальності, для описання якої була потрібна особлива мова, і він знайшов її в собі — універсальна мова притч.
У 50 років він потай від усіх навіщось вивчив грецьку. Таким самим чином навчився жонглювати кулями. Навчився — і відразу закинув і грецьку, і кулі. Купався мудрець до пізньої осені. У спогадах називають дату — до 13 листопада (26 листопада за н.с). Крилов плавав, «проламуючи гладким тілом лід». А після 13-го зауважував: «Дуже вже холодно мені стало». Вражає та обставина, що ховали його саме 13 листопада.
На смерть Крилова відгукнулися всі європейські газети. Гоголь тоді перебував у Німеччині й про його смерть довідався з місцевих видань. Івана Андрійовича любили всі: літератори непримиренних таборів, вища аристократія і простий народ. Не любив його В’яземський. Але, тільки-но помер Крилов, саме він написав відомий некролог, у якому оголошувалося про збір коштів на створення пам’ятника, що його й було відкрито в Літньому саду 12 травня 1855 р.
Як щеплення від безпам’ятства заведено серед людей встановлювати пам’ятні знаки в тих місцях, де жили або бували видатні попередники. У Твері Крилов провів юні роки, там пам’ятник з’явився в
1959-му. У Москві, яка вважається його батьківщиною, пам’ятник встановлено не дуже давно, він стоїть у сквері на Патріарших, там час від часу з’являються нові й нові бронзові персонажі його байок…
А що ж у Козацькому? Років 25 тому був проект благоустрою села, реконструкції грандіозного парку, що не поступається «Софіївці» (як би це прикрасило туристичну карту Черкащини!), планували погруддя встановити…
Та тільки віз і нині там.