Військовий комісаріат барселони 6 страница

— Чесно кажучи, я небагато про них знаю.

— Ніхто не знає про жінок багато, навіть Фройд, навіть вони самі. Але це як електрика: необов’язково знати, як саме вона діє, щоб дістати електричний шок. Ну ж бо, розповідай! Які тобі подобаються? Не всі зі мною погодяться, але я вважаю, що в жінки мають бути жіночні форми, щось, що можна потримати в руках... Але тобі, я здогадуюся, небайдужі худорляві жінки. Що ж, і таку думку я поважаю.

— Щиро кажучи, в мене невеликий досвід щодо жінок, Ферміне. Якщо бути точним, у мене немає ніякого досвіду щодо них.

— А я вважав, що тієї ночі... ну, пам’ятаєш, коли тебе побили...

— Якби рани на серці гоїлися так само швидко, як подряпини на обличчі!.. — вихопилося в мене.

Фермін дружелюбно усміхнувся.

— Не сумуй. У тебе все ще попереду. Ніщо не зрівняється з першим разом, ніщо. Ти так і не збагнеш, у чому краса життя, поки вперше не роздягнеш жінку. Ґудзик за ґудзиком... наче зимового вечора чистиш смачну гарячу картоплю...

Цієї миті на екрані велично з’явилася Вероніка Лейк[Veronica Lake — сценічне ім’я американської кіноактриси Констанс Френсіс Марі Олкмен (1919—1973), надзвичайно популярної у 1940-ті роки, постійної партнерки актора Алана Ледда. (Прим. перекл.)], і Фермін перемістився в іншу площину. Коли картинка на екрані змінилася і пані Лейк тимчасово зникла, Фермін побіг до буфету у фойє, щоб поповнити запаси ласощів: після місяців голодування мій друг дещо втратив відчуття міри, через що трохи погладшав, але небезпечний надмір ваги йому не загрожував. Я залишився на самоті, майже не слідкуючи за подіями на екрані. Я згадав Клару... ні, я згадав її тіло, блискуче від поту, розімліле від насолоди, тіло, яке здригалося в ритмі рухів учителя музики... Мій погляд відірвався від екрану — і я помітив глядача, який щойно увійшов. Його силует поволі пересувався до центру партеру, і врешті він сів за шість рядів від мене. У кінотеатрі багато самотніх людей, подумав я. Таких, як я сам.

Я намагався зосередитись на основній лінії сюжету. Герой, цинічний, але добросердий детектив, розповідав другорядній героїні, що такі жінки, як Вероніка Лейк, — загибель для всіх чоловіків і єдине, що залишається цим останнім, — це гинути від безнадійного кохання. Фермін Ромеро де Торрес, який уже встиг зробитися неабияким знавцем кінематографу, називав цей жанр «прикладом богомола»: на його думку, подібні фільми являють собою втілення грішних фантазій конторських службовців, які страждають на закрепи, та побожних жінок, які вмирають з нудьги, мріючи про бурхливе та розпусне життя. Я посміхнувся був, уявляючи собі, що б сказав мій друг-критик, якби не пішов на зустріч із буфетом... але посмішка застигла на моєму обличчі.

Глядач, який сидів за шість рядів переді мною, повернувся та витріщився на мене. Туманний промінь прожектора являв собою лише тонку хмаринку тремкого світла, у якому проступали лише обриси та кольорові плями; але цього світла вистачило, щоб я впізнав Куберта, чоловіка без обличчя. Цей жорстокий погляд блискучих очей без повік, цей вищир... здавалося, він у темряві облизує неіснуючі губи... Холодні пальці страху стисли моє серце.

Тієї миті з екрану вибухнули музикою дві сотні скрипок, почулися постріли, крики, а потім усе зникло, й на мить зала потонула в суцільній пітьмі. Я чув, як пульсує у скронях моя кров, і цей звук нагадував лунке биття молота. Повільно на екрані проступала нова сцена, витісняючи чорноту блакитно-пурпуровою імлою. Чоловік без обличчя зник. Я обернувся і краєм ока побачив силует, що прямував уздовж проходу нагору; він розминувся з Ферміном, який якраз повертався зі свого гастрономічного сафарі. Опустившись біля мене, Фермін простягнув мені цукерку з шоколадним праліне.

— Даніелю, ти блідий як смерть. Тобі що, зле? — спитав він, стривожено дивлячись на мене.

Таємничий подув повітря пронісся залою.

— Дивно якось пахне, — зауважив Фермін. — Мабуть, якийсь член ради або адвокат пустив вітри.

— Ні. Пахне горілим папером.

— Скуштуй лимонну цукерку, Даніелю.

— Не хочу.

— Усе одно тримай — ніколи не знаєш, коли цукерка стане тобі у пригоді.

Я поклав цукерку в кишеню піджака та решту фільму просидів мовчки, не звертаючи ані найменшої уваги ні на героїню Вероніки Лейк, ні на жертв її фатальних чар. Фермін Ромеро де Торрес заглибився у фільм та у поглинання шоколадних цукерок. Коли в кінці фільму ввімкнули світло, я почувався так, наче прокинувся від поганого сну, й волів думати, що той чоловік у партері — просто примара, омана зору. Але ні... його швидкого погляду в темряві було достатньо, аби я зрозумів: він цілком реальний. І він не забув ані мене, ані нашої угоди.

Коли Фермін не пропадав годинами у пошуках екзотичних видань, призначених задовольнити вимоги чергового покупця, він проводив час, упорядковуючи книжки, вигадуючи ринкові стратегії, поліруючи вивіску крамниці й віконні шиби, доки вони не починали сяяти, або протираючи корінці книжок ганчіркою, трохи змоченою у спирті. Відтоді, як Фермін почав працювати у книгарні, в мене з’явилося набагато більше вільного часу. Завдяки такому несподіваному щастю я міг повернутися до занять, що їх останнім часом був занедбав: наприклад, розв’язанню таємниці Каракса чи спілкуванню з моїм другом Томасом Аґіларом, за яким я неабияк скучив.

Томас був задумливим, відлюдькуватим хлопцем, якого інші діти побоювалися через його певну схожість із горлорізами, яка надавала йому похмурого, погрозливого вигляду. У нього була статура борця, гладіаторські плечі та суворий, пронизливий погляд. Ми познайомилися багато років тому за досить екстремальних обставин. Це був мій перший тиждень у єзуїтській школі на вулиці Каспе. Після уроків по Томаса приїхав його батько, а з ним якась пихата дівчинка, яка виявилася Томасовою сестрою. Я відпустив був кілька нетактовних жартів щодо неї, але не встиг я й оком змигнути, як Томас кинувся на мене й засипав жорстокими ударами, після яких я не впізнавав себе у дзеркалі ще кілька тижнів. Томас був удвічі кремезніший за мене, сильніший та лютіший. Під час нашої дуелі на шкільному дворі, в оточенні хлопців, охочих до кривавої бійки, я втратив зуб — однак відмовився розповісти батькові та священикам, хто мене так страшенно побив. Не визнав я й того факту, що батько мого супротивника спостерігав за бійкою з виразом справжнього задоволення на обличчі, приєднавшись до хору збуджених хлопчаків.

— Це моя провина, — сказав я, закриваючи тему.

Трьома тижнями пізніше під час перерви до мене підійшов сам Томас. Мене із жаху майже паралізувало. «Він іде, щоб покінчити зі мною», — подумав я. Але мета Томаса була цілком шляхетною: він хотів перепросити мене, бо розумів, що поборов удвічі слабшого суперника.

— Це мені має бути соромно за те, що я причепився до твоєї сестри, — відповів я. — Я б тоді наговорив бозна-чого, але ти так мене відлупцював, що я не міг говорити.

Томас зніяковіло потупив очі. Я здивовано розглядав цього сором’язливого велетня, який на перервах блукав коридорами, мов та загублена душа. Усі інші діти, включно зі мною, надто боялися його, ніхто не розмовляв з ним, ніхто навіть не наважувався глянути йому у вічі. З опущеною додолу головою, майже тремтячи, він запитав, чи не хочу я бути його другом. Я відповів, що хочу. Він подав руку, й я її потиснув; його потиск був міцний, але я навіть не здригнувся.

Того ж вечора Томас запросив мене до себе на обід і показав свою колекцію дивних приладів, зроблених із металевого брухту.

— Я сам їх виготовив, — гордовито пояснив він.

Я не міг збагнути, ані як вони працюють, ані для чого призначені, але промовчав, та ще й покивав головою, вдаючи захват. Мені здавалося, що цей надто великий і надто самотній хлопець просто виготовив собі олов’яних приятелів, і я був першим, кого він їм відрекомендував. То була його таємниця. Я поділився з ним своєю: розповів про свою маму і про те як за нею скучив. Коли мій голос урвався, Томас мовчки обійняв мене. Нам було по десять років. З того дня Томас Аґілар став моїм найкращим другом — а я його єдиним.

Незважаючи на агресивний вигляд, Томас мав спокійну, добру вдачу. Він трохи затинався, коли розмовляв із людьми, — виняток становили його мама, сестра та я. Він захоплювався незвичайними винаходами та механічними приладами, здійснював «розтини» різноманітних інструментів, починаючи від грамофону й закінчуючи лічильною машиною, щоб дізнатися, як вони працюють. Багато часу Томас проводив на самоті у своїй кімнаті, вигадуючи нові неймовірні пристрої. Він був надзвичайно винахідливий, а ось практичності йому бракувало: його цікавили екстраординарні речі, приміром, синхронізатор світлофора на Ґран-Віа, таємниця ілюмінованого фонтану Монжуйка та годинникові механізми автоматів у парку розваг на Тібідабо[Найвища точка Барселони, гора заввишки 532 м. (Прим. перклад.)].

Вечорами Томас працював у конторі свого батька, а по дорозі додому заходив до нашої книгарні. Мій батько завжди виявляв зацікавленість Томасовими винаходами, Дарував йому підручники з механіки та біографії видатних інженерів, як-от Ейфель та Едісон, — їх Томас обожнював. Минали роки, й Томас, полюбивши мого батька, почав міркувати, як створити з частин старого вентилятора автоматичну систему, за допомогою якої можна було б реєструвати та зберігати бібліографічні картки. Він уже понад чотири року працював над цим проектом, але мій батько досі демонстрував віру в цю ідею, оскільки не хотів знеохочувати Томаса.

Знайомлячи Томаса з Ферміном, я непокоївся, як Фермін відреагує на мого друга.

— Ти, певно, приятель Даніеля, винахідник? Дуже приємно познайомитися. Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні Семпере, до ваших послуг...

— Томас Аґілар, — затинаючись, промовив Томас, посміхнувсь та потиснув руку Ферміна.

— Обережніше, приятелю, в тебе ж не рука, а гідравлічний прес! А мені мої віртуозні пальці ще потрібні для роботи.

Томас відпустив його руку та вибачився. Фермін заходився масажувати пальці, і нові знайомі заглибилися в бурхливу дискусію щодо таємниць математики — науки, яка навіть у своїх найдоступніших формах була для мене чимось на кшталт китайської грамоти.

— То розкажеш мені, Томасе, теорему Ферма?.. — почув я.

Час від часу Фермін звертався до Томаса на «ви» і завжди вдавав, що не помічає, як хлопець заїкається. На знак вдячності за безмежну терплячість Томас приносив Фермінові коробки швейцарських шоколадних цукерок, оздоблені фотографіями неймовірно блакитних озер, корів, що розгулювали дивовижно зеленими полями, та годинників із зозулею.

— Твій приятель Томас дуже талановитий, але йому бракує сміливості. Було б корисніше, якби він поводився рішучіше. Іти — єдиний спосіб дістатися будь-куди, — якось сказав мені Фермін. — На жаль, такий уже є цей науково-теоретичний розум. Візьмімо лишень Альберта Ейнштейна. Той зробив багато надзвичайних винаходів, але найпершим з них, якому знайшлося практичне застосування, виявилась атомна бомба, й ту використали без його дозволу. На Томаса, з його боксерським обличчям, чекають важкі часи в академічних колах. У цьому світі панують стереотипи, Даніелю.

Виходячи з бажання захистити Томаса від нерозуміння з боку оточення, Фермін вирішив, що повинен розвивати в моєму другові вміння вести розмову та поводитися на людях.

— Людина є твариною соціальною. Людям властиво призначати на посади «своїх людей», брати хабарі та поширювати плітки. Це — основна видова поведінка «розумної мавпи», — стверджував Фермін. — Це біологія. Нічого не вдієш.

— Чи ти не перебільшуєш?

— Іноді, Даніелю, ти такий наївний!

Суворий вигляд Томас успадкував від батька, вмілого управителя майном, який мав кабінет на вулиці Пелайо, поблизу розкішної крамниці «Ель сіґло». Пан Аґілар належав до тих привілейованих осіб, які завжди мають рацію. Він був глибоко переконаний, що його син — недоумкуватий боягуз; щоб якось знівелювати ці ганебні риси, він наймав учителів, яким доручав усіляко вдосконалювати свого первістка. Я нерідко чув, як пан Аґілар каже вчителям: «Мій син недоумок, зрозуміло?!» Томас, зі свого боку, чинив усі можливі перешкоди процесові свого «вдосконалення» і звертався до «вдосконалювачів» виключно латиною — мовою, якою він розмовляв із папською плинністю, без жодного затинання. Рано чи пізно вчителі у розпачі звільнялися, побоюючись, що Томас одержимий дияволом: а що, як невдовзі він почне декламувати диявольські накази арамейською?!. Єдиною надією пана Агілара залишилася військова служба, яка мала зробити з його сина справжнього мужчину.

Сестру Томаса, ту саму, якій я завдячую нашою з Томасом дружбою, звали Беатріс. Беа Аґілар, батькова улюблениця, була надзвичайно схожа на свою матір: рудоволоса, витончено бліда, вона завжди носила дуже дорогі сукні з шовку або натуральної бавовни та панчохи з елегантної крамниці «Сіра перлина»; у неї була фігура манекенниці й бездоганна постава; коли Беа виходила на прогулянку, здавалося, що вона грає роль принцеси у своїй власній казці. Свої блакитно-зелені очі вона воліла описувати як «смарагдово-сапфірові». Незважаючи на роки, проведені у вимогливому католицькому коледжі Матері Терези, — чи, можливо, саме завдяки цим рокам, — Беа, коли не бачив суворий батько, пила з високих келихів анісовий лікер; словом, вона була подібна до екранної богині — з тих, які доводили мого приятеля Ферміна до екстазу. Я ненавидів її, а вона платила за мою неприховану ворожість лінивими поглядами, сповненими зневаги та байдужості. Наречений Беа перебував на військовій службі у Мурсії[Область на південному сході Іспанії. (Прим. перекл.)] у чині лейтенанта; я запам’ятав його як гладко зачесаного юнака і чув, що він член партії фалангістів. Звали його Пабло Каскос Буендіа; він належав до аристократичної родини, яка володіла кількома корабельнями на узбережжі Ґалісії[Область на півночі Іспанії, на узбережжі Біскайської затоки. (Прим. перекл.)]. Завдяки дядькові, який служив у військовому міністерстві, Пабло багато часу проводив у відпустках; гостюючи в Аґіларів, він не марнував жодної нагоди потеревенити про расову й духовну вищість іспанців та неминучий занепад більшовицької імперії.

— Маркс мертвий, — поважно казав він.

— Він помер іще 1883 року, якщо бути точним, — уїдливо зауважував я.

— Замовч, йолопе, бо вріжу так, що відлетиш до Ґібралтарської скелі!..

Не раз я помічав, як Беа потайки сміється з дурниць, які верз її наречений. Іноді вона здіймала очі та дивилася на мене. Її погляду я не міг збагнути. Ми всміхалися одне до одного з холодною люб’язністю ворогів, яких поєднало ситуативне перемир’я, і я швидко відводив погляд. Я б радше вмер, ніж визнав, що в глибині душі боюся її.

На початку року Томас та Фермін вирішили об’єднати зусилля та організувати новий проект, який, як вони передбачали, допоможе нам із Томасом не потрапити до армії. Фермін анітрохи не поділяв ентузіазму пана Аґілара щодо військового досвіду.

— Корисне у військовій службі тільки те, що призов виявляє недоумків серед населення, — зазначав він.— Але для цього достатньо двох тижнів, для цього не потрібно двох років. Армія, Шлюб, Церква, Банк — ось чотири вершники Апокаліпсиса. Ну, давайте, смійтеся!

Анархічно-ліберальні переконання Ферміна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли — примха долі! — до нас завітала стара знайома. Мій батько поїхав до Аржентони, щоб оцінити тамтешню колекцію книжок, і повернутися мав допіру ввечері. Я залишився за прилавком, а Фермін видерся на драбину, наче вправний гімнаст, і заходився впорядковувати книжки на горішній полиці, за кілька сантиметрів від стелі. Невдовзі перед зачиненням книгарні — сонце вже сіло — у вікні з’явився профіль Бернарди, вдягненої у своє «четвергове» вбрання (четвер був її вихідним). Вона помахала мені рукою.

— Боже, як ти виріс! — вигукнула вона, увійшовши. — Я б тебе й не впізнала... Ти так змужнів, Даніелю!

Вона обійняла мене, пролила кілька сльозинок, торкнулася моєї голови, плечей, обличчя, ніби перевіряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час.

— За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Даніелю, — сказала вона, опускаючи очі.

— Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцілуй-но мене.

Вона зніяковіла, а я дзвінко розцілував її в обидві щоки. Бернарда засміялася. У її очах читалося: вона чекає, коли я спитаю про Клару, — та я вирішив не питати.

— Ти дуже гарна сьогодні, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завітати до нас?

— Та я вже давно хотіла зайти, але ж ти знаєш життя: ми всі дуже заклопотані... Пан Барсело, попри всю свою вченість, примхливий, як та дитина. Мені залишається тільки миритися з його примхами. Завтра в моєї небоги — тієї, з Сан-Адріана, — день народження, і я хочу зробити їй подарунок. Я подумала, що можна купити їй книжку, де багато слів і мало картинок, але ж я зовсім не знаюся на книжках...

Перш ніж я встиг відповісти, повна збірка творів Бласко Ібаньєса[Вісенте Бласко Ібаньєс (1867—1928) — видатний іспанський письменник, автор філософських та соціально-психологічних романів. (Прим. перекл.)] у твердій палітурці впала згори, й приміщення стряснуло, наче від балістичної ракети. Ми з Бернардою занепокоєно глянули нагору. Фермін стрибав по драбині, мов той циркач; очі його палали захопленням, на обличчі сяяла таємнича усмішка.

— Бернардо, це...

— Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні «Семпере та син», до ваших послуг, пані, — сповістив Фермін, беручи Бернардину руку й церемонно цілуючи її.

— Ви помиляєтеся, я не пані...

— Щонайменше маркіза, — ствердив Фермін. — Мені слід було знати. Я зустрічався з найшляхетнішими дамами на проспекті Пірсона. Надайте мені честь провести вас до відділу класичної дитячої та підліткової літератури, де я, на щастя, помітив збірку творів Еміліо Сальґарі[Еміліо Сальґарі (1863 — 1911) — італійський письменник, автор пригодницьких романів. (Прим. перекл.)], яка містить відому епічну казку про Сандокан.

— Боже, я не впевнена... Це ж не житія святих? Батько дівчинки колись тримався лівого крила, розумієте...

— Я можу порадити й «Таємничий острів» Жуля Верна — дуже корисна для читання повість, розвиває ерудицію...

— Ну, якщо ви радите...

Фермін жадібно поїдав Бернарду очима, ніби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була підлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловічка.

— А ти, Даніелю? — обернулась вона на мене. — Що ти скажеш?

— Фермін тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цілком покластися.

— Ну, тоді запакуйте мені ту, про острів, будь ласка. Скільки я винна?

— Усе за рахунок закладу, — відповів я.

— Ні, не хочу про це й чути!

— Якщо дозволите, пані, я, Фермін Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливішою людиною в Барселоні.

Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слів.

— Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моєї небоги...

— Гаразд, — швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, — тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?..

— Ну ж бо, Бернардо, — підбадьорив я. — Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак.

Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси.

— Куди її повести? — прошепотів він, наче схвильована дитина.

— Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», — відповів я. — Я точно знаю: це щасливе місце для роману.

Я передав пакунок Бернарді та підморгнув.

— То скільки я винна, Даніелю?

— Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, — збрехав я.

Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулиці Св. Анни. Хотілося сподіватись, що на небесах нині чергує добрий святий.

Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері.

Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?..

— Агов?

Минуло кілька хвилин — жодної відповіді.

Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки.

— Ферміне? Тату?

Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть.

Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям... Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.

Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії — надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним — суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:

АНТОНІ ФОРТЮНІ та син Засновано 1888 року

...Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове — Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак — це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.

Місто примар

Наступного дня Фермін прилетів до книгарні на крилах Амура, посміхаючись та насвистуючи щось веселе. За інших обставин я б розпитав його про прогулянку з Бернардою, але того дня настрою для поетичних спалахів я не мав. Батько домовився з професором Хав’єром Веласкесом про доставку замовлених книжок до його університетського кабінету на одинадцяту годину. На самісіньку згадку імені професора Фермін поморщився, тож я вирішив віднести книжки сам.

— Той жалюгідний суб’єкт — просто розбещений зануда. Фашистський попихач, — заявив Фермін, підносячи кулак та прибираючи мстивої пози. — Цей нікчема використовує своє професорське звання, щоб зваблювати жінок. Присягаюся, він би переспав навіть із Ґертрудою Стайн24, якби трапилась нагода!

— Заспокойся, Ферміне. Веласкес добре платить, завжди наперед, а крім того, всім нас рекомендує, — заперечив був батько.

— Ті гроші брудні від крові незайманих дівчат-підлітків! — обурено вигукнув Фермін. — Ось я, приміром, на Бога присягаюся, що ніколи не кохався з неповнолітньою дівчиною, — і не тому, що не хотів чи не мав нагоди. Я сьогоднішній — бліда тінь самого себе кільканадцять років тому. Були часи, коли моя постать миттєво впадала дівчатам у вічі! Та я ніколи не переходив меж, якщо не був упевнений щодо віку дівчини. Я вимагав документів, а коли їх не було... гм... вимагав письмового дозволу батьків! Треба дотримуватися певних моральних норм.

Батько витріщив очі.

— З тобою, Ферміне, безглуздо сперечатися.

— Так, якщо я маю рацію, то вже маю.

Відчуваючи, що вдома насувається гроза, я взяв пакунок, підготований ще звечора, і попрямував до дверей. У пакунку була збірка Рільке 25 та дивне есе, авторство якого приписували маловідомому дарвіністові; в есе стверджувалося, ніби іспанці ведуть свій родовід від більш розвинених мавпоподібних предків, ніж сусіди-французи. Батько з Ферміном були заглибилися в дискусію щодо моралі, та я цього вже не почув — я зачинив за собою двері.

Стояв напрочуд гарний день: небо аж сяяло ультрамарином, прозорий легкий вітерець розносив осінні аромати та свіжий запах моря. Я завжди найдужче любив Барселону в жовтні. Здавалося, саме у жовтні дух міста, блукаючи вулицями, прибирає особливо гордовитої постави, й ти почуваєшся мудрішим, напившись зі старого фонтану Каналетас, вода якого тільки восени не має присмаку хлорки... На очі мені раз у раз траплялися жваві, спритні чистильники взуття, крамарі, які поверталися з перерви на каву, вуличні продавці лотерейних квитків та цілі армії двірників — ці останні неспішно й поважно полірували вулиці за допомогою мітел, нагадуючи при цьому художників-пуантилістів із пензлями. У ті роки в Барселоні дедалі частіше з’являлись автомобілі; коли я дістався світлофора на перехресті вулиці Бальмес, то помітив групу сірих службовців у сірих-таки дощовиках, які жадібно витріщалися на криваво-червоний «студебекер», наче це була оголена красуня з мюзик-холу. Я пішов вулицею Бальмес у напрямку Ґран-Віа, розглядаючи світлофори, що таємничо переморгувалися між собою, машини та мотоцикли з візками. У вітринах я бачив рекламні плакати «Філіпс», якими проголошувалося прибуття нового месії — телевізора. Дехто пророкував, що саме цей пристрій назавжди змінить наше життя й перетворить нас на «істот з майбутнього», на кшталт американців. Фермін Ромеро де Торрес (який завжди йшов у ногу з найсучаснішими технологіями) вже провістив жорстокі наслідки.

— Телебачення, мій любий Даніелю, це Антихрист. Можу запевнити тебе: за три-чотири покоління люди вже не знатимуть, що пускати вітри краще все-таки на самоті. Люди повернуться до життя в печерах, до середньовічної жорстокості, до загального стану слабоумства, який слимаки подолали вже у плейстоцені! Наш світ буде знищено не через атомну бомбу, як пишуть газети, — ні, він загине через банальність, глупоту, глузування з усього, навіть із самої загибелі!

...Кабінет професора Веласкеса розташовувався на другому поверсі літературного факультету університету «Плаза», у кінці галереї, вистеленої гіпнотичними шахівницями з черепиць та омитої порошним світлом, що сочилося на південну криту аркаду. Я знайшов професора біля дверей лекційної зали, коли він, удаючи, нібито уважно слухає студентку, вивчав її ефектну фігуру. Дівчина була вдягнена в темно-червоний костюм, який підкреслював її талію й відкривав бездоганно пропорційні литки, обтягнені шовковими панчохами. Професорові Веласкесу лестило мати репутацію донжуана; він був переконаний, що літературна освіта порядної молодої дівчини не може вважатися завершеною без легендарного вікенду в якому-небудь маленькому готелі, з пляжними прогулянками та декламуванням александрійських віршів віч-на-віч із видатним ученим.

Мій комерційний інстинкт підказував мені, що в розмову втручатися не можна, тож я вирішив згаяти час і сам заходився подумки роздягати студентку. Незважаючи на свій молодий вік, у товаристві муз, які затрималися на сторінках старих книжок, я перебував частіше, ніж у компанії дівчат з плоті та крові, — останні завжди здавалися мені істотами набагато нижчого порядку, ніж Клара Барсело. Але цього разу — сам не знаю, що в мені промовляло! — я з насолодою відзначав поглядом кожну подробицю звабливої, вишуканої дівочої фігури, яку я міг бачити, щоправда, лише ззаду, але яку вже уявляв у повній пишноті, — і неясне хиже тремтіння пробігло вздовж мого хребта.

— Та це ж Даніель! — закричав професор Веласкес. — Дякувати Богові, що це ти, а не той божевільний, який приходив минулого разу, — як його пак? Тореро?.. Він чи то п’яний був, чи то геть сказився... Він наважився спитати мене — мене! — чи відома мені етимологія слова пеніс! Його тон був сповнений геть неприпустимого сарказму!

— Просто лікар прописав йому дуже сильні ліки, — промимрив я, — щось для покращення роботи печінки...

— Він спаскудив мені цілий день! — обурювався Веласкес. — На місці твого батька я б повідомив поліцію — закладаюся, у них є на нього справа. Господи, а як у нього смердять ноги! Ще багацько ходить тут усіляких придуркуватих лівих, які ведуть безпутний спосіб життя й не бачили ванни з часів падіння Республіки!

Я вже гарячково шукав інших більш-менш правдоподібних вибачень для недозволенної поведінки Ферміна, як раптом студентка, що розмовляла з професором Ве’ласкесом, обернулася до мене. Земля спинила свій біг. Я побачив осяйну усмішку — і вуха мої запалали.

— Привіт, Даніелю, — сказала Беатріс Аґілар.

Я кивнув їй — язик наче відсох. Я пускав слину від Беа, сестри мого найкращого друга! Від тієї самої Беа, якої я так боявся!

— О, ви знайомі? — спитав Веласкес заінтриговано.

— Даніель — старий друг нашої родини, — пояснила Беа. — Він єдиний, хто наважився сказати мені в обличчя, що я чванькувата й самозакохана.

Веласкес витріщився на мене.

— То було багато років тому, — виправдовувався я. — І я не зовсім це мав на увазі... тобто зовсім не це...

— Добре, я досі чекаю на вибачення.

Веласкес щиро засміявся й узяв пакунок з моїх рук.