Військовий комісаріат барселони 25 страница
Через кілька місяців після весілля у наші двері постукав якийсь чоловік і сказав, що його звуть Хорхе Алдая. Він здавався геть знесиленим, його обличчя вкривав піт, попри крижаний холод. Побачивши Мікеля після десятьох років розлуки, Алдая сумовито всміхнувся й сказав:
— Ми всі прокляті, Мікелю. Ти, Хуліан, Фумеро, я...
Алдая, звичайно, сподівався, що Мікель йому розповість, як зв’язатися з Хуліаном Караксом.
— Батько звелів мені переказати Хуліанові дещо дуже важливе.
— Мені невідомо, де Каракс. Ми втратили зв’язок багато років тому, — збрехав Мікель. — Останнє, що я чув, — ніби він мешкає десь в Італії.
Алдая знизав плечима.
— Ти розчарував мене, Мікелю. Я гадав, що час та нещастя зробили тебе розумнішим.
— Що ж, справити тобі розчарування — честь для мене.
Алдая засміявся.
— Фумеро переказує тобі найщиріші вітання з одруженням, — докинув він, прямуючи до дверей.
Після цих слів серце моє завмерло.
Мікель не бажав говорити про це, але вночі, коли ми обоє вдавали, ніби спимо, і я пригорталася до чоловіка, мені раптом спало на думку: Алдая мав рацію. Ми всі прокляті.
Минуло кілька місяців — жодних повідомлень ані від Хуліана, ані від Алдаї. Мікель і далі дописував до газет Барселони та Мадрида. Він безперервно сидів за друкарською машинкою, виплескуючи на папір те, що називав «слиною, яку ковтають пасажири трамваїв». Я й досі працювала у видавництві — можливо, тому, що хотіла бути ближчою до Хуліана.
Хуліан написав нам листа, в якому стисло повідомляв, що працює над новим романом під назвою «Тінь вітру» й закінчити його сподівається за кілька місяців. Жодного натяку на те, що було між нами в Парижі. Тон холодний, наче ще більш віддалений, ніж раніше. Я хотіла зненавидіти його, та всі мої спроби зазнали поразки. Я починала вважати, що Хуліан не чоловік, а різновид хвороби.
Мікель не мав ілюзій щодо моїх почуттів. Він пропонував мені своє кохання та відданість, не вимагаючи навзамін нічого, крім мого товариства. Жодного докору, жодної скарги більше не злетіло з його вуст. І час від часу в мені, окрім дружби, що поєднувала нас, та співчуття, на яке ми були приречені, прокидалася неймовірна ніжність до мого чоловіка. Мікель відкрив рахунок на моє ім’я і клав на нього майже весь свій заробіток. Він писав ревю, писав огляди, писав навіть світську хроніку. Писав під трьома різними псевдонімами. Писав чотирнадцять-шістнадцять годин на добу. Коли я запитувала, навіщо він так багато працює, Мікель посміхався й відповідав: якщо нічого не робитиме, то занудьгує. Але проміж нас не було хитрощів. Мікель знав, що невдовзі помре.
— Ти маєш пообіцяти, Нуріє: якщо зі мною щось трапиться, ти візьмеш гроші, знову вийдеш заміж, народиш дітей, забудеш усіх нас, починаючи з мене...
— За кого я там вийду, Мікелю? Не верзи дурниць.
Я бачила ніжну посмішку, з якою Мікель дивився на мене, наче сама моя присутність становила для нього найбільшу цінність. Щовечора він зустрічав мене після роботи — то були єдині хвилини за весь день, коли він відпочивав. Він удавав із себе сильного чолов’ягу, але я бачила, як він сутулиться, коли йде, як кашляє. Він водив мене до кав’ярні або просто на вулицю Фернандо — позаглядати у вітрини; коли ж ми поверталися додому, знову працював, засиджуючись далеко за північ.
Я мовчки благословляла кожну хвилину, що ми проводили разом. Щоночі Мікель засинав, обіймаючи мене, а я ховала сльози відчаю: чому я не могла покохати цього чоловіка так, як він кохав мене? Чому не могла віддати йому того, що так безглуздо кинула до Хуліанових ніг? Не раз уночі я присягалася, що забуду Хуліана й решту життя присвячу тому, щоб зробити щасливим цього бідолаху, мого чоловіка. Я намагатимусь повернути йому хоч би дещицю того, що він віддав мені. Я була коханкою Хуліана лише два тижні, думала я, а решту життя буду Мікелевою дружиною. Я була в сум’ятті. Якщо колись ці сторінки потраплять до твоїх рук, Даніелю, ти, можливо, засуджуватимеш мене, як я сама засудила себе, пишучи ці слова й дивлячись на себе у дзеркало каяття; так чи інак — запам’ятай мене такою.
...Рукопис останнього роману Хуліана надійшов наприкінці 1935 року. Не знаю, чи то через злість, чи то через страх, але я віддала його до друку, навіть не читаючи. Заздалегідь, кількома місяцями раніше, Мікель на останні гроші профінансував це видання, тож Кабестані, в якого на той час уже почалися негаразди зі здоров’ям, міг ні про що не дбати.
Тієї неділі лікар, який наглядав за Мікелем, прийшов до мене на роботу. Вигляд він мав дуже засмучений. Він сказав: якщо Мікель і далі працюватиме без відпочинку, медицина буде безсила допомогти йому подолати туберкульоз.
— Йому слід жити в горах, а не дихати білилами та вугіллям у Барселоні. Він не кішка, у нього не дев’ять життів, а я не нянька. Спробуйте якось вплинути на нього. На мене він не звертає уваги.
Того ж дня пообідь я вирішила поговорити з Мікелем. Перш ніж я відчинила двері квартири, почула голоси, що долинали зсередини. Мікель із кимсь сперечався. Спершу мені здалося, що це хтось із газети, але раптом мені вчулося ім’я Хуліан. І тут я почула кроки, що наближалися до дверей. Збігла сходами нагору й сховалася на горищі. Звідти я мигцем побачила відвідувача.
То був чоловік у чорному вбранні, з рисами обличчя, які важко змалювати. У нього були чорні невиразні очі, а губи тонкі, немов розтулений шрам. Перш ніж піти вниз, він поглянув нагору, у темряву. Я притулилася до стіни й затамувала подих. Відвідувач залишався в такій позі кілька хвилин, наче почув мій запах, облизав губи й вищирився, як собака.
Я дочекалась, доки його кроки не стихнуть унизу, потім вигулькнула зі своєї схованки й пішла до помешкання.
У повітрі пахло камфорою. Мікель сидів біля вікна. Вуста його тремтіли, руки безвольно звисали з билець стільця. Я спитала, хто був той чоловік і що йому потрібно.
— То був Фумеро. Він прийшов із новинами про Хуліана.
— Що йому відомо про Хуліана?
Мікель поглянув на мене, ще більш пригнічений, ніж завжди.
— Хуліан одружується.
Я аж рота відкрила. Упала на стілець, Мікель узяв мене за руку. Він був стомлений, ледь розмовляв. Перш ніж я змогла щось промовити, він став переказувати мені те, що повідомив Фумеро, і власні з того висновки. Отже, Фумеро скористався своїми зв’язками в Парижі, щоб дізнатися про місцеперебування Хуліана й наглядати за ним.
— Це сталося вже давно... кілька місяців або навіть років тому, — зауважив Мікель.
Його турбувало не те, що Фумеро знайшов Каракса, — то було лише питання часу, — а те, що інспектор вирішив саме зараз розповісти про це Мікелеві, разом із тією нісенітницею щодо неймовірного шлюбу. Весілля мало відбутися на початку літа 1936 року. Про наречену відомо лише її ім’я, але цього було більш ніж достатньо: Ірен Марсо, власниця клубу, в якому Хуліан кілька років працював тапером.
— Не розумію, — пробурмотіла я. — Хуліан одружується з власницею клубу?
— Точно. Це не шлюб. Це угода.
Ірен Марсо була на двадцять п’ять чи навіть тридцять років старша за Хуліана. Мікель підозрював, що жінка наважилася на цей шлюб, щоб після своєї смерті забезпечити Хуліана спадщиною.
— Але ж вона і так йому допомагає. Завжди допомагала.
— Можливо, вона розуміє, що не зможе бути поряд довічно, — припустив Мікель.
Відлуння цих слів дійняли нас обох до живого. Ставши біля Мікеля навколішки, я міцно пригорнула його до себе. Кусала губи, щоб не розплакатись.
— Хуліан не кохає цієї жінки, Нуріє, — додав Мікель, думаючи, що вгадав причину моєї журби.
— Хуліан не любить нікого, крім себе та своїх клятих книжок, — прошепотіла я.
Підвела очі вгору й побачила, що Мікель посміхається — мудрою посмішкою дорослої дитини.
— Тож якої користі сподівався Фумеро, розповідаючи мені про це? — розмірковував уголос мій чоловік.
Відповіді ми чекали недовго. Два дні по тому до нас знову явився схожий на привида Хорхе Алдая, із запалими очима, клекочучи від гніву. Фумеро розповів йому, що Хуліан одружується з багатою жінкою, що призначено розкішну романтичну церемонію. Алдая втратив сон, уявляючи собі, як винуватець усіх його бід, вишукано вбраний, сидить верхи на купі грошей, тоді як багатство Алдаїв зникло. Фумеро не сказав йому, що заможна Ірен Марсо зовсім не казкова принцеса, а власниця дому розпусти. Фумеро не сказав, що наречена старша за Каракса на тридцять років, що це радше не шлюб, а акт милосердя стосовно чоловіка, який зазнав остаточної поразки. Фумеро не розповів Алдаї, коли й де відбуватиметься весілля. Усе, що Фумеро зробив, — посіяв зерна заздрощів, які розросталися в душі Хорхе, знищуючи його й без того кволе тіло.
— Фумеро ошукав тебе, Хорхе, — сказав Мікель.
— А ти, королю брехунів, наважився звинуватити свого брата! — гарячково заволав Алдая.
На його словах лежав знак божевілля.
Мені не становило великих труднощів прочитати думки Алдаї: вони аж світилися на його висохлому обличчі, обтягнутому зморшкуватою шкірою. Гру Фумеро ясно зрозумів Мікель — адже саме він двадцять років тому навчив малого Хав’єра грати в шахи. Фумеро був наділеній стратегічним розумом богомола й терплячістю безсмертних. І Мікель надіслав Хуліанові записку з попередженням.
Вирішивши, що слушна мить настала, Фумеро відвів Алдаю вбік і сказав, що весілля Хуліана відбудеться за три дні. Сам він поліціянт, пояснював Фумеро, тож не може вплутуватися в такого роду справи. Але Алдая, як цивільна людина, може поїхати до Парижа й зробити так, щоб весілля не відбулося.
— Яким чином? — запитував збуджений Алдая, ледь приховуючи ненависть.
Яким чином? Викликати нареченого на дуель у день весілля. Фумеро навіть забезпечить Хорхе рушницею, яка проб’є кам’яне серце, що згубило династію Алдаїв.
У звіті паризької поліції пізніше буде написано: рушниця, яку знайшли біля ніг загиблого, була «із секретом», і з нею не могло статися нічого іншого, крім того, що й сталося: вона вибухнула просто в руках Хорхе. Фумеро про це знав, коли передавав її у чохлі в руки Хорхе на Французькому вокзалі. Інспектор міркував так: ніщо не втримає Алдаю від убивства Каракса на дуелі — ніщо, крім рушниці. Згідно з планом Фумеро, не Каракс мав померти під час дуелі, а саме Алдая.
Фумеро також знав: Хуліан ніколи просто так, з доброго дива не стане на герць із своїм давнім приятелем, тим паче побачивши його в такому жалюгідному стані, — Каракс лише пхикне у відповідь на виклик. Саме тому Фумеро старанно проробив з Алдаєю кожен крок, який той мав зробити. Він мав зізнатися Хуліанові, що лист, у якому Пенелопа повідомляла про своє весілля та благала забути її, — обман. Він мав зізнатися, що саме він, Хорхе Алдая, примусив сестру написати цю підлу брехню, тоді як вона плакала у відчаї, присягаючись у вічному коханні до Хуліана. Він мав розповісти Хуліанові, що Пенелопа чекала на нього — чекала з розбитою душею та серцем, яке спливало кров’ю, чекала, помираючи на самоті. Цього буде достатньо. Достатньо для того, щоб Каракс спустив гачок та вистрілив Алдаї в обличчя. Достатньо, щоб Хуліан забув про свої весільні плани й не думав ні про що інше, крім повернення до Барселони в пошуках Пенелопи. А тут, у Барселоні, на нього чекатиме Фумеро зі своїм павутинням.
Хуліан Каракс перетнув французький кордон за лічені дні до початку громадянської війни. Перше й останнє видання «Тіні вітру» вийшло з друку кількома тижнями раніше; утім, цьому творові призначалася така сама доля, що й попереднім. На той час Мікель ледве міг працювати. Хоча він і сидів перед машинкою дві-три години на день, слабкість і лихоманка робили своє: йому вдавалося видати з себе хіба що кволу цівку друкованих слів на папері. Він втратив кілька своїх постійних шпальт через те, що пропустив крайній строк подання матеріалу. Інші газети побоювалися публікувати його матеріали після того, як отримали анонімні погрози. У Мікеля залишилася тільки одна щоденна шпальта в газеті «Діаріо-де-Барселона», у якій він підписувався як Адріан Мальтес.
Дух війни вже витав у повітрі. Країна смерділа страхом. Залишившись без роботи, Мікель час від часу спускався на площу або прогулювався проспектом Катедраль, завжди тримаючи при собі котрусь із Хуліанових книжок, немов талісман. Мій чоловік страшенно схуд, важив близько п’ятдесяти семи кілограмів.
Ми слухали по радіо новини про хвилю повстань у Марокко, а кількома годинами пізніше один із журналістів Мікелевої газети прийшов до нас і розповів, що Кансіноса — головного редактора — застрелено кулею в шию біля кав’ярні «Каналетас» дві години тому. Ніхто не наважився прибрати тіло, тож воно й досі там лежить, забруднюючи хідник кров’ю.
Невдовзі прийшли короткі, але страшні дні суцільного терору. Війська генерала Ґодеда вирушили вздовж Діагоналі та проспекту Ґрасіа до центру, де розпочалася стрілянина. Та оскільки була неділя, люди таки виходили на вулиці, бажаючи провести день на пікніку вздовж дороги на Лас-Планас. Найчорніші дні Барселони були ще попереду — вони настали за два роки.
Незабаром після початку перестрілки війська генерала Ґодеда здалися — чи то диво яке трапилося, чи то зв’язок між командирами був поганий. Здавалося, уряд Компаніса повертав собі владу; але що відбувалося насправді, стало відомо лише за кілька наступних тижнів.
Барселона перейшла до анархістських профспілок. Після кількох днів бунтів та вуличної стрілянини почали ширитися чутки, що небавом після капітуляції чотирьох генералів-повстанців було страчено в стінах Монжуйка. Мікелів приятель, англійський журналіст, присутній на страті, сказав, що до команди із семи чоловік, призначеної для виконання вироку, в останню мить приєдналися десятки ополченців. Відкрили вогонь; у тілах було стільки дірок від куль, що вони розсипалися на невпізнанні шматки, й до трун їх збирали майже в рідкому стані. Були ті, хто вірив, що конфлікту покладено край, що фашистські війська ніколи не дістануться Барселони, що повстання придушено.
У день капітуляції Ґодеда ми дізналися, що Хуліан у Барселоні. Ми отримали листа від Ірен Марсо, в якому вона розповідала, що Хуліан убив Хорхе Алдаю під час дуелі на цвинтарі Пер-Лашез. Ще до смерті Алдаї в поліційному відділку пролунав анонімний дзвінок у якому повідомлялося про цей випадок. Ми не мали жодних сумнівів до того, хто зробив цей дзвінок.
Хуліан мусив негайно тікати з Парижа: його переслідувала поліція за вбивство. Ми з тривогою чекали на нього, щоб попередити про небезпеку й захистити від іще більшої пастки, ніж та, яку вже приготував для нього Фумеро: від розкриття правди.
Минуло три дні, а Хуліан не з’являвся. Мікель не хотів, щоб його тривога передалася мені, але я достеменно знала, про що він розмірковує. Хуліан приїхав не до нас. Він приїхав по Пенелопу.
— Що станеться, якщо він дізнається?.. — запитувала я.
— Ми зробимо все, щоб він не дізнався, — відповідав Мікель.
Перше, про що він дізнається, — це про те, що родина Алдаїв зникла. Місць, звідки Хуліан міг би почати пошуки Пенелопи, було небагато. Ми склали список і розпочали власне розслідування. Особняк на проспекті Тібідабо — всього тільки порожній будинок, окутий ланцюгами та оповитий плющем. Торговець квітами, який продавав троянди й червоні гвоздики на протилежному боці вулиці, сказав, що запам’ятав лише одну людину, яка останнім часом наближалася до будинку, але то був майже старий, трохи кульгавий чоловік.
— Чесно кажучи, вигляд він мав досить-таки огидний. Я спробував продати йому гвоздику на лацкан, але він сказав: відчепися, війна надворі, не час для квітів.
Більше він нічого не бачив.
Мікель придбав у нього кілька зів’ялих троянд і про всяк випадок залишив йому телефон редакторського відділу газети, де сам працював. Подзвонивши туди, продавець міг залишити повідомлення, якщо випадково з’явиться чоловік, схожий на того, опис якого ми дали.
Нашою наступною зупинкою була школа Св. Ґабріеля, де Мікель зустрів Фернандо Рамоса, давнього шкільного приятеля. Фернандо висвятився в сан, викладав латину та грецьку. Серце його впало, коли він побачив, яким кволим став Мікель. Фернандо сказав, що Хуліан до нього не приходив, але обіцяв дати нам знати, якщо той з’явиться. Він спробує його затримати. Хто приходив, так це Фумеро: сповідаючись, він тривожно повторював, що під час війни слід бути обережним.
— Він сказав, що невдовзі загине багато людей, і ні солдатська форма, ні сутана священика не врятує від куль...
Фернандо Рамос зізнався, що так і не зрозумів, до якого союзу чи групи належав Фумеро, а перепитувати його не став.
Не можу й описати тобі тих перших днів війни у Барселоні, Даніелю. Повітря, здавалося, було отруєне страхом та ненавистю. Люди з підозрою дивилися один на одного; на вулицях стояла тиша, від якої зводило живіт. Щодня, щогодини поширювалися нові чутки. Пам’ятаю, як одного вечора ми з Мікелем прогулювалися вздовж Рамблас. Навколо не було ні душі. Мікель дивився на будівлі, помічав обличчя, які ховалися за закритими віконницями, бачив, як вони вдивляються у вуличні тіні. Він сказав, що відчуває, як за цими стінами гостряться ножі.
Наступного дня ми завітали до капелюшної крамниці Фортюні, хоча й не сподівалися зустріти там Хуліана. Того дня була стрілянина в сусідньому кварталі, й на хідниках виднілися калюжі свіжої крові. Зрешечений кулями шлунок мертвого коня шматувала зграя бездомних собак, а купка дітлахів дивилася на них та кидала каміння. Один з мешканців будинку розповів нам: капелюшника так налякали заворушення останніх днів, що він зачинився у крамниці. Скільки ми не стукали, дверей він не відчинив. Нам вдалося лише побачити його перелякане обличчя крізь ґрати у дверях. Ми сказали, що шукаємо його сина Хуліана. Капелюшник відповів, що його син помер і щоб ми йшли геть, поки він не покликав поліцію. Засмучені, ми пішли.
Кілька днів ми обходили кав’ярні та крамниці, розпитуючи про Хуліана. Наводили довідки в готелях та пансіонах, на залізничних станціях, у банках, де він міг би обмінювати гроші, — та ніхто не пригадував чоловіка, схожого за описом на Хуліана. Ми побоювалися, що він уже потрапив у кігті Фумеро, тож Мікель попросив одного зі своїх колег, який мав контакти в головному поліційному управлінні, дізнатися, чи не перебуває Хуліан за ґратами. Але там його не було. Минуло два тижні. Здавалося, що Хуліан розчинився в повітрі.
Мікель майже не спав, сподіваючись новин про Хуліана. Якось увечері він повернувся зі своєї звичайної прогулянки з пляшкою портвейну.
— Штат газети подарував мені її, — сказав він. — Помічник редактора повідомив, що вони закривають мою шпальту. Розумію, вони не бажають прикрощів.
— Що ти робитимеш?
— Перш за все нап’юся.
Мікель не випив і половини склянки, а я натщесерце прикінчила майже всю пляшку, навіть не помітивши цього. Десь близько опівночі мене перемогла дрімота, я завалилася на канапу. Мені снилося, що Мікель цілує мене в чоло та вкриває шаллю.
Прокинувшись, я відчула гострий біль у голові й зрозуміла, що це прелюдія до жахливого похмілля. Пішла шукати Мікеля, проклинаючи ту годину, коли в нього з’явилася гарна ідея напоїти мене. Мікеля в помешканні не було. Я підійшла до письмового столу й помітила на машинці записку, в якій чоловік просив мене не хвилюватися й чекати на нього вдома: він пішов шукати Хуліана й незабаром приведе його додому. Закінчувалася записка словами кохання.
Аркуш випав з моїх рук. Я помітила, що Мікель забрав зі столу всі свої речі, наче більше вони йому не потрібні. І я зрозуміла, що більше його не побачу.
Того вечора, як виявилося, торговець квітами зателефонував до редакції «Діаріо-де-Барселона» й залишив повідомлення для Мікеля: чоловік, якого Мікель описував, бродить біля старого особняка, немов привид.
Було вже за опівніч, коли Мікель дістався будинку № 32 на проспекті Тібідабо. Уночі ця місцина здавалася безлюдною долиною, пронизаною смугами місячного сяйва, яке пливло крізь дерева. Хоча він не бачив друга сімнадцять років, Мікель відразу впізнав Хуліана: неможливо було не впізнати його легкої, майже котячої ходи, коли його силует ковзнув під тінню саду біля фонтана. Хуліан перестрибнув через паркан і ліг біля будинку, немов неспокійна тварина.
Мікель міг озватися до нього, але вирішив не привертати уваги можливих свідків. Він відчував, що чиїсь очі крадькома стежать за проспектом крізь темні вікна сусідніх будинків. Мікель обійшов маєток, доки не дістався старих тенісних кортів та сторожки. Там він помітив щілини в паркані, якими Хуліан, певно, скористався як сходинками, й плити, які зверху нещільно прилягали. Мікель піднявся нагору, майже задихаючись, відчуваючи гострий біль у грудях; здавалося, й зір зраджує його. Він підтягся на кам’яний паркан; його руки тремтіли. Він пошепки покликав Хуліана.
Силует біля фонтана завмер, немов статуя. Мікель побачив двоє сяючих очей, які зупинилися на ньому. Чи Хуліан після сімнадцяти років розлуки упізнає його, виснаженого хворобою, яка забирає подих?..
Силует неспішно наблизився, тримаючи у правій руці довгий блискучий предмет. Шматок скла.
— Хуліане... — пробурмотів Мікель.
Фігура зупинилася. Мікель почув, як скло впало на гравій. З темряви з’явилося обличчя Хуліана. Двотижнева щетина вкривала обличчя, риси якого загострилися.
— Мікелю?
Не в змозі ані зістрибнути на інший бік, ані спуститися назад, на вулицю, Мікель простягнув руку. Хуліан сам заліз на паркан; однією рукою він міцно тримав долоню друга, іншою торкнувся його обличчя. Вони мовчки довго дивилися один на одного. Кожен відчував біль ран, яких життя завдало іншому.
— Ми повинні піти звідси, Хуліане. Тебе шукає Фумеро. Та справа з Алдаєю була пасткою.
— Знаю, — прошепотів Каракс монотонно.
— Будинок замкнено. Тут уже багато років ніхто не живе, — повідомив Мікель. — Ну ж бо, допоможи мені спуститися. Забираймося геть.
Каракс зліз із паркану. Обома руками охопив Мікеля й відчув під просторим одягом висохле тіло, в якому, здавалось, не лишилося м’язів. Коли вони опинилися на іншому боці, Каракс схопив Мікеля під пахви й майже поніс його. Так вони й крокували в темряву вулиці Романа Макая.
— Що з тобою сталося? — прошепотів Каракс.
— Нічого. Лихоманка. Мені вже краще.
Але від Мікеля вже тхнуло небезпечною хворобою, тож Хуліан більше ні про що не питав.
Вони спустилися вулицею Лева XIII, поки не дісталися проспекту Св. Жервазіо, де побачили світло кав’ярні. Вони знайшли притулок за столом у задній кімнаті, подалі від входу та вікон. Кілька завсідників сиділи біля бару, палили цигарки та слухали радіо. Офіціант — блідий як віск чоловік із потупленими очима — прийняв у них замовлення.
— Тепле бренді, каву та щось поїсти.
Мікель зовсім нічого не їв. Каракс, явно голодний, їв за двох. Двоє друзів приголомшено дивилися один на одного у млявому світлі кав’ярні. Минулого разу, коли вони бачилися віч-на-віч, були вдвічі молодші. Вони розсталися бадьорими юнаками, а тепер життя одного з них перетворило на втікача, а іншого готувало до смерті. Обидва дивувалися: чи це доля здала їм такі паскудні карти, чи то вони самі так кепсько грали?
— Я досі не подякував тобі за все, що ти робив для мене всі ці роки, Мікелю.
— І зараз не починай. Я робив те, що мусив робити, що хотів робити. Нема за що мені дякувати.
— Як там Нурія?
— Так само, як і під час вашої останньої зустрічі.
Каракс опустив погляд.
— Ми одружилися кілька місяців тому. Не знаю, чи писала вона тобі.
Губи Каракса стиснулися, він повільно похитав головою.
— Ти не маєш права їй дорікати, Хуліане.
— Знаю. Я ні на що не маю права.
— Чому ти не звернувся до нас по допомогу, Хуліане?
— Не хотів уплутувати вас у неприємності.
— Де ти був увесь цей час? Ми гадали, що ти провалився крізь землю.
— Майже. Я був удома. У батьковому помешканні.
Мікель здивовано витріщився на нього. Хуліан пояснив: приїхавши до Барселони, він не знав, куди йти, тож вирішив повернутися до оселі свого дитинства, хоча й побоювався, що там уже нікого немає. Двері капелюшної крамниці були відчинені; літній полисілий чоловік, чоловік без вогню в очах, чахнув за прилавком. Хуліан роздумав заходити всередину, але Антоні Фортюні підвів очі й поглянув на незнайомця за вікном. Їхні погляди зустрілися. Хуліанові страшенно схотілося втекти, але він почувався наче прикутим до місця. Він побачив сльози на очах капелюшника, побачив, як той човгає до дверей. Онімілий, Фортюні вийшов на вулицю; не промовивши ані слова, завів сина до крамниці й опустив металеві ґрати. Тепер двоє чоловіків були відгороджені від зовнішнього світу. Капелюшник обійняв сина й завив від горя.
Фортюні сказав, що поліція два дні тому була тут і розпитувала про Хуліана. Хтось на ім’я Фумеро — чоловік із поганою репутацією, котрий, як казали, отримував платню від генерала Ґодеда й перебував серед його фашистських лакиз лише місяць тому, а тепер приятелював з анархістами, — повідомив Фортюні, що Хуліан Каракс зараз їде до Барселони, що в Парижі він холоднокровно вбив Хорхе Алдаю, що його розшукують через кілька інших злочинів, — далі капелюшник не став слухати. Фумеро покладав надію: якщо трапиться неймовірне і його блудний син з’явиться, Фортюні виконає свій обов’язок громадянина й сповістить поліцію. Фортюні відповів, що Фумеро, звичайно, може на нього розраховувати, хоча в душі капелюшника дратувало те, що така гадюка, як Фумеро, вірить у його підлоту.
Як тільки зловісний поліційний кортеж покинув вулицю, капелюшник попрямував до церковної каплиці, де колись уперше побачив Софі. Там він помолився своєму святому, благаючи, щоб той направив його сина додому, поки не пізно. Тепер, коли Хуліан приїхав, батько попередив його про небезпеку, що чекала на нього.
— Яка б справа не привела тебе до Барселони, дозволь мені зробити її за тебе, а сам сховайся у квартирі. У твоїй кімнаті нічого не змінилося з твого від’їзду. Вона й досі твоя — стільки, скільки тобі це потрібно.
Хуліан зізнався, що повернувся, аби розшукати Пенелопу Алдаю, і капелюшник заприсягся, що знайде її й допоможе їм обом сховатися в безпечному місці, подалі від Фумеро, від минулого, від усього.
Цілими днями Хуліан переховувався у квартирі на вулиці Св. Антоніо, поки капелюшник никав містом у пошуках слідів Пенелопи. Хуліанова кімната й справді зовсім не змінилася, хоча тепер усе в ній здавалося Хуліанові замалим — речі ніби зсохлися від часу. Старі записники, олівці, що їх Хуліан гострив за тиждень до від’їзду, книжки, які очікували, щоб їх прочитали, чистий хлоп’ячий одяг у шафі... Капелюшник розповів Хуліанові, що Софі покинула його невдовзі після синової втечі; багато років він нічого про неї не чув, але врешті-решт вона написала йому з Боготи, де жила вже з іншим чоловіком. Тепер Фортюні й Софі регулярно листувалися.
— Ми завжди згадуємо про тебе, — визнав капелюшник, — бо це єдине, що нас поєднує.
Після цих слів Хуліан подумав, що капелюшник усе життя марно намагається розлюбити власну дружину — навіть після того, як утратив її.
— Справжнє кохання трапляється лише раз у житті, Хуліане, навіть якщо ти його не усвідомлюєш.
Здавалося, Фортюні мріє повернути час вспак, щоб розплутати клубок невдач власного життя. Що ж до Хуліана, то коханням його життя була Пенелопа. І Фортюні вирішив, що допоможе синові знайти її, — можливо, тоді й він, Фортюні, поверне собі бодай дещицю того, що втратив, хоча б трохи заповнить ту порожнечу, що стала його прокляттям.
Однак ані рішучість, ані відчай не допомогли Фортюні: ані Пенелопи Алдаї, ані її родини в Барселоні не було. Чоловік простого походження, який усе життя мусив працювати, щоб залишатися платоспроможним, капелюшник ніколи не дозволяв собі сумніватися в силі грошей та соціального статусу; але п’ятнадцятьох років занепаду виявилося достатньо, щоб особняки, підприємства, самі сліди могутньої династії Алдаїв стерлися з лиця землі. Багато хто чув прізвище Алдая, та мало хто пам’ятав його велич.
Того дня, коли ми з Мікелем Молінером завітали до капелюшної крамниці й запитали про Хуліана, капелюшник був упевнений, що ми двоє Фумерових попихачів. Ніхто більше не забере від нього сина, вирішив Фортюні. Цього разу Господь Всемогутній спустився з небес, той самий Господь, який усе життя, ігнорував молитви капелюшника, й Фортюні охоче виколе Йому очі, якщо Він наважиться знов забрати в нього Хуліана.
Саме капелюшник був тим стариганем, якого кількома днями раніше біля особняку Алдаїв бачив торговець квітами. «Огидний вигляд» пояснювався одержимістю, яка охопила капелюшника, коли він відчув, що його життя знову — краще пізно, ніж ніколи — набуло сенсу.
Однак Бог, на жаль, знову знехтував молитви капелюшника: жодних слідів дівчини не було. «Скільки ще Тобі потрібно загублених душ, Господи, щоб задовольнити Твою ненажерливість?!» — запитував капелюшник, а Бог, у Своєму нескінченному мовчанні, незмигно дивився на нього.
— Я не можу знайти її, Хуліане... Присягаюся, я...
— Не хвилюйся, тату. Це повинен зробити я. Ти вже багато допоміг мені.
Того вечора Хуліан нарешті вийшов на вулицю, сповнений рішучості знайти Пенелопу.
Мікель слухав розповідь друга, і жоден з них не звертав уваги на офіціанта, коли той підійшов до телефонного апарата й пробурмотів щось у слухавку, ставши до них спиною. Ані пізніше, коли той потай стежив за дверима, витираючи склянки надто ретельно для закладу, в якому бруд був звичайним явищем. Мікелеві не спадало на думку, що Фумеро вже завітав у цю кав’ярню, як і в десятки інших подібних кав’ярень в околицях особняка Алдаїв, і домовився: тільки-но нога Каракса перетне поріг однієї з них, тієї ж хвилини в поліційному відділку пролунає телефонний дзвінок.