Провідні тенденції формування есхато-хіліастичної ідеології

Започатковані в ранньому християнстві основні ідеї есхато-хіліазму, в тому числі і сотеріології, були в певній мірі препаровані і трансформовані до умов формування капіталістичних відносин. Як вважає П.Г.Гопченко, теологічні дискусії періоду Реформації щодо земних і есхатологічних перспектив відображали, в першу чергу, боротьбу між представниками старого (феодального) та нового (буржуазії) класів. Тому на перших етапах свого розвитку протестантизм був ілюзорним відображенням ідеалів достатньо широкого демократичного руху. Тут ніби поєдналися зусилля прогресивних прошарків західного суспільства та священників, що вирішили дати бій католицькій церкві та створити нову церкву. Це визначило і зміст соціально-есхатологічних концепцій, в яких проявилися соціальні позиції щойно сформованих церков. В цьому контексті можна сказати, що основні віхи протестантського вчення про „кінець світу” та побудову ідеального ладу на землі, пов’язані з основними етапами розвитку протестантської теології взагалі [89, с.53-54].

Слід зауважити, що представники раннього протестантизму есхатології не розвивали, залишивши її в тому стані, який був сформований в ранньому християнстві. Тут більше зверталася увага на сотеріологічні аспекти, які наявні в посланнях ап.Павла і Петра та в Апокаліпсисі. Ми можемо послатися на думку історика протестантизму С.Саннікова про те, що саме сотеріологічні питання стали першим поштовхом до Реформації, оскільки вони безпосередньо пов’язані з практикою християнського життя. Власне такий підхід і призвів до того, що в ранньому протестантизмі не проглядається есхато-хіліазм, на першому ж місці – є ідея спасіння. Виходячи з цього, ми в нашому дослідженні будемо концентрувати свою увагу на сотеріологічних ідеях протестантів в їх есхатологічному контексті [297, с.290].

Визначаючи основні тенденції формування есхатологічних ідей на етапі становлення раннього протестантизму, відзначимо, що провіденціональні ідеї передвизначення, першого та другого воскресіння, спасіння по вірі (благодаті), а не справ, Тисячолітнього Царства, судів та нових неба і землі отримали подальший розвиток в працях представників раннього протестантизму (М.Лютера, Ж.Кальвіна, Я.Армінія, У.Цвінглі, Т.Мюнцера, ряду представників анабаптизму), які й були в подальшому включені в есхато-хіліастичні доктрини пізніх протестантів. Ці процеси слід пов’язувати, у першу чергу, з рухом Реформації в Західній Європі періоду XVI-XVII ст.

У вузькому розумінні слова, за С.Санніковим, рух Реформації, що привів до виникнення раннього протестантизму, визначають, як рух за релігійні реформи в Європі XVI ст. та як спробу створення нових, альтернативних католицизму церков, що більш точно відображали ранньохристиянські чи біблійні ідеали[297, с.203]. Звернемо увагу на те, що поняття „протестантизм” почало застосовуватись після того, як 19 квітня 1529 року послідовники Лютера у м.Шпейєрі (Німеччина) подали „Протестацію 20 імперських чинів” проти антиреформаторської постанови, прийнятої католицькою більшістю Сейму [286, с.269]. Історик християнства С.Головащенко називає ранній протестантизм реформованим християнством і пов’язує із Реформацією процеси релігійно-церковних, політичних, соціальних та культурних перетворень, що охопили Європу в XVI-I пол. XVII ст. Відзначимо, що першим центром, де розпочався реформаційний рух, вважається Північна Німеччина. Ідейним же натхненником Реформації та її головним діячем був доктор богослов’я, професор біблеїстики з університету м.Віттенберг, монах-августинець Мартін Лютер. Центральною ланкою нової теології Лютера стала ідея виправдання лише особистою вірою(sola fidei – лат. „лише віра”) як базовий принцип протестантської віри [87, с.172-175; 310, с.57]

Реформація, як зауважують автори „Всесвітньої історії”, поставила перед собою мету оновити на основі Євангелія життя кожного християнина. Центральним принципом нових релігійних доктрин Реформації стало вчення про безпосередній зв’язок людини з Богом, про „виправдання вірою”, тобто спасіння людини не з допомогою строгого виконання обрядів, купівлі індульгенцій, а на основі внутрішнього Божого дарунку – віри. Слід мати на увазі, що принцип спасіння по вірі в подальшому став визначальною рисою протестантської теології, і в першу чергу – сотеріології [73, с.72-73]. Тому основним принципом Реформації, за Р.Бультманом, є виправдання тільки Ісусом Христом по вірі [192, с.278]. Німецький же дослідник протестантизму Герман Зассе вважає, що для правильного розуміння значення реформаційних процесів та їх специфіки слід інтерпретувати це явище, перш за все, як епізод церковної історії [151, с.83]. В основі ж історико-філософських причин Реформації, за визначенням протестантського богослова А.Прилуцького, була проведена Лютером ревізія пануючих в Західній середньовічній Церкві методів інтерпретації Біблії, або те, що богослов Г.Зассе називав теологічним відкриттям у сфері тлумачення Біблії. Фактично, це була зміна середньовічної екзегетичної парадигми [264, с.66].

Протестантська реформація, щодо якої частіше всього застосовують термін „Реформація”, проявила себе у двох формах: Магістерська Реформація, тобто форма церковного життя, яку проводив міський магістрат через світську чи князівську владу або разом з нею, що призводило до створення національної (державної) церкви. До цієї форми реформаторства можна віднести лютеранство в Германії і Скандинавії; цвінгліанство у північних (німецьких) кантонах Швейцарії; реформатську церкву (кальвінізм) у південних (французьких) кантонах Швейцарії та альтернативне кальвінізму армініанство в Данії; протестантизм в інших країнах Європи і Нового Світу. Радикальна Реформація – реформа церковного життя, що проводилася незалежно від згоди світських властей: анабаптизм (меннонітство), пієтизм, ранній баптизм. С.Головащенко її ще називає „плебейською Реформацією” [87, с.175]. В більш широкому розумінні, Радикальна („ліва”) реформація класифікується за трьома групами: а) містики чи спірітуалісти (Т.Мюнцер, пророки із м.Цвіккау, анабаптисти-хіліасти (М.Хофман, Я.Маттійс); б) раціоналісти (Ф.Соццінні, М.Сервет); в) центристи (біблійні або мирні анабаптисти, менноніти)[297, с.203-204, 231-237]. Радикальна Реформація ще відома під назвою „лівого крила Реформації”, „Третьої Реформації”, тому що підтримувала всі реформаторські ідеї, неприйняті магістральною течією Реформації. Богослов У.Елвелл виокремлює в ній три основних групи радикалів: анабаптистів, спіритуалістів, євангеликів – раціоналістів [352, с.955].

Такої ж точки зору щодо сутності та періодизації реформаційних рухів притримується історик протестантизму Алістер Маграт. Він зазначає, що Реформація грунтувалась на ряді послідовно сформульованих ідей, які лежали в основі запрограмованої і в тій чи іншій мірі реалізованій програмі реформ. Як вважає А.Маграт, рух Реформації в першу чергу був спрямований на повернення ідей і духовності „золотого віку” апостольського християнства, переосмислюючи новозавітні тексти [204, с.13-14]. Варто зауважити, що Маграт, аналізуючи історію ранньопротестантських рухів, в основному також користувався термінами „Магістерська” та „Радикальна Реформація” [204, с.16-17]. Не відкидаючи значення цієї термінології, ми в нашому дослідженні будемо послуговуватися термінологією, узвичаєною в релігієзнавстві: лютеранство, кальвінізм, армініанство, цвінгліанство, анабаптизм. Принагідно зазначимо, що при різних поглядах щодо сутності Реформації, слід мати на увазі, що протестантські історики бачать в ній повернення до витоків християнства. Вирішальне значення в розвитку ранньохристиянських провісницьких ідей можна надати, як ми вважаємо, М.Лютеру, Ж.Кальвіну, У.Цвінглі, які розвивали їх в контексті своїх соціально-політичних та есхатологічних поглядів. Не відкидаючи значення праць Я.Армінія та Т.Мюнцера ми все ж таки вважаємо, що вони не внесли чогось нового в есхатологію.

Розглядаючи есхато-хіліастичну систему поглядів діячів Реформації (М.Лютера, Ж.Кальвіна, Я.Армінія, У.Цвінглі, Т.Мюнцера) зробимо ряд важливих зауважень. По-перше, слід звернути увагу на зауваження американського богослова Генрі Мітера про те, що богословські погляди реформаторів - не їх власні ідеї, а скоріше всього відродження августіанства, яке, у свою чергу, виросло на засадах вчення апостола Павла [220, с.12]. Ми погоджуємося з думкою Г.Мітера, оскільки це дійсно підтверджує аналіз роботи Ж.Кальвіна „Настанови у християнській вірі” (1996, 1998), до якої ми пізніше й будемо звертатися. По-друге, як свідчить аналіз, діячі Реформації викладали свої есхатологічні ідеї в контексті сотеріології, виокремлюючи, власне, чисту проблему спасіння. Г.Мітер, якраз і зауважує, що лютеранин у своїй вірі завжди робить основний акцент на різноманітних аспектах спасіння людини [220, с.50].

Після цих загальних зауважень буде виправданим, з методологічної точки зору, концептуально визначити ідеї, які є основоположними в есхато-хіліастичних системах представників раннього протестантизму. Так, головною ідеєю лютеранського вчення слід вважати доктрину виправдання, яка займала центральне положення в богословському спадку Лютера. Нагадаємо, що есхатологічний і сотеріологічний аспект виправдання взяті Лютером із Нового Завіту (Див.: Мт.11:19; 12:37; Лк.7:35; 18:14; Рим.1:17; 3:14) [204, с.18]. Основним постулатом кальвінізму (богослови зазначають, що краще застосовувати термін Реформатська церква), який має есхатологічну спрямованість, є доктрина передвизначеності [204, с.20, 162-166]. Звертаємо увагу на те, що в основі армініанської доктрини, альтернативної кальвіністській, лежала ідея предестинації, яка дещо по-іншому, ніж у Кальвіна, тлумачила вчення передвизначення [228, с.69]

Підкреслимо, що цвінгліанство та анабаптизм близькі за своїми доктринами, хоча й відносяться до різних типологічних груп з точки зору проведення реформ. Тому, слід мати на увазі, що між їхніми вченнями є як спільні положення, так і розбіжності в розгляді есхатологічних проблем. Якщо цвінгліанство більше акцентує увагу на питаннях сотеріології: христоцентричний паулінізм (спасіння через благодать), передвизначеність; то анабаптизм тяжіє до есхато-хіліазму (віра у близький другий прихід Христа і Тисячолітнє Царство) та свободи людини (здатної самій змінити світ) [286, с.14, 370-371]. Підкреслимо також, що цвінгліанці та анабаптисти були прихильниками зміни соціального ладу збройним шляхом та можливості побудови Царства Божого в земних умовах і робили спробу реалізувати ці ідеї практичним шляхом. Подібних поглядів притримувався Томас Мюнцер, який вірив у можливість встановлення Царства Божого на землі за допомогою священної громади обраних плебейських мас. Він спробував реалізувати цю ідею на практиці, очоливши повстання німецьких селян [74, с.660-661]. Слід також зауважити, що доктрина про виправдання вірою через благодать (сотеріологічний аспект) , яку пропагували Лютер та Цвінглі, мала соціальну спрямованість оскільки, за Стівеном Озментом, звільнила віруючих від психологічного тиску викупної системи католицької церкви (індульгенції, обряди тощо) [204, с.30].

Зробимо ще одне зауваження методологічного характеру щодо класифікації форм проведення Реформації та типології реформаційних ідей. Це важливо, оскільки ранньопротестантський есхато-хіліазм ми будемо типологізувати саме за принципом проведення реформ. Тут слід мати на увазі, що єдиної точки зору поділу на магістерську та радикальну реформацію серед науковців та богословів немає. Цвінгліанство, наприклад, по формі організації церкви відноситься до магістерської реформації, але за поглядами на створення Царства Божого та соціальних змін, його можна віднести до руху радикальної реформації. Враховуючи, що погляди Цвінглі у багатьох випадках збігаються з основними есхатологічними ідеями Лютера та Кальвіна, ми все ж таки не будемо його відносити до радикалістів.

Перш ніж перейти до аналізу есхато-хіліастичних вчень представників раннього протестантизму, розглянемо спочатку дві основоположні доктрини: виправдання вірою та передвизначення, які є наріжним каменем протестантської сотеріології. Принцип виправдання вірою можна вважати центральним постулатом протестантизму взагалі. Звертаємо увагу на те, що виправдання в його юридичній сутності, за С.Санніковим, означає „визнання невинності”; в богослов’ї воно має значення „праведність перед Богом”. Звідси основним завданням протестантів постало питання про шляхи виправдання. Для обгрунтування цієї тези, за вихідне було взято положення, що Бог уклав з людиною завіт, у відповідності з яким він зобов’язується виправдати кожного, хто буде відповідати певним умовам святості. Однак протестанти, і в першу чергу Лютер, вивчаючи Августина і послання ап.Павла до Римлян прийшли до висновку, що виправдання Боже може бути засноване лише на Його милості та благодаті, а не на людських ділах. Людині залишається одне – віра як переконання, що Бог прийшов на землю ради конкретної людини, заради її спасіння. Тобто, повинна бути персональна віра в Христа, а не віра у факти пов’язані з Христом. Ця віра також передбачає довіру Божим обіцянкам і об’єднання з Богом у Христі [297, с.292-295]. Доктрина виправдання вірою є першою головною ідеєю Реформації, яку разом з тим, можна зрозуміти лише в контексті аналізу понять – „благодать”, „передвизначеність”, „викуплення через Христа”. Відповідно проблема викуплення через Христа є центральною як в Новому Завіті, так і християнському богослов’ї. Основна думка цієї проблеми в тому, що Бог досяг викуплення гріховного людства через смерть Христа на Хресті. Цього викуплення неможливо досягнути іншим чином.

Для поглиблення пояснення доктрини виправдання протестанти вводять концепцію благодаті, де під останньою розуміється незаслужене Божествене благовоління до людства. Якраз ідея про благодать лежить в основі доктрини виправдання вірою, яка загальновизнано є основоположною для лютеранства, цвінгліанства і кальвінізму (останні її розглядають лише в єдності з доктриною передвизначеності) [204, с.114-116]. Цю доктрину ми розглянемо в контексті конфесійної специфіки, але спочатку проаналізуємо в загальних рисах доктрину передвизначення, яка є важливою для протестантизму, особливо для цвінгліанства, кальвінізму і армініанства. Слід зазначити також, що ця доктрина є однією із головних ідей реформатського богослов’я, яку ще називають концепцією про Божественний суверенітет. Доктрина передвизначення рівнозначна доктрині виправдання Лютера, як концепція милості Божої відносно грішника [204, с.152]. За переконаннями біблійних дослідників, саме на грунті доктрини передвизначеності базується сотеріологічне вчення про різні долі людей: спасіння і загибель [286, с.145]. Хоча предметом нашого дослідження є проблема визначення провідних тенденцій формування есхато-хіліастичної ідеології в її західно-реформаційному форматі, доцільно, як ми думаємо, хоча б в тезисному варіанті звернутись до аналізу відповідних процесів та системи ідей в Україні.

Історичні розвідки переконують, що наявність ряду реформаційних угрупувань (лютерани, кальвіністи, антитринітарії) була характерною для межових із Заходом територій України XVI-XVII ст. Як і на Заході, їх діяльність та есхато-хіліастична ідеологія підривали світоглядні і філософсько-теологічні підвалини католицької церкви. Проводячи паралелі скажемо, що виразниками західних реформаційних ідей на українських землях, у першу чергу, були антитринітарії* (з XVII ст. стали називатись социніанами), які у своєму вченні спробували поєднати есхатологічні та хіліастичні уявлення про Тисячолітнє Царство справедливості, а тому відзначалися релігійним і соціальним радикалізмом. Вони мали схожі до західних радикалів-реформаторів погляди: виступали проти кріпацтва, приватної власності, вимагали реалізації засад рівності на кшталт ранньохристиянських громад, абсолютизували віру як суб’єктивний еквівалент спасіння.

Характерним для українського реформаторства можна вважати й те, що в рамках одного із напрямків виникла течія, схожа до голландських анабаптистів, представники якої надавали перевагу такій формі протесту проти соціального зла як самозаглиблюваності, націлювали на споглядальність, аскетизм і самовдосконалення [230, с.125-132]. Слід віддати належне українському реформаторству і за розробку ряду ідей есхато-хіліастичного спрямування. Це, в першу чергу, своєрідне тлумачення процесу переродження як воскресіння, ідей людської гріховності та спасіння через особисту віру острозькими книжками в XVI ст. Сюди ж можна віднести ідею смертності душі, викладену в „Душевнику” невідомого автора (1607) [230, с.174-186, 264-265].

Певну реалізацію у представників українського громадянського гуманізму – реформаторства XVI-XVII ст. отримали й ідеї хіліазму в контексті громадянського служіння (соціального блага) та перебудови суспільних відносин. Національні форми реформаційного руху та його ідеології пов’язані, у першу чергу, з діяльністю Острозького культурно-освітнього центру та початкового періоду існування братств, які подібно реформаторам-радикалам У.Цвінглі та Т.Мюнцеру, актуалізували народно-визвольні рухи під гаслом боротьби за віру [230, с.318, 377; 260, с.99]. Значним внеском в розробку есхатологічних ідей раннього протестантизму можна вважати дослідження одного із ідеологів братського руху на Україні XVI ст. – Стефана Зізанія, який відстоював принцип єдності душі та тіла (смертності душі) і пов’язував із страшним судом ліквідацію суспільства соціальної несправедливості (принцип воздаяння) [160, с.113-114]. Ці зауваження дають нам право стверджувати, що, з одного боку, українська Реформація знаходилася на одному хронологічному зрізі із західною Реформацією, переосмислюючи їх ідеї на грунті східнослов’янських форм духовності. Одночасно можна говорити, що сформульовані більшістю тогочасних українських книжників концепції, ідейні позиції та життєві принципи свідчать про існування своєрідної східнослов’янської версії реформаційної ідеології та систем есхато-хіліастичних вчень.

Із цього невеликого дослідження витікають такі важливі узагальнення:

1) Для протестантської Реформації, яка проходила у формі Магістерської та Радикальної реформації, характерною є реінтерпретація ранньохристиянських есхатологічних ідей в умовах формування капіталістичних відносин;

2) Базовим принципом реалізації есхато-хіліастичних уявлень періоду Реформації стала ідея виправдання вірою в сотеріологічному значенні;

3) Есхатологічні погляди діячів Реформації, з одного боку, були формою відродження августіанства, з іншого – викладенням есхатології в контексті сотеріології (виокремлення проблеми спасіння);

4) Провідною тенденцією формування есхато-хіліастичної ідеології раннього протестантизму стала ідея тлумачення есхатології в контексті двох основоположних доктрин: виправдання вірою та передвизначення;

5) У певній мірі провідні есхато-хіліастичні ідеї раннього протестантизму отримали свій розвиток на теренах України в діяльності антитринітаріїв (социніан), острозьких книжників, братств (ідеї радикальної реформації суспільства, переродження як воскресіння, страшний суд як форма ліквідації нерівності).