Німецька класична історіографія

У другій половині ХІХ ст. відбулося об’єднання німецьких земель навколо Пруссії і створення Німецької імперії, яке супроводжувалося зростанням шовіністичних тенденцій у суспільній свідомості. Німецька імперія перетворилася на одну з наймогутніших держав світу. Німецькі університети завдяки запровадженню спеціалізації в науках перетворилися у притягальні осередки вищої освіти. Історія в них теж швидко диференціювалася за спеціалізацією — антична історія, історія середніх віків, нового часу, допоміжних історичних дисциплін. Зросла кількість історичної періодики, документальних видань. Під впливом Л.Ранке і позитивізму

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

німецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного студіювання історичних джерел.

Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських дослідників, яка отримала назву “малонімецької школи” і була близькою до офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обґрунтувати потребу їхнього державного об’єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні міркування “малонімецьких” істориків поєднували ідеї різних світоглядних напрямків ХІХ ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст історії вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам — націям. Новим моментом їхніх побудов було визнання повної політичної заангажованості історика, його залежності від політичних чи ідейних чинників. Один з помітних представників школи Г. фон Трайтшке з цього приводу писав:”З тих часів як існує світ у бурхливі періоди його буття історик завжди називався безпартійним тільки в одному випадку: коли він лежав у могилі” [55, 261].

Знаним главою “малонімецької школи” був відомий історик Йоганн Ґустав Дройзен(1818-1884). За молодих років він опублікував праці з історії еллінізму, пізніше переключився на історію прусської політики (“Історія прусської політики” у 14 томах), а у 1857 р. першим розпочав читати у Берлінському університеті курс “Енциклопедія і методологія історії”. Свої міркування стосовно предмету історії й пізнавальних засобів історика він виклав у праці “Нарис підстав історії” (1867).

Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології

історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до природничих наук і використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов. Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед, їхнє розуміння, якого можна досягти лише спираючись на власну свідомість. Історія представлялася Дройзену втіленням морально-ціннісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі не є можливою, вона представляє собою “політику минулого, подібно до того, як сама політика є історією сьогодення”.

Дройзену вдалося систематизувати головні методологічні проблеми історії у їх тогочасному вигляді, висловити по кожній з них свої міркування. Він нав’язував до традицій німецької класичної філософії, збагачуючи їх ідеями Л.Ранке. У центрі його бачення минулого знаходиться історична людина, яка стає такою тільки у спілкуванні з іншими людьми, у спільній роботі над моральним вдосконаленням людської спільноти. Моральна сфера є найбільш стійкою і незмінною опорою спільноти, яка визначає рух ідей і речей. Проте, цей рух позбавлений конкретної мети і характеризується тільки напрямом.

Дройзен побачив також обмеженість можливостей історика у дослідженні минулого, оскільки його свідомість “обтяжена” приналежністю до певної нації, культури, політики, релігії. Ця приналежність перешкоджає досягненню істинних знань, але дозволяє, принаймні, прийти до розуміння минулого. Учений пропонує

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

пізнавальне гасло — “досліджуючи, розуміти”. Не істина, а розуміння є завданням історика.

Як Дройзен, так і інші представники школи (Г.Трайтшке, Ґ.Зібель) орієнтували німецьких істориків у дослідженні минулого враховувати той суб’єктивний вантаж, що міститься у свідомості історика, який живе у певній епосі і серед певної спільноти. Щоб пояснити минулі епохи і спільноти, слід з такими ж мірками підійти до людей минулого, зрозуміти їхні рації. Водночас, вони спрямували думку філософів та істориків не стільки на сам історичний процес, скільки на способи і засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб’єкта-дослідника.

Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХІХ ст. поділ філософії історії на дві галузі: (1) конструктивну філософію історії, котра формує теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу (розвиток і зміни об’єкту), і

(2) формальну філософію історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання (пізнавальні зусилля суб’єкту). Можна сказати, що від цього часу народилася окрема наукова дисципліна, пов’язана як з філософією, так і з історією. Нею стала методологія або теорія історії (в залежності від змісту, який вкладають у ці поняття). Проте “шлюб” між філософією та історією не відразу приніс довгоочікувані плоди — спочатку вони залишалися далекими одна від другої. Потрібен був серйозний поштовх для їхнього зближення.

До людської особистості звертався ще один німецький історик, професор Базельського університету й учень Л.Ранке Якоб Буркхардт(1818-1897). У своїй творчості він не пішов по слідах учителя, а узявся за розробку питань духовної та матеріальної культури, підкреслюючи, що з трьох стабілізуючих чинників людських відносин — держави, релігії і культури — тільки остання демонструє незмінність цінностей і тому є єдиним духовним притулком для людини.

Буркхардт зауважив спекулятивний характер більшості інтерпретацій

минулого і запропонував покласти у підстави розуміння історії культурно-духовні явища, котрі найбільш повно розкривають людський дух, інтелект. Ідеї — передусім ціннісно-гуманістичного плану — є рушійною силою історії, котра у кінцевому рахунку є історією культури, зміни культурних систем. Буркхардт не зміг з’ясувати

— що знаходиться за феноменом культури, постулював дію “вищих і непізнаваних законів життя”.

Свою концепцію Буркхардт розвинув у праці “Історія Ренесанса в Італії” (1860), в якій подав яскраву картину культури італійського відродження, яке стало переломовим моментом розвитку європейської цивілізації. Учений прослідкував побут та нрави епохи, спробував виявити властивий їй тип культури. Застосований ним метод здобув визнання, народивши у ХХ ст. напрям інтелектуальної історії. З другого боку, Буркхардт залишив відкритим питання про джерела людської духовності, спонукавши до спроб розв’язання цієї проблеми інших дослідників.

Незважаючи на традиційний консерватизм, що панував у німецьких університетах, позитивістські і марксистські ідеї знаходили там своєрідне переломлення. У їхньому річищі виник напрям “економічної історії”, пов’язаний з іменами відомих вчених Ґустава Шмоллера (1838-1917), Луйо Брентано (1844-1931),

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

Карла Бюхера (1847-1930) та інших. Його представники скеровували свої інтереси на вивчення проблем розвитку економіки, насамперед капіталістичної, намагаючись спростувати марксистське положення про неминучість пролетарської революції, котра ніби-то повинна стати закономірним продуктом капіталізму. Значення їхніх праць полягало у ствердженні зв’язків господарського життя з іншими сферами суспільства.

Поєднання позитивістських ідей з культурно-історичними підходами знайшло відбиття у творчості лейпциґського історика Карла Лампрехта(1856- 1915), який наприкінці ХІХ ст. виступив з працями, що пояснювали суспільний розвиток з допомогою культурно-психологічних чинників (“Господарське життя Німеччини у середні віки”, 1885-1886, “Історія Німеччини”, 5 томів, 1891-1900). Німецький дослідник відокремив історичний процес від історичного пізнання: доводив, що у суспільному житті прогресивні зміни зумовлюються матеріальними і духовними чинниками, джерела яких слід шукати у суспільній свідомості, соціальній психології мас; історичне пізнання повинно зосереджуватися на вивченні соціальної (колективної) психології, яка у концентрованому вигляді містить зміст усіх форм суспільного устрою.

Запропонований ним культурно-психологічний метод історичного пізнання викликав неоднозначну реакцію у середовищі істориків і гостру критику з боку прихильників ранкеанства. Цей метод поєднував соціологічний підхід з культурно- історичним, переносячи центр ваги з об’єктивних явищ і процесів на сферу масової психології, котра, у свою чергу, представлялася результатом взаємодії культурно- духовних традицій з реальностями конкретного суспільства.

Свій метод Лампрехт застосував до історії німецького народу. Відповідно до визначеного об’єкту дослідження — соціальної психології — вчений розглянув історію німців, як послідовну зміну культурно-історичних епох, для кожної з яких властива визначена соціальна психологія. Виокремлені епохи, на думку вченого, проходить у своїй еволюції кожна людська спільнота. Лампрехт налічив шість епох: анімізм, з пануванням родової психології і колективної власності, символізм — з племінною психологією і поділом праці, типізм — психологія ранньої державності та індивідуальної власності, конвенціоналізм, який відповідав психології великої феодальної власності, індивідуалізм, що характеризувався звільненням свідомості від засилля церкви і розвитком товарно-грошових відносин, нарешті, суб’єктивізм (ХІХ ст.) — повне звільнення людського духу від пут станового і корпоративного поділу з метою повної реалізації у господарській діяльності.

Історична теорія та метод Лампрехта були спробою синтетичного представлення суспільної еволюції, в якій, на його думку, єдність і взаємозв’язок соціальних відносин найбільш повне відображення знаходили у колективній психології. Тільки масові явища й процеси дають підстави для наукових узагальнень, а серед них, насамперед, соціально-економічні та культурно-духовні.

Методологічні погляди Лампрехта викликали гостру полеміку, в якій німецькі історики і філософи звинуватили лейпцигського професора у відступництві від “суворих наукових традицій” роботи з фактами за взірцями ранкеанства, у

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

захопленні марксизмом та інших “гріхах”. Опоненти Лампрехта (Ґ.фон Бюлов, О.Гінтце, М.Ленц, Ф.Мейнеке та ін.) підкреслювали, передусім, індивідуальний, неповторний характер історичних і суспільних явищ, котрі залежать від конкретної людини, заперечували соціологічний підхід з його спробами виводити “історичні закони” на зразок природничих наук.

Зміст і напрям дискусії, що розгорілася у Німеччині на початку 90-х років ХІХ ст. і незабаром перекинулася у інші європейські країни, полягав у зіткненні двох протилежних методологічних підходів до пізнання історії — загальнонаукового, який будував дослідження за принципами інших природничих наук, а історичні факти вважав тотожніми досліджуваному об’єкту, та індивідуалізуючого, згідно з яким вивчення людських діянь опосередковане індивідуальною людською свідомістю, котра є унікальною і як об’єкт, і як суб’єкт пізнання. Ці дискусії співпали із загальним переломом у світобаченні, який проявився на рубежі ХІХ і ХХ ст., був наслідком ґрунтовних наукових відкриттів, що вимагали переосмислення багатьох усталених понять.

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.