Тема 4 Правова антропологія: гуманістична природа права

Мета:ознайомлення із антропологічними основамита гуманістичною природоюправа і правопорядку в цілому і прав людини зокрема, встановлення взаємозв’язку особистості і права.

Ключові слова: антропологія, правова антропологія, максимальна антропологія, мінімальна антропологія, особистість, право, права людини, обов’язок, свобода, належність, зміст прав людини, легітимація тощо.

План

1. Природа людини і право. Антропологічні основи права.

2. Філософський зміст і обґрунтування прав людини.

3. Особистість і право. Гуманістична природа права.

1. Природа людини і право. Антропологічні основи права.

Будь-яке праворозуміння опирається на відповідну концепцію природи (сутності) людини. Особливо яскраво цей зв’язок виявився в класичній філософії права XVII — XVIII ст. У ній уявлення про природу людини виступали як останні підстави для суджень про загальну правомірність владних рішень, антропологія завжди несла в собі загальний критерій правомірності. Дана обставина обумовила виникнення в рамках філософії права такого розділу як правова антропологія.

Феномен права найтіснішим чином пов’язаний з людиною, її сутністю, сенсом людського буття. «Відповіді на всі філософські питання права, – пише представник правового екзистенціалізму Еріх Фехнер, – визначаються відповіддю на питання про сенс людського буття». У цьому вислові передано антропологічну позицію стосовно права. Суть останньої полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити в структурі людського буття такі моменти, що у зовнішньому вираженні дають правові відносини (право) – з іншого. Власне ця обставина уможливлює правову антропологію.

Правова антропологія вказує на підстави права в людському бутті. У цілому ж правову антропологію можна визначити, як вчення про спосіб і структуру буття людини як суб’єкта права, чи, коротше, – вчення про право як спосіб людського буття.

Однією з центральних проблем правової антропології є виявлення антропологічних передумов правової теорії. Дослідження цього питання виявляється можливим тому, що існує закономірність кореляції «образу людини» і «образу права». Суть її полягає в тому, що той чи інший «образ права» (праворозуміння), а також обумовлена ним правова система орієнтуються на визначений «образ людини» (концепцію природи людини) і від нього ведуть свій відлік, як на свою вихідну точку.

Традиційно одним з основних завдань правової антропології є обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку, виходячи з уявлень про сутність людини, чи людську природу. При цьому обґрунтування права хоча і з різним ступенем переконливості може здійснюватися з різних методологічних позицій. Прихильники деонтологічного підходу відмовляються від пошуків метафізичних, чи онтологічних, основ для ствердження моральних і правових суджень, вважаючи, слідом за Юмом, що будь-які спроби виводити змісти моральних і правових норм із фактів людської природи є неспроможними. Критерій же істинності положень у нормативній етиці і політичній теорії вони вбачають у їхній самоочевидності. Прихильники онтологічного підходу, навпаки, вважають, що справжня природно-правова етика виводить моральні і правові норми з метафізично вихідного пізнання природи людини у світі.

З протилежних методологічний позицій до обгрунтування права підходять онтологічний об’єктивізм, який прагне вивести моральні і правові норми з метафізичного пізнання природи людини, і деонтологічний суб’єктивізм що заперечує можливість такого виведення і вбачає критерій істинності права в етиці і практично-правовій теорії, в їхній самоочевидності.

Спробою подолання однобічностей, що характерні для розглянутих позицій, є правова антропологія, заснована на парадигмі інтерсуб’єктивності, що формується в рамках політичної антропології.

Особливістю даного підходу є сполучення антропологічного і морального моментів в обґрунтуванні права, що дозволяє уникнути як зайвого натуралізму, так і чистої належності. Тому сама правова антропологія – це завжди етико-антропологія, що сполучає у собі моменти дескриптивностіі нормативності. Її основним завданням є не виведення змісту правових норм із природи людини, а скоріше кореляція «образу людини» і «образу права» як феноменів, зміст яких залежить від ціннісних переваг, легітимація другого першим. Так, за утопічними концепціями «свободи від панування» виявляються необґрунтовано оптимістичні уявлення про людину як істоту в набагато більшому ступені миролюбну й альтруїстичну, чим вона є насправді. А за позитивістською позицією захисників «політичного панування» угадуються зайво песимістичні уявлення про людину винятково як про агресивного егоїста.

Виділяють два фундаментальних питання політичної (правової) антропології: 1) «що є головним чинником людського існування: конфлікт чи кооперація?» (питання про спосіб людського існування); 2) «що є першорядним для людського співжиття: щастя чи свобода» (питання про мету людського існування). Вибір моделі образу людини як переважно конфліктної чи переважно кооперативної істоти впливає на вибір моделі легітимації держави і права: кооперативної чи конфліктної. У вирішенні цього питання не можна діяти за принципом «або-або», тому що природа людини не може бути однозначно зведена або до конфлікту, або до співробітництва. Тут скоріше підійде синтетична формула взаємодоповнюваності при нормативному пріоритеті одного з них – конфлікту (у сучасних культурно-історичних умовах), що відповідає антропологічній формулі І. Канта «нетовариська товариськість». Очевидно, що подібний метод може застосовуватись і для рішення другого фундаментального питання, тобто питання про те, що є більш фундаментальною підставою: щастя чи свобода. «Так як у нашій теорії, – пише О. Хеффе, – кожному надається воля влаштовувати щастя на свій власний розсуд, поняття щастя стає не те, щоб недоречним, а зайвим; воно перетвориться в поняття свободи волевиявлення».

Свобода розуміється як свобода дії, тобто діючому суб’єкту надається можливість самому вирішувати, до чого він прагне і як він буде досягати своїх цілей. Вона є припущенням, без якого немислима сама дискусія про легітимацію примусу, тобто про виправдання права.

Насамперед, право складається з тих правил, якими люди керуються в їхньому спільному житті і які надають право на примус у випадку їх недотримання. Цей примус виступає як кара в карному праві і як визнання недійсності відносин (угод) у цивільному праві. Ці правила виявляються особливо значимими, коли виникають протиріччя інтересів, тобто суперечки. Право в цих випадках відіграє роль третьої, незацікавленої сторони, до якої апелюють для рішення сторони.

Які ж антропологічні основи користування людьми визначеними правилами? Як уже підкреслювалося вище, такою підставою слугує відкритість людини світові, тобто його універсальна здатність до вільної дії.

Відкритість світу є зворотною стороною такої особливості біологічної конституції людини як недостатність спеціалізації її здібностей, що виражається поняттям «недостатньої істоти». Вона виявляється в таких позитивних якостях, як здібність до динамічного саморозвитку, практична пристосовуваність до обставин, обдарованість самими різнорідними задатками та здібностями. Заснована на таких якостях свобода дій виявляється в тому, що людина здатна рефлексивно тобто свідомо ставитися до умов свого життя, певним чином їх позначаючи й осмислюючи. Вона здатна оцінювати ці умови і на основі оцінок намагатися їх освоїти, тобто пристосувати їх до своїх потреб, або перетворити їх.

Свобода, як універсальна здатність людини, робить право і можливим (розуміння суті правил, здатності до судження), і необхідним (необхідне обмеження свободи). Право обґрунтовується тим, що воно є інститутом, робить свободу можливою, і, з іншого боку, що захищаючи її від небезпеки, заважає трансформації свободи у свавілля. Відповідно, між правом і людиною можна зафіксувати наступну залежність: право – є система правил, що роблять життя людини можливим, у той час, як основні факти людської природи роблять такі правила необхідними. У тісному зв’язку з розумінням способу буття людини як буття у свободі знаходиться проблематика наступних питань теми: про антропологічне обґрунтування прав людини і про «правову людину» як суб’єкта права.

2. Філософський зміст і обґрунтування прав людини.

Поряд з обґрунтуванням права взагалі як особливого нормативного порядку найважливішою проблемою правової антропології є обґрунтування ідеї прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист права людини. Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам.

Як таке, що має безпосереднє відношення до з’ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітична задача); б) з’ясування статусу прав людини (легітимаційна задача); в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативна задача).

Права людини є одним з видів прав узагалі, з поняттям яких пов’язані деякі сприятливі, позитивно оцінювані стани їх власника. З позиції однієї з двох альтернативних теорій – теорії волі, права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що знаходиться з ним у конфлікті, з позицій іншої теорії – теорії інтересу, права служать захисту чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому теорія природного права вважає, що юридичні права є різновидом моральних прав, у той час як юридичний позитивізм розглядає їх чимось сильно відмінним від моральних прав.

Поняття «права» і «обов’язку» мають настільки величезне значення для розкриття феномену права, що вони можуть бути названі модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – це є одиничний прояв субстанції, тому права й обов’язки є не чим іншим як безпосереднім проявом ідеї (смислу) права.

Що ж значить «мати право» і «мати обов’язок»? Коли говориться «я маю право», то мається на увазі, що «я можу», тобто це висловлення відноситься до модальності можливості, чи свободи. Коли говориться «я зобов’язаний», те мається на увазі, що «я повинний», тобто цей тип висловлень відноситься до модальності належності.

Правовий модус «правомочності» має місце лише там, де мається йому противага в модусі «обов’язку». Це говорить про додатковість прав і обов’язків, хоча ця додатковість і припускає нормативний пріоритет модусу «правомочності».

Розглянута діалектика прав і обов’язків дає методологічні підстави для відповіді на питання: що ж є більш важливим у характеристиці ідеї (змісту) права – твердження, що зміст права є свобода, або що зміст права є повинність? Принципом права є вимога визнання волі як вищої цінності, а звідси і вимога її виправданості. Ви вільні у виборі будь-якого варіанта поведінки, але позитивно оцінено буде лише ціннісно виправдана ваша свобода, що у нормі має характер дозволу-заборони.

З усіх видів прав філософа насамперед цікавлять «права людини», тобто ті, котрі належать людині як такій, чи «суб’єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина поза залежністю від обставин». Вони знаходяться в центрі політичного проекту сучасності, суть якого виражається в споконвічному і винятковому зв’язку влади і справедливості, тобто в такій організації публічної влади, щоб підпорядкованість її принципам справедливості не залишалася на розсуд можновладців.

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою «опосередковані принципи справедливості» і «моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок», права людини не можуть розглядатися в якості лише одного з юридичних понять. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної).

За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії.

Традиційно, у ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню волю з боку структур державної влади. У формулі «громадянин проти влади» виражається антиавторитарний смисл прав людини, тобто, по суті, негативний смисл, як вираження «свободи від», і їх суворе забезпечення є безумовною вимогою сучасної епохи.

Однак, права людини і право в цілому здобувають ще й позитивний смисл, вони самі виступають як сила, що наповняє змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей як атомів у визначену систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного в суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідними умовами людського існування та комунікації.

Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як дополітичних, безумовно значимих і невід’ємних основ сучасної державності, чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду й інших політико-правових інститутів, тобто, як критерії легітимації.

Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації в різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони ґрунтуються на суб’єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для досягнення своїх потреб і інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральний звіт про свої дії, не зобов’язана давати їм публічні виправдання. Тим самим розводяться мораль і право.

Значення прав людини як найважливішого легітимаційного принципу сучасного правопорядку вимагає більш глибокого занурення в підстави цих прав, тобто перейти до нашої безпосередньої задачі – філософсько-антропологічному обґрунтуванню ідеї прав людини, чи з’ясуванню джерел цих прав, звідкіля ці права в людини і які вони.

З позицій сучасної правової антропології, що є частиною політичної антропології, тобто концепції, заснованої на принципі інтерсуб’єктивності, ми повинні йти далі простої констатації безумовної значимості природжених, священних і невід’ємних прав людини, що виражають сучасну концепцію гуманізму, і розглядати їх у сутнісному аспекті – як умови власне людської дії.

Для цього необхідно провести розрізнення максимальної і мінімальної антропології. Перша наголошує на здатності людини до змін і реформаторства. Друга – на необхідності людині залишатися самою собою.

Максимальна антропологія намагається з’ясувати, що є оптимальною формою буття людини, вона орієнтується на образ людини в піднесеному сенсі, але, як правило, виявляється байдужою до права і прав людини. Таким був образ людини в Ніцше, Хайдеґґера, романтичний образ людини в слов’янофілів, так, мабуть, і в марксизмі (концепція «всебічно розвинутої особистості»).

Мінімальна антропологія відмовляється від усякої телеології, тобто від вчення про цільове призначення людини. Те, якою повинна бути людина, залежить від рішення самої людини. Власне людина визначається по мінімальних умовах того, що необхідно людині, що робить людину людиною. Тому правова антропологія переносить акцент у визначенні людини з того, до чого людина прагне – щастя, чи самореалізації, осмисленому існуванню, на початкові умови, що роблять людину людиною. Ці моменти –«природжені», тобто невіддільні від людини і тому мають антропологічний характер. Вони є умовами можливості людського існування. Щодо прав людини, то вони є принципами забезпечення цих умов.

Основний принцип обґрунтування прав людини з антропологічних позицій виражається в наступному: «людина як людина повинна мати право». Це право вона повинна мати для того, щоб не загрузнути в трясовині повсякденності. При цьому вона повинна мати його як людина – не як «богоподібна істота», не як «надлюдина», а саме як людина, а отже, істота недосконала, «приземлена», що займає середнє положення між «досконалістю добра» і «низькістю зла», між святим і звіром.

Ситуація вибору представляється в такий спосіб: що людина зволіє, що для неї краще – бути одночасно і злочинцем, і жертвою, чи ні тим, ні іншим? Оскільки не можна вибрати щось одне – або насильство стосовно інших, або небезпека насильства стосовно себе самої, людина вибирає відмову від насильства. І в цьому виборі виявляється фундаментальний антропологічний інтерес – зберегти своє Я, свою екзистенцію. Людина як людина може діяти на основі відмови, самообмеження. З загальної відмови вбивати, грабувати чи переслідувати одна одну виникає право на життя, власність і свободу.

У цих трьох основних правах людини, що виражають фундаментальний антропологічний інтерес – збереження власного Я, виявляються трансцендентальні інтереси, тобто такі, від яких людина не може відмовитися: інтерес зберегти єдність тіла і життя як умови виживання людини, збереження власності як умови більш якісного виживання, і, нарешті, волі – як виживання ще більшої якості.

Таким чином, можна сказати, що найфундаментальнішим людським прагненням є прагнення зберегти своє Я, свою екзистенцію, свою ідентичність. І це прагнення являє собою головний антропологічний інтерес. Як мінімальна умова здійснення цього інтересу виступає вимога відмови від насильства. Реалізація цієї вимоги є мінімальною умовою, що робить людину людиною, що означає вимогу визнання права іншого, його цінності і гідності.

3. Особистість і право. Гуманістична природа права.

Основне питання філософії права крізь призму правової антропології є конкретизацією загальнофілософського питання: «Що таке людина?» і може бути сформульоване як питання про те, що таке людина юридична. Оскільки філософська антропологія визначає людину як людину здатну, то й правова антропологія може бути представлена як такий підхід до права, коли останнє розглядається крізь призму людських здібностей. Серед різних людських здібностей виділяється і здатність до права, на підставі якої людина одержує визначення «homo juridicus» (людина юридична). Обґрунтовуючи введення останнього поняття французький соціолог права Жан Карбон’є підкреслював, що тільки людина з усіх живих істот «наділена властивістю бути юридичною істотою», і тільки їй притаманна здатність «створювати і сприймати юридичне». Саме ця властива людині здатність, вважав він, а також підтримуючий її ментальний механізм, повинні бути предметом юридичної антропології³ .

Що ж являє собою «людина юридична»? Людина в системі права, людина правова – це, насамперед, суб’єкт, агент і носій визначених дій. Тому, найважливішим питанням правової антропології є питання «хто є суб’єктом права?», чи «що означає бути суб'єктом права, а не просто суб’єктом моральної повинності чи громадянином держави?». Іншими словами, це питання про те, завдяки якій здатності ми ідентифікуємо суб’єкта права, яка зі сторін людського буття робить право можливим.

Проблема суб’єкта права виявляється ключовою для розкриття феномена права, виявлення його змісту.

Людину робить правовим суб’єктом те, що вона за своєю сутності має здатність, яка уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб’єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб’єкт у філософському змісті, правовий суб’єкт, коли на перший план виходить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснута об’єктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

В образі такого суб’єкта трансцендентальне (універсальне) і емпіричне (одиничне) представлені в єдності, як єдність сутності й існування. Поняття такого суб’єкта в найбільшій мірі відповідає юридичному вченню про дієздатність. Він має природну здатність до діяльності, що носить ціннісно-орієнтований характер. Серед ціннісно-орієнтованих актів (любові, ненависті й ін.) виділяються такі, котрі виражають смисл права. Це – акти визнання. Будь-який правопорядок припускає наявність такого суб’єкта, буття якого невіддільне від ціннісно-значимих актів, а значить і від буття самих цих цінностей, роблячи їх життєво реальними. Акти визнання – це особливі інтенціональні акти, що виражаються в спрямованості на іншого, при цьому іншій розглядається як цінність поза залежністю від ступеня його достоїнств, як цінність, що заслуговує гарантій захисту з боку права.

Ціннісно-значимий акт визнання конституює «клітинку» права, являє собою визначальний момент правосвідомості. Здатність до визнання — власне правова здатність, що робить право можливим. Вона відрізняється від моральної здатності (любові, поваги), хоча і може мати їх як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ототожнення кожного себе й одних з іншим, що дозволяє розглядати його як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності. Така «орієнтація на іншого» корелюється із сутнісною рисою людини – відкритістю світу.

Визнання може бути представлене як «згорнута» справедливість, а справедливість «розгорнутою» формою визнання. При цьому справедливість як спосіб відносин можливий лише при наявності в суб’єкта здатності визнання, а відносини взаємного визнання виявляються можливими лише в тому випадку, коли люди вступають у справедливі відносини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими і розумними актами. Тому здатність визнання припускає визначену інтелектуальну і моральну зрілість, вираженням якої виступає метафора суб'єкта права як «повнолітнього». Людина розуміє те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено, віддає звіт тому, що відбувається.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою визначених правил, соціальні зв’язки, засновані на договорах, на різного роду взаємних зобов’язаннях, що надають юридичну форму обіцянкам, які даються один одному, включаються в систему довіри. У даному випадку правила визнання представлені принципом: «Зобов’язання повинні виконуватися». Це правило поширюється на кожного, кому адресовані закони даної правової системи, чи на людство в цілому, коли мова заходить про міжнародне право. У цьому випадку учасник відносин уже не суб'єкт моралі («ти»), а суб’єкт права («будь-який»).

Що ж ховається за вираженням «будь-який»? Яка з форм індивідуального буття людини – індивід, індивідуальність чи особистість – мається на увазі, коли ставиться питання про суб’єкта права?

У запропонованій Еріхом Соловйовим концепції зміст і співвідношення основних форм індивідуального буття людини розкривається через установлення їхньої відповідності визначеним типам норм – обов’язкам, покликанню, правам. Так, індивід – це окремий представник роду «людина», «один з» безлічі людей, і в такій якості – продукт суспільства, об'єкт суспільних відносин. Він є суб’єктом (носієм) обов’язків, без яких немислимо ніяке суспільство, центром зобов’язання, тобто вже стосовно нього застосовні поняття провини і відповідальності. Для індивіда характерна установка на соціальну адаптованість до існуючих умов.

Для позначення ж активної сторони людського буття, суб’єкта суспільних відносин застосовуються поняття «індивідуальність» і «особистість». Е.Ю.Соловйов підкреслює, що в індивідуальності ми цінуємо її самобутність, а в особистості – самостійність, чи автономію. Індивідуальність – суб’єкт покликання, тобто стану, коли право перетворюється в обов’язок, для неї характерна установка на самореалізацію (самоздійснення). Це індивід, що соціальніший аніж наявний соціум. Зовнішньому авторитету тут протиставляється надособистісна примусовість совісті, віри, смаку.

Особистість формується на основі індивідуальності. Це – суб’єкт прав чи права (якщо сутність права бачити в правах людини), а отже, суб’єкт волі. Її відмітною рисою є прагнення до власного і повага до чужої незалежності. Саме з образом людини як особистості корелюється право. Адже сутність права утворює категорично вимагаєме морально-автономним суб’єктом визнання його моральної самостійності (волі) як попередня довіра до волі і самодисципліни кожного людського індивіда.

Хоча реальні індивіди можуть не мати якості автономного суб’єкта, але сутність права полягає в презюмуванні цих якостей кожній людині («будь-якому»). Тому право орієнтується на образ людини як особистості. Ця ідея особистості як суб’єкта права виступає в якості «належного», ідеалу для права. «Ідеал права, — пише російський філософ Б.П. Вишеславцев, – є вільний суб’єкт, homo sui iuiris, автономна особистість, що сама міркує, сама оцінює, сама вибирає напрямок дій».

Бути правовим суб’єктом це не значить просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм. Але це значить бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї правового суб’єкта закладена ідея осмисленої поведінки. Емпіричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Правовий суб’єкт – це не стільки внутрішня психологічна структура особистості (не стільки її автентичне «Я»), скільки те, як особистість представлена іншим. Вона дає можливість взаємодії з навколишнім світом, відбиваючи ту роль, що людина грає в ньому. Це особа, персона. Хоча це не є внутрішня структура особистості, але вона і не протистоїть цій структурі, тому що дає можливість виразитися їй зовні, у взаємодії з іншими.

Таким чином, особистість як персона не є атомарний індивід, а людина в її відношенні до інших людей. Така особистість конституюється іншими, але не в об'єктивному змісті, а в тім змісті, що усвідомлює себе у відношенні до інших, у відношенні розуміння її ролі іншими. Вона є структурна єдність відношення і його носія (правовідносин і суб’єкта права). Це значить, що право породжується такими відносинами, у яких людина бере участь як персона. І це є відношення визнання.

Саме особистість як єдність відношення до іншого і його носія є той онтологічний елемент, завдяки якому можна ідентифікувати приналежність до власне права (але не в субстанціональному змісті) будь-якого правового явища. Там, де мають місце відносини взаємного визнання, що конституюють якість особистості, там є і право, і, навпаки, там, де їх немає, де особистості не гарантується їй атрибутивно властиве (життя, воля, власність), там і право як таке не реалізується. Таким чином, поняття суб’єкта права не просто відіграє ключову роль у розкритті феномена права, але саме право обгрунтовується ідеєю людини як особистості.

У силу відзначених обставин право в одному зі своїх вимірів – антропологічному, може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб’єктом, що визнає таким же суб’єктом будь-якого іншого. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення складає задачу політико-правових інститутів.